Тревожная граница. Как "русский мир" приходил из Беларуси в пограничные украинские села
Ранок 24 лютого. Ще не зовсім розвиднілось, але у прикордонному з Білоруссю селі Копище небувала рухомість. Чи не в кожній хаті збори: люди заводять трактори, мотоблоки, чіпляють причепи, запрягають коней у вози, прогрівають машини.
Похапцем вантажать теплі речі, з льохів дістають консервацію, крупи, сало. Беруть намети, ковдри, брезент, дошки, наготовлені для пічок дрова. Все робиться максимально швидко, без метушні.
Жінки першими не витримують нервової напруги, починають тихенько голосити. Діти принишклі. Чоловіки зосереджені. Світло намагаються зайвий раз не вмикати – краще у напівтемряві навпомацки. На причепах і возах поверх краму мостяться жінки-діти – рушають. Сім'ї полишають домівки, тягнуться до лісу.
Що сталося? Війна.
Мешканці села Копище масово тікають до лісу. Куди саме і як надовго – ще не знають, але точно знають, що треба до лісу. Ліс врятує – у копищан це закарбовано на генному рівні колективної свідомості. Закарбовано від 13 липня 1943 року, коли німці під час каральної операції знищили більшість мешканців села – вижили ті, хто втекли до лісу.
Українців і білорусів за часів СРСР називали "братніми народами", або "народами-братами". Ця пропагандистська метафора мала певний сенс, особливо у безпосередньому прикордонні. Адже тоді границі між союзними республіками були умовними, а культурна і мовна близькість направду сприяли тісним контактам.
Ми вирушили до прикордонних українських сіл, аби поцікавитися: як вторгнення 24 лютого 2022-го змінило життя їхніх мешканців? Як люди зустріли "рускій мір" з білоруської землі? І як тепер спілкуються зі своїми родичами по той бік історії?
Я побував у трьох прикордонних громадах Житомирської та Рівненської областей. Вийшли три оповіді – кожна зі своєю родзинкою.
Чого немає в цьому тексті – зосередження на українській армії, яка, безумовно, присутня в прикордонні. Блокпости, перевірки документів, позначки мінних полів, укріплені позиції, інженерне забезпечення – все це є і добре заховано від стороннього ока. Тож і я на цю тему промовчу.
"Під обід стріляли з футбольного поля"
Житомирська область, Народицька об'єднана територіальна громада, прикордонне село Радча (1,2 км від Білорусі)
Радчанський старостинський округ Народицької ОТГ – це близько 400 осіб, які проживають в семи селах. Він межує із зоною відчуження, звідки після аварії на Чорнобильській атомній електростанції відселили мешканців.
Це було 37 років тому. Відтоді час зруйнував спорожнілі села, ліс приховав сліди колишньої людської присутності, а самі переселенці приїжджають у рідні місця раз на рік у поминальні дні – впорядкувати могили. Зрештою у відселених чорнобильських поселеннях "найживішими" є кладовища.
Мешканка Радчі 74-річна Раїса Дмитрівна Кулак – саме з переселенців. Вона добре знає, що таке радіація, тож я спитав про її ставлення до погроз Путіна і Лукашенка розмістити ядерну зброю на території Білорусі.
– Ми вже переконалися, як росіяни "вміють" воювати, – іронічно зауважує Раїса Дмитрівна. – У них ракети падають на їхні ж власні міста, бо руки не з того місця ростуть. А якщо це ядерні ракети у Білорусі, і вони також будуть відразу падати і вибухати? Звісно, це непокоїть – не нада нам ще раз радіації.
Минулого року Радча побувала під російською окупацією.
– О 4:30 розпочалася війна і нас обстріляли, а о 9:00 усім вже стало зрозуміло: ані виїхати із села, ані в'їхати – на дорогах російські пости, – згадує діловод Радчі Ірина Невмержицька. – За місяць окупації загинуло троє мешканців з нашого села і троє дістали поранення. Було страшно, особливо коли до тебе наближався російський солдат. Ми не знали, чого від них чекати. А ще страшно було бачити ракети, які через кордон летіли в Україну.
Три дні було чути, як безперервно торохкотіла важка військова техніка. У Радчі й сусідньому селі Грезля росіяни залишили гарнізон, який весь березень вів позиційні бої – переважно артилерійські дуелі із ЗСУ. Гриміли гармати, прилітало по селах, горіли будинки.
Але то був, можна сказати, початковий період війни, коли ще росіяни активно послуговувались пропагандистськими кліше на кшталт "ми несемо мир – прийшли вас захистити". Про звірства у Бучі й Маріуполь світ говоритиме пізніше.
