Природа на грани. Как болота помогают защищать границы Украины
Державний кордон "розрізає" Ольманські болота на дві частини. Більша – належить Білорусі, а менша – Україні. Назви цих боліт ви не знайдете в жодному переліку "чудес України", та й далеко не кожен у нашій країні взагалі чув про їхнє існування. Зокрема й тому, що "болотяний бренд" за привабливістю явно поступається будь-якому іншому "природному бренду".
Тим часом Ольманські болота – один із найбільших болотних комплексів, що зберігся в Європі до сьогодні в майже незайманому стані. Це точно добра новина. Адже поклади торфу – це "сховище" вуглецю, яке болото тисячами років забирало з атмосфери, щоб стримати парниковий ефект. Не кажучи вже про те, що будь-які болота є домівкою для багатьох видів рослин і тварин, які не можуть мешкати більше ніде.
А останнім часом українцям довелося згадати про ще одну, добре відому, але забуту роль боліт – воєнну. Адже вони є практично нездоланною перешкодою для військової техніки і завдяки цьому здатні захищати наші державні кордони не гірше, ніж спеціально зведені фортифікаційні споруди.
"Українська правда" розповідає, в чому полягає цінність Ольманських боліт, як вони охороняються та чому попри це небезпека все одно загрожує їм, а отже, усім українцям.
Заповідник на кордоні
Рівненський природний заповідник – один із двох десятків заповідників у нашій країні. Так само як Поліський та Чорнобильський біосферний, він розташований на кордоні з Білоруссю.
Рівненський заповідник складається з чотирьох відокремлених між собою частин. Одна з них – болотний масив Переброди, простягається на 20 кілометрів уздовж українсько-білоруського кордону.
Заступник директора заповідника з наукової роботи Михайло Франчук розповідає, що ще кілька років тому впізнати державний кордон можна було хіба що за стежкою, якою вздовж нього ходили прикордонники.
Ця територія майже не освоєна людиною. Крім прикордонників та співробітників заповідника тутешні болота відвідують лише мешканці місцевих сіл, щоб назбирати грибів та ягід.
Доріг із твердим покриттям тут також немає. І все це, звісно, дуже на користь природі.
Міжнародні болота
По той бік кордону, в Білорусі також розташований природоохоронний об'єкт – великий заказник "Ольманські болота". Попри різні назви та різні країни, все це – і білоруський заказник, і наш заповідник – єдина природна екосистема, яка так і називається – Ольманські болота.
Згідно з Рамсарською конвенцією, це водно-болотне угіддя міжнародного значення. Територія важлива не тільки з погляду збереження біорізноманіття, тобто усіх рослин і тварин, які там мешкають, але й для боротьби з кліматичною катастрофою.
Торф утворюється зі швидкістю приблизно один міліметр на рік і накопичує в собі атмосферний вуглець, який відповідає за парниковий ефект. Але якщо болото осушити – весь цей вуглець дуже швидко повернеться в атмосферу і підсилить потепління.
Метастази доріг
Михайло Франчук каже, що останніми роками на державному кордоні, який "розрізає" екосистему болота, з нашого боку прикордонники зробили маркування. Але про будь-які фортифікаційні споруди на зразок тих, що будуються на інших ділянках кордону з Білоруссю та Росією, зараз не йдеться, наскільки йому відомо.
Для природи це добре. Але, на жаль, підстави хвилюватися є. Починаючи з 2015-го року на білоруській частині Ольманських боліт, яка в рази більша за українську, з'явилася ціла мережа доріг.
Ґрунтові дороги там були й раніше. Але вони прив'язані до особливостей рельєфу, адже посеред болота є дюни, які залишив по собі льодовик, чи інші сухі острівці. Прокладені по них "ґрунтовки", якими користувалися лісники чи якісь науковці для своїх польових досліджень, надто сильно природі не шкодили.
Але тепер на Ольманських болотах по той бік кордону побудували насипні дороги, призначені для пересування важкої техніки. Вони буцімто потрібні, щоб швидше тушити природні пожежі в малодоступних місцях. Вже самі по собі дороги шкодять болоту, оскільки порушують гідрологічний режим. Простими словами, перегороджують болото і не дозволяють воді рухатися так, як вона це має робити в непорушеній екосистемі.
Дороги будуються на насипах із піску, що видобувається в кар'єрах просто на заповідній території. При цьому білоруські природозахисники з'ясували, що принаймні частина кар'єрів нелегальні, а частина – виходить за межі дозволених координат.
Байдуже, що все це відбувається на білоруській території. Як і будь-яка природна екосистема, Ольманські болота не визнають державних кордонів. Тому проблеми по той бік рано чи пізно доповзуть і до української частини болота.
