Очереди, бюрократия, неуважение. Что не так с врачебными комиссиями для военных и почему они нуждаются в переменах
Якщо підніматися з центру Києва бульваром Лесі Українки, навколо ставатиме все більше людей у військовій формі. На одному з перехресть біля станції метро "Дружби народів" ті, хто захищає Україну від цієї "дружби", особливо привертають увагу.
Бійці курять невеличкими компаніями, обіймають рідних чи п'ють каву, куплену в придорожніх кіосках. Чимало з них – на милицях, з перев'язаним оком або поволі кульгає. Інші тримають в руках рентгенівські знімки.
Тут розташована Центральна військово-лікарська комісія, головна ВЛК у країні. Цей термін незнайомий багатьом цивільним. Натомість для військових він – справжній тригер.
Такі комісії вирішують, чи придатна людина для служби: як новобранець, так і поранений після лікування. Повномасштабна війна змусила систему зіштовхнутись з великою кількістю як перших, так і, на жаль, других. І на поверхню спливло чимало проблем.
Що чекає бійця, який приїде, можливо, здалеку і з важким пораненням, на медогляд у центральну ВЛК в Києві?
Госпіталь, де вона розташована, захований за високим парканом і з військовою охороною. Це закрита територія. Від пропускного пункту захиснику, хай навіть він буде на милицях, доведеться пройтись територією до потрібного корпусу.
Далі боєць потрапляє у двоповерхову будівлю, де немає ліфтів. Він опиняється у натовпі, який в пікові години може сягати від кількох сотень до пів тисячі осіб.
Цей натовп нерівномірний. Біля одних кабінетів воїн заледве знайде місце, щоб зайняти чергу. Біля інших – можуть бути сидячі місця.
Однак і другий варіант не буде для пораненого комфортним. Нерідко ці сидячі місця – дерев'яні стільці, які ніби дістали з актової зали школи радянських часів.
У чергах військовий проведе не одну годину. Які потреби у нього виникатимуть? Попити води? Де-не-де в лікарні є кулери, але в самих ємностях – лише залишки води. Скористатись вбиральнею? Зайшовши туди, боєць не побачить навіть мила для рук.
А коли зрештою потрапить у якийсь із потрібних йому кабінетів, бюрократична машина попросить у воїна чергові додаткові документи.
"Де можна зробити копію?" – питатиме він. "У бібліотеці через дорогу", – почує у відповідь.
Формально ця відповідь буде правдою. Але якщо військовий не мешкає в Києві, він може не здогадуватись, що "через дорогу" – це по інший бік широкого бульвару з інтенсивним трафіком.
Саме так у розмові з "Українською правдою" описують ситуацію всередині столичної ВЛК волонтери, які взялися власноруч робити госпіталь комфортнішим для захисників.
"Я побачив флешбеки з походу до державного медзакладу 90-х років. Ми живемо в епоху діджиталізації, а це – як музей історії", – каже один із організаторів ініціативи Дмитро Бондар.
Усе це дисонує не лише з курсом держави на цифровізацію. А й з тією повагою та вдячністю, яку суспільство щодня висловлює захисникам.
Столичний адвокат Масі Найєм, який у 2022 вже вдруге пішов на фронт і був важко поранений, пригадує, як сам проходив комісію і вперше побачив цей натовп, бюрократію та кепські умови.
"Мені на перший погляд здалося, можливо, ці люди хочуть втекти з країни або в чомусь завинили, що до них таке ставлення, – описує Найєм свої враження. – Потім я придивився і зрозумів, що більшість з них – поранені. Там стоять звичайні люди".
Можна було би припустити, що проблема – поодинока. Та з початку 2023-го скарги військових з різних точок України почали ширитися соцмережами.
Уповноважений з прав людини Дмитро Лубінець у коментарі УП каже про "численні звернення" на роботу ВЛК. Його увагу до проблеми привернув, зокрема, Мирослав Откович – журналіст у мирному житті, а нині боєць 130-го батальйону Територіальної оборони Києва, що воює на Сході.
