Здесь у каждого свой бункер. Репортаж из подвалов Лимана и Северска
Від Лимана до Сіверська – близько 20 кілометрів.
Ці міста Донеччини мають певну схожість. Обидва починалися як сторожові козацькі поселення. Обидва у ХХ столітті сформувалися навколо одного потужного промислового підприємства. Для Сіверська це був доломітний комбінат, для Лимана – залізничний вузол.
Наразі Сіверськ і Лиман є містами прифронтовими – сильно постраждалими від російських обстрілів, що тривають.
В обох містах жителів лишилося по десять відсотків від довоєнної кількості. Життя тут фактично зійшло під землю: найбільш затребуваним типом помешкання є підвал багатоповерхівки.
Отже, репортаж про людей підземелля: як живуть, чого прагнуть, про що мріють.
Лиман
До війни лиманська залізнична станція вважалася другою в Україні за потужністю після Ясинуватої. Вона має 136 колій, які посеред міста утворюють величезне рейкове "водосховище" завширшки пів кілометра. "Рєдкая птіца" долітала до його середини, не налякана гудком електровоза. Тут навіть пасажирський вокзал розташований на острівці – з усіх сторін "омивається" коліями.
Але наразі усе це скалічене війною. Впав на вагони зруйнований пішохідний міст. Самі ж вагони опинилися в полоні: мости через Сіверський Донець розбомблені, перевезення завмерли.
Залізниця ділить Лиман на дві частини. У північній переважає приватна садибна забудова, у південній – міські висотки. Війна пройшлася по них нещадно. Коли в травні 2022-го на Лиман наступали росіяни, місто обстрілювали з артилерії та ракет. Далі – чотири місяці окупації, контрнаступ ЗСУ і вже п'ятий місяць відновленої української влади.
Місто знелюдніле і від того тихе. На розі колись жвавих вулиць серед дня можна простояти кілька хвилин, поки повз тебе хтось пройде або проїде.
Місцева громада на вулицях здебільшого представлена котами. Вони вистрибують зграйкою і, піднявши хвости, якийсь час супроводжують тебе, плутаючись між ногами. З часом розуміють, що ти не при ділах і їжі їм не приніс. Розуміють і тихо розчиняються.
Здається, котів у Лимані більше, ніж людей.
Як сказав мені мер Лимана Олександр Журавльов, з 51 тисячі мешканців Лиманської ОТГ наразі лишилося 5-7 тисяч, решта виїхали.
Двори житлового масиву являють собою нескінченну галерею зразків людської винахідливості, що особливо розквітає за відсутності газу й води.
Біля кожного під'їзду обов'язково побачиш бунгало, зліплене з дощечок, пластмасок, плівки, клейонки, залізяк, віконних рам, шухлядок, старих стільців і столиків. Такий собі громадський харчоблок – місце приготування їжі, замість десятків квартирних кухонь.
У цих бунгало предмет номер один – дров'яні печі, зроблені нашвидкуруч з кількох цеглин і залізки зверху. Втім, у Лимані відновили електрику, а відтак квартирні кухні "прокинулися". Та все одно ліквідувати бунгало люди не поспішають.
"Красномордиє" забралися – прийшли нормальні люди"
Володя й Ірина з тих лиманців, котрі не хочуть рятуватися від війни. Такі люди складають десятивідсотковий "незгоряний мінімум" будь-якої громади. Їм кудись виїхати і стати біженцями – наче вирвати себе з корінням: боляче, важко і наскрізь проблемно.
Заходячи до їхнього двору, я розминувся з вантажівкою, яка привезла дрова. Їх розділили приблизно по кубометру на "живу" квартиру. Таких на триповерхову "сталінку" з двома під'їздами набралося аж три.
Беруся допомагати Володі зносити дрова. Від цього він помітно "теплішає" до мене і стає більш говірким.
– Як у квітні почали обстрілювати місто, пропало світло, газ, вода. Ми перебралися до сарайчика у дворі – там підвал, його ще мій тато будував. Поруч на вогнищі готували їсти.
