Военный психолог Алексей Скиртач: Нам всем нельзя молчать и бояться правды о войне, об этой черноте
"Я сам вичерпався за всі ці роки війни. Коли у червні повернувся з Лисичанська, був вичавлений як лимон. Такий був розібраний, що мої ж колеги приводили мене в порядок", – каже військовий психолог Олексій Скиртач.
Після Майдану 48-річний Скиртач добровільно пішов до армії. Служив офіцером-психологом у 41-му окремому мотопіхотному батальйоні, а потім у 95-ій окремій десантно-штурмовій бригаді.
"У минулому я навіть і не думав, що психоаналіз буде моєю роботою, – згадує він. – Закінчив Інститут міжнародних відносин. До 2010 року мав компанію, яка займалася цінними паперами. А потім пішов навчатися в Інститут глибинної психології на Лаврській, тому що мені завжди було цікаве щось нове".
Повномасштабне вторгнення РФ 24 лютого Олексій Скиртач зустрів у статусі непридатного до служби за станом здоров'я. Але не зміг просто займатися приватною практикою у Києві, як раніше.
"Совість мучить сидіти вдома. Фактично я – військовослужбовець без зарплати. Виїжджаю періодично як "позаштатний психолог" в одну зі славетних мотопіхотних бригад.
Зараз я не воюю. Але бачу війну очима хлопців та вбираю весь цей душевний гній", – розповідає він.
За словами Скиртача, повномасштабна війна оголила всі проблеми в армійській медицині, психології та психіатрії.
"Зрозуміло, що прямо зараз систему не зміниш. Реформи робити треба було раніше. Сьогодні головне завдання – вистояти. І хоч якось намагатися допомогти бійцям виводити їх із того жаху, в якому вони опиняються", – каже Олексій.
"За вісім років у країні, що воює, військкомати не були нормально підготовлені до повномасштабного вторгнення, – продовжує він. – Твої болячки – твоя справа, особливо якщо ти про них не говориш".
На фронті ці нерозпізнані та нерозв'язані питання перетворюють людину, за визначенням Скиртача, на хворого, ніякого воїна.
Олексій Скиртач як член Української асоціації психоделічних досліджень виступає за зміни у законодавчій базі в питаннях застосування психоделіків у особливо важких випадках.
На його думку, те, з чим стикається сьогодні піхота в боях, призводить до таких посттравматичних стресових розладів (ПТСР), що звичайна терапія далеко не завжди ефективна.
В інтерв'ю УП Олексій Скиртач розповів про "енергетики" та алкоголь на війні. Про Арестовича як "соціальний транквілізатор" та його антипода Бутусова.
Про те, на кому тримається українська піхота і хто має більше шансів вижити на фронті.
Далі – пряма мова.
"Усім треба в лікарню"
Втомився. Мені страшно. Хочу додому.
Я завжди чую ці слова від солдатів. Це не погано і не добре. Це – природно.
Коли приїжджаю попрацювати, скажімо, з якоюсь ротою в посадку, то до мене приходить купа народу. Відразу навіть не з психологічними проблемами.
Запитують: як перевестися в іншу бригаду; коли нас виведуть, коли буде ротація; що ми тут робимо з автоматами проти авіації та танків?
Часто люди не розуміють, що з такими питаннями звертаються не за адресою. Просто йдуть, щоб поскаржитися.
Особливо складно було у Лисичанську, Сєвєродонецьку. Вони по нам п'ятдесят снарядів – ми у відповідь один бах, два бахи. Але зараз все змінилося.
Не так давно я повернувся з-під Бахмута. На фронті наша арта працює конкретно. Принаймні такої переваги, як раніше, у ворога в цьому компоненті немає.
Перші місяці після 24-го все трималося на силі волі наших хлопців. Але велика війна вже майже рік, розумієш? Їм усім (тим, хто довго воює у найгарячіших точках – УП) потрібно в лікарню. Але питання постає, кого першим відправляти.
