Роман Синицын: Время играет на россиян. Именно поэтому сейчас говорим о контрнаступлении
Вивчаючи біографію Романа Балана, більш відомого за псевдонімом Роман Сініцин, який він колись вигадав собі при реєстрації у Facebook, може здатися, що йдеться про кількох різних осіб.
Айтівець, маркетолог, засновник туристичного сайту lowcost.ua, ультрас ФК "Волинь", активіст, координатор військового напряму фонду Сергія Притули.
І все це про одну людину.
Знайомство Сініцина з на той момент популярним телеведучим Сергієм Притулою відбулося в 2008 році на одному з виїзних матчів збірної України з футболу.
Якби не війна, вони могли б залишитися лише випадковими знайомими.
Після анексії Криму та початку бойових дій на Донбасі в 2014-му Сініцин зайнявся волонтерством. Він є співзасновником громадської організації "Народний тил", керівником якої був колишній голова Луганської ОВЦА Георгій Тука.
"Колись Сергій як окремий волонтер багато купував та вже тоді генерував великі об'єми грошей. І ми спільно для ССО щось закуповували разом. Так на темі волонтерства і здружилися", – пригадує в розмові з УП керівник військового напряму фонду Притули.
Сініцин був залучений до виборчої кампанії на місцевих виборах 2020 року, коли Притула балотувався на посаду міського голови Києва від партії "Голос". Тоді волонтер допомагав кандидату в мери порадами щодо роботи в соцмережах та співпраці з медіа.
Сьогодні у фонді Притули Сініцин відповідає за комунікацію з військовими, верифікацію потреб військових підрозділів та передачу допомоги на передову. Також він керує логістичним хабом фонду в Дніпрі.
В інтерв'ю "Українській правді" Роман Сініцин (Балан) розповідає про те, що відбувається у Бахмуті, Авдіївці та Вугледарі, говорить про підготовку України до контрнаступу, пригадує, у чому полягав успіх операцій ЗСУ на Харківщині та Херсонщині.
А також хвалиться, як фонду Притули вдалося відремонтувати для армії понад 20 трофейних танків та навіть РСЗВ "Ураган".
"У росіян тактика малих груп: заходити й закидувати нас м'ясом"
– Почнемо із ситуації на Донбасі. Ти нещодавно приїхав з Бахмута. Що там відбувається?
– Ворог намагається взяти з флангів місто в кільце. Вони силкуються перерізати логістичні артерії, і десь їм це частково вдавалося.
Зараз у нас декілька днів були певні тактичні успіхи. Але вся ця історія триває достатньо давно і не тільки в Бахмуті.
– В Авдіївці та Вугледарі ворог діє такими самими методами – намагається з флангів обійти, перерізати залізничне сполучення та дороги, якими можна туди доїжджати.
– Росіяни намагаються взяти нас живою силою?
– Живої сили у них вистачає, так. На Бахмутському напрямі вони майже не застосовують техніку, вона відтягнута. Якогось танкового кулака, який би йшов на прорив, цього немає.
Якщо десь працюють танки, то із закритих позицій – один-два виїхали, відпрацювали, заховалися.
У них тактика малих груп: заходити й закидувати нас м'ясом. Саме так діяли "вагнера", і через це у них на початкових етапах були якісь успіхи. Це могло тривати безперервно кожні декілька годин.
Ідуть по 10-20 осіб, їх супроводжує дрон, прикривають вогневі засоби, і таким чином вони намагаються зайняти наші позиції.
Причому в них вже є у старшого планшет (планшет із інтерактивними мапами для керування боєм – УП) для ситуаційної обізнаності, є "радєйка", ними керують зі штабу.
Тобто вони в певній мірі адаптувалися. Це не ті росіяни, які були тут у квітні минулого року.
– Чим війна 2022 року відрізняється від війни 2023 року?
– Декілька складових. Насамперед тим, що, в принципі, у нас стабілізувався фронт по всіх ділянках.
Зараз це позиційна війна на виснаження. Немає якихось рейдів, маршів, коли колони техніки йдуть, і так далі.
Друге – тим, що ми вчимося, застосовуємо нові тактики, методи, засоби. Але ворог робить те саме.
Іноді смішно, коли там розказують про бомжів, чмобіків, що вони якісь недолугі, що "егегей, ми зараз їх тут шапками закидаємо". Ні, вони гарно воюють, адаптуються, вчаться.
– Чого ми навчилися за останній рік?
– Зараз йде війна технологій. Передусім нові знання пов'язані з аеророзвідкою, з дронами, безпілотниками різних видів: малі дрони, великі, камікадзе, для спостереження.
Це також засоби радіоелектронної боротьби і розвідки, вони розвиваються, як у нас, так і у ворога, люди вчаться.