Коли починався обстріл – в секунду падали у підвал. Спали вчотирьох на підлозі – я з Ірою, син і моя мама. На стінах, над нами – полиці з консервацією. Від обстрілів усе здригалося – ми лежали й молилися, щоби банки на нас не посипалися. Між обстрілами бігали додому – 30 кроків до під'їзду і сходами на третій поверх. Так і прожили у дворі місяць.
В один з обстрілів снаряд влучив у сараї – вони зайнялися. Тоді Володимирова сім'я перебігла у великий підвал сусідньої п'ятиповерхівки. Спали так само під землею, але серед людей.
На кінець травня зайшли росіяни, обстрілів вже не було, люди поверталися до квартир. Але ж куховарити продовжили на багатті.
– "Красномордиє" – я росіян так називаю – постійно перевіряли документи. По гуманітарку як підеш, дорогою разів п'ять перевірять. Бере мого паспорта, і, поки роздивляється, так моторошно.
А як вони забралися, аж дихати стало легше. Зараз взагалі добре жити стало: світло дали, крупи привезли, макаронів – ми під ліжка поскладали. Якби ще воду дали і газ. А так – нормально нам.
Десять котів, любов і голуби
Літній чоловік, ледь вистромившись з підвалу, був негайно атакований зграйкою котів. Він з ніжністю поспілкувався з ними, насипав їсти і нарешті помітив мою присутність. Звуть його Олександр Сергійович:
– Нас тут було – повний підвал, – каже він – зараз лишилися я з жінкою й сином, і ще пара жінок. Вже не так обстрілюють, як минулою весною. Але все одно щось да прилітає. Коли десь хтось загине, народу знову повний підвал набігає.
Квартира Олександра Сергійовича на третьому поверсі вціліла, але повернутися до неї складно. У під'їзді вибухом провалило сходи, і шлях до квартири – квест з елементами альпінізму.
Потрапити туди можна через сусідній під'їзд: з балкону на балкон через дві чужі квартири, на залишки сходів, тримаючись стіни, аби не впасти у провал, підсунутися до своєї двері і відчиняти її, стоячи "наполовину ноги".
– Мій син молодий – йому 52 роки, то він кожен день так ходить. А мені 74, важко. А жінка взагалі лежача, то ми з підвалу не вибираємося вже десять місяців.
З чого складається день Олександра Сергійовича? Зранку прибрати за котами, їх у нього під опікою у підвалі 12 голів. Коли хворіють, купляє ліки і робить уколи. І радіє, що волонтери привезли великий мішок котячих кормів. Сам він ще докуповує дешевих курячих лапок, варить.
– Попорав худобу (котів – УП) – йду по гуманітарку. Синові допомагаю, він як не у квартирі, то у підвалі щось робить – полиці, столи, ліжка комусь. Так день і проходить.
Вечорами відео дивимося. Відколи світло поновили, у нас щовечора "Катрусин кінозал". Старі відеокасети зараз – то шо надо! Телебачення ж нема. Через групу у вайбері люди обмінюються касетами. "Любов і голуби", "Війна і мир", "Москва сльозам не вірить", "Іронія судьби"… Разів по три прокрутимо – несемо міняти, – пояснює Олександр Сергійович.
Так, за "іронією судьби" Москва сльозам не вірить… Дивно звучить назва цього кіно в зруйнованому московськими бомбами місті. Чи замислювалися над цим люди в холодних сирих підвалах Лимана, вкотре передивляючись старі відеокасети з радянськими фільмами?
Не думаю, що вони цим справді переймаються. Просто дивляться кіно своєї молодості, змахуючи з очей сльози розчулення, в які Москва не вірить. Москві байдужі сльози на цій жахливій війні.
Пічка на 43 тисячі переглядів
Мій наступний співбесідник – Сашко, мешкає на четвертому поверсі "хрущівки". Він є останнім жильцем під'їзду – решта виїхали. Тож почувається водночас сторожем і хазяїном.
