"Посылай мальчиков". Три истории о мести Моссада военным преступникам и террористам

У березні 2022-го діти Лесі Литвинової, волонтерки та співзасновниці благодійного фонду "Свої", опинилися самі в окупації під Києвом. У рідкісні моменти, коли пробивався мобільний зв'язок, вона підтримувала їх як могла, просила не виходити з дому, переконувала, що все скоро закінчиться.

"У решту часу мене захльостували жах і лють, − згадувала вона. − А ще – нездоланне бажання помсти. Настільки сильне, що тіло не могло впоратися з нападами бажання вбивати. Прямо зараз. Найжахливішими способами, які тільки можна придумати. Повільно, смакуючи біль і страх тих, хто прийшов убивати моїх дітей…

У рідкісні хвилини, коли вдавалося заснути, я бачила сни, у яких голими руками рвала на шматки тих, хто стоїть на порозі мого дому. Я прокидалася глибоко вдоволеною. Хвилин п'ять після сну я відчувала, що у змозі жити. А потім усе починалося по колу".

Ненависть, лють, бажання помститися окупантам – стан, в якому сьогодні живуть мільйони українців. Природна реакція психіки на вбивства, зґвалтування, руїни, які приніс в Україну "русский мир". Спосіб продовжити існування у світі, де покарання злочинців може бути відтерміноване на роки або десятиліття.

Проте, якщо для більшості бажання помсти – гострий емоційний стан, існують люди, які мають подавати цю страву холодною.

"Вища ліга" в цій справі − ізраїльська розвідка "Моссад". Нагадуємо три історії, коли завдяки їхнім спецопераціям злочинці були покарані десятиліття по тому, як було скоєно злочин.

"Сиди спокійно або прикінчимо"

20 травня 1960 року до контрольно-пропускного пункту аеропорту в Буенос-Айресі під'їхали три машини. У двох із них пасажири у формі співробітників ізраїльської авіакомпанії El Al жваво спілкувалися і співали. У третій − спали перед довгим перельотом до Тель-Авіва з дозаправкою в Дакарі.

Минувши КПП, машини проїхали до лайнера Bristol Britannia авіакомпанії El Al. Він виконував спецрейс, яким поверталася додому ізраїльська делегація на чолі з міністром освіти Аббою Евеном. Напередодні вони прилетіли до Аргентини на святкування 150-річчя незалежності цієї країни.

Екіпаж літака попрямував до трапа. Серед дюжини ізраїльтян був і штурман Зеєв Зіхроні. На відміну від інших він виглядав пригніченим. Дбайливо підтримуючи, колеги допомогли йому піднятися трапом.

За кілька хвилин після опівночі, 21 травня, диспетчери дозволили борту зліт. За добу він приземлився в міжнародному аеропорту Лод неподалік від Тель-Авіва.

Ступивши на Святу землю, Зеєв Зіхроні зник. Замість нього під пильним наглядом агентів Моссаду з трапа зійшов Адольф Ейхман. Людина, яка розробляла логістику педантичного знищення шести мільйонів євреїв.

За два з половиною роки до цього, пізньої осені 1957-го генеральний прокурор німецької землі Гессен доктор Фріц Бауер таємно передав представнику Моссаду інформацію про те, що Ейхман переховується в Аргентині. Бауер боявся витоку інформації офіційними каналами − він знав, що в німецькій судовій системі чимало колишніх нацистів або тих, хто їм співчуває.

З цього моменту співробітники Моссаду почали шукати слід Ейхмана в Аргентині. І нарешті вийшли на мешканця Сан-Фернандо, що у передмісті Буенос-Айреса.

За 15 років він змінив кілька імен. Спершу в травні 1945-го оберштурмбаннфюрер СС Ейхман перетворився на рядового люфтваффе Адольфа Карла Барта. Потім на лейтенанта Отто Екмана − з цим ім'ям він потрапив у табір для військовополонених. Після втечі з табору переховувався як Отто Хенінгер, аж поки 1950-го не втік з Італії до Аргентини − з документами на ім'я Рікардо Клемента.

До того моменту, коли на його слід вийшли агенти Моссаду, 53-річний Клемент встиг попрацювати на кролячій фермі, на виробництві фруктових соків, на заводі Mercedes-Benz і мав усі шанси мирно завершити своє життя в оточенні дружини і чотирьох дітей.

...Ввечері 11 травня 1960-го Клемент востаннє в житті повертається до свого будинку вулицею Гарібальді. В сутінках він не бачить дві автівки, припарковані на узбіччі, − "Шевроле" і "Б'юїк".

В очі Ейхману б'є світло фар однієї з машин. Коротка сутичка і за пів хвилини він лежить на підлозі однієї з машин − накритий ковдрою і з кляпом у роті. Машини зриваються з місця.

