Угледар до и после. Неизвестная история города, о котором Украина и мир узнали благодаря войне. Аудиоверсия

Погрози Путіна "навчити Україну справжньої декомунізації" найбільше торкнулися Донбасу – регіону, який росіяни продовжують "рятувати" від "восьмирічних бомбардувань ЗСУ".

Лише кілька місяців знадобилося армії РФ, щоб знищити металургійні заводи, шахти та міста, збудовані за часів СРСР. Серед них – 15-тисячний Вугледар.

Він виник у 1960-х, коли у степу почали освоювати південнодонбаські поклади вугілля. 60 років по тому фотографії Вугледара, зроблені з повітря, викликають аналогії зі зруйнованим Сталінградом.

Про Вугледар світ та й більшість українців знають лише як про одну з найгарячіших точок цієї війни. Як про місце, де Росія зазнала найбільшого танкового фіаско. Де морпіхи Тихоокеанського флоту з Владивостока зустріли таку відсіч ЗСУ, що змушені були записувати жалібні відео.

За злою і багато в чому справедливою іронією долі Росія б'є по тому, що так багато важило для українських колаборантів. Мало хто знає, але в боях за Вугледар потерпає Успенський Миколо-Василівський монастир у сусідньому селі Микільське.

Обитель у Микільському розбудував "старець" Зосима, який помер у 57 років, але встиг максимально вкоренити ідеї "русского мира" серед донецької еліти та її електорату.

Уродженець Уралу, в миру Іван Сокур, Зосима у 1997 році вінчав у Микільському Віктора та Людмилу Януковичів. Був їхнім "духовником" та постійно агітував за церковну єдність Москви та Києва.

Зосима заповів: після його смерті до Микільського має приїхати патріарх Кіріл – освятити точну копію Успенського собору Кремля. Його збудували за декілька кілометрів від Вугледара стараннями "старця" та спонсорів – Віктора Януковича та металургійного магната Віктора Нусенкіса.

Кіріл приїжджав до Микільського у 2009-му. Освятив собор та розповів, як навчався із Зосимою в Ленінградській духовній семінарії за часів СРСР. 

Наприкінці лютого 2014 року, після заяви нардепа Олександра Бригинця, в монастирі Зосими "шукали" втікача Януковича. Але він був уже на своїй ментальній батьківщині, у Ростові.

Вугледарський журналіст Євген Лелюх, який жив та працював у Донецьку, але після окупації у 2014 році був змушений повернутися в підконтрольний Україні Вугледар, називає рідне місто "квінтесенцією Донбасу".

І річ не лише в тому, що життя Вугледара повністю зав'язане на роботі шахт. Серед шахтарів багато тих, хто пішов воювати в лавах ЗСУ та загинув за Україну.

Навесні 2022 року Євген провів декілька тижнів у бомбосховищі Вугледара, поки не покинув місто. 

Далі – його пряма мова. Про те, яким був Вугледар до війни, що там відбувалося після повномасштабного вторгнення, та чи має він майбутнє.

Терикон та кирка

Мабуть, так працює стадія заперечення. Думка про те, що моє місто почали знищувати разом із людьми, відторгалася майже фізично, до нудоти.

З вугледарського щоденника Є. Лелюха. Березень-квітень 2022 року

Всі, хто нічого не знає про Вугледар і вперше потрапляє туди, кажуть: їдеш, їдеш полем, і раптом, ніби з нізвідки, з'являється місто.

Він стоїть не на трасі Донецьк – Маріуполь чи Донецьк – Запоріжжя, а, умовно кажучи, на відшибі. Втім, життя у Вугледарі ніколи не було окремішнім. Завжди був зв'язок і з навколишніми селами, і з Волновахою, і з Маріуполем, і з Донецьком.

Вугледар – це про шахтарів. Це "віджимка", квінтесенція регіону, якийсь кристалізований Донбас. Там майже всі були пов'язані з шахтами.

У тих, хто вигадав назву для міста, фантазія була небагата. Але слово "Вугледар" повністю відображає його сутність. Якби раптом у наш час знайшовся хтось із місцевих божевільних із пропозицією про перейменування, його б заклювали.