Щойно він ладнав у підвалі новий замок, бо вночі мародери зламали двері – вкрали дві сокири, банку масла для бензопили і літрів зо два бензину в баклашці з-під мінералки.
Перерахувавши ці втрати, Сашко починає розмірковувати про цінності сьогодення. Каже: дві сокири – то дійсно цінність, і бензин… А ще більша цінність велосипед, бо зараз це транспорт №1 у Лимані. Ну і, звісно, дрова.
Тут Сашко переводить розмову на пічку, яку збудували ще влітку 2022-го. Навозили глини, цегли, тато гукнув знайомого пічника. Той клав пічку, "як собі – всьо по науці", але й хвилювався при цьому. Казав, що вперше робить це на четвертому поверсі "хрущівки" з виводом димоходу через балконні двері. Але зробив вправно – тяга є, не димить.
– Ми з татом такі довольні: будемо з теплом – перші люди на районі! Ага, перші! Ближче до холодів міська влада, а заразом і волонтери, почали привозити і безплатно роздавати усім охочим буржуйки.
І, що цікаво, хто брав – тим зараз привозять і дрова – також безкоштовно. А нам ні, мусимо купляти за гроші – по тисячі гривень за куб сосни. А їм возять халявний дуб. Дуб! Його вдвічі менше треба, щоб нагрітися. Бо ми, кажуть, круті – самі себе можемо забезпечити, якщо пічку склали.
Сашко погоджується показати мені пічку. Поки йдемо сходами, додає подробиці:
– Її вже фоткали не раз, і в інтернет викладали. Звізда TikTok – набрала 43 тисячі переглядів, – сміється він.
До війни Сашко працював бетонником, зараз перебивається випадковими шабашками – ремонтує дахи, зашиває листами з деревної стружки вибиті вибухами вікна. Одне вікно дає йому 500 гривень чистого заробітку.
Послугу замовляють переважно біженці, які виїхали з Лимана. Їм Сашко висилає фотозвіти про виконану роботу. Війна війною, а інтернет ніхто не скасовував – замовник і виконавець "зустрічаються" у вайбері.
Біженці є різні: такі що їхали в інші регіони України, і ті, що після контрнаступу ЗСУ тікали у бік Росії.
– У сусідньому під'їзді жили два брати з мамою, то вони поїхали разом з росіянами. Багато людей тоді так тікали – пристроювалися до військових колон своїми машинами, брали друзів, знайомих. Росіяни тоді сильно лякали: "Укропи прийдуть – подавлять вас танками". Ну, люди й повелися, – каже Сашко.
Зараз ці брати десь у Єнакієвому. Росіяни вивезли їх до так званої "ДНР", а далі, як хочеш до "справжньої" Росії, то власним коштом. Але грошей нема, то брати сидять у гуртожитку, разом зі старенькою мамою й іншими такими ж. По десять осіб у кімнаті, сплять на підлозі, як спали у своїх підвалах. Кажуть, що вже би й повернулися додому, але це теж дорого – провідники беруть по сотці доларів з людини, везуть стежками, але гарантій, що їх не перестрінуть російські патрулі, ніхто не дає.
"Моя дітвора в Росії"
З Любою ми розговорилися біля входу до підвалу її п'ятиповерхового будинку. Під час інтенсивних обстрілів він був "густонаселений". Тепер у ньому окрім Любові живе ще церковний паламар Юрій – пенсіонер, в минулому коваль залізничних майстерень.
– Підвали в будинках різні, – розповідає Люба. – Є нерозгороджені, там сплять, як у спортзалі. Але у нашому підвалі зроблені сарайчики на кожну квартиру. То тепер всі мають персональні бомбосховища.