− Сиди спокійно, або прикінчимо! − чує він фразу німецькою.

Насправді убивство цього злочинця не було передбачено сценарієм. Перша фраза, яку сказав прем'єр-міністр Ізраїлю Давид Бен-Гуріон, коли дізнався, що агентам Моссаду вдалося вистежити Ейхмана, була: "Привезіть його живим або мертвим". І після невеликої паузи: "Було б краще привезти його живим. Це дуже важливо для нашої молоді".

Агенти Моссаду мали провести з Ейхманом десять днів на заздалегідь орендованій віллі, перш ніж літак Bristol Britannia візьме курс на Тель-Авів. Це були найскладніші десять днів у їхньому житті.

"Це був найважчий етап операції. Адже утримували Ейхмана і жили з ним під одним дахом сини та діти вбитих ним євреїв, брати немовлят, застрелених за його наказом, закопаних живцем, розтоптаних чоботами", − згодом писав у своїх мемуарах голова Моссаду Іссер Харель, який на той момент теж був у Буенос-Айресі.

11 квітня 1961 року в Єрусалимі розпочався процес над Ейхманом. Він триватиме вісім місяців. Свідками обвинувачення стали 110 осіб, які пережили Голокост. Обвинуваченого засудили до смертної кари через повішення.

31 травня 1962 року в спеціальній камері Ейхмана поставили на люк і накинули петлю на шию.

Його останніми словами було: "Я повинен був підкорятися законам війни і мого прапора. Я готовий".

Слова, які завжди і скрізь говорять воєнні злочинці, коли настає їхній час.

"Ті, хто ніколи не забуде"

"З цього моменту твоє ім'я Антон Кюнцле".

Із цих слів, сказаних командиром оперативного відділу Моссаду "Кесарія" Йоске Яривом у вересні 1964-го, почалася операція з ліквідації "Ризького м'ясника". Таке прізвисько мав Герберт Цукурс, який 1941-го організовував розстріл близько 30 тисяч євреїв у Румбульському лісі на околиці Риги.

Співрозмовником Ярива був один із найкращих агентів спецслужби − Яаков Мейдад на прізвисько "Міо".

Якби його життя склалося інакше, за Мейдада могли б поборотися найкращі театри. У Моссаді він був відомий як "людина із сотнею облич" завдяки таланту перевтілення.

Один із його колег згадував: "Якщо розбудити Міо серед ночі, він негайно почне говорити мовою людини, в яку перевтілився". Інший доповнював: у ті дні, коли його везли з дому в аеропорт на виконання чергового завдання, він ніколи не озирався, щоб помахати своїм дітям, тому що в цей момент у нього не було дітей.

За "справу Ризького м'ясника" Мейдад взявся не тільки за службовим обов'язком. Були в нього й особисті мотиви. В таборі смерті загинули його батьки.

Рішення про "точкову ліквідацію" Цукурса в Ізраїлі ухвалював прем'єр-міністр Леві Ешкол. Цього разу не йшлося про викрадення і показовий суд, як у випадку з Ейхманом. На те були причини.

Саме у цей час, в середині 1960-х, у ФРН точилися дискусії щодо того, чи слід продовжувати 20-річний термін давності за злочини нацизму, який спливав 8 травня 1965 року. Не горіли бажанням продовжувати пошуки нацистських злочинців і в інших країнах Західної Європи.

Керівництво Ізраїлю мало подати сигнал про те, що злочини, вчинені під час Голокосту, не мають терміну давності. І якщо європейські політики захочуть перегорнути цю сторінку історії, правосуддя над нацистськими злочинцями здійсниться в інший спосіб − без прокурорів і адвокатів.

За 10 днів після зустрічі на конспіративній квартирі в Парижі з літака, що прямував до Ріо-де-Жанейро, вийшов лисий чоловік із густими вусами і в окулярах із товстими скельцями. Це був австрійський бізнесмен Антон Кюнцле.

Ще за кілька днів на причалі для яхт неподалік від Сан-Паулу Кюнцле познайомився з власником місцевої компанії аеротаксі Гербертом Цукурсом.

Польоти були давнім захопленням Цукурса. Ще в 1930-ті на зібраному ним літаку він здійснив перельоти в африканську Гамбію, Палестину, Японію і Китай. Преса називала його "орлом Латвії". Після приходу німців він почав служити новим господарям.

Наприкінці війни за підробленими документами йому вдалося втекти до Франції, захопивши з собою єврейську дівчину Мір'ям Кейтцнер, якою він опікувався під час війни. Вона стала його щитом на новому місці, коли він видавав себе за противника нацизму. Утім, тільки-но переконався в тому, що переслідування йому не загрожують, Цукурс розлучився з Мір'ям і перевіз до Бразилії з Європи колишню дружину та трьох синів.