Місто, яке дає вугілля. На гербі якого терикон та кирка.

Я народився у Вугледарі у 1985 році. Мій батько родом із сусіднього села, 40 років працював на шахті "Південнодонбаська №1".

Спочатку збудували селище, яке назвали "Південне", а потім з'явилося місто. Сьогодні ще можна зустріти бабусь та дідусів, які досі називають Вугледар або "Південне", або просто "Селище". Так вони звикли.

Вугледар планували як величезний індустріальний центр, але трошки не допланували, мабуть. Є шахти №1 та №3. А де №2?

Замість десяти шахт – дві. Замість 100 тисяч населення – 15-17. Вугледар залишився у певному сенсі недобудованим проєктом: два спальних райони, лікарня, три школи та кілька садків. 

Більшість держустанов, включаючи мерію, суд, податкову, тулилися у будівлях дитсадків, гуртожитків чи багатоповерхівок.

Спеціалізованих адмінбудівель не встигли збудувати ані в радянський період, ані в роки незалежності України. Точніше, одну таки встигли: сучасний ЦНАП, куди планували заселити більшість міських служб.

Залишалося лише підвести комунікації та перерізати червону стрічку, але прийшла весна 2022 року. Зараз ЦНАП – це коробка з облізлою обшивкою, яка безліч разів приймала на себе прильоти.

І так у Вугледарі тепер скрізь, руйнації стовідсоткові. У деяких будинках у нуль знищено під'їзди. Вони просто склалися до фундаменту.

По цеглині

Вночі нудило дітей. Майже всіх поголівно. Однорічного Тимошку за півтора метра від мене, десятирічного Михайла – майже на мене. І ще кількох віддалік. Зранку нарахували сім хворих лише у нашій залі.

З щоденника Є. Лелюха. Березень-квітень 2022 року

Пам'ятаю, як на стику розпаду СРСР та незалежності їздили шахтарськими путівками відпочивати кудись під Сочі. Тоді я вперше полетів літаком. Із донецького аеропорту.

Серед дитячих спогадів залишився, ясна річ, весь цей кавардак 90-х. Ще до карбованців з'явилися талончики. Такі нарізні рулони паперу, майже туалетного. З ними тебе посилали по хліб. І ти з цими рулонами під пахвою, що важать більше за буханець, стоїш у черзі пів дня.

Потім шахтарям почали видавати зарплату дріб'язком. Монетки приносили в магазин упаковками, сумками. Ставили на прилавок. Не знаю навіть, як тоді продавці це все підраховували.

Пригадую великі аварії на шахтах. Уявіть обличчя людей, коли містом звучить сирена, піднімають по тривозі ВГСЧ (воєнізована гірничорятувальна частина – УП). У місті, по суті, кожна сім'я – шахтарська. В багатьох у цей час хтось на зміні. А потім на цвинтарі з'являється кілька рядів нових могил.

У мене сусід поверхом нижче, дядько Сашко, Олександр Семак. Такий типовий, типовий шахтар: по душах поговорити, за себе і сім'ю постояти. Чудовий мужик. Шахтар у всіх найкращих своїх проявах.

Він явно не призовного віку, але навесні 2022 року вивіз сім'ю на Західну (Україну – УП), а сам пішов добровольцем. Загинув улітку.

Чому пішов? Побачив, що непорядок і треба щось робити.

Вугледарці завжди були заповзятливі. Хтось у 90-х тягав клітчасті сумки з Польщі та Туреччини, займався купи-продай. У місті відкрилося багато магазинчиків – від продуктових до ювелірки.

Декілька банківських відділень, аптеки – все це було. Вугледар розвивався. Власне кажучи, після 90-х він не був у стані якоїсь глибокої депресії.

На пікніки, свята їздили у ліс, який називають "Шайтанським", бо річка Шайтанка була. Святкували там випускні.

Поблизу багато ставочків. В тому числі біля тих дач, за які йдуть тепер бої. Там шахтарі, люди з руками, будували собі котеджі – з альтанками, банькою, фруктовими садами. Щоби відпочивати, проводити час на пенсії.

