Чудо на войне. Как один "хороший мертвый русский" спас от смерти пятерых украинских минометчиков
Ця розповідь – про цілком локальний епізод війни, подібних до якого від 24 лютого 2022-го набралося тисячі.
Семеро недосвідчених українських бійців прибули на фронт і в перший свій бойовий вихід втрапили в крутий заміс, у якому не мали би вижити.
Але вижили – попри непідкупні закони фізики, теорію ймовірності та вбивчий бардак війни. Хлопці вціліли через низку щасливих випадковостей і завдяки одному "хорошому руському".
Ця історія виглядає настільки неправдоподібною, що в неї хочеться вірити. Бо якби її учасники хотіли збрехати, вигадали би щось реалістичніше.
Далі – слово Сашкові, учаснику подій, про які він згадує.
***
Ми зійшлися в перші дні війни, коли записалися добровольцями до батальйону територіальної оборони і разом опинилися у мінометному взводі.
Мінометний взвод сформували, бо це було передбачено штатним розкладом батальйону. Але мінометів не дали, бо їх не було на складі. Сказали: от коли батальйон їх отримає, тоді вже ми станемо повноцінним укомплектованим артилерійським підрозділом, а поки що буде теоретичне навчання.
І дійсно, в перші місяці було кілька навчань між безкінечними караулами. Нам показали найменший з існуючих у природі мінометів – 60-міліметровий – "шійсятку". Розповіли, з чого він складається, і на пальцях пояснили, як стріляти.
А далі ми відбули "на передок". На момент першого бойового виходу ми хоч і були мінометниками "зі стажем", але жодного пострілу з "живого" міномета не те що самі не зробили, але навіть не стояли біля. Не бачили його наживо й не чули вухами, як воно – стріляти з тої труби на ніжках.
***
На передовій вже нікого не цікавило, чи знаємо ми, з якого боку підходити до міномета. Нас одразу сприймали так, як було записано: мінометний взвод.
Тож і довели нам перше завдання: прибути на позиції і змінити мінометників іншого батальйону. Це мала бути ротація: ми приходимо, вони передають нам 82-мм міномети – "вісімдесятки", яких ми на очі ще не бачили. Показують, як ними користуватися, та й взагалі щось пояснюють, вводять в ситуацію, відбувають на відпочинок, а ми лишаємося.
Але сталося не як гадалося.
Приводить нас у центр села. А село фронтове – місцевих жителів евакуювали, хати розтрощені, одразу за селом окопи нашої піхоти, за окопами – позиції росіян. Чому ми мали позицію в центрі села? Бо гранатометники завжди стоять позаду піхоти й стріляють по ворогу через голови своїх.
Так от, приводить нас той хлопець-розвідник у розбитий двір. До стінки напівзруйнованого гаража притулені кілька мінометів, наче лопати в сараї. Каже: "Це ваше. Хазяйнуйте, а я пішов". – "Як пішов? Куди пішов? А де мінометники? Де взагалі хоч хтось?". Каже: "Я нічого не знаю, моє діло було вас привезти". І зник.
Це для нас був перший сюрприз, якщо можна так сказати. Стало зрозуміло, що ніякої науки і слушних порад ми не дістанемо.
Ми розділилися. Командир взводу з позивним "Кальмар" і командир розрахунку з позивним "Монгол" пішли пошукати ще наших. І заразом мали знайти питну воду, бо її в нас було обмаль.
Ми оглянули двір: не було живого місця, все перекопане або захаращене уламками споруд, воронками від вибухів. І тут село почала накривати москальська арта. Як ми дізналися потім, то була артпідготовка перед їхньою атакою.
Коли-то чуємо по рації: "Двоє "кабачків" (так називають гранатометників) – трьохсоті". О-гоо! То це наші Кальмар і Монгол трьохсоті? Чи хтось інший? Звісно, відповіді нема.
Вже потім ми дізналися, що то таки були наші – їх поранило в перші хвилини атаки: дорога прострілювалася, і по них влупили з танка.
Питаємо по рації: "Шо нам робити?" – "Знайдіть позицію, спробуйте накрити ворога по таких-то координатах, якщо зможете".
І це другий сюрприз. Ключове слово: якщо зможете. А якщо не зможемо? Хоч міномети всі є подібними, але "вісімдесятки" ми бачимо вперше. Як їх зібрати, чи є в них особливості, де боєкомплект, і головне – де ворог? Нам ніхто нічого не пояснив до пуття.
До того ж, по нас стріляють, між обстрілами нема й п'яти хвилин, щоби вибігти з укриття, знайти у дворі більш-менш придатні для облаштування позиції, встановити міномет і відстрілятися.