Після першої "випадкової" зустрічі з Цукурсом на причалі яхт у Сан-Паулу, Кюнцле почав активні "залицяння". Він мав переконати нового "друга" в тому, що знайомство з австрійцем, готовим вкласти великі гроші в туризм у Латинській Америці, дозволить поправити Цукурсу фінансові справи. А насправді заманити в пастку.

Чекати довелося пів року. Цукурс погодився на подорож з "австрійським інвестором" до столиці Уругваю − Монтевідео − розвіятися і підшукати приміщення для майбутнього офісу бізнес-центру.

Розв'язка цієї історії сталася 23 лютого 1965 року. В одному з будинків на вулиці Картахена на них чекала оперативна група Моссаду з п'яти осіб. Агенти знали, що Цукурс озброєний і що попереду кривава сутичка. Тому, щоб не забруднити одяг кров'ю, завбачливо роздяглися до трусів, зображуючи будівельників.

Після недовгої сутички все було скінчено. Тіло Цукурса помістили у велику дорожню скриню, заздалегідь куплену. Поруч залишили надрукований на машинці лист зі словами:

"З огляду на тяжкість злочинів, у яких звинувачували Герберта Цукурса, зокрема його особисту відповідальність за вбивство тридцяти тисяч чоловіків, жінок і дітей і з огляду на жахливу жорстокість, проявлену Гербертом Цукурсом під час скоєння злочинів, ми засудили вказаного Цукурса до смертної кари. Обвинувачений був страчений 23 лютого 1965 року "тими, хто ніколи не забуде"".

Після того, як усі учасники операції залишили Південну Америку, невідомий зателефонував до кількох новинних агентств у Німеччині та повідомив, що нацистського злочинця було страчено в Монтевідео.

Чи було це збігом, ніхто не скаже, але згодом парламент ФРН відхилив законопроєкт про терміни давності для нацистських злочинів.

"Гнів Божий" і червоний папір

21 серпня 1972 року перед відльотом із Тель-Авіва до Мюнхена учасники олімпійської команди Ізраїлю зробили груповий знімок.

Для 11 із них він став останнім.

Ввечері 4 вересня члени ізраїльської збірної дивилися в Мюнхені п'єсу "Скрипаль на даху", вечеряли в ресторані. Потім вирушили відпочивати перед змаганнями.

За кілька годин, о четвертій ранку, до воріт А-25 Олімпійського містечка під'їхали два таксі. З них вийшли вісім осіб у червоних спортивних костюмах. Перебралися через огорожу і попрямували до Коннолі-штрассе, 31, де жили ізраїльтяни.

Двох олімпійців вбили відразу. Решту взяли в заручники, вимагаючи звільнити з ізраїльських в'язниць більше двохсот однодумців, засуджених за тероризм. В разі відмови пообіцяли щогодини вбивати по одному заручнику.

Ізраїльський уряд відмовився від переговорів із терористами, які назвали себе бойовою групою організації "Чорний вересень". Прем'єр-міністр Голда Меїр заявила: "Якщо ми поступимося, жоден ізраїльтянин ніде у світі не зможе почуватися в безпеці".

Далі була провальна операція німецьких спецслужб, під час якої загинули всі заручники − 9 осіб.

Трагедія в Мюнхені стала переломним моментом: відтепер Ізраїль буде вбивати терористів там і тоді, де вважатиме необхідним, не покладаючись на правосуддя інших країн.

Убити належало багатьох. Перший "розстрільний" список складався з 11 прізвищ терористів, які мали безпосередній стосунок до бійні в Мюнхені. Згодом він розширився і на тих, кого підозрювали у зв'язках із "Чорним вереснем". Усі вони стали "законною ціллю" Моссаду.

Восени 1972-го в Ізраїлі найпопулярнішим стало слово "помста". Про неї говорили в Кнесеті, в кафе і на вокзалах. До помсти закликали торговці на ринках і професори університетів.

Приготуванням цієї "страви" займався спеціальний підрозділ ізраїльської розвідки "Моссад" − "Кідон". Його завданням були "точкові ліквідації" терористів по всьому світу. Так почалася операція "Гнів Божий". 

"Це має дуже поганий вигляд, коли цивілізована країна посилає групи вбивць за свої кордони, але у нас немає іншого виходу, щоб захистити своїх громадян перед обличчям міжнародного тероризму", − казала Голда Меїр.

Їй належало й останнє слово, коли вирішувалася доля терористів, які потрапляли на радари розвідки.

"Справу" кожного спочатку опрацьовував Моссад, потім на секретних засіданнях уряду зважували всі аргументи. Керівник розвідки виступав прокурором, прем'єр-міністр і члени уряду − суддями. Якщо докази були недостатньо переконливими, "прокурору" відмовляли.

