Давид Петрович против Голиафа. Как возрождается разрушенный Мощун через год после вторжения РФ
На початку було слово, і слово було "бух".
9 лютого 2022 року в Мощуні народився малюк Давид. Вже за два тижні він ховався з сім'єю в льосі від снарядів та бомб, поки його не евакуювали.
"Бачите, який хлопчик? – показує екран смартфона Валентина Онищенко, бабуся Давида. – Як не нарадуватися? Год йому. Смішненький. Ходить вже. Давид Петрович, наше дитя війни. Перше слово у нього було "бух", а "мама" – друге".
У рідне село дитина повернулася минулої весни, коли там ще стояв запах гару.
За рік після вторгнення Російської Федерації головна цінність Мощуна, зруйнованого артилерією та авіацією – люди. І тиша, яку раз у раз порушують вибухи на сусідньому полігоні у Нових Петрівцях.
"Бух", – повторює Давид, зробивши свої перші кроки там, де наслідив кремлівський Голіаф.
Бої за Мощун, від якого до околиці Києва близько 15 кілометрів – один із найгероїчніших епізодів битви за столицю. Основний удар десантно-штурмових військ і морських піхотинців РФ взяли на себе "Чорні Запорожці" 72-ої ОМБр. Допомагали їм бійці ССО, тероборони та Нацгвардії.
Точна кількість загиблих захисників Мощуна досі невідома. 11 вересня 2022 року до села на пам'ятні заходи з усієї України приїхали рідні 68 військовослужбовців, полеглих на цій стратегічній ділянці фронту.
За оцінками Київської обласної військової адміністрації, у період з кінця лютого до 21 березня (день звільнення Мощуна) у селі було зруйновано майже 70% будинків.
Kyiv School of Economics оцінила матеріальні збитки в 1 мільярд 100 мільйонів гривень.
Петро Макушенко, який був старостою Мощуна до приходу військової адміністрації, розповів УП, що під час боїв загинуло 12 цивільних.
Сьогодні, за словами Макушенка, свій побут тут намагаються налагодити до 600 жителів, які повернулися після визволення – дві третини з прописаних у селі до 24.02.2022 року.
Те, що з великою натяжкою можна назвати домашнім комфортом, зараз тримається в основному на волонтерах, церковних організаціях, пожертвуваннях, іноземних посольствах та на самих постраждалих.
Люди живуть у модульних будиночках або в частково зруйнованих будівлях. Хтось обладнав для зимівлі літні кухні, сараї та гаражі.
У Мощуні працює кілька магазинчиків, приїжджає пошта, ходить маршрутка №719 на Пущу-Водицю та Нивки.
Журналісти УП відвідали Мощун за рік після вторгнення РФ, щоб дізнатися, як там дають раду з наслідками руйнувань і чи вірять у відродження села.
Валентина
– Ви – хазяйка?
– Так, хазяйка, – відчиняє прострілені ворота Валентина Онищенко. – Хазяйка… Колись була. Зараз одно названіє осталось.
Те, що рік тому було батьківською хатою, де виросла й понад пів століття жила Валентина, після 24 лютого вмістилося в п'ять КамАЗів, які відвезли руїни на звалище.
– Двір у нас великий, більше 18 соток, – веде вона пустирем. – Сад був, город, теплиця, батут, гойдалки.
Ось це – сина будинок. Він років десять будував його своїми руками, майже доробив. Але всьо, нема хати. Все по-новому тепер начинай.
Після вторгнення росіян Валентина з рідними та сусідами цілодобово ховалась у льоху. На подвір'я вибиралися, щоб приготувати чай та їжу.
– Пам'ятаю, сіла на свій скутер та до Губихи, баби Ніни, поїхала, коли воно все тільки грюкати почало, – посміхається жінка. – Син кричить: "Ти куди?!".
Нерви не витримали, коли довкола стало зовсім гаряче. Виїхати довелося 5 березня. Два дні по тому коло підвалу, де переховувалася родина, впав снаряд.