Має бути так: 45 бойових днів – ротація. Але хто з таким розкладом воюватиме? Наразі ротацію більш-менш налагодили. Хоча, звісно, не на ті терміни, які потрібні в ідеалі.
Я працював із такими: з піхотою, танкістами, з артилеристами…
Буває, самі бійці винні. Підходять: "Мені погано, що робити?". При цьому він втратив витяг з лікарні, не зробив копію. Не пам'ятає або взагалі не знає свій діагноз.
На жаль, усім допомогти нереально. Я намагаюся працювати передусім з тими, хто має якийсь внутрішній стрижень.
Коли видно, що боєць мотивований, що хоче воювати, бути корисним, але зараз у нього банально немає сил, ми висмикуємо таких із передової. По сім-десять чоловік. Насамперед їх прокапують, дають відпочити, отямитися.
Душевний гній
Страх смерті – базовий страх, з якого виростають усі інші.
Колись я сам був віруючим, сповідався. Але чим більше йшов у науку, тим далі віддалявся від віри. Тепер я – стовідсотковий атеїст.
Моє завдання – як у священнослужителя на сповіді: насамперед вислухати, увібрати в себе негатив, який накопичився у бійця. А потім поставити правильні питання, щоб людина сама знайшла відповідь.
Якщо ви ставите точне запитання, у вас є відповідь. Просто ви боїтеся собі зізнатися.
На фронті бійці виливають на тебе весь душевний гній. Я – людина емпатична, після таких сеансів сам дуже важко відходжу.
Цинізм великої війни в тому, що є завдання – виконуй. Ціною здоров'я, ціною життя.
Особливо тяжко доводиться піхоті. Пам'ятаю, як у Лисичанську хлопець років 19 забився в кут. Сидить, палить, очі бігають – гостра реакція на стрес. А на нього ніхто не звертає уваги, розумієш?
"Що з вами?" – питаю його. А він говорити не може. Він навіть боїться зі мною в машину сідати.
Ясно, що користь з цього пацана нуль. Він – не воїн. Якщо його кинути назад у м'ясорубку, там і загине. Тому я його одразу везу до лікарні. Немає часу на всі офіційні процедури, на те, щоб збирати всі підписи від командира роти, комбата, начмеда.
Людині прямо зараз х***рово. Так, потім він буде СЗЧ (самовільно залишивший частину – УП), буде службове розслідування. Але допомога йому потрібна прямо зараз, він нічого не розуміє!
Вся ця паперова тяганина дуже часто заважає в армії. Є проблемна людина? Та відправте його до шпиталю, прокапайте ноотропами, "коктейлями" різними! Нехай полежить три тижні, прийде до тями – і назад.
Мене обурює ухвалений закон про дезертирство. Є пацани, які вісім років воюють та йдуть у відмову. "Ми воювали добре, – кажуть вони. – Вбивали п***сов, але зараз просто заклинило. Не можу, все!".
Сидить така людина переді мною, плаче. А їй тепер: "Чувак, повертайся назад або в'язниця!".
В принципі, раніше теж так лякали. Цей закон – черговий батіг, щоб ним ще більше налякати. Але мені здається, що навряд чи він працюватиме. Думаю, як і раніше, штрафуватимуть, прощатимуть. Максимум, комусь, може, дадуть умовні (терміни – УП).
"А мені просто смак подобається!"
Втома, безсоння, тремор, складнощі з вербалізацією, концентрацією уваги – з усім цим стикаються на війні. У стані сильного стресу викидається величезна порція кортизолу в кров, який б'є по організму.
Багато хлопців на фронті сидять на "енергетиках" (енергетичних напоях – УП). Випивають по десять-двадцать банок на день. При цьому примудряються навіть нормально спати. Хтось каже: "А мені просто смак подобається!".