У січні 2023-го, після операції, Мирослав проходив ВЛК у Львові. У розмові з УП він пригадує, як зіштовхнвся там зі знеціненням своїх проблем.
Откович стверджує, що чув від хірурга фрази на кшталт: "Ви мене всі так замучили, у мене самого вже проблеми з тиском". Або: "Чому це ти ще з паличкою ходиш? У нас за три дні з таким вже на фронт просяться".
Цей, щонайменше, дискомфорт, а то й зневагу та приниження майже щодня переживають тисячі військових у країні.
Наших героїв – Мирослава Отковича, Масі Найєма та кількох київських волонтерів – об'єднує ще й те, що вони взялися ламати старі бюрократичні порядки. Хтось із них полегшує життя військових точково, інші – штовхають до змін державну систему.
"Українська правда" розповідає, що не так із нинішньою системою ВЛК і як суспільство запустило її реформу.
У цьому матеріалі ми не розказуємо про саму процедуру комісії поетапно. Таку інформацію ви можете знайти тут:
Медкомісія при мобілізації: як має проходити обстеження і хто непридатний до служби
Що не так із ВЛК?
"Найголовніше, у чому хочеться змін – це філософія надання послуг, щоб вона була з повагою до військових. І цю повагу треба перевести в кожен крок", – каже Масі Найєм.
Разом із правозахисницею Любов'ю Галан він створив організацію "Принцип", що допомагає бійцям.
У розмові з УП Галан описує основні проблеми нинішньої процедури. Вони починаються далеко до дверей лікарської комісії.
- Паперова тяганина.
Військовий має їздити з документами від лікарні в свою частину, потім з частини – на ВЛК, а тоді знову d частину. При цьому точки призначення можуть бути розташовані у різних кінцях країни.
"Наш військовослужбовець після поранення перетворюється на кур'єра, – каже Галан. – Ці документи не існують в єдиній електронній системі, ними неможливо обмінюватись онлайн".
2. Затягування зі службовим розслідуванням про те, як військовий отримав поранення.
Один із військових, який звертався по допомогу до правозахисників, втратив на війні дві ноги. Однак у частині бійцю сказали, що його поранення оформлять як небойове.
Захисник був у відчаї, його батьки від руки писали звернення у різні органи. Два місяці військовий потерпав від невідомості й боявся залишитись зі своєю трагедією сам на сам, не отримавши допомоги від держави.
"Насправді, це була просто помилка. Мав хтось прокомунікувати йому, що все добре з твоїми документами, ти можеш не хвилюватись", – розказує правозахисниця Галан.
Степан хвилювався не дарма. Саме від обставин поранення залежить, чи визнає ВЛК його травму пов'язаною із захистом батьківщини. Це впливатиме на зарплату і виплати через інвалідність.
Довідку про обставини має видати військова частина, коли боєць лікується. Однак, як це часто стається в бюрократичній машині, цей процес може затягнутись.
3. Отримання направлення на ВЛК.
Мирослав Откович під час служби пошкодив коліно. Спершу він ігнорував проблему, та коли все ж звернувся до медиків, ті направили бійця на операцію. Маючи знайомих цивільних хірургів, Откович звернувся саме до них.
Лікуватись не у військовому шпиталі захисник може. Але так він не просто не полегшить свій бюрократичний лабіринт, а лише подовжить його.
"Щоб потрапити на ВЛК, недостатньо просто кудись прийти. Потрібно отримати направлення, – пояснює Любов Галан. – У багатьох випадках людина після виписки з цивільної лікарні має прибути у військкомат і до військової частини, отримати направлення і лише тоді поїхати на ВЛК".
4. Брак порядку й чітких правил у деяких процедурах.
Мирослав Откович переказує УП, про що говорили в черзі його львівської поліклініки:
"Один військовий мене питає: "Ти перший день?". Я кажу: "Так". Він: "Я два місяці проходжу ВЛК і 21 день ходжу сюди". Одного разу шумок пройшов коридором, що травматолога у той день взагалі на роботі не буде, а до нього ж прийшли люди".