Чого боїться природа Полісся
З погляду захисту державного кордону будувати в болоті якісь фортифікаційні споруди особливого сенсу немає. Навпаки, це може нашкодити болоту і зробити кордон більш "прозорим" для ворогів. При цьому болоту страшні не так паркани чи стіни, як рови.
"Полісся дуже вразливе до зміни гідрологічного режиму. Особливо це стосується боліт, – каже Михайло Франчук. – Якщо пам'ятаєте, до повномасштабної війни був такий проєкт Е40, коли українці з білорусами хотіли поглибити Прип'ять, щоб там могли судна плавати. Якби вони на метр понизили рівень, то все Полісся стало б сухим. Тому що на Поліссі дуже малі перепади висот. І якщо десь на кордоні чи ще будь-де викопати канал, то вся вода стече в нього".
Якщо це станеться, в заповіднику зникне підорлик великий – рідкісний вид птахів, занесений до Червоної книги України і до Червоного списку Міжнародного союзу охорони природи. Зникнуть також два види комахоїдних росичок, кілька видів орхідних, а також лапландська та чорнична верби – реліктові рослини, тобто такі, що зуміли пережити останній льодовиковий період.
При цьому вологе болото, яке не дуже боїться вогню, перетвориться на сухий ліс, який влітку легко займеться від недопалка. Не кажучи вже про те, що можуть знайтися ті, хто запалить прикордонний ліс навмисно.
Читайте також: Мільйон диких орхідей та вирій для птахів. Що війна робить із Кінбурнською косою
Бурштин
Знищити болото можна й у інший спосіб. Наприклад, організувати на його території видобуток піску, як це роблять у Білорусі. Або бурштину, як це може статися зовсім скоро під самим боком у Рівненського заповідника.
Нещодавно Державна служба геології та надр вирішила виставити на аукціон ділянку під назвою "Єльне-1" для видобування бурштину. Вона розташована у Сарненському районі Рівненської області за кілька кілометрів від села Єльне. А з іншого боку – "Сира Погоня" – одна з чотирьох ділянок Рівненського заповідника.
"Єльне-1" та "Сиру Погоню" розділяють буквально кількасот метрів. Але навіть попри те, що кордони природоохоронного об'єкту не порушені, природа заповідника може постраждати, причому безповоротно.
Річ у тім, що офіційні межі природоохоронних територій не завжди відповідають природним межам екосистем. Так вийшло і з "Сирою Погонею": до складу заповідника увійшло трішки більше половини болотного масиву, а решту, трохи менше половини, ніби "відрізали" ножицями.
Михайло Франчук розповідає, що вже кілька років заповідник працює над тим, щоб збільшити свою територію приблизно на 10 тисяч гектарів, тобто майже на чверть. Зокрема й за рахунок болотного масиву, який "відрізали" від "Сирої Погоні".
Міжнародний резонанс
Збереження поліських боліт турбує не тільки керівництво Рівненського заповідника. В лютому цього року до міністра захисту довкілля Руслана Стрільця звернувся професор Ханс Йоостен. Він працює в Інституті ботаніки та ландшафтної екології у німецькому Грайфсвальді та представляє Міжнародну групу збереження торфових боліт (IMCG). Це мережа спеціалістів із 70 країн, що опікуються збереженням торфовищ.
Професор Йоостен у своєму листі стверджує, що розробка родовища "Єльне-1" "матиме сильний незворотний негативний вплив на унікальне та дуже важливе торфове болото "Сира Погоня"".
Як пояснює Ольга Денищик, наукова координаторка проєктів у Фонді Міхаеля Зуккова (Німеччина), поліські болота поєднані між собою, наче сполучені посудини. Це означає, що, якщо ви будете видобувати бурштин на одній ділянці, сусідні також постраждають.
"Для того, щоб видобувати бурштин, необхідно буде осушити болото. Побудувати дороги. Верхній шар торфу і ґрунту в 5 метрів (завглибшки – УП) прибрати, рити котловани. Видобування буде йти до глибини приблизно 12 метрів. Процес потребує великої кількості води, тому будуть використовувати воду з торфовища.
Фактично, це знищення всієї екосистеми, що призведе до дренажу води з "Сирої Погоні", що є Рамсарським угіддям (водно-болотні території, що захищаються міжнародною угодою – Рамсарською конвенцією – УП) і знаходиться на території Рівненського заповідника", – каже Ольга Денищик.
Поки Рівненський заповідник намагався погодити з територіальними громадами своє розширення на одних ділянках і чекав рішення уряду по інших, 15-го березня відбулися торги по "Єльне-1". В них перемогло ТОВ "САНДРОП", яке запропонувало за ділянку 7,28 мільйона гривень.
За словами Ольги Денищик, зараз немає підстав вважати, що в усій цій історії десь був порушений закон. Тобто є цілком реальна перспектива, що унікальна ділянка природи, яка має міжнародне значення, буде знищена в цілком законний спосіб.