І росте нове покоління. Я знаю комбрига, якому 26 років зараз. Це людина, яка керує механізованою бригадою з особовим складом в 5+ тисяч людей. От тобі про скіли насправді.
І це не виключення. Діапазон 26-35 років командирів рівня комбригів багато. Це найкращий приклад саме прокачування скілів.
"Росіяни розкладали манекенів, щоб обманювати, що вони нібито залишаються на позиціях"
– Ти їздив на Харківщину та Херсонщину одразу після деокупації і по гарячих слідах комунікував із бойовими командирами. Давай детальніше поговоримо про ці дві важливі операції. У чому полягав секрет успіху на Харківщині?
– В абсолютній несподіваності. Про те, що там щось планується, знали дуже мало людей. Це чисте мистецтво обману.
Там були підрозділи, яким казали, що от ви поїдете на Запорізький напрямок…
– Тобто командування спеціально вводило військових в оману, щоб не було витоку?
– Так, казали що буде прорив на умовній Василівці Запорізької області. Їм місяць говорили, що бригада буде штурмувати Василівку.
А потім в останню добу ешелони їдуть зовсім на інший напрямок і буквально з коліс починають штурмувати.
Тобто оперативний задум був чудовий, і він вдався. Я думаю, через те, що знала дуже обмежена кількість людей, щоб не було зливів.
Був повний ефект несподіванки для росіян, коли їхні всі бойові порядки посипалися. Вони панічно тікали.
Система зв'язку й управління військами в них впала майже відразу після того, як декілька механізованих бригад і десантно-штурмові підрозділи провалили їм декілька ділянок фронту, все.
Вони залишили документи, командно-штабні машини. Забирали лише особисту зброю типу автоматів.
Тікали вони на цивільних машинах чи пішки, тому що БТР, "Камази" полишали. І таких позицій були сотні.
– Херсонська операція – в чому полягав секрет успіху?
– Річка, логістика. Ми десь три місяці системно руйнували їм логістичні шляхи. Постачати щось для угруповання в 20-30 тисяч осіб – це колосальні тоннажі: паливо, боєкомплекти, продовольство.
Користуватися напіврозбитими мостами, паромними переправами, понтонами вони не могли. Це не був панічний якийсь відступ. Це була спланована операція.
В мене знайомі на ранок полетіли дивитися коптерами до них на позиції і дзвонять, кажуть: вони там манекенів поставили на позиції замість живих бійців.
Це робилося для того, щоб коли в бінокль наші дивилися, то думали, що там ще хтось лишався.
– Тобто росіяни намагалися приховати відступ?
– Так, щоб виграти час і щоб ми не почали йти вперед.
Не варто забувати про мінування. Площа мінувань територій була колосальна.
На жаль, під час перших двох чи трьох днів того, як наші підрозділи заходили уже на територію, звідки росіяни утекли, було багато поранених і загиблих через спрацювання різних вибухових пристроїв.
Тобто вони свідомо мінували дороги, під'їзні шляхи, мости.
– За час повномасштабної війни тобі доводилося розмовляти з російськими військовими?
– Бачив полонених. Але про що мені з ними розмовляти? Щоб щось переконувати?
– Хто тебе допустив до полонених?
– Ми ж їздимо у військові частини, в штаби. Наприклад, коли Харківський наступ був, то вони там лежали просто штабелями. Ти не можеш цього не побачити.
– Можеш розповісти, як ми беремо російських військових у полон? Чи є якась інструкція?
– Думаю, що є. Я знаю випадок, коли один із батальйонів 54-ої механізованої бригади взяв у полон вагнерівця коптером.
– Як це відбувалося?
– Підлетіли "Мавіком", там група штурмувала в п'ять чоловік. Всі загинули, один залишився в живих. До нього підлетіли "Мавіком" і якось зробили цим коптером рухи, мовляв "рухайся за мною". І він пішов, "Мавік" його супроводжував 500 чи 600 метрів, і так він здався в полон.
"Зараз буде вікно можливостей для контрнаступу"
– Зараз ведеться багато розмов про український контрнаступ. З того, що тобі відомо, наскільки якісно наших військових готують до контрнаступу?
– Я не знаю, коли буде контрнаступ і де саме відбудеться. Але можу сказати, що хлопців готують. Не тільки в Україні, але й у Європі, в США їх готують.
Це доволі серйозні резерви, не будемо називати кількість бригад і армійських корпусів. Але от у нас зараз буде вікно можливостей. Воно насправді невелике, всі це розуміють, насамперед розуміє ворог. І росіяни будуть вживати якісь контрзаходи щодо цього, це абсолютно очевидно.
Дуже хочеться, щоб у нас вийшло. Тому що наступне вікно можливостей невідомо, коли буде і в якому вигляді.
Вже заїжджає серйозна кількість броньованої техніки, танків, бойові комплекти, інші технічні засоби. На цій техніці будуть воювати навчені і злагоджені підрозділи, це дуже великий плюс.