Тільки-но замовкла москальська арта – поперла їхня піхота. Зліва-справа вони показувалися групками, чоловік по вісім. Одна група пішла на нас, вступаємо з нею у стрілецький бій – автомати, гранати… Тривало це з пів години…
Коли ж то нас викликають по рації: "Ховайтеся, вас зараз будуть накривати". І дійсно: москалі відійшли, запрацювали їхні міномети. Ми вкрилися у гаражному підвалі, закривши над собою ляду.
Це третій сюрприз… Я чітко побачив ту гранату. Це як в уповільненому кіно: падаючи, вона ніби пливе у повітрі, це "ефка" – Ф-1, "лимонка", її насічки чітко видно, граната вдаряється об дерев'яну сходинку, підстрибує і кудись зникає. Я збираюся в комок – певно, що так в комочок я ще ніколи не складався.
Вибух. Яскравий спалах, який я відчув навіть заплющеними й затуленими руками очима. У вухах свист. Я вже встиг проститися з життям, але за мить свідомість підказала: якщо чую свист – значить, живий. І навіть більше: неушкоджений.
Випрямляюся, руки-ноги слухаються – точно не поранений. І всі п'ятеро живі й теж не поранені. Виявилося, що граната впала за товсту дошку, яка прийняла на себе ударну хвилю й осколки.
Усі п'ятеро цілі – не поранені, при тому що розірвалася наступальна осколкова граната у замкнутому просторі кімнати під гаражем на одну "легковушку"! Це наше перше щастя того дня.
***
Приголомшені дивом свого спасіння ми потроху оговтуємось. Чуємо, орки ще над нами – певно, вже розслабилися, свідомі того, що ми у засвітах. Тоді робимо так: в нас є чотири гранати, "Шаман" хутко припіднімає ляду, Жека у цю мить кидає в отвір гранату, ляду закриваємо, чутний вибух, далі знову все повторюється – знову у щілину викочується наша граната і знову вибух…
У такий спосіб ми завалили двох москалів – їхні трупи згодом бачили. Решта втекли. Розповідали, що наші чули радіоперехоплення: москалі доповідали своїм, що відходять, бо не розуміють, звідки їм прилітає.
Може, вони дійсно не здогадалися, що ми ховалися у них під ногами?
Ми сидимо тихо – не дихаємо. Молимося, аби вони не здогадалися про нашу схованку.
Але орки все ж вирішують перевірити підвал. Відчиняється ляда й до нас лізе один їхній – опустився на кілька сходинок і… ми, не змовляючись, з усіх наших п'яти "калашів" даємо залп по ньому. Той орк падає, хрипить, ще ворушиться. А за якусь мить нам починають прилітати гранати.
Відкривають ляду – кидають, зачиняють. Вибух-спалах, вибух-спалах… Звуки кудись ділися, у голові просто гул. І так їх нам насипали штуки чотири тих гранат чи, може, й усі п'ять.
І це вже четвертий "сюрпризик" за день… Але водночас і – ще одне везіння, ще одне наше щастя.
Бо коли ми підстрелили того хлопця – міцної такої статури, під два метри росту, він впав під сходи, то всі гранати падали і вибухали за ним. Так що його тіло – вже мертве – прийняло на себе більшу частину осколків.
Це ще більш фантастично, ніж з першою гранатою. Кажуть, хороших рускіх не буває. Але наш випадок – то щасливий виняток, бо для нас він виявився дуже-дуже-дуже хорошим рускім, кращого – годі уявити в тій ситуації!
***
Зрештою це пекло припиняється. Вертаємося до тями. Коротка перекличка: хто живий. Виявляється, і цього разу ми також живі усі вп'ятьох. Двоє поранених: Костя "Шаман" – в руку, Сергій "Водолаз" – в ногу. У мене, Валіка і Жеки – лише сильні контузії. І всі ми задихаємося від диму.
Справа у тому, що в підвалі наші попередники – мінометники, котрі нас не дочекалися, – облаштували спальні місця і полишали матраци, ковдри. Усе це від вибухів загорілося, полум'я не було, але страшенно чадило. Довелося вилізати, не знаючи толком, що нас чекає на поверхні.
І – ще одне диво – Валік знімає ту розтяжку. Москалі ставили її похапцем, не надто ретельно, тож і не зробили сильної натяжки – ляда відкривалася достатньо широко, аби просунути дві руки і обережно перекусити жилку. Ми вкотре за останню годину врятувалися.
Витягли одне одного з того підвалу. По рації кажемо нашим: "Ми живі, двоє поранених, що робити?" – "Знайдіть укриття, чекайте на евакуацію. Зараз евакуації не буде, бо йде бій".
