Тьма и боль vs любовь и свет. Каким запомнился для редакции УП 2022?

Один місяць січня і 11 місяців лютого – так ми прожили минулий 2022 рік.

Його початок ми зустрічали з надією, що всі залякування – це лише залякування, а війна у 2022-му – скоріш за все маніпуляції з боку Росії. Однак те, що видавалося неприпустимим у сучасному світі, стало для українців страшною реальністю, а війна – частиною нашого життя.

Минулий рік забрав у багатьох громадян України рідних, домівки, їхнє звичне життя. Та попри це ми продовжуємо вести свою боротьбу за правду та справедливість.

Упродовж понад 300 днів повномасштабної війни українці демонструють світові свою незламність та готовність йти до спільної перемоги, подекуди ціною власного життя. 

Протягом усього минулого року редакція "Української правди", всупереч блекаутам, втомі та особистим переживанням, намагалася працювати в звичному режимі. Хоча, звісно, і ми проживали як особисті, так і спільні втрати, й раділи здобуткам Сил оборони.

Команда УП поділилася своїми думками про те, яким особисто для кожного, попри війну, був цей непростий 2022-ий рік. 

Севгіль Мусаєва – головна редакторка УП

"Кілька тижнів тому, сидячи ввечері п'ятниці а заповненому вщент веселими гостями барі, подумала, що, напевно, саме з цього епізоду років за 10 починатиметься моя книга про Україну цього часу... 

Люди, які живуть на зламі епох, дуже рідко це усвідомлюють. Вони здебільшого зайняті вирішенням побутових проблем та особистими переживаннями різного ґатунку. 

Так і ми – продовжуємо вдавати, що живемо таким самим життям, як і до окупації Криму, як до війни, як до пандемії коронавірусу.

Незважаючи на тривожні новини про багатотисячну армію Путіна на кордонах, ми продовжуємо радіти, посміхатися, святкувати".

Ці рядки я написала рік тому у матеріалі Української правди "Підсумки року очима редакції УП".

12 місяців тому я, як і ми всі, переймалася купою особистих проблем та переживань, будувала плани на майбутнє, планувала подорожі на травневі свята, мріяла.

Яким би був цей рік, якби не повномасштабна війна, яка почалася 24 лютого? Чим би займався кожен із нас? Впевнена, що ви неодноразово ставили собі ці запитання протягом 2022-го. Наші нездійснені плани, наші непрожиті подорожі, наші непрочитані книжки вкрали у нас росіяни. 

Цей рік був страшним, сповненим втрат, іноді відчаю. Немає в нашій країні людини, яка би не відчула цю війну на собі, яка би не втратила знайомих, друзів, рідних.

Водночас 2022-ий став роком чесних відповідей про себе, про найважливіше: про цінності, про готовність самопожертви. Кожен із нас не тільки наново відкрив для себе нашу прекрасну країну, наш народ. Ми відкрили для себе можливість відчувати глибоку емпатію, потужну любов, невблаганну лють, світлу надію.

Зізнаюся чесно, ще ніколи за 35 років я не відчувала своє життя настільки осмисленим. 

Сьогодні наша країна – єдиний організм, єдина армія. Бо кожен мріє і робить все можливе задля миру на нашій землі, задля повернення наших військових із фронту, заради звільнення наших територій і наших людей.

Усе це було би неможливим без любові. Найщирішої любові, яка нам допомагає, яка є нашою зброєю. І завдяки якій ми переможемо у цій війні.

Ця любов – до нашої країни, до нашої роботи, до наших читачів – і була тим паливом, на якому "Українська правда" працювала весь цей складний рік.

Цю любов ми пронесемо до нашої найзаповітнішої перемоги у 2023-му році.

Андрій Боборикін – виконавчий директор УП

Перед тим як написати цей текст, я відкрив в архіві торішні підсумки. Перечитувати їх зараз, звичайно, дуже дивно і трохи сумно.

Дивно, тому що через неймовірну інтенсивність подій цього року весь попередній досвід та переживання відчуваються набагато далі в часі. А сумно, бо, перечитуючи свої враження від 2021 року, мимоволі починаєш думати про те, скільки всього цього року не сталося.

Але ринок медіа і в мирні часи постійно змінюється, тому сталося дуже багато всього.

Так, наприклад, у перші 30 днів з 24 лютого новини на нашому сайті прочитали майже 1 мільярд разів, що, впевнений, є рекордом серед українських медіа.

Ще ми дуже швидко запустили англійську версію, завдяки якій новини "Української правди" читають десятки мільйонів людей у ​​всьому світі.

Ну, а якщо взяти ширше, то всі цифри та метрики свідчать про те, що якісна журналістика безпрецедентно затребувана.

Підбиваючи особисті підсумки, цього року я, як і більшість українців, набув багато нових навичок у несподіваних для себе сферах – від комунікації з міжнародними донорськими організаціями до налаштування Starlink та розшифрування технічних характеристик зарядних станцій.