Повернулися у квітні на згарище. До осені в Мощуні почали з'являтися модульні будинки. Валентині дісталося житло шість на три метри.
Піч із газовим балоном, буржуйка, холодильник та електрика без пільг. Коти, тумбочка, два ліжка та каструля борщу. Сьогодні Валентина обходиться малим.
– Туалет на вулиці построїли, – розповідає вона. – Водичка є, з автономної колонки. Обмиваємося, як прийдеться. В спартанських условіях. Ну, а що робить?
У перші холоди, коли вагончик був без буржуйки і ще не обжитий, настрій у Валентини падав разом із температурою.
– Вийшла на вулицю, розвела вогонь, зігрілась та до доньки пішла, – згадує Онищенко. – Там думаю: господі, наші хлопці по окопах мерзнуть, а я тут нюні розпустила?! Зібралась та пішла обратно.
Вже потім буржуйку встановили. Вона спасає. Буржуйка – саме святе діло.
Упродовж місяців Валентина дивиться з єдиного вікна вагончика на зруйнований будинок сина. Перед ним, на місці її хати, із землі стирчать металеві палі.
Торік у фонді Newkraine пообіцяли збудувати в порожньому дворі сучасне модульне житло. На гроші Олександра Усика.
Поки цього не сталося, Валентина чекає на перемогу та весну.
– Хочеться, щоб ми проснулися, а нам сказали: "Все, мир настав!", – мріє Онищенко. – Надіємося, що все відбудуємо. Слава Богу, що у інших все добре. Це хоть радує. Якщо не Мощун, то інші б села постраждали.
Нічого, скоро весна. Все буде по-іншому. Будуть квітки рости. Приведу до ладу теплицю, огірки свої, помідори будуть. Приїжджайте, пригощу!
Мархонос
Контури майбутнього в Мощуні проглядаються у двох не сильно постраждалих об'єктах: церкві Іоанна Хрестителя та магазинчику будматеріалів Сергія Мархоноса.
– Отам БМД-шка (бойова машина десанту – УП) заїжджала в куст аличі, яку я саджав, – показує 62-річний підприємець. – А то, де яма – мабуть, наші по ній стріляли, але трохи з недольотом.
Мархонос, технік-судноводій за освітою, служив у радянських зенітних військах. Працював на катері на Дніпрі. Займався будматеріалами, доки відкрив свою торгову точку.
У перші дні російського вторгнення Сергій Павлович забезпечував захисників столиці цвяхами, інструментами та саморізами.
У "ГАЗель" Мархоноса завантажували сокири з лопатами, які Павлович віз на облаштування бліндажів та окопів. Односельці передавали на позиції їжу, воду, матраци та ковдри.
– Одного разу військові мені "Джавеліни" в салон поклали, – задоволено усміхається чоловік.
Коли ситуація погіршилася, довелося ховатися по сільських підвалах та льохах, шукаючи найміцніший з них.
– Ми виїжджали 3 березня, коли вже невиносімо було – згадує Валя, дружина підприємця. – У нас внуку п'ять з половиною років, він воопщє перестав говорити.
По лікарнях його ось ці дев'ять місяців, по бабках, дєдках, поки воно не уладналось. Зараз він заїкається, але хоча б говорити почав.
Можна сказати, Мархоносам пощастило – снаряд влучив у фундамент їхнього будинку. Пошкодив кут, вікна та дах.
У травні, після повернення до звільненого села, Сергій Павлович не став чекати на допомогу, поміняв вікна за свої гроші. Дірку в даху накрили брезентом, у кімнаті розставили каструлі та миски.
Дах тече досі. Поремонтувати його господарі не подужають – задорого. Допомогти обіцяли спонсори.
– Я – оптиміст, а як же! – каже Мархонос. – Що таке оптиміст, знаєте? Це – проінформований песиміст. От люди тут бояться, що росіяни знов полізуть з Білорусі. Дружина моя боїться.