Ми проходимо до Любиного сарайчика. Він нагадує купе поїзда: два саморобні ліжка, стіл між ними. Нема хіба що вікна з пропливаючим пейзажем. Стіни вбрані "персидськими килимами", як жартує Люба, бо насправді то звичайний гофрокартон – коробка від холодильника. Так тепліше.
Тихо. Ззовні звуків не чутно. Щоранку Люба виходить у двір, вітається з сусіднім підвалом і запитує, чи були прильоти, чи щось зруйновано в місті. Так задовольняється первинна потреба у місцевих новинах.
Повертатися жити до своєї квартири Люба не хоче. Каже, що коли у будинок влучили кілька снарядів, порушилася його геометрія, і в її квартирі перекосило вхідні двері. Треба когось гукати, щоб допомогли відкрити, потім щоб закрити. А це проблема, бо в домі зараз не людно.
– Я собі знесла у підвал потрібні речі, – пояснює Люба. – Виявляється, не так вже й багато треба для життя. Ніде так спокійно не було, як у цьому підвалі.
Дітвора моя – в Росії, обидва сини з онуками, племінниця – в Івано-Франківську. Всі кличуть до себе. Щодня кличуть – вже надоїло їм відмовляти. Кажу: ну, чого я поїду, от скажіть – чо-го?!
Любі 62 роки. Сили й енергія в неї є. Сьогодні вони з сусідкою весь день носили шматки мінеральної вати – затуляли отвори й тріщини у підвалі, від чого зменшились протяги і стало тепліше. Вату брали на розбомбленому бетонному заводі. Тепер у Люби зудить все тіло від мінерального пилу.
На цьому моменті розповіді вона згадує, що попросила паламаря Юрія розтопити пічку й нагріти води в церковній сторожці, аби помитися. Згадала й каже:
– Зараз я його гукну: Юю-рааа! А йди-но сюди!
У лабіринтах тихого підвалу звук має власні швидкі "стежки". Тож за хвилину з'являється Юра. Усміхнений чоловік з бородою. Пробує заговорити про Бога, але виходить чужа проповідь.
Юрій паламарить у невеличкій церкві, яка перебудована з колишньої майстерні дитячого інтернату і розташована зовсім поруч – за 20-30 метрів від входу в підвал. Під час інтенсивних обстрілів Юрій час від часу висовувався подивитися – чи ціла церква. Люди його за це сварили.
– Йому кажуть: "Не лізь!", а воно біжить! От уже вредний! – каже Люба наче й до мене, але дивлячись на Юрія. І на цьому її "от уже вредний!" стає зрозуміло: за майже рік життя у підвалі ці двоє стали один для одного більше ніж просто сусідами.
В один із прильотів церква таки вловила ракету "Ураган", яка багато чого поламала, але… не вибухнула.
– Бог уберіг? – запитую я, даючи Юрію шанс сказати щось узагальнююче, філософське.
– Бог! Він ще й мою квартиру зберіг: снаряд поцілив у стіну поверхом нижче. Якби він узяв сантиметрів на 20 вище, то вже був би моїм.
– Виходить, Бог допоміг вам за рахунок вашого сусіда?
– Ні, Він нам обом допоміг – снаряд також не вибухнув, а тільки стіну прошив. Дірку ми з сусідом потім заклали.
Сіверськ
Сіверськ не був під окупацією, але наразі він – на відміну від Лимана – є значно ближчим до лінії зіткнення, і ворог обстрілює його щодня.
Помічаю двох жінок, які туляться до стіни будинка.
– Чи я правильно розумію: це західна стіна, і біля неї безпечніше при обстрілах з російської сторони? – запитую в них.
– Взагалі-то так, але від обстрілів ми біжимо до підвалу – там ще безпечніше. А у цьому місці добре ловить мобільний зв'язок, тут у нас щось на кшталт переговорного пункту – ходимо дзвонити.
Намагаючись "не відпускати" розмову, цікавлюся, з чого складається день "людей підземелля".