Правозахисники кажуть: бійцю чітко прописують, як швидко він має повернутись у частину після виписки з лікарні чи отримання рішення ВЛК. Зазвичай йому дають лише кілька днів на дорогу.
При цьому правила для держави прописані не так суворо, а іноді взагалі розмиті. І тому доля військового опиняється в руках виконавців.
"Наприклад, якщо людина отримала рекомендацію на відпустку, часто є домовленості, що вона надсилає ці документи по Viber своєму стройовику (відділ кадрів у війську – УП), – розказує Любов Галан про те, як військові намагаються полегшити одне одному життя. – Але це суто добра воля стройовика і командира. А якщо у командира недобра воля, то треба поїхати у частину".
5. Серйозні ризики для військового за порушення процедури.
Якщо не виконати всі бюрократичні вимоги, бійцю загрожуватиме статус дезертира і відповідальність за "самоволку", покарання за яку нещодавно посилили.
"Зараз навіть за один день самовільного залишення частини з військового знімають виплату додаткової грошової допомоги за місяць", – пояснює Галан.
Читайте також: Несправедливий суд і втрата бійців. Чому закон про посилення покарання військових небезпечний для армії
6. Брак інформації у поранених і нерозуміння процесу ВЛК.
Правозахисники розповідають, що зараз поранені здебільшого дізнаються, як мають діяти, від таких самих пацієнтів у шпиталях.
Намагаючись подолати бюрократичні перепони, родини військових звертаються до юристів. І, якщо потрапляють на недоброчесних, то віддають чималі кошти за інформацію, яка захована за канцеляризмами законів, але насправді доступна будь-кому.
7. Організація самої ВЛК.
Тут перелік проблем широкий: від умов у медзакладах до пропускної здатності.
Мирослав Откович прийшов до львівської поліклініки, куди його направили на комісію, о 8 ранку. Вже тоді під дверима було більше, ніж пів сотні людей.
До початку прийомних годин, тобто 9 ранку, у будівлю нікого не пускали. Тож поранені захисники були змушені чекати в натовпі надворі.
"Потім о 9 двері відкриваються, і всі ломляться в реєстратуру, щоб отримати талончик, бо без талончика лікар не приймає", – пригадує чоловік.
Чергу військові організовували самостійно: записувались на аркуш паперу. Мирослав опинився "на аркуші" 60-тим. Але це була лише черга в реєстратуру. Окрему треба було вистояти до хірурга, а потім – до самої комісії. В останній черзі, на ВЛК, Откович був аж 502-й.
Як і в київському госпіталі, львівські лікарі приймали на різних поверхах, а ліфт не працював через перебої зі світлом. Допомоги від персоналу не було. Откович навіть не зміг виміряти в поліклініці тиск.
Правозахисники також кажуть про проблеми з підготовкою лікарів. З початком повномасштабної війни кількість ВЛК збільшили, відкривши їх, зокрема, при цивільних лікарнях. Але, як пояснює Любов Галан, повноваження таких комісій не до кінця зрозумілі навіть самим медикам:
"Ми маємо дуже різні дані. Часто військові, які проходять ВЛК у цивільній лікарні, однаково потім мають їхати у військову".
Про свій досвід Мирослав Откович написав у соцмережі facebook. Його допис здійняв хвилю обурень і обговорень. Це був перший публічний кейс, який привернув до проблеми увагу як ЗМІ, так і чиновників.
Поки система спізнювалась з реформою "з голови", її вже почали "з хвоста".
[UPCLUB]
Як військові та волонтери запустили реформу ВЛК
Менше ніж за тиждень після посту бійця київського ТрО Отковича у львівську поліклініку приїхали представники Офісу омбудсмена з перевіркою. Вона підтвердила: порушення, про які писав військовий, дійсно мають місце.
"Згодом перевірки проведено у Вінниці, Києві, Одесі та Харкові, – звітує омбудсмен Лубінець. – Наразі моніторингові візити тривають. Вони охоплять усі регіони України".