Вся ця хімія у величезних дозах боком вилазить – з'являються проблеми із ШКТ, психіка розхитана. Той боєць уже не може без "енергетика", його трусити починає.
"Енергетики" на фронті – як чифір на зоні.
Давайте говорити чесно: на війні є проблема і з алкоголем. Хоча вже не глобальна, набагато менша, ніж у 2014-2015 роках – це теж правда.
Нині більше до алкоголю вдаються, коли виходять із позицій. Буває, прийде до мене людина: "Псих, мені не потрібен твій п***ьож, я хочу забутися".
Він бачив, як його друзів розривало на шматки, і шукає хоч якийсь "кайф". Максимум, що отримує – щось седативне: гідазепамчик, мелатонінчик, сибазончик.
Спочатку йому треба дати заспокоїтись, виспатися. Потім він уже починає про щось тверезо думати і взагалі спілкуватися нормально.
Потім починає з'являтися почуття сорому, відповідальності за побратимів. І багато хто після відпочинку повертається у стрій. За моїми спостереженнями, десь 50% і навіть більше.
Якось у Лисичанську навесні вивели батальйон. Із 700 людей залишилося 110-115 живих. Ось що з ними робити? Назад? Ні, ніяк. Кажуть: "Не поїдемо! Нехай комбриг їде. Ми більше не можемо".
Вивезли їх у Соледар. Вони там виспалися, отямилися, подзвонили близьким.
Почитали новини – опа! Виявляється, до нас HIMARS вже їдуть, виявляється, ми вже наступаємо.
І все вже не так погано, як у тому п***еці, в якому вони були місяць-півтора. Де їм дали завдання тримати позицію, а що глобально відбувається – незрозуміло.
Дядя Льоша
Коли я був у Бахмуті, бачив шістьох полонених вагнерівців, чотирьох до Нового року та ще двох після. Усі по метр шістдесят, з якогось зажоп'я. Самий міський пацан там був із Смоленська. Не зеки. Говорять, гроші потрібні, тому і пішли.
Це нещасні, хворі люди. Природа чи бог помилилися, що вони взагалі з'явилися на світ. У мене таке ж саме ставлення до Путіна: людина з нещасним дитинством, яку всі чмирили, коли він був малим.
Сьогодні увесь світ розплачується за нещасне дитинство Путіна.
Раніше в мене була одна лише ненависть і агресія до ворогів, а тепер ставлення до них (пауза) – як до хворих.
Солдатам на передку ненависть до ворога не заважає. Вона мотивує, дає сили, коли їх вже нема. Якщо немає ненависті до ворога, виникає запитання: "А що я тут роблю?".
Є люди на війні, які не можуть зробити крок, щоб вбити ворога.
Були у мене хлопці, які мені виливали душу: "Я вбив, вбив людину. У нього теж сім'я! Я знищив чиєсь життя!".
Є люди, котрим просто не можна на фронт. У першому серйозному бою – труп.
Вони нічого не вміють і не хочуть навчатись. Якщо ти не знаєш таблицю множення, що з тебе взяти? На війні треба щось розуміти, щось розрахувати навіть для того, щоб окоп нормальний викопати. Або мушку на автоматі виправити.
Інтелект та вміння бійця далеко не завжди і не обов'язково залежать від освіти. Є стільки пацанів із села, які набагато розумніші за міських. Я взагалі вважаю, що на таких весь фронт і тримається.
На війну йдуть такі, як я, містяни, і спочатку нічого не можуть. Банально буржуйку розтопити або приготувати щось у полі. А тих мужиків не здивуєш спартанськими умовами.
Вони – загартовані, звикли до щоденної праці без усіх цих стогонів, рефлексій про сенс життя, про геополітику. Вони звикли в мирному житті завжди бути зайнятими справою. Так само і на війні.
Був у нас дядько Льоша у бліндажі. На світанку встане, борщ зварить. "Хлопці, що робити? Що далі робити? Я не можу просто сидіти!" – питав він.