Але скільки їх там зараз? 12 тисяч? Ну хай навіть більше. Але ж це вже не 24 число (лютого 2022 року – УП).
Причини гумору та частої посмішки Сергія Павловича треба шукати у його корінні.
Провівши власне дослідження, він дійшов висновку: прізвище Мархонос походить від козака на прізвисько Мокрий Ніс, який колись залишив свій слід у лісах під Києвом.
– Тут, по Ірпеню, кордон з Польщею був. Кажуть, в Межигірський монастир, туди, де наш останній "монах" доживав (Віктор Янукович – УП), козаків відправляли відпочивать.
Весь ліс аж до нашого села був монастирським. І ось був один козак сопливий, який сюди якось зайшов. Такий само сопливий, як і я, – навмисне шморгає Сергій Павлович.
Староста
Серце Мощуна вбереглося від обстрілів у приміщенні котельні.
Яскраво-червоний знак із топонімом, біля якого фотографувалися в мирний час, сховав староста села Петро Олександрович Макушенко.
– Я не виїжджав до 12 березня. Пам'ятаю, морозчик ще був. В клуб пішов, позливав воду. Сховав комп'ютери та сердечко. Так воно все і сохранілось, – каже він.
Дід Макушенка по матері, Заїка Максим Григорович 1887 року народження, служив у імператорському флоті. Революцію 1917 року застав на крейсері "Діана", точнісінько такому ж, як і "Аврора".
Коли Петро був молодий, дід розповідав: з "Авророю" було не зовсім так епічно і героїчно, як розповідали на радянських уроках історії.
Макушенка, який багато років пропрацював у лісництві, обрали головним у Мощуні 2021-го. Але навесні 2022-го, після того, як росіян вибили з Київської області, владу до рук прибрала військова адміністрація.
До Мощуна Петра Олександровича пустили одним із перших на початку квітня.
– Треба було все розмінувати, – згадує він. – Перевіряли двори, хати. Були чотири сапери і я, як представник села.
Розтяжок в самому Мощуні не знайшли. Але далі, на дачах, були.
Свій нинішній статус Макушенко визначає іронічно – вільний слухач.
Вислуховувати від односельчан йому доводиться багато. Хоч у нього й самого обстріли пошкодили будинок. До того ж згоріли "ГАЗель", "Нива", гараж, літня кухня.
– Але фіг з ними, – каже чоловік.
Допомогти Мощуну перезимувати взялися благодійні фонди: "Мій дім", Rotary, Червоний Хрест. Декілька мільйонів гривень на пластикові вікна дало посольство Швейцарії.
– А ще одним з перших, хто взявся нас рятувати, був пастор Біл з Техасу, – додає Петр Макушенко. – Коли сюди почали пускати людей, одразу з'явилися волонтери. Нагальні питання по їжі, одягу у нас закриті.
Зиму вже проходимо. В тимчасових вагончиках. Але якщо казати про майбутнє, то пора вже приступати до капітального будівництва. Хотілось би, щоб на це виділяли і державні кошти.
Баба Зіна
Героїнею однієї з повоєнних байок Мощуна, які разом із травмами дістануться майбутнім поколінням, може стати Зиновія Філімонівна Костенко.
"Коли наші проводили зачистку, приїхали до баби Зіни, постукали, кажуть: "Поїхали!". А вона їм: "Внучочки, підождіть, дайте мені хоча б помитися, зібратися. Приїжджайте завтра", – розповідають у селі.
Коли їй наполегливо пропонували евакуюватись, старенька кілька разів відмовлялася.
– Я так подумала: буде те, що Бог дасть, – згадує вона. – Родилася у війну, в 42-му годі, мабуть, під час війни в 2022-м і помру.
Думала, всьо мені – капєц! Як начали вони стрілять! Але наче воно і прошло – я досі жива. 80 років ісполнілось 21 листопада.