Електронний запис у чергу, наприклад, представники уповноваженого з прав людини побачили лише в Харкові.
Подальші перевірки, за словами Лубінця, показують позитивні зрушення.
Ці зрушення і стали швидкою реакцією суспільства на тривалу відсутність системної реформи.
"У поліклініку зайшли волонтери, психологи. 80% персоналу, які не ходили на роботу або неналежно її виконували – звільнено, – розказує Мирослав Откович за три тижні після першої розмови з УП. – Є безкоштовна кава-чай, ксерокс, електронна черга. Зараз роблять ремонт на першому поверсі, ліфти підключили до генератора, санвузли реконструюють, адаптують під інклюзію".
Обнадійливий приклад Львова не лише привернув увагу до проблеми, а й надихнув мешканців інших міст. Кияни Дмитро Бондар і Марія Кравченко побачили в соцмережах заклик допомагати військовим. У кінці лютого вони створили разом з іншими волонтерами невелику ініціативу, що взяла під опіку шпиталь у центрі столиці.
Наразі це чат на три сотні осіб. Із них 20-25% залучені в обговорення, близько 10-15 людей активно займаються допомогою. Волонтери одразу склали "чек-лист" потреб шпиталю, поспілкувавшись, зокрема, з його керівництвом.
"Насамперед ми привезли воду, за 3 хвилини закрили на неї збір. Наступного ранку 20 бутлів уже були на місці, – розказує Марія Кравченко. – Далі ми принесли 4 візки".
Менше ніж за тиждень активісти змогли закрити майже всі нагальні потреби. Однак зручні лавочки, придбані волонтерами, не вирішують проблему.
"Питання в тому, чому ми ставимо принтер замість того, щоб там працювала електронна черга", – підсумовує Бондар.
Його колега Кравченко порівнює роботу волонтерів із пластирем, який лише зупиняє розростання рани. Вилікувати її може і має держава.
Штовхати систему до змін взялась організація, створена адвокатом Масі Найємом і правозахисницею Любов'ю Галан. Вони працюють разом із урядовцями, які на початку 2023-го нарешті анонсували діджиталізацію ВЛК.
У робочу групу, яка працює над цим планом, входить Мінцифри, Міноборони, МОЗ, Мінветеранів і Мінсоцполітики. Реформа має включати:
- автоматизацію процесів;
- унормування електронних документів і обмін ними;
- можливість реабілітації поряд з місцем проживання;
- належне сервісне обслуговування поранених (вода, ввічливість персоналу, безбар'єрність приміщень тощо);
- професійну перепідготовку лікарів у питаннях ВЛК.
"Українська правда" звернулась до Мінцифри по коментар щодо деталей реформи і напрацювань, які вже є готовими. Однак за три тижні відповідь так і не отримала.
У Міноборони відповіли, що очікують "перших результатів уже за кілька місяців, а більш системні зміни потребуватимуть більше часу".
Правозахисники окремо звертають увагу, що всю процедуру потрібно пояснювати військовим. Причому в усіх можливих формах: як електронно, так і у вигляді друкованих матеріалів.
"Можливо, будуть ще якісь додаткові робочі групи, – каже Любов Галан. – Тому що це клубочок. Коли ми почнемо його розгортати, там потягнеться багато питань".
Всередині системи їй доводилось чути думку, мовляв, з реформою ВЛК можна почекати – "поранені ж вижили".
Та правозахисниця відповідає критикам, що саме турбота про захисників відрізняє нас від Росії:
"Це важлива частина нашої суспільної поваги і вдячності до людей, які захищали країну. Поранення – це не лише фізично, а й психологічно травматичний досвід. Поранені можуть почуватись покинутими, відчувати фрустрацію.
Ми як громадськість маємо бути за їхніми плечима. Так, ми не зможемо потрапити в кожен кабінет. Але ми можемо змінити систему таким чином і маємо це зробити".
Соня Лукашова, УП