– Завтрашній ранок почнемо з цього будинку (вказує на сусідню споруду – УП). Бачте, по ньому вчора прилетіло. Будемо натягувати плівку, аби дощами не пролило до фундаменту. Вікна затулити – щоби майно в квартирах зберегти.
Будинки в цьому кварталі дво- або триповерхові, невеликі. Сусіди по двору одне одного знають і намагаються врятувати майно навіть тих, хто виїхав.
"Живемо без нічого, як старовіри"
Сіверськ колись майже повністю залежав від роботодавця №1 – доломітного комбінату. Комбінат мав шахту, видобував і обробляв доломіт – мінерал, який використовується при будівництві металургійних печей.
Комбінат закрили у 2008-му. Відтоді місцеві жителі – а у Сіверській ОТГ до війни налічувалося 13 тисяч мешканців – здебільшого працювали або у навколишніх фермерів, або їздили у ближні міста: Лисичанськ, Сєвєродонецьк, Бахмут.
Трудову міграцію припинила війна. Більшість людей стали біженцями. У Сіверську наразі лишається 1550 осіб. Є діти. Один із моїх співрозмовників з вулиці сказав, що до Нового року складали списки на подарунки. То нібито значилося 76 діточок за списком.
Біля під'їзду п'ятиповерхівки курять двоє чоловіків. Прошу показати мені підвал, але дістаю відмову.
– Чогось боїтесь? – запитую я.
– А ти сам не здогадуєшся? Маячок! – розсудливо каже Олександр, колишній будівельник.
– Себто, боїтеся, що я занесу якийсь пристрій, по якому наведеться й прилетить москальська ракета?!
– От, бачиш, ти все правильно зрозумів, – тріумфально каже Олександр тоном людини, яка викрила диверсанта і шпигуна.
– То, по вашому, я їхав з Києва 800 кілометрів через півтора десятки блокпостів лише з тим, аби навести ракету на старий підвал у зруйнованому містечку і допомогти Путіну вбити кількох мирних жителів?! Чи не занадто дорогий проєкт виходить? Мало вони нас вбивають без всяких маячків?!
Моя емоція, схоже, трохи охолодила Олександра. Він ще щось сказав про "непрості часи" і про "люди всякі бувають". І додав:
– Нам би тишу, спокій і мир. Усе решта – дрібниці. Ми рік живемо без світла, води – взагалі без нічого, як старовіри. Згодні: хай вже так буде! Але щоби спокій і мир. До весни дотягнути, а там городи підуть – зелень, картопелька. Гуманітарка, воно добре, але ще ж хочеться якогось помідора, цибульки. Купити нема за що – у нас зараз найбагатші люди – пенсіонери. А ми з жінкою до пенсії ще не дожили. І роботи нема.
Найбагатші люди – пенсіонери. Звучить як вишуканий абсурд із альтернативної реальності. Пенсіонери-магнати, товстосуми, аристократи сирих підвалів…
Володя з Серебрянки
Володя з дружиною Лідою приїхали із села Серебрянка, розташованого за п'ять кілометрів по прямій від Сіверська. Їхній будинок у селі розбомблений, тому "квартирують" у підвалі п'ятиповерхівки.
Хазяйновитий Володя швидко перебрав господарство на себе. Виклав дві добротні стаціонарні пічки – з цегли, з дверцятами, колосниками, чавунними плитами з кругами. Одну пічку – у дворі біля під'їзду – для приготування їжі, другу – в підвалі. Сам підвал поглибив, виніс багато землі. На повний зріст в ньому й зараз не станеш, але Володя додав сантиметрів 20 – то все ж не на колінах повзати.
Аби ліжка виструнчити рівно в паралель, під них напідкладали цеглин і дошок – виглядає не надто естетично, але функціонально. Під ногами – старий ковролін і лінолеум, постілі застелені, речі розкладені по саморобних полицях уздовж стін і розвішані на цвяхах. Столи, стільці, освітлення.