Раїса Дмитрівна вела щоденник. На 12-ти сторінках учнівського зошита стислим телеграфним стилем вміщено усі 36 днів окупації Радчі й війни на українському Поліссі – якою її можна було побачити і почути у селі. Ось кілька фрагментів з щоденника:
"5 березня. Зранку літали літаки. 10:30 у село в'їхали танки, обстріляли, а потім вдарили "гради". Попали Лєні Степуренко у хлів, розірвало порося, корова залишилася жива, хлів затушили. У Абрамихи згоріла хата. Кругом падали снаряди".
"14 березня. Били з танків на перехресті. Багато людей пішли з села вдень і вночі".
"26 березня. Стріляли рідко. Поховали Таню. Узнала, що вбили Люду і Юру "Будулаїв". У Радчі їх закопали окремо, ніхто не знав, що було…"
"30 березня. З самого ранку почали бити і дуже сильно. Потім випустили ще до 20 ракет у сторону Коростеня, а потім вертольоти літали і стріляли, і били автомати, і танки. Все двигтіло, був невеликий перерив, а увечері знову три рази били "градами" і з танків у сторону Народич. Був пожар…"
У багатьох жителів Радчі є родичі у Білорусі. Як вони відреагували на війну? По-різному. Від зомбореплік в стилі "у вас в Україні громадянська війна – ви воюєте самі з собою, а Путін – свята людина". До відчайдушного "на колінах молитимуся за вас" і "краще у в'язницю, ніж зі зброєю на братів-українців".
– Моя рідна сестра живе у Білорусі, так ми з нею посварилися через війну, – розповідає фельдшер Радчі Галина Бутковська. – Вона назвала мене бандерівкою, сказала, що хто проти Путіна – всі бандерівці. І це рідна сестра, яка народилася в Україні – вона вірить телевізору більше, ніж мені! Але ось мої білоруські друзі – вони нас підтримують, у перший же день зателефонували, вибачалися, що нічого не можуть для нас зробити.
Ще я розговорився з двома чоловіками з Радчі – Володимиром та Олександром. Вони згадували, як прийшла війна, як вони ховалися від обстрілів і не знали, що в світі коїться, а лише "читали" про війну на небі, коли бачили літаки, вертольоти і білі смуги від ракет у напрямку України.
Вони ж сказали, що повінь цієї весни знатна – років десять такої високої води не було. Річки вийшли з берегів, залили луки, підтопили поля та городи.
– Коли спаде вода, я закінчу землянку в кінці городу, – чомусь майже пошепки сказав Володимир.
– Землянку? Навіщо вона вам? – питаю.
– Так війна ж! А ну як вони знову прийдуть? А якщо хату спалять?
А Олександр додав:
– Велика вода – це добре: болота наповняться, і росіяни гарантовано не полізуть на нас через Білорусь. Якщо, звісно, вони не повні ідіоти.
Промовиста деталь: у Радчі сьогодні мешкає трохи більше 200 осіб. До окупації в селі було чотири корови та свині майже у кожному дворі. Нині залишилася одна корова та майже не стало свиней. "Довоєнні" – пішли на м'ясо або загинули. Натомість через окупацію, біженство та шоковий стан люди згаяли час, коли потрібно було купувати молодих поросят на відгодівлю.
Війна вибила село зі звичної життєвої колії. Як скоро повернеться воно до колишнього укладу? Чи повернеться?
Вижили ті, хто втекли до лісу
Житомирська область, Олевська територіальна громада, прикордонне село Копище (0,5 км від Білорусі)
Село Копище "омивається" Білоруссю з трьох сторін. З розпадом СРСР та появою прикордонних застав, дозорів і митного контролю переходити та переїжджати на територію сусідньої країни місцевим мешканцям дозволялося у спрощеному режимі – "під запис" і до кінця доби обов'язково повернутися назад.
Будь-яке прикордоння завжди живе взаємною вигодою у торгівлі, коли можна щось купувати в сусідній країні дешевше або якісніше. Приміром, українці цінували білоруську "молочку". Білоруси ж полюбляли українську "кондитерку", канцтовари та шкільне приладдя – в нас вони дешевші. І, кажуть, розкуповували нашу шкільну форму, особливо дівочу – кольорові жакети й симпатичні спідниці, бо у Білорусі тоді випускалася шкільна форма застарілого зразку.
Чи заздрили одне одному? Так, не без цього – адже завжди в сусіда є щось, що буде краще за твоє.
– Ми завжди відмічали гарні дороги у білорусів. Вони ж заздрили нашим вільним економічним відносинам, – згадує сільський староста Копищі Михайло Михалець. – У них, по суті, зберігся радянський колгоспний устрій: доводяться плани посівів, скільки і чого село має здати державі. У нас – приватне фермерство, якого вони не мають.