Ось це – справжня еліта. Кістяк. Реальні воїни.
Звісно, серед міських теж багато тямущих, таких, що адаптуються під будь-які умови, воюють. Зазвичай це пасіонарії, у яких все тримається на внутрішньому стрижні, переконаннях. Але все одно їм, як правило, важче, ніж дяді Льоші.
Баланс
Кожна людина, яка любить Україну, весь свій внутрішній ресурс віддає сьогодні війні та перемозі. Їй важко, вона страждає, але постійно зайнята чимось корисним.
А от коли війна закінчиться, коли прийде час видихнути, всі проблеми одразу вилізуть назовні.
ПТСР – це не тільки про військових, а й про усе наше суспільство. Питання лише в тому, наскільки він виражений у того чи іншого українця. Я вже бачу проблемні речі у своїх батьків, близьких, друзів, в собі.
Безсоння, агресія, апатія, депресія – над цим вже треба працювати. І треба буде багато, серйозно працювати згодом.
Якщо ти вмієш абстрагуватися від того, що відбувається, тобі пощастило. Але безліч людей не вилазять із новин, соцмереж. Прокидаються вранці, відкрили стрічку Фейсбука – все, п***ець!
Я не надто люблю Арестовича, але, чесно кажучи, якийсь час після 24-го теж засинав під його бесіди з Фейгіним (посміхається).
Арестович – соціальний транквілізатор, соціальний заспокоювач. Він говорить про реальні проблеми з посмішкою: "Хлопці, не все так погано, ми переможемо".
Якщо відкинути його особисті якості, то, як на мене, такі люди потрібні.
Чи можуть бути від нього побочки? По-перше, якщо ти на війні чи близький до фронту, знаєш ситуацію, то на подібні "транквілізатори" не підсядеш. А якщо ти домогосподарка...
Слухай, є інший полюс – Юра Касьянов чи Юра Бутусов, яких я поважаю. Вони постійно діють у зворотному напрямку: негатив, негатив, негатив.
Так, Бутусов говорить правду, яка точно потрібна. Але для людини непідготовленої все це може мати більшу побочку, ніж від такого "транквілізатора", як Арестович (посміхається).
Скрізь потрібний баланс.
Теза – антитеза – синтез – це класика, коли з різних пазлів складається картина світу.
Дурні люди стають залежними від чогось одного: або Арестовича, або від Бутусова. Першим все добре під час війни, другим – усе погано.
На війні той самий зріз суспільства, що й на вулицях Києва. Є всі типажі: від сільських мешканців до бізнесменів та адвокатів. І це добре: у цьому казані всі одне одного взаємодоповнюють. Хлопець із села вчить міського розтоплювати буржуйку, а інтелектуал розповідає про історію, політику.
Буває й таке: якийсь простий "піджак", який закінчив військову кафедру і ніколи не воював, стає хорошим керівником. Тому що він розумний, вміє спілкуватися з людьми, має менеджерські здібності. Успішно застосовує і батіг, і пряник. Любить сам вчитися та інших чогось вчить.
Знаєш, за всіх проблем, які є в країні та армії, у наших пацанів немає сумнівів у перемозі. Особливо зараз, коли нам починають активно постачати західну зброю.
Всі розуміють, що в результаті ми стовідсотково навалимо кацапам. Потрібен лише час.
Якою буде Україна після перемоги? Якщо уявити її як людину, яка прийде на прийом до психоаналітика, це буде (велика пауза) втомлена людина.
Важко буде Батьківщині.
Що я їй скажу? Моє першочергове завдання – мовчати та слухати.
Головне, щоб після перемоги поранена Україна не закривалася в собі та не мовчала.
Нехай виговориться.
Нам усім не можна мовчати і боятися правди про війну, про всю цю чорноту.
Євген Руденко – УП