Читайте також: Збережений рай. Навіщо світ вирішив перетворити третину планети на заповідники
Нове слово: warWilding
Професор Йоостен у згаданому листі прямо звертає увагу на оборонну роль боліт: "Водно-болотні угіддя Полісся завжди відігравали вирішальну роль для національної безпеки України як природні захисні бар'єри проти військової загрози…"
З одного боку це справді звучить, як прописна істина: болота – практично нездоланна перешкода для важкої техніки. Недаремно під час Другої світової війни німецькі війська обходили поліські болота стороною. З іншого боку, їх осушували в пізніші радянські часи заради торфу і продовжують нищити сьогодні. Навіть тоді, коли військова загроза з півночі аж ніяк не абстрактна.
Ідея використовувати природу у війні з'явилася приблизно тоді ж, коли й сама війна. Але тільки минулого року для неї придумали назву.
Джаспер Хамфріс (Jasper Humphreys) із Королівського коледжу Лондона, який займається дослідженнями військових конфліктів та довкілля, запропонував термін warWilding. В ньому слово "war" ("війна") пов'язане з "wilding" – "дика рослина" чи "здичавіння". А велика "w" посередині слова підкреслює важливість цього самого "здичавіння".
Новий термін поки що не має загальноприйнятого визначення, і навіть у Вікіпедії запитувати про нього марно. Джаспер Хамфріс придумав його, коли був під враженням від прочитаної історії про те, як розлив ріки Ірпінь рік тому допоміг врятувати Київ від російської армії. Тобто скалічену річку, води якої до того десятки років перекачувалися насосами до Київського моря, повернули до більш природного стану, щоб вона перетворилася на оборонну зброю.
Навіть якщо не війна
Ідея warWilding підказує, що не лише варто тричі подумати перед тим, як осушити болота на наших кордонах – заради захисного рову, видобутку бурштину чи для сільського господарства. Але й добряче задуматися над тим, щоб "покращити здоров'я" боліт там, де вони почуваються не найкращим чином.
Це гарна ідея навіть, якби в України були цілком мирні сусіди. Адже, як ми говорили, болота дуже ефективні в боротьбі зі зміною клімату, потрібні для збереження біорізноманіття, а крім того, вони рятують міста і села від повеней і стримують природні пожежі.
Наприкінці минулого року Україна разом із майже усіма іншими країнами світу приєдналася до "Куньмін-Монреальської глобальної рамкової програми в галузі біорізноманіття".
Поміж іншим це означає, що Україна зобов'язалася повернути до більш природного стану майже третину екосистем, які були зруйновані людською діяльністю. Тобто відновити степ там, де сьогодні ростуть соняшник чи кукурудза. Насадити природні ліси там, де вони були вирубані. А також відновити болота, які почали висихати через людську діяльність.
Читайте також: Вбивці нашого дому. Як покарати росіян за екоцид в Україні
Відновити болота: складно, але воно того варте
Останніми роками різні організації намагалися реалізувати в Україні кілька проєктів з відновлення боліт. Серед нечисленних успішних прикладів можна згадати болото "Чорне багно" на Закарпатті, що входить до складу національного парку "Зачарований край".
В минулому столітті його намагалися осушити, щоб звільнити територію для випасу худоби. Через це болото почало висихати та занепадати. Але останніми роками зусиллями різних організацій вдалося покращити водний режим, і здоров'я "Чорного багна" помітно покращилося. Один із доказів – бобри, які повернулися сюди. Це важливо, оскільки бобри будують природні загати і таким чином затримують воду в екосистемі.
"Будь-які процеси відновлення (природи – УП) це є процеси довготривалі. Вони потребують засобів, коштів і експертного внеску та досвіду. Краще витратити десять гривень на збереження природи, ніж сто чи тисячу на її відновлення", – каже Богдан Проць, кандидат біологічних наук, керівник правління ГО "Дунайсько-Карпатська Програма" та заввідділу Державного природознавчого музею НАН України.
Через ці складнощі значна частина проєктів із відновлення боліт в Україні виявилися безуспішними або стали на паузу на пів дороги. Ще одна перешкода – позиція землекористувачів, яку необхідно враховувати. Якщо місцева громада не хоче справжнього дикого болота на своїй території, то примусити її ніхто не може.
Ольга Денищик каже, що саме тому Фонд Міхаеля Зуккова разом із Франкфуртським зоологічним товариством планує зайнятися покращенням стану боліт на території Рівненського заповідника.
Робота проходитиме в рамках міжнародного природоохоронного проєкту "Полісся – дика природа без кордонів". Фінансуватиме її через "Програму вразливих ландшафтів" (ELP) британський благодійний фонд "Arcadia".
Порозумітися із заповідником на відміну від територіальних громад не так складно. Адже він переймається здоров'ям своїх боліт значно сильніше, ніж наше суспільство в цілому.
Дмитро Сімонов