– Ти кажеш про вікно можливостей. Які ознаки цього вікна?
– Погода. Навесні і влітку наступати набагато зручніше, ніж у морози й дощі – техніка не заводиться, замерзає соляра і таке інше.
– Крім погоди, ще є інші ознаки?
– Нашим міжнародним партнерам, мені здається, не хотілося б затягувати цю історію прямо дуже надовго з якоюсь там колосальною військовою макроекономічною допомогою. Це б'є по них, це б'є по їхніх виборцях.
– Наступного року в США вибори президента…
– …і в низці європейських країн. І електорально тема війни в Україні має серйозний вплив.
Популісти в тих державах кивають на Україну, проросійські сили на цьому грають. Мовляв, "досить допомагати, це все йде в чорну діру" і так далі.
Тому про вікно можливостей можна говорити і в цьому контексті теж.
Тому що допомога зараз є, вона доволі суттєва. І нам гріх цим не скористатися.
– Як фонд готується до контрнаступу?
– Ми продовжуємо забезпечувати підрозділи, які як воюють, так і тільки комплектуються. Є ціла низка субпроєктів, про які, можливо, поки рано говорити. Але ми про них трошки пізніше скажемо.
Тобто ми постійно тримаємо руку на пульсі, ми на зв'язку з командирами військових підрозділів, це така от ланка взаємодії.
Ми розуміємо, що зараз треба, а що може почекати. І нагадаю, що ми зараз завозимо 101 одиницю бронетехніки.
– Вже 78 машин заїхало, правильно?
– Так. Думаю, що ми цю історію дуже швидко вже закінчимо. І якщо розібратися, то це фактично бригадний комплект броньованої техніки.
На ці броньовики буде встановлене озброєння.
Якщо ти бачив, на чому зараз пересуваються батальйони ТрО, стрілецькі батальйони – це дуже печальна картина. Десь там на трасі часто можна зустріти, що їдуть військові на звичайних машинах, якісь "Жигулі", "ГАЗелі", "КАМАЗи" бортові, на яких раніше зерно возили.
От що знайшли чи що десь їм дали, чи що самі купили, тому що дуже часто військові скидаються і купують, на тому і їздять. Це звичайний цивільний транспорт.
А ми зараз передаємо спеціальну військову техніку, яка реально серйозно допоможе.
– В контексті майбутнього контрнаступу, чи за останній час запити від бойових підрозділів змінилися?
– Так, частково змінилися.
– Можеш розказати, у чому полягає різниця? Чи це таємниця?
– В чомусь таємниця. Зазвичай це стосується наших майбутніх проєктів або проєктів, які вже реалізуються, але ми ще їх не озвучували.
Як показала Харківська операція, потрібно більше дронів, засобів спостереження, літаків оперативно-тактичної авіації.
– У вас є проєкт, коли військові передають вам трофейну техніку, а ви її відновлюєте та віддаєте ЗСУ. Що найбільш ексклюзивного вам доводилося ремонтувати?
– "Ураган" (реактивна система залпового вогню – УП) недавно віддали в підрозділ Да Вінчі, до речі. Вони його затрофеїли на Харківщині, це така величезна штука.
А так в основному ремонтуємо танки. 24 одиниці техніки, якщо не помиляюся, в різному стані. Там була геть побита й згорівша після декількох попадань РПГ, а була техніка і в кращому стані.
На ринку зброї новий танк Т-72 різних модифікацій коштує від мільйона до трьох мільйонів доларів.
Найдорожчий, по-моєму, танк, який ми робили, Т-72, обійшовся нам в 2 чи в 2,5 мільйона гривень.
Це умовно безкоштовний танк, росіяни нам подарували. Лишили в посадці чи в бою, він був втрачений. І це дуже крута історія насправді.
– Фонд Притули відрізняється від інших фондів тим, що ви вмієте робити медійні великі збори. Коли буде наступний великий збір?
– Ми працюємо над цим. Але мусиш розуміти, що будь-яка така історія – це до місяця може бути лише підготовки. Тому що ми маємо бути впевнені, що у продавців є відповідна техніка, попередні контракти і так далі.
Взагалі всі ці історії вони робляться на запит військових. Тобто бронетехніка закуплена на запит Міністерства оборони. Супутник – це не ми придумали купувати супутник, нас попросили пропрацювати цю історію. Ми пропрацювали, принесли, показали і передали його в ГУР.
Ми постійно реалізуємо величезну кількість якихось невеликих проєктів. Вони не мають такого вау-ефекту, але вони корисні і впливають на хід війни.
Наприклад, ми встановлюємо системи зв'язку і навігації на американські бронетранспортери М-113, тому що частина з них приїхала без зв'язку.