Коли зараз дивишся по чатиках і телеграм-каналах відеозвідти, натикаєшся на коментар: "С*ка, це ж мій котедж! Кіно знімають, тварюки!".

Там уже все по цеглині розібрали.

Все вирувало

Ходити містом сумно: руйнування, зневіра. Але люди не впадають у відчай. У квадратах, куди ще не прилітало, діток виводять покататися на гойдалках.

З щоденника Є. Лелюха. Березень-квітень 2022 року

Що вам ще розповісти про Вугледар? Не цікавезне в історичному та архітектурному плані місто. Але до 2014 року все було в нього чудово: тихе, доглянуте, крихітне. Пройти його по діагоналі можна швидким кроком за 15 хвилин.

Він відрізнявся від, наприклад, Волновахи, тим, що взагалі не має "приватного сектора". Тож вулиці були чистими. Сміття вивозили. Дерева висаджували. У центрі плиточку поклали буквально за кілька місяців до вторгнення.

Вугледар – це до восьми десятків багатоповерхівок. Серед них є, наприклад, будинок, який називають "Ханінським" або "будинком мера". Нічим не примітний, просто там мешкав багаторічний мер (Віктор Ханін – УП).

Був ще інший міський голова, з ним асоціювався нічний клуб "Онікс".

Є "блакитний будинок", бо на фасаді плитка блакитна. Є своя "китайська стіна". тому що об'єднано кілька будівель.

До 24 лютого 2022 року бойових дій у Вугледарі, по суті, не відчували. Але почали з'являтися блокпости, у місто заселяли солдатів. Почала працювати військово-цивільна адміністрація.

Після початку територіальної реформи Вугледар став центром громади з кількома селами, хуторами та населенням ОТГ приблизно 30 000.

Реформа просувалась довго і зі скрипом – "воювали" з Волновахою ледь не за кожне село. Тому що податок на землю, значне розширення можливостей місцевого бюджету.

Зрештою довели реформу до кінця. Стали возити сільських дітей до шкіл Вугледара. З'являлися проєкти з розвитку сіл. 

У місті останніми роками все вирувало, крутилося: працювали волонтери, громадські організації, йшли міжнародні гранти.

Катакомби

Вночі було дуже багато прильотів. Влучання в нижні поверхи – і за ніч вигоряли від пожежі цілі під'їзди. Багато загиблих.

З щоденника Є. Лелюха. Березень-квітень 2022 року

24 лютого 2022 року близько 11:00 прилетіла "Точка-У" біля лікарні. Я чув, як гримнуло, побіг дивитися. Тоді інстинкту самозбереження ще майже не було.

До того, як "орки" взяли Павлівку, яку ЗСУ кілька разів потім ненадовго відбивали, окрім прильоту "точки", нічого у Вугледарі не відбувалося.

Ясно, що все було зав'язане на Волновасі. Я читав зведення, слухав, як Арестович, с*ка, розповідав: "У Волновасі все спокійно, ми тримаємось". Але потім "орки" взяли її буквально за одну ніч та пройшли до Павлівки понад 30 кілометрів.

У Павлівці наші підірвали мости, і вже наступного ранку почалися щільні обстріли Вугледара. Тряслися не лише стіни. Тряслась земля. Прилітало все: міни, "гради", снаряди від гаубиць.

Ти стоїш біля під'їзду, над тобою летить літак та скидає у поле сім бомб.

Або танк із "Z" розгортає башту і просто х**рить по першому поверху будинку, де у підвалі сидять матусі. Все починає палахкотіти, а вони в халатах, у тапочках і з волаючими немовлятами на руках біжать до бомбосховища.

Сховище – це переобладнаний "Богатир", спортивний клуб для важкоатлетів. Якоїсь миті, на піку, там по "перепису" було до 1600 осіб. Без світла, без води. Один туалет на всіх. Усі хочуть їсти, всі хочуть щось ще.

Там я провів понад три тижні.

Я бачив загиблих на вулицях, відірвані руки, ноги. Але одразу не поїхав з міста, бо розраховував на контратаку ЗСУ. На те, що Вугледар так надовго не загрузне на лінії фронту.

