Внимание, мины! Как война превратила Украину в большое минное поле, и что с этим делать
Україна – найбільш замінована країна у світі.
Російське вторгнення перетворило нашу землю на велике мінне поле розміром із Великобританію чи Румунію, чи Південну та Північну Корею разом взяті.
250 тисяч квадратних кілометрів – а це більш ніж 40% території України – небезпечні для життя.
Може здатися, що проблема розмінування буде на часі вже після перемоги – бо навіщо очищати територію, якщо її знов можуть забруднити міни чи снаряди?
Але насправді з цим не можна чекати.
Якщо набрати в пошуковику словосполучення "підірвався на міні", можна жахнутися кількості трагедій, що відбуваються чи не кожного дня. В кінці 2022 року ДСНС інформувала про 185 загиблих і 404 травмованих від мін з дня повномасштабного вторгнення.
Жертв більшатиме. Зокрема й через те, що для когось потенційно небезпечне поле – це єдине, що може прогодувати людину. На замінованій землі кукурудзу не посієш. А значить, територію намагатимуться повернути до використання. Іноді – власними силами.
І це може коштувати комусь життя.
Відлуння війни
10 травня 2007 року в селі Зелений Гай на Миколаївщині копали землю і наштовхнулися на стокілограмову авіаційну бомбу ФАБ-100. Вона пролежала там з часів Другої світової. Трагедії вдалося уникнути. Копачі викликали МНСників, і ті прибрали небезпечну знахідку.
Загалом того дня в Україні знайшли 112 боєприпасів: 2 авіабомби, 35 артилерійських снарядів, 73 мінометні міни та 2 гранати. Вони пролежали в землі щонайменше 63 роки.
В березні цього року в тому ж Зеленому Гаю двоє чоловіків приїхали на поле, щоб оглянути його перед тим, як обробляти. Одному з них було 37, іншому – 56.
Під час цієї інспекції вони знайшли російську міну. І вирішили знешкодити її власноруч.
Старший чоловік загинув на місці, його супутник відбувся пораненням ніг.
Того ж дня менш ніж за 20 кілометрів від цього місця двоє селян виїхали на ЗІЛі на польові роботи. Але до місця не дісталися – автівка наїхала на міну. На щастя, цього разу обійшлося без загиблих.
Життя поруч з мінами
– До 24 лютого минулого року, згідно з міжнародною статистикою, Україна посідала четверте місце у світі за кількістю жертв (з 2014 по 2020 роки йшлося про 1190 постраждалих – УП) від мін та вибухонебезпечних предметів – після Афганістану, Малі та Ємену. Зараз очевидно, що Україна на першому місці, – наводить УП страшну статистику голова Асоціації саперів України Тимур Пістрюга.
Він розділяє жертв від залишених у землі мін та снарядів на три типи.
Другий – ті, хто готові йти на ризик, тому що, наприклад, інший шлях на роботу надто довгий.
До третього типу Пістрюга відносить людей, які прогулюються в небезпечних місцях, а побачивши боєприпас, вирішують забрати його на металобрухт чи сувенір, чи просто попорпатися в ньому – бо ж цікаво.
Нерідко серед жертв бувають діти, підкреслює Олександр Логовічов – командир відділення гуманітарного розмінування Швейцарського фонду протимінної діяльності ФСД в Україні. Вони з цікавості можуть підібрати смертельну знахідку або вирішують погратися в окопах чи бліндажах.
Тому інформування населення зазвичай є одним із напрямків роботи організацій, що відповідають за гуманітарне розмінування. У Швейцарському фонді є чотири команди фахівців, які цим займаються.
– Вони навчають, як визначити небезпечну територію, які можуть бути ознаки: посічені дерева, окопи, кілочок зеленого кольору, залишок ящика, попереджуючі написи… Із цим доведеться жити поряд не один рік, і тому вони навчають місцевих мешканців жити з цим, – каже Логовічов.
Він займається гуманітарним розмінуванням з 2017 року, коли переїхав на Чернігівщину і почав шукати, чим заробляти на життя. До цього працював інженером-механіком у виробничому цеху в Краматорську. З початком війни Логовічов утвердився в думці, що чим довше люди живуть поруч із небезпечними територіями, тим безтурботнішими стають згодом.
Розмінування розділяють на три види.