Ми для річкової флотилії теж домодернізовуємо зв'язок на катерах, це важливо.
Також ставимо зв'язок на танки, це теж важливо. Але це не така вау-історія: "Давайте скинемося на супутник, на "Байрактар"", на це не назбираєш 100 мільйонів гривень.
Варто розуміти, що в нас фактично кожен день відбувається якийсь великий збір, тому що процес затикання дірок на фронті "Мавіками", тепловізорами – а це, власне, те, чим ми займаємося нон-стоп, – він триває постійно.
І постійно потрібні дрони, тепловізори, машини, які ми возимо сотнями. І військові постійно просять цього більше. Машини горять, ламаються. Жоден волонтерський фонд не може закрити навіть одну нішу потреб.
Якби ми навіть займалися чисто малими дронами і більше нічого, то я думаю, ми б не закрили цю історію.
"Да Вінчі підготував сотні, а можливо, й тисячі кадрів, які вміють робити смерть ворогам"
– Ти знаєш багатьох військових різних рівнів. За дев'ять років війни, думаю, тобі довелося багато знайомих втратити. Як навчитися переживати втрати?
– Немає рецепту. Якось психіка блокує. Більш того, я не був на жодних похоронах друзів.
Можливо, це суперечить якимось українським традиціям. Але я не приїжджав до Да Вінчі, до Романа Ратушного, не приїжджав до Чибінєєва. Я потім приїду.
Думаю, що це особливості людської психіки. Коли ти постійно перебуваєш у стресі від того, що відбувається на фронті, і щось намагаєшся зробити, покращити…
А тут постійно гинуть твої хороші знайомі або близькі друзі.
– З Да Вінчі ви дружили?
– Не скажу, що ми прямо дружили, але були в хороших відносинах. Я його знаю з 2015 чи 2016 року. Востаннє його бачив у Лимані за тиждень, мабуть, до загибелі.
Ми приїжджали з приводу допомоги його підрозділу, тому що в них там до цього прилетіла якась ракета, і було знищено трохи майна. Словом, ми займалися цим питанням.
Да Вінчі підготував сотні людей, які пройшли через його підрозділ у різні періоди. Спочатку це була рота, потім це уже став батальйон у складі механізованої бригади. І це сотні, а можливо, навіть тисячі підготовлених кадрів, які вміють воювати.
Роблять це дуже завзято, часом авантюрно. Вони продукують смерть ворогам.
– Хто для тебе найбільший герой за ці 9 років війни?
– Український народ. Коли наступають якісь проблеми, які нам грозять втратою державності, нації – а я думаю, ні для кого не секрет, що в якийсь момент ми стояли на порозі геноциду 40-мільйонного народу, – ми здатні дуже сильно мобілізовуватися.
На жаль, потім може відбуватися зворотне, це ми бачили в історії.
І дуже хочеться, щоб те, що ми постійно в підручниках історії читали, щоб воно не повторилося цього разу. Тому що іншого шансу, можливо, у нас і не буде.
Тому для мене найбільший герой – це всі ті, хто щось робили і продовжує робити для того, щоб ми перемогли. Я знаю десятки і сотні героїв – із зірочкою Герой України, без зірочки. Але виділяти когось не буду.
Запитання від Клубу читачів УП
– Останній блок – це запитання від Клубу читачів "Української правди". Члени Клубу в закритій групі у Facebook пропонують свої запитання для гостей, а ми обираємо найцікавіші. Перше: на кого зараз грає час у війні?
– Час у війні (замислюється)? Мені здається, що на Росію.
У них набагато більша подушка мобілізаційна, ніж у нас. Я впевнений, що їм вистачить фінансових ресурсів воювати якийсь час. І це мова не про місяці, мова про роки. Звісно, їм зараз важко, вони зазнають втрат, їм треба передишка, це очевидно.
Але, враховуючи, що ми дуже сильно залежні від зовнішньої допомоги і ситуації з нею – не дай Боже, там щось може змінитися. Тому час грає більше на руку росіянам.
Саме тому ми зараз говоримо про вікно можливостей, про наступ, подальшу деокупацію.
– На які напрямки передусім варто було б спрямувати військові бюджети після перемоги?
– Авіація і ракетні програми, оперативно-тактичні ракетні комплекси.
Тому що все, що у нас станом на початок війни було, це "Точка-У". А нам треба якісь довші руки. Хотілося б на 300-500 кілометрів.
– І останнє: коли буде краще?
– Якщо б не було сподівання, що буде краще, то можна було б лягти і померти або виїхати в Польщу чи в Португалію.
Та буде краще! Просто питання – коли? Я не можу на нього відповісти. Буданов каже, що в Крим заїдемо, коли – влітку?
Я не знаю… Не вірю в це. Але дуже хочу помилятися.
Роман Кравець
Фото: Дмитро Ларін