В наступному році бажаю нам скорішої перемоги!

Михайло Кригель – заступник головного редактора

2022-го навіть словосполучення "підсумки року" здається дурним жартом. Одиницею виміру часу стали інші відрізки: день, година, "до вечора", "від заходу до світанку". Їхні підсумки я і підбивав у міру надходження. Найчастіше вони виглядали так: "живий", "більш-менш", "кукуха наче на місці, але це не точно". 

Цього року я відчував себе водночас пунктом (не)зламності, центром ухвалення рішень і об'єктом критичної інфраструктури − у середньому раз на 15 хвилин.

Моя інфраструктура стала критичною, коли з'ясувалося, що тривога − це не зовсім те, на що зазвичай скаржаться психоаналітикам за великі гроші. До звичних земних тривог додалися повітряні й лікувати їх доводиться заклинанням "працює ППО". 

Цього року було багато карколомних відкриттів. "Злети" і "падіння" − як виявилося, це не про особистісне зростання, а про літаки і ракети. А "світло" − не про езотерику, а про електрику.

Мантри мирного часу про "вихід із зони комфорту" і "вікна можливостей" викликають істеричний регіт. Багатьом вдалося схуднути (варіант − погладшати) без жодних надзусиль зі свого боку. "Рамштайн", як з'ясувалося, не тільки про хеві-метал, хоча в якомусь сенсі і про нього теж. 

А взагалі, попри все, до біса приємно почуватися на світлому боці місяця. Не всім так щастить. 

О, знову виє сирена повітряної тривоги. "Йо*ана рсн", – звично відповідає їй відлуння з усіх боків.

З Новим роком!

Євген Будерацький – заступник головного редактора УП

Ми встояли! Напевно, на цьому можна було б і завершити, оскільки для передачі усього спектра емоцій, які пережито цього року, не вистачить місця в жодному тексті. Але все ж…

Якщо хтось буде вам говорити, ніби точно прогнозував, що ситуація у 2022-му буде розвиватись саме таким чином, можете сміливо покрутити пальцем біля скроні.

Ні, багато хто давно знав, що наш сусід у повному неадекваті, навіть передчував щось. Але те, що цей божевільний сусід таки наважиться розпочати велику війну, могли спрогнозувати хіба що дуже поінформовані люди. 

Довгі 8 років значна частина суспільства уникала самого слова "війна", хоча вона весь цей час тривала. Просто дехто її не бачив. Бо було ніби далеко. А тут стало для багатьох близько, гучно і масштабно.

Фактично війна ввійшла в кожен дім.

Навряд чи знайдеться в Україні родина, по якій тим чи іншим чином не пройшлась війна. І я зараз не про відсутність світла, вимкнення води чи опалення. Це нюанси. Так, для багатьох вони важливі, але вони все ж не завдають тих глибоких ран, які приносить безпосередньо російська зброя. 

Війна руйнує домівки, розділяє сім'ї, розлучає батьків із дітьми, дружин із чоловіками. Головне – вона забирає в України Героїв. Покоління хоробрих, патріотичних, справжніх. І про них та їхній подвиг не можна забувати.

Так, ми вистояли! Але варто завжди пам'ятати завдяки кому.

Тримаймо стрій!

Аліна Полякова – керівниця англомовної редакції УП

2022-ий розпочався з невизначеності. Російські війська на білоруському кордоні. Бронежилети і каски в офісі. Паніка і страх уранці 24 лютого, які вже під обід сублімувалися у запуск англомовної версії "Української правди", яку станом на зараз прочитало вже 13,5 мільйонів людей.

Виїзд на захід із тривожним рюкзаком і тривожним котом у переносці, бажання повернутись додому і невизначеність з приводу того, чи це колись вдасться. Переживання за рідних весь березень і квітень. 

Повернення до Києва у травні. Усвідомлення того, наскільки сильно я люблю це місто. День народження під звуки сирен, які лунали одна за одною, бо русня вирішила привітати мене й Україну з Днем Незалежності.

Блекаути з кінця жовтня, перегляд мінімального рівня комфортного існування. "Без світла, але без вас". Паралельно з цим – багато роботи, багато болю і втрат, багато темряви. Але разом з тим і багато любові, тепла, обіймів. І віри в те, що наступного року ми опублікуємо новину про нашу перемогу.

Роман Кравець – політичний оглядач УП

Цей рік зруйнував звичне життя і скласти по шматках все в одну велику картину неможливо. Для цього потрібні роки переосмислення.

Часто кажуть, що ми живемо в час історичних подій. Так і є. Але постійно працюючи, цього не усвідомлюєш в повній мірі. Треба час.

Зайвим буде казати, що рік був складним. Він був жахливим.