Знайти укриття в нашій ситуації було просто лишатися на місці – в цьому ж гаражі. Бо хоч у нього й зосталися цілими півтори стіни, але це єдина більш-менш придатна для захисту споруда.
Чекаємо. Бій не припиняється. Поранені хлопці втрачають сили, води нема, патрони скінчилися, гранати також. Як може обернутися ситуація – невідомо, але якщо москалі знову повернуться… Ще одного щастя за день ми можемо й не дочекатися. Вирішуємо відходити самостійно.
Востаннє глянули на міномети. Вони тепер вже не стояли кучненько, а були розкидані вибухами. В пилюці валявся розтрощений приціл. Так ми й не доторкнулися до зброї, на яку чекали пів року.
Перше наше знайомство з "вісімдесятками" звелося до того, що ми на них подивилися, прийняли стрілецький бій, дістали поранення й контузії, почали відхід.
***
Повертаємося єдиною відомою нам дорогою – якою прийшли. Вже потім нам сказали, що вона, виявляється, прострілювалася, але нам знову везе: москалям було не до нас, або ж просто нас не побачили.
Сергій "Водолаз", поранений в ногу, якийсь час ішов "на адреналіні". Дійшов до посадки, це десь трохи більше кілометра. Потім каже: "Далі не можу". До ближчої нашої позиції лишалося недалеко, ми передали координати, і по нього прибігли наші хлопці. Його потім першим евакуювали до шпиталю.
Як ми дізналися вже згодом, сильно гірше склалося в Кальмара з Монголом. Коли їх поранило, прибігли два бойові медики. Почали надавати допомогу, але саме почалася атака – з'явилися москалі.
Ми вп'ятьох хоч і дістали свої контузії і поранення, у шпиталі опинилися раніше за Монгола. Я відбув там три дні – виписався саме у день, коли його привезли.
***
Тепер вже мусимо визнати: як мінометників нас кинули на позиції непідготовленими.
Судячи з усього, росіяни знали, що відбуватиметься ротація і що привезуть людей зовсім "нульових", не обстріляних. Себто нашу роту і наш мінометний взвод зокрема. І вони планували наступ саме на день ротації.
Але, знову ж таки, бог не фраєр, бо в росіян бардаку не менше. Вони чомусь вирішили, що атакувати нас і взяти село – то буде такою собі прогулянкою. Йшли "налєгкє", маючи обмаль патронів, гранат і води. Хрєн їх знає, чому так, але це нас врятувало. Якби їхні "калаші" виявилися одного з нашими калібру, москалі би так просто не відступили. І хто зна, що було би з нами.
Нам казали: "Ви – мінометники, вам патронів багато не треба". І дали спершу по два магазини. Потім, правда, видали ще по два й досипали ще по кілька пачок.
Тепер, коли мені кажуть, що від гранати врятуватися неможливо, відповідаю: "Брехня! Можливо!".
Коли кажуть: "Ви – мінометники, ваше діло…", я посилаю нах*й, не дослуховуючи до кінця. І кажу: "Патронів багато не буває – мінометник ти, піхотинець чи повар".
За великим рахунком, на передку важливі дві речі – вода й боєкомплект. Все решта – спальники, каремати – то можна або чимось замінити, або обійтися.
Тільки патрони і вода! Тільки патрони і вода…
---
В цій розповіді солдата багато лишилося "за дужками".
Можна ставити справедливі питання: чому на "передок" доправили недосвідчених хлопців? Можна вимагати розслідувань і покарань.
Я ж хочу повернутися до того, з чого почав цей текст: на війні все можливе, навіть вижити там, де не виживають – після вибухів п'яти гранат у замкнутій тісній кімнаті. По гранаті на брата. Це неможливо, але воно є можливим.
…Коли я був студентом військової кафедри університету, викладач казав: "Якщо колись за вашого життя станеться війна, то виграють чи програють її не кадрові військові, а саме ви – резервісти.
До того часу ви забудете все, що зараз вчите. Але кадрових офіцерів виб'ють в перші місяці війни або вони швидко просунуться по службі. Тому солдати будуть безпосередньо під вашою орудою.
Ви наробите помилок, загине багато людей, але саме ви створите нові правила нової війни. Не ті, хто закінчували академії, а ви – котрі закінчили військові кафедри цивільних вузів або взагалі тільки служили "срочку". Саме вам вигравати чи програвати".
Ми – виграємо. Інколи попри непідкупні закони фізики, теорію ймовірності та вбивчий бардак війни.
Вадим Петрасюк, для УП