Бойове – що відбувається безпосередньо на фронті. Це парафія саперів.
Є оперативне – екстрене очищення об'єктів критичної інфраструктури, а також знешкодження виявлених вибухових предметів. Тут окрім військових можуть працювати сапери ДСНС або Нацгвардії.
– Повернення до життя починається з гуманітарного розмінування, – каже Пістрюга.
Як працює демінер
Розповідає Олександр Логовічов
Група нетехнічного обстеження їздить від села до села та збирає інформацію про потенційно забруднену територію. Спілкуються з населенням, з виконавчою владою. Місцеві громади виставляють пріоритети – чим займатися насамперед.
Позначаються межі території, що буде перевірятися. Також домовляємося з найближчими лікарнями, що вони нададуть допомогу саперам у разі якогось інциденту.
Спочатку відбувається візуальний огляд. Потім розмінувальник збирає те, що видно. Потім знімається рослинність і за допомогою металодетектора збирається те, що лежить на глибині до 15 сантиметрів. Бойові дії були нещодавно, тож вибухонебезпечні предмети не можуть бути глибше.
Якщо прилад показує, що є металевий предмет, сапер починає проводити ескалацію – простими словами, викопувати його. Якщо це звичайний шматок металу, він його забирає. Знаходиться відро іржаве, підкова, цвях – що завгодно. Кожна металева частина має бути з поля прибрана.
Якщо ж знайшли вибухонебезпечний предмет, його маркують та викликають військових чи ДСНС – щоб забрали та знищили.
Після цього проходить контроль якості внутрішній, а потім зовнішній – коли перевіряють із Національного центру розмінування. Якщо все нормально, то все – територія очищена.
Довге і дороге розмінування
Розмінування території – це дуже дорого.
За підрахунками Тимура Пістрюги, йдеться про $3-4 за квадратний метр. Тобто очищення від небезпеки всієї забрудненої української території коштуватиме мільярди гривень.
Зрозуміло, що країні самотужки з цим не впоратися. Поки головні донори розмінування в Україні – закордонні партнери.
– Витрати оператора протимінної діяльності фактично нереально покрити навіть дуже потужній агрокомпанії. Тому що витрати колосальні. Аграрію знадобиться не один десяток років, щоб їх компенсувати. Єдина можлива фінансова модель у цій ситуації – це допомога донорів, – каже він.
Про те, що ці гроші будуть окупатися роками, говорить і заступник генерального директора ТОВ СП "Нібулон" Михайло Різак. Земельний банк його компанії – 76,5 тисячі гектарів. 25,5 тисячі з них підпадають під статус замінованих територій, а значить, засівати їх не можна.
Різак звертає увагу, що лише 40 гектарів з цих 25,5 тисячі належать агрохолдингу. 95% – це землі фізичних осіб, які надані в оренду, а залишок – комунальні та державні землі.
– Тому ми чітко доносимо до донорів і до інших наших партнерів, що по суті відбуватиметься гуманітарне розмінування для власників цих земель і для громад. Щоб вони могли отримувати орендну плату, піднімати свій економічний стан і повертатися в економіку, – розповідає Різак УП.
Розмінування території – це дуже довго.
Демінер Логовічов нагадує про приказку: рік війни – це п'ять років роботи саперів. За його досвідом, зазвичай розмінування окресленої території займає від трьох місяців до пів року – залежно від площі обстеження та її забрудненості.
Для багатьох дрібних аграріїв використання їхніх земель – це питання виживання. Тому на ринку з'являються несертифіковані "чорні сапери".
За короткий строк вони можуть пройтися з металошукачем сільськогосподарськими угіддями. Але це не гарантує, що завтра трактор, який оброблятиме землю, не підірветься на міні.
Як працює сапер
Розповідає Богдан, сапер ЗСУ
Опишу останню задачу.
Розвідка доповіла, що артилерія відігнала росіян з позицій. Розвідники проводять нас до окопів, з яких втекли росіяни. А далі – ми оглядаємо, чи нічого в цих окопах вони не замінували, коли відходили. І коли ми даємо добро, заходить наша піхота і закріплюється.
У нас, як правило, часу дуже мало. Тому що якщо ми будемо довго оглядати, ворог цим може скористатися і змінити ситуацію.
Коли ми займаємося розмінуванням території, передусім оглядаємо її з точки зору ворога: де для нього було б вигідно замінувати.