Наскільки я зрозумів, "орки" били по скупченню людей. Найчастіше прилітало біля бомбосховищ, на пункти роздачі гуманітарки. Поруч із бочками з водою, де люди стояли у черзі. І поряд з одним єдиним місцем, де можна було на одну-дві палички спіймати мобільний зв'язок.

Евакуюватись містянам пропонували активно, агітували, але кожен сам ухвалював рішення. Були ті, хто виїхав ще 24 лютого. Або ті, хто одразу займав місця у бомбосховищах.

Найкомфортніше сховище було на пошті, але невелике. Найбільше – те, де жив я. Місця всім не вистачало, бо сюди першими днями приїхали біженці з Волновахи. 

Простір розширювали за рахунок "катакомб" із сирою землею, на яку кидали матраци.

Я поїхав із Вугледара у квітні. Сів, по суті, на перший-ліпший потяг і опинився в Кропивницькому. Можна сказати, що я поїхав достатньо рано. У Вугледарі досі живе близько 500 осіб. Найвпертіші. Кажуть, що їм нема куди евакуюватися.

Більшість – у підвалах, з буржуйками. Якось пристосувалися.

Але як показала практика, підвал – не найбезпечніше місце. Пригадую, якось уночі снаряд прилетів у вікно квартири на першому поверсі. Пробив підлогу, пішов нижче, туди, де було кілька людей. Вони там сховалися на ніч.

Їх навіть не розірвало, вони просто задихнулися. Коли вранці відчинили двері, витягали трупи.

Надії

Далі записи у блокноті я вже не вів. Почалася епопея під назвою "евакуація". У мене почалася зовсім інша історія – поневіряння Україною.

З щоденника Є. Лелюха. Березень-квітень 2022 року

Я продовжую стежити за новинами про Вугледар – це боляче.

У мене там квартира фактично згоріла вже. П'ятиметрова вирва буквально під вікнами. Якоїсь миті я сподівався: повернуся, відчиню двері і все буде більш-менш на місці. Але тепер бачу, що, зрештою, там і будинку не залишиться.

Я не знавець стратегічних тонкощів. Але, правду казавши, жодної цінності з військової точки зору Вугледар, що стоїть трохи на відшибі, ніколи наче не мав. Ніколи не міг подумати, що за нього буде настільки запекла тривала боротьба, яка знищує місто під нуль.

Чи можна сказати, що Вугледара вже немає? Він ще є. Але незабаром його може не бути. Він – як людина з безліччю кульових поранень, що перебуває в комі. Не залишилося жодної цілої будівлі. Нема комунікацій, нічого.

Мене часто смішить те, як росіяни показують бої за Вугледар. Кілька разів уже бачив, що це "величезна конгломерація із шахтами та заводами". З якимись величезними багатокілометровими підземними тунелями. Вони ось так це все подають – ніби знову штурмують "Азовсталь".

Штурмувати там справді складно – поле, жодних укриттів, максимум лісопосадка. Шахти за кілька кілометрів за містом. Але якщо вони хочуть далі посилати на забій свої танки, то нехай посилають.

У новинах вони захоплювали Вугледар вже кілька разів. Не розуміють, що дачі, за які зараз триває боротьба, зовсім не межа міста. І навіть не поряд з ним. Вони між Вугледаром та наступним селом.

Що буде далі з містом? 

Про майбутнє намагаюся не думати. Усі, хто поїхав, спершу казали: почекати треба, все обійдеться, повернемось. Але з кожним днем… З Донецька у 2014 році теж усі виїжджали "ненадовго".

Без шахт не буде Вугледара. Сьогодні там все знеструмлено, є руйнування. Самі шахтарі кажуть, що запустити їх буде дуже дорого або неможливо. Якщо вода у виробки пішла, відкачати її дуже проблематично.

Але запасів вугілля там ще багато.

Надії… Надії якісь все ж таки є. 

Волонтери, активісти, громадські організації, різні церкви були дуже активними останніми роками у Вугледарі. І якщо всі разом знов візьмуться, то якийсь час навіть без працюючих шахт місто щось зможе собою являти (після перемоги – УП).

Люди бодай зможуть кудись повернутися.

Євген Руденко – УП