Вирішальне слово завжди було за Голдою Меїр. Вона ніколи не підписувала "червоний папірець" (так називали наказ про ліквідацію через колір паперу, на якому він друкувався), якщо не була впевнена у трьох речах: винності обвинуваченого, максимальних заходах безпеки для виконавців "вироку" і в тому, що під час операції не постраждають невинні цивільні особи.

Тільки якщо у прем'єрки не залишалося сумнівів, голова Моссаду Цві Замір, за легендою, чув від неї фразу: "Посилай хлопчиків".

Одним із "хлопчиків" був Неємія Меїрі. Він народився на півдні Польщі й дивом вижив під час Голокосту. Разом з іншими євреями містечка Демблін стояв на краю ями в лісі. 12-річний Неємія встиг зістрибнути в неї за секунду до того, як пролунала команда "вогонь!" і кулеметна черга. Коли після розстрілу німці пішли, він виліз із загальної могили, весь у крові тих, хто був поруч. Його близькі загинули. Після війни разом з іншими нелегальними емігрантами на кораблі "Exodus" він дістався до Палестини.

Десятиліття по тому, коли в нього запитували, чи не переслідують його тіні тих, кого він убив за час служби в "Кідоні", він відповідав: "Мені сниться моя сім'я. Мені сниться долина смерті там, неподалік від Дембліна в Польщі; мені сняться виснажені хворі ув'язнені в таборах смерті. Це те, що мене турбує. У мене не виникало проблем ні з ким із тих, кого я вбив. Кожен із них заслужив кулю в груди і дві − в голову".

Першим у списку на ліквідацію з числа 11 терористів значився Алі Хасан Саламе на прізвисько "Червоний принц". Багатий, харизматичний, любитель жінок, вечірок і дорогих автомобілів. Крім усіх інших "подвигів", на його рахунку − організація захоплення літака рейсу Відень – Тель-Авів 9 травня 1972 року. Операція ізраїльських спецслужб в аеропорту Лод, де сів літак, увійшла в історію як перше вдале звільнення літака з пасажирами, захопленого терористами. 

Цікаво, що групу спецпризначенців тоді очолював майбутній прем'єр-міністр Ізраїлю Егуд Барак. А при штурмі літака був поранений офіцер Біньямін Нетаньягу – ще один майбутній прем'єр.

Із полюванням на Саламе пов'язаний найбільший провал Моссаду за весь час операції "Гнів Божий".

У липні 1973-го в норвезькому містечку Ліллехаммер висадився "десант" із 12 агентів Моссаду. Очолював групу той самий Неємія Меїрі. До цього їм вдалося вийти на слід Саламе, який нібито переховувався тут під чужим іменем.

23 липня 1973 року норвезькі газети на перших шпальтах повідомили про вбивство двома невідомими 30-річного марокканця Ахмеда Бушікі. В нього випустили вісім куль із пістолета Beretta, коли він разом із дружиною, яка перебувала на сьомому місяці вагітності, повертався додому з кінотеатру.

Єдина його вина полягала в тому, що він був схожий на терориста Алі Хасана Саламе.

Ізраїльська розвідка наздожене справжнього Саламе тільки за п'ять з половиною років по тому. 22 січня 1979 року, коли він на своєму блакитному мініфургоні Chevrolet разом з одинадцятьма охоронцями на одній із бейрутських вулиць порівняється з припаркованим червоним Volkswagen. Вибух начиненого вибухівкою автомобіля забрав життя Саламе.

Операція "Гнів Божий" тривала два десятиліття. За цей час ізраїльські спецслужби знищили десятки терористів у Римі, Парижі, Афінах, Нікосії, Бейруті. Були і випадкові жертви, як під час ліквідації Саламе – від вибуху автівки на вулиці тоді загинули четверо перехожих.

***

Тероризм чи справедлива відплата злочинцям?

Чи існують "червоні лінії" у таємній війні, подробиці якої суспільство дізнається лише через десятиліття після подій?

Кого і що можна вважати законною ціллю розвідки і чи існують правила гри, коли триває війна за виживання?

Восени 2022-го очільник Головного управління розвідки Міноборони Кирило Буданов підтвердив, що українські спецпризначенці вже працюють "в стилі Моссаду". На його столі в робочому кабінеті журналісти помітили книгу "Моссад. Найвидатніші операції ізраїльської розвідки". 

В цій книзі він напевне звернув увагу на слова Меїра Дагана, який керував ізраїльською розвідкою з 2002 по 2011-й роки: "Це правда, що в таких підрозділах, як наш, зовнішні кордони можуть бути розмитими. Ось чому ви маєте бути впевнені, що ваші люди найвищої якості. Найбрудніші справи мають виконуватися найчеснішими людьми".

Михайло Кригель, УП