У Копищі – понад сотню тракторів у особистих господарствах; вони про таке й мріяти не можуть. Натомість у їхньому селі, яке за два кілометри від нас по прямій, за державний кошт збудували шикарний будинок культури – тут вже ми про таке й не мріємо.
Років з десять тому мешканці Копища в спілкуванні з білорусами почали помічати їхню пригніченість, якийсь острах.
– Якось, було, на риболовлі друг юності, білорус, все мовчав-мовчав, а потім раптом взяв свій і мій телефон, відніс до машини, знову спустивсь до річки і вже тоді розговорився, став відвертим. Я сміюся, кажу: "Що з тобою?". Але він цілком серйозно каже: "А що як нас підслуховуватиме КДБ?". Це, каже, можна робити навіть через вимкнений телефон, – розповідає Олександр Адамович, житель сусіднього села Хочине, з яким я зустрівся в Копищі.
Пандемія різко обірвала контакти ближнього прикордоння, що й без того слабшали. Пункти місцевого пропуску закрилися. А потім замість ковіду прийшло масштабне вторгнення, обстріли українських міст російськими літаками, що злітають з білоруських аеродромів, і ядерний шантаж.
– А чому білоруси не виступають проти ядерних ракет на своїй території? – питаю я.
– Та вони взагалі вже ні проти чого не виступають, – впевнений Олександр Адамович. – Спробували у 2020 році, але "Лука" відбив бажання протестувати – вони принишкли. Але ядерних ракет не хочуть, як і ми. Розуміють, що Україна і так на них зла за пропуск російських військ. Бояться, що ми мовчимо-мовчимо, але колись таки ж відповімо. І розбиратися не будемо, хто там росіянин, хто – білорус.
Цікава історична деталь з часів Другої світової війни: 1943 року в Копищі гітлерівці під час каральної операції живцем спалили 2887 осіб, зокрема 1347 дітей, із тогочасних чотирьох тисяч мешканців. Врятувалися переважно ті, кого встигли попередити партизани.
Агресію 2022 року Копище зустріло з населенням близько тисячі осіб. Прикордонники попередили мешканців села про майбутнє вторгнення російських військ з Білорусі за годину до його початку, коли й самі одержали наказ евакуюватися подалі від кордону.
Побачивши, що виїжджають прикордонники, місцеві жителі й собі не гаяли часу – хутчіш спакували все, що вважали за необхідне, і втекли сім'ями до лісу. До лісу, де знають всі стежки, рівчаки, болота: він їх годує, він їх і прихистить.
Чіткого плану в людей не було – просто втекти подалі від доріг, які при нападі стають найбільш небезпечними. Думали пересидіти в лісі кілька днів – везли з собою дрова, лопати, намети, теплі речі. Великим табором не ставали – скупчувалися маленькими групками, палили вогнища, спали, чатували. Телефонний зв'язок ставав ненадійним, тому "циганською поштою" діставали інформацію про перебіг війни. І… рахували над головою російські літаки й ракети.
Як пояснити колективну поведінку копищан, їхню стрімку втечу до лісу? Сільський староста погоджується з моїм припущенням: тут варто говорити про "генну пам'ять" громади. Бо ж, повторюсь, у Другу світову врятувалися ті, хто втекли до лісу. Про це знали всі, і… майже всі потяглися до лісу й цього разу.
Мені випало поспілкуватися з літнім подружжям – Федором і Марією Бовкунами.
Він – 1937 року народження, вона – 1940-го. Обидва пережили трагедію 1943 року. Федір Герасимович тоді мав шість років і пам'ятає, як на коні прискакав його дядько – партизан із загону Сабурова. Тільки й крикнув: "Збирайтеся й тікайте!" і повернувся назад до лісу. А Марії Юрківні тоді ще не було трьох років, вона лише знає з розповідей батьків, що до лісу її на руках несла тітка – молодша сестра мами.
Цієї війни Федір та Марія до лісу не пішли. Кажуть, старі вже, сили й спритності нема – ховалися у погребі.
Багатодітні села Полісся
Рівненська область, Березівська громада, прикордонне село Познань (стоїть на самому кордоні з Білоруссю)
Від крайнього українського села на території Березівської громади до найближчого білоруського – 7 км по прямій. Цікава гра назв цих двох населених пунктів: українське село є тезкою польського міста Познань; білоруське ж село є тезком 200-тисячного міста Дзержинськ у Росії. Така собі підказка езоповою мовою: кому з Європою, кому з Росією...
Обидва села – це два крайні населені пункти прикордонних територій різних країн.
Сьогодні білоруський Дзержинськ занепадає – багато покинутих хат, населення старіє. Тоді як українська Познань розбудовується. Конкуренцію старим невеликим хатам-зрубам складають нові, нетипові для глибинки котеджі, яких з року в рік ставало більше.