За 1800 гривень Володя купив автомобільний акумулятор, від нього розвів по стелі по всьому підвалу світлодіоди. Вмикає кнопку – підвал сяє, наче ялинка. І пічка потріскує. І тепло. І сухо. І тихо. І хочеться прилягти…
Хто знає, що таке робоча "битовка", зрозуміє: це воно! Низенька, але простора зала метрів на сто квадратних, де панує аскетична чоловіча охайність. Хоча переважають тут жінки, але ж тон задає Володя.
– Зараз нас тут дев'ятеро, а ліжок вісімнадцять – остальні уїхали. ТутО – ми з жінкою, тамО Ольга з сином, там далі – Галка, потім Аня. ТамО готують, тутО на пічці варять. Їмо по черзі. За перегородкою туалет. Так і живемо. Лягаємо рано, можемо трохи в карти пограть. А як не спиться, то розмовляємо в темряві.
– А які улюблені теми розмов? – запитую.
– Та які теми – ніяких тем! Щоб був мир. Ждем миру.
Наближався вечір. Володя з жінками вийшли провести, прощаючись, ще кілька разів кажуть: "Привезіть нам батарейок для ліхтариків. А краще – мир привезіть".
Обов'язкова, але не примусова
Військова адміністрація Сіверська щомісяця роздає людям індивідуальні гігієнічні набори вагою 19 кілограмів на людину – від рушників, мила і бритв до трусів, памперсів, прокладок, кремів. По буханці хліба на людину щотижня.
Роздані генератори – по одному на два-три підвали, бензин для генераторів безкоштовний. Безкоштовна питна вода. Безкоштовне харчування у пунктах незламності. Плюс допомога волонтерів. Патрулює поліція, чергують пожежні, є фельдшерський пункт.
При цьому працівники військової адміністрації постійно вмовляють людей виїжджати. Виїжджати, бо обстріли щоденні.
Але люди сидять по підвалах.
Може, тому що купа всього безкоштовного? Воєнний комунізм ХХІ століття? Її величність Халява? Втім, халява надто дорога – у прифронтових містах за неї платять життями.
У кого з місцевих не спитай про причини – чому вони не виїхали, – завжди почуєш три незмінні варіанти: "нема куди їхати", "нема за що їхати" і "ми ніде нікому не потрібні".
Як розповів мені начальник військової адміністрації Сіверська Олексій Воробйов: в Україні діє режим обов'язкової евакуації населення з районів бойових дій, але обов'язковий – не є примусовим. Не можна евакуювати людину без її згоди. А практика показує: завжди знайдуться десять відсотків, які цієї згоди не дадуть навіть під страхом смерті. Яка, зрештою, по них і ходить.
Дійсно, парадокс. Людей укорінених, котрі не мислять себе поза "малою батьківщиною", в мирний час ми зводили мало не до рівня героїв. Казали: вони сіль землі, завдяки їм і село українське, і маленькі міста живі.
Але в умовах війни картина бачиться іншою. Хочеться спитати в такої людини: якщо ти так любиш своє місто або село, може, варто зберегти себе заради цієї любові? Повернешся після війни, відбудуєш, створиш нове життя.
А втім, може, я й неправильно ставлю питання? Може, вищий сенс саме в тому, щоб, поки йде війна, хтось із місцевих залишився у тому ж Сіверську? Щоби були в місті жителі?
Давно помічено: коли в будинку хтось мешкає – він "живий", але варто піти останній людині – будинок починає руйнуватися. Може, й з містами–селами так само: поки залишається якась кількість мешканців, місто має захист. Не той, що дають солдати – захист іншого виміру. Так, бомби руйнують будівлі, але місто живе…
І ці люди – не маргінали з приспаним інстинктом самозбереження, а обрані долею? А їхній інстинкт самозбереження – він просто іншого виміру?
Вадим Петрасюк, для УП
УП 100. Поза межами можливого
"Украинская правда" представит свой второй в истории рейтинг лидеров - сотню украинцев, которые делают наибольший вклад в независимость и будущее Украины.
