Неизвестные подробности самоубийственных вертолетных миссий на "Азовсталь", спасших украинский юг
На знак солідарності з народом України й поваги до його хоробрості, витривалості та стійкості перед лицем непереборних обставин і неймовірної жорстокості "The Times" публікує цю статтю українською мовою в партнерстві з "Українською правдою".
Англійську версію можна прочитати тут
Бійці полку "Азов" піднімалися на борт кожного гелікоптера, знаючи, що, найімовірніше, ніхто з них не повернеться назад. Їхній останній політ буде незручним – обидва борти завантажені протитанковою зброєю, боєприпасами та медикаментами.
Рудий – молодий блакитноокий офіцер Сил спеціального призначення з Головного управління розвідки Міністерства оборони України – налаштував свої окуляри нічного бачення, схопив рушницю і заліз всередину за ними.
Командування наказало йому летіти низько в темряві до російських позицій і перетнути лінію фронту на світанні. Саме коли почне працювати українська артилерія. Ворог повинен бути занадто зайнятим, щоб звертати увагу на пару радянських гелікоптерів без розпізнавальних знаків над своїми головами.
Потім ривок до моря на рівні землі, щоб їх не помітили системи протиповітряної оборони. Висадити 15 десантників з їхнім вантажем уздовж маріупольського узбережжя на металургійному комбінаті "Азовсталь", який перебуває в облозі російських штурмових сил і повністю відрізаний від решти України. Забрати найбільш важко поранених захисників заводу. Сподіватись, що російські гармати не будуть на них чатувати на зворотному шляху.
Планувальники з ГУР мали намір зробити цю місію такою зухвалою, такою відчайдушною, щоб росіяни не зрозуміли, що це були українські гелікоптери, і прийняли їх за свої.
– Вони були приголомшливі, – пригадує 24-річний Рудий. Навіть його, офіцера елітних сил Спеціальних операцій, який одного разу повів свою команду на вулиці Кабула, щоб врятувати американців від Талібану, надихала їхня сміливість.
– Вони розуміли, на який ризик ідуть, але між собою жартували, співали пісень і підбадьорювали один одного.
Рудий і ще один вцілілий пілот – командир ескадрильї та офіцер ГУР, який допомагав планувати місію – вперше розкрили "The Times" деталі операції.
Кожен з них хотів віддати належне і вшанувати тих, хто не вижив, напередодні роковин їхньої смерті. Хлопці досі воюють проти військ президента Росії Володимира Путіна і визнають, що, можливо, ніколи не матимуть іншого шансу розповісти свою історію.
Того ранку, 28 березня минулого року, російські танки наступали на рідне місто Рудого, Київ, і оточили українські війська, які тримали останній форпост на "Азовсталі". Ця битва утримувала російські війська в південному місті протягом 12 тижнів, виснажуючи їх і перешкоджаючи просуванню на північ, до великого промислового міста Запоріжжя.
Розтягнуті російськими штурмами на багатьох фронтах українські війська не змогли прорватися, щоб визволити ті кілька тисяч морських піхотинців і бійців "Азова", які залишилися і засіли в бетоні під розбитим металургійним комбінатом.
Вони зазнавали важких втрат, оскільки російська артилерія била по всьому периметру їхніх позицій. Було зрозуміло, що найбільш важко поранені не виживуть у полоні.
Завдяки інформації, наданій США та власними агентами, українська військова розвідка мала чітке уявлення про те, де розташовані російські засоби протиповітряної оборони, переважно зенітно-ракетні комплекси "Панцир" і "Бук".
Вони поділилися інформацією з полковником Григорієм – командиром ескадрильї 12-ої окремої бригади армійської авіації. Він проклав маршрут таким чином, щоб оминути ці системи.
Щоб екіпаж міг дістатися до місця призначення й повернутися назад, не можна було гаяти ані краплинки пального.
– З гелікоптера винесли все зайве, щоб звільнити місце для вантажу, навіть кулемети, – розповідає командир ескадрильї 12-ої ОБрАА. – Пілоти розуміли, що завдання вкрай небезпечне. Але ніхто не відмовився.
Українські пілоти скинули чотири тонни вантажу і повернулися з пораненими.
Політ скидався на жахіття ще до того, як росіяни почали стріляти, згадує 51-річний Віталій, один із пілотів.
– Нам віддали наказ. Тієї миті не було жодної паніки – я просто подумав, що мушу виконати наказ і вижити, – згадує Віталій. – І лише тоді, як нам сказали, що тепер можете йти пити чай і чекати сигналу, я подумав: "Боже, прошу, нехай це буде не сьогодні, а завтра".
Віталій та його другий пілот В'ячеслав, обидва служили у 16-ій окремій бригаді армійської авіації. Вони летіли зі своєї бази в Дніпрі зі швидкістю 250 кілометрів на годину на висоті 3-х метрів над землею.
Якоїсь миті вони промчали повз російський наметовий табір. Рудий пригадує, що з подивом спостерігав за російськими солдатами, які чистили зуби в ранковому світлі.
– Росіяни були скрізь по всьому маршруту. Ними просто кишіло, – згадує він.
На підльоті до Маріуполя Віталій змушений був маневрувати на своєму гелікоптері вгору і вниз, коли наближався до електроопор. У цей час, у хвостовій частині машини В'ячеслава, Рудого нудило.
– Я все питав: "Де море? Де море? Яка відстань до моря?", – каже Віталій.
Він рахував кожну хвилину з тих сорока, що вони були у зоні досяжності російських зенітних ракет.
Потім у полі зору з'явився Маріуполь.