Майже все населення Познані – це багатодітні сім'ї. У середньому тут 6-8 дітей на родину. Але є й рекордсмени: у трьох познанських сім'ях по 17 дітей.
В класах збудованої в 2010 році школи може бути по 5-7 і більше дітей з одним прізвищем. Та ще при цьому кілька повних тезок, наприклад – двоє Колодичів Іванів Петровичів. Вчителька в такому разі каже: "Ваня Колодич-перший – до дошки". Або Ваня-другий.
Як розповіли мені у місцевій адміністрації, Познань та сусіднє село Глинне називають рекордсменами за темпами приросту населення за рахунок народжуваності. У Глинному сьогодні мешкає 3816 осіб, у Познані – 2380. Для порівняння: за даними перепису 2001 року, у Глинному мешкало 2257 людей, у Познані – 1375.
Чим пояснюється цей феномен? Ймовірно, релігією: люди переважно віруючі. Окрім православних, тут діють общини Євангельських християн, традиції яких заохочують багатодітність.
Зі слів познанчан, з білоруського боку по селах "самі пенсіонери та чорні хати стоять". Але там більше лісу і пасовиськ. Тому ще з радянських часів українці мали змогу заходити на білоруську територію – по гриби-ягоди, худобу пасти, встановити свої вулики на літній медозбір.
Але з появою державного кордону і митного контролю все це пішло в минуле. Власноруч зібраний і перенесений через кордон мед ставав предметом експорту і мав обкладатися митним збором. Так само й молоко від українських корів, які паслися на білоруських землях.
Тривалий час вигідним для познанчан бізнесом на "тій стороні" лишалося збирання й продаж заготівельникам грибів та лісових ягід. Ліцензія коштувала 130 доларів на сезон, "відбивалася" вона швидко. Досвідчена сімейна бригада збирачів із кількох осіб у сезон на грибах-ягодах заробляла до 4000 доларів.
Але й це припинилося після 24 лютого 2022-го...
Як розповів мені один із працівників Глинненського старостинського округу, до якого входить і Познань, торік, коли в Україні вже точилися бої, білоруська влада пропонувала нашим селянам приходити на ягоди, як раніше. Але ніхто не погодився – люди бояться провокацій. Приміром, ти прийдеш по ягоди, тебе схоплять і назвуть диверсантом.
Між прикордонниками обох держав до повномасштабного вторгнення були цілком нормальні стосунки, часто навіть дружні. Якщо два наряди виходили на чергування і зустрічалися, то йшли паралельно по два боки кордону, розмовляли, ділилися новинами. А зараз, кажуть, якщо наряди перетнуться – не вітаючись, повертають у різні боки. Жодних контактів.
Познань, як і Копище, не знала окупації і чула війну лише здалеку. Звісно, також "читала" жахливі московські "автографи" – білими смугами ракет по сірому небу.
Зараз кордон закритий з обох боків. Розповіли мені, що до Познані днями приїхав чоловік з білоруського Дзержинська. Він – тутешній українець, але багато років тому перебрався жити в Білорусь до дружини. А зараз приїхав на поминальні дні.
Шлях його був довгий – через усю Брестську область Білорусі до Польщі, через Польщу до Волинської області України, з неї – до сусідньої Рівненської області, до рідної Познані. Дорога через два державні кордони зайняла дві доби. А в 2018-му, доковідному, році на подібний доїзд на батьківщину в поминальний тиждень він витрачав не більше години – навпростець велосипедом…
***
Я залишав Полісся, що прокинулося від зими і розпускається зеленню. Повноводне Полісся з нескінченними купами дров, з вузькими дорогами, де вантажівок-лісовозів більше, ніж легковиків; з розлогими селами, де підлітки гасають ескадронами мотоциклів.
Я багато чув про північні українські села як про дикий край – забиту глибинку, де можуть не назвати прізвища чинного українського президента, бо в них краще ловиться білоруське телебачення, і вони знають тільки Лукашенка.
Але зараз бачу, що "дикість" поліщукам домальована штучно. Тут сучасні люди, на нових машинах і з крутими гаджетами. І все вони розуміють – де хто кому друг і ворог. З початком війни церкви були переповнені – люди, як тут кажуть, замолилися за Україну. І воюють за неї на сході країни так само, як жителі інших регіонів.
Але, певно що українським поліщукам усвідомлювати зрадницьку колаборацію білоруської та російської влади болючіше, ніж будь-яким іншим українцям. Бо тут сполучення "брати-білоруси" було не про патетичну риторику, а про життя – не метафорою, але реальністю.
Вадим Петрасюк, для УП