Небезпечність міни залежить не стільки від її характеристики, скільки від відсутності якихось гуманних бачень у ворожого сапера, його майстерності та творчості. Мінування це не тільки інженерна, це ще й творча робота.
Є міни, які працюють не на зрушення об'єкту, а на зміну магнітного поля. Найбільш небезпечним вважаю комплекс НВУ-П "Охота", який реагує на кроки людини. Тобто якщо він визначає, що підійшла людина, він підриває міну осколкового ураження в радіусі 30 метрів. А таких мін може бути шість, і коли другий підбігає, щоб допомогти пораненому, то вибухає друга міна.
На щастя, цей комплекс доволі рідко зустрічається. А найчастіше в житті сапера зустрічаються нерозірвані артилерійські авіаційні касетні боєприпаси. Можливо, були порушені умови зберігання в росіян чи просто низька культура виробництва, через що вони настільки часто не спрацьовували.
Після деокупації насамперед розміновується прибудинкова територія, узбіччя дороги – тобто місця, якими люди будуть користуватися.
Заміновано, насправді, може бути все. Якщо ворог виходить з окупованої території, іноді навіть у квартирах залишають пастки, які направлені не стільки проти військових, скільки проти мирних людей. Можуть бути заміновані двері холодильника, була історія про заміновану шухлядку для прального засобу в пральній машинці.
Нерозірвані боєприпаси для людей, які їх не чіпають, більш-менш безпечні. Вони небезпечні тоді, коли є людина з бажанням отримати премію Дарвіна, і вона пробує чи розібрати їх, чи розрізати болгаркою, чи кинути в багаття.
Чи можна прискорити розмінування?
Підприємець Віктор Пивовар раніше працював технічним директором Харківського тракторного заводу, а тепер зібрав власну команду, щоб створити машину для механічного розмінування.
– Дослідний зразок плануємо зробити на базі трактора, який можна дооснастити адаптованим обладнанням для розмінування. Він буде катити перед собою трал – такий здоровий барабан, який заставляє міни спрацьовувати. Міна підривається, трал ремонтують – і поїхали далі, – ділиться він ідеєю.
За його задумом, трактор буде управлятися дистанційно, тому не треба думати про захист для оператора. Якщо ідея спрацює, то Пивовар розраховує, що за робочий день машина зможе обробити 25 гектарів.
– Час роботи в полях дуже суттєво скоротиться, – запевняє керівник з операцій фонду Крістофер Джіо. – До того ж це набагато безпечніший спосіб розмінування, тому що не буде прямого контакту людини з вибухонебезпечними предметами.
З початком повномасштабної війни попит на розмінувальників виріс в рази. Сапери знадобилися безпосередньо в зонах бойових дій та для оперативного розмінування.
Але, незважаючи на брак кадрів, в Швейцарському фонді подвоїли свій штат. Проблему вирішили через залучення іноземних фахівців, що працювали в Сомалі, Іраку та в інших країнах. Бонусом стало те, що чимало хто з них добре знаються як на радянській системі боєприпасів, так і на натівській.
***
1982 року між Великою Британією та Аргентиною спалахнула неоголошена війна за Фолклендські острови. Аргентинські військові здійснили там висадку та заклали тисячі мін вздовж узбережжя, щоб запобігти британській контратаці.
Після того, як Велика Британія повернула собі контроль над островами, частина території так і залишилася нерозмінованою – виявилося, займатися цим дорого і ризиковано.
І тоді справжніми господарями обгороджених територій стали пінгвіни – надто легкі, щоб міна на них спрацювала. Ці птахи, популяція яких раніше була тут на межі зникнення, тепер змогли спокійно жити і розмножуватися.
Замінування іноді порівнюють із радіацією – в обох випадках людям доводиться залишати забруднену територію.
Тож цілком вірогідно, що в Україні з'являться нові зони відчуження, де ступатиме лише нога відчайдушних сталкерів, а природа відновлюватиметься без людського втручання.
Ніхто не знає, скільки ще будуть іти бойові дії. Але кожний день збільшує необхідні для майбутнього розмінування строки та витрати.
Це та небезпека, що залишатиметься на покоління. І після перемоги ще десятками років у лісах Чернігівщини чи полях Харківщини чутимуть відлуння великої війни.
Рустем Халілов, УП