Поки вибухали і горіли сусідські будинки, Зиновія Філімонівна сиділа за стіною в дальній кімнаті. Потім прилетіло зовсім поряд.
– Казали в погребі ховатися, але двері повибивало там і там, – показує пенсіонерка. – І вже ніде було ховатися.
Отут лежали стьокла, двері, вікна. Непорядок кругом. Підлога провалилась.
Трохи спокійніше стало, коли на веранді матеріалізувався заблукалий пес.
– Таке тіко в кіно показать, – сміється Костенко. – Виходжу один раз з кімнати, а він тут на креслі сидить. Я кажу: "Привіт, що ти робиш?". А він дивиться на мене, дивиться…
Я йому вже їсти почала давати. Якось легше з ним було. Він постійно прибігав сюда. Тіко починають стрілять, він приг у вікно, і гавкає, поки не перестануть.
Свою вісімдесяту зиму Зиновія Філімонівна проводжає у хоч і пошарпаному війною, але власному будинку. Топить грубку дровами, закупленими на шість тисяч гривень, і тими полінами, що привезли та рубають волонтери.
– Хата батьківська була на городі, але вона давно згоріла. А ця чималенька у нас, син построїв.
Бачите, двері після війни (після бойових дій у селі в березні 2022 року – УП), слава Богу, поставили. І вікна теж. Допоміг Красний Хрест, грошей дав. Людей наняли.
Кришу недавно перекрили, а то тіко дощ – вода одразу.
– Все нормально з Мощуном буде, як думаєте? – запитують у баби Зіни молодші.
– Надія на Бога, на всіх святих. На всіх хороших, добрих людей. Всі помагають. Відбудується Мощун.
Якби
Нову історію Мощуна визначили два головні "якби".
Якби не росіяни, село не перетворилося б на руїни. Якби не його оборонці, до Мощуна не повернулося б життя.
За рік після вторгнення на тутешніх околицях тихо. Серед сосен, понівечених вибухами, пасуться кози.
Там, де були бліндажі та окопи, в яких боролися та гинули – меморіал, створений за ініціативою Лариси Лолашвілі та сімей інших полеглих.
Якби не любов до України, не контракт із ЗСУ у 2014-му. Якби не 24 лютого і необхідність захищати Київ 2022-го.
Вигідних лазівок Бадрі з позивним "Піночет" собі не залишив.
Його тіло знайшли за півтора місяця по смерті. У траншеї, засипаній землею.
"Загинув від кульового поранення під час ближнього бою", – написав у висновку судмедексперт.
Бійця поховали на Черкащині. В в день, коли його сину Дамiру виповнився рiк. Коли Дамір підросте, найсильніші емоції, ймовірно, викликатимуть дві думки про цю війну.
Якби не росіяни. Злість.
Якби не батько, який загинув, але врятував Київ. Честь.
– Пам'ятаю, минулої весни, як тільки люди повернулись, насіння в мене брали, – розповідає власник магазинчика Сергій Мархонос. – Не тільки овочі, квітки навіть саджали – треба ж дальше жить.
Багато буде роботи, щоб все відбудувати. Головне, щоб допомогли ресурсами, а люди у нас з руками. Ми ж – не кацапи!
Доводилося мені по роду служби бувати в Росії. Ну, на Кубані я ще бачив працьовитий народ. А вот на Уралі… Вони навіть самогонку не можуть вигнати, брагу п'ють.
Після березневих боїв тиша, якою славився Мощун до вторгнення, стала ще більш виразною та вагомою.
– Зараз я осознала, як важлива тиша, – каже дружина Сергія Мархоноса Валентина. – Зараз однієї тільки тиші хочеться.
Йдеш, на сонечко дивишся. Тиша начебто. То ж вона тільки у нас?! А там, в інших місцях? Крик душі. Страхіття.
Але побєда все одно буде за нами! Не на тих напали.
Євген Руденко, Дмитро Ларін (фото) – УП