У цей момент інтерв'ю Віталій, кремезний здоровань із козацьким оселедцем, бородою і закрученими вусами, почав плакати:
– Ми побачили цей апокаліптичний пейзаж Маріуполя, повністю зруйнованого й охопленого вогнем. А ще була "Азовсталь", також вже майже знищена.
Вони встановили контакт із командиром "Азова" Денисом Прокопенком і приземлилися на "Азовсталі", розвантажили обладнання та забрали поранених всього за 7 хвилин.
Читайте також: Командир "Азова" Денис Прокопенко (Редіс): Ми зробили все можливе та неможливе, аби відтягнути на себе переважаючі сили противника
– Це було дуже, дуже швидко, – згадує Віталій. – В якийсь момент я побачив, що хлопці з "Азова" так рвучко біжать із вантажем, що мені довелося подати сигнал їхньому командиру, щоб вони стишились – ми будемо тут стільки, скільки їм потрібно.
Віталій і В'ячеслав полетіли назад до пункту дислокації й обійнялись, щойно вийшли з гелікоптера. Віталій був до нестями радий, що вони вижили. Та тоді він востаннє літав із В'ячеславом.
Захисники "Азовсталі" й надалі вели запеклі бої, стримували росіян і не давали їм просунутись далі, щоб підтримати наступи на інших напрямках – Одеському, Запорізькому та Донбаському. Серед захисників були важкі поранені.
Тому Головне управління розвідки МОУ вирішило надіслати ще більше боєприпасів та медичного обладнання.
З 21 березня по 11 травня 2022 року 15 гелікоптерів та 45 членів екіпажу взяли участь у майже 30 рятувальних місіях до "Азовсталі". Вони доставляли супутники Starlink, боєприпаси та медикаменти й евакуювали поранених.
– Всі подальші вильоти виглядали як нахабство з нашого боку, – каже Рудий. – Росіяни чекали на нас. Кожен вертоліт був обстріляний, багато з них були пошкоджені.
Два гелікоптери повернулися 29 березня з пробоїнами від куль. 31 березня чотири гелікоптери Мі-8 вилетіли на завдання під прикриттям ударного гелікоптера Мі-24, який вступив у бій з російськими силами навколо "Азовсталі", щоб відволікти їх від транспортних Мі-8. Та все одно їх зустрів залп ракет ПЗРК.
– Один із гелікоптерів був збитий. Інший повернувся лише з одним двигуном, але привіз таки 22 поранених, – додає Рудий.
До 5 квітня росіяни затягнули зашморг навколо "Азовсталі". Але українці продовжували виконувати рятувальні місії, незважаючи на втрати та необхідність приземлятися так близько до росіян.
– Ми ухвалили рішення, що кожен пілот буде літати лише один раз. Ми розуміли, що після одного польоту він матиме досвід, знатиме маршрут, знатиме підходи. Але ми також знали, що велика частина цього – це удача, – пояснює полковник Григорій.
Того ранку Рудий прокинувся з жахливим передчуттям, що їхня удача сходить на пси. Він піднявся на борт одного з резервних Мі-8, щоб бути напоготові на той випадок, якщо щось піде не за планом.
В'ячеслав сидів за штурвалом іншого гелікоптера. Коли два основні вертольоти з пораненими прямували до них від "Азовсталі", вони втратили зв'язок з одним із них. До нього було всього 7 кілометрів.
В'ячеслав загинув, але командирові спецназу та декому з екіпажу вдалося вибратись живими.
Командира взяли в полон і пізніше посадили в російську бойову машину піхоти. [Ті, хто там був, не можуть дійти згоди стосовно того, що тоді трапилось].
Рудий каже, що у тій аварії загинуло 23 людини.
– Місцеві мешканці розповідали, що інші наші хлопці вижили, але десь переховуються, – додає Рудий.
Це був останній успішний політ.
– До 11 травня ми зробили понад 20 спроб, під час деяких із них заглиблюючись на 40 кілометрів за лінію фронту. Але там на нас вже чекали. Вони укріпили лінію і підвели туди війська, вони освітлювали нас прожекторами й ракетами. Над нами патрулювали винищувачі.
Наші пілоти летіли, бачили запуск двох ракет, розверталися, за п'ять кілометрів знову намагалися зайти, але росіяни знову запускали ракети, і пілот розумів, що шансів потрапити туди немає.
Коли українці зрозуміли, що їм не вдасться прорватися, вони припинили польоти. Це призвело до наказу про здачу "Азовсталі" 20 травня.
З 15 гелікоптерів, які брали участь в операціях, три були збиті.
Читайте також: "Острів надії". Як вийшли і що зараз із захисниками "Азовсталі"
34-річний Юрій, 38-річний Борис і 52-річний В'ячеслав – пілоти, які так і не повернулися додому.
Як і його напарник Віталій, колись В'ячеслав пішов зі служби в армії і провів 10 років як цивільний пілот гелікоптера. Він добровільно повернувся до лав Збройних сил після наказу Путіна про вторгнення в Україну в лютому минулого року.
– Я дуже вдячний усім, хто брав участь, і пишаюся, пишаюся кожним спецпризначенцем, який брав участь в оперативному супроводі цих гелікоптерів, – каже Павло, який теж координував операцію, розроблену генералом Кирилом Будановим.
– Це здавалося неможливим, але ми показали, що ми нікого не кидаємо, ми будемо боротися до останнього за кожного українця.
Це справді героїчні люди. Їхній приклад показав усій країні, як мають діяти справжні чоловіки. І повірте, ми помстимося за всіх, ми будемо боротися і ми обов'язково звільнимо нашу землю від загарбників.
Максим Такер, "The Times" Дніпро
Переклад: Мирослава Завадська