Все життя я був мрійником. Повномасштабна війна забрала можливість думати про завтра, уявляти його, фантазувати. Доводиться вчитися жити тут і зараз. Це хороше вміння. Ще вчусь. Обіцяю, що наступного року стану в цьому більш вправним.

Бажаю кожному з нас сміливості. Не публічної, а внутрішньої. Вашої особистої сміливості.

Катерина Хорощак – головна редакторка "УП. Життя"

У січні 2022-го я вперше спробувала саме прописати частину планів на рік. Вони стосувалися подорожей. Я хотіла відвідати щонайменше 4 країни, побачити більше України. Перша поїздка мала бути 28 лютого. А 25-го – похід у театр. Ха-ха.

Не приховуватиму, що цей рік був дуже складним. Але знаю, що для багатьох він був набагато складнішим. 

Ми з командою написали дуууже багато новин і дуууже багато текстів про тих, хто вижив, і про тих, хто – ні. Про тих, хто став на захист країни. Про тих, хто у полоні. 

Зрозуміла, що по тому, як я читаю і редагую тексти, можна відстежити свій стан – чи плачеш ти над історією, чи просто відчуваєш нудотний біль всередині. Направду, сліз уже часто не вистачає.

Майже все, що я згадую за цей рік – це робота. Спершу був підвал і робота. Потім коридор і робота. Тепер коридор, робота і пошук світла й інтернету, коли немає можливості добратися до офісу.

Увесь рік я трималася. Та саме зараз починає накривати тотальна втома. Але це мине. 

Федір Попадюк – керівник відділу подкастів УП

Минулого року я склав собі план на 2022-ий. Я складаю його третій рік поспіль – аналізую минулий рік за допомогою складних алгоритмів штучного інтелекту, виписую різні цілі, задачі та плани, розклеюю їх на великій стіні, проводжу червоні мотузочки, як у кіно, та потираю руки.

І завжди маю надію, що цього року я точно все виконаю. Але завжди виконую тільки половину з того, що запланував, бо таким мене створив Господь – трошки неідеальним всьому світу на радість.

Цього року відповідальність за те, що майже всі мої плани були скасовані, більшою мірою лежить на Росії. Десь третину я викреслив, написавши: скасовано через війну. Бо коли війна, важко поїхати в Берлін чи Бердянськ або залучати більше рекламодавців у подкасти.

Частину цілей просто не було сил чи бажання реалізувати – в якийсь момент я зрозумів що не можу писати довгі особисті тексти, які я собі цього року напридумував.

Щось перестало бути релевантним в умовах війни – певні подкасти, які я хотів робити на початку року, або взагалі треба відкласти до перемоги, або суттєво перепридумувати, бо зараз ті першочергові ідеї виглядають максимально недоречними.

З одного боку, нарешті я щось не зробив через обставини, які від мене не залежать. З іншого боку я часом злюсь, коли думаю, що змушений чогось не робити через Росію і її військову агресію. Тому я вже склав і записав цілі та плани на 2023 рік, і там теж є запланована тижнева відпустка у Бердянську, бо я вірю в ЗСУ, завдяки яким я ще можу щось планувати, про щось мріяти та придумувати собі якісь цілі.

Тетяна Пляцок – редакторка колонок "Української правди"

2022 рік розпочався для мене з важливих рішень. За місяць до великої війни, після 4 років вагань, я переїхала до Києва. В повітрі вирувала атмосфера невизначеності, а чи не найпоширенішим запитанням було: "Чи Путін сьогодні не напав?". Правда, звучало воно в жартівливій формі.

В ніч на 24 лютого мені не спалося. О 2 ночі прокинулася від робочого повідомлення, яке за декілька годин стало назавжди неактуальним. Через безсоння я послухала промову Путіна. Оновлювала новинну стрічку УП.

"Поки наші не напишуть, не повірю", – сподівалася на краще я. Таки написали, і я почула звуки вибухів.

За якийсь час до мене подзвонив заступник головного редактора Євген Будерацький і я тремтячими руками під диктовку, декілька разів перепитуючи кожне слово, писала найстрашніший заголовок у своєму житті: "Росія напала на Україну. ОНЛАЙН". 

Далі все як у тумані. Виїзд із Києва попутками з тривожним рюкзаком. Переповнений поїзд, який, здавалося, їхав вічність. І близько 150 днів безперервної роботи над веденням онлайн хроніки війни…

Потім увімкнувся режим пробувати хоч якось розслаблятися, вижити і зберегти психіку і себе.  

На День народження найкраща подруга мені подарувала листівку, яка мене злить, тривожить, охолоджує і тримає в тонусі. Там йшлося про те, що цього року буде багато сліз, втрат і горя. Це точно не ті слова, які я хотіла отримати в якості привітання. Але я українка і в моїй країні війна. 

На захист подруги скажу, що вона ще побажала мені жити кожним днем і знаходити спокій і затишок. І це те, що тримає мене до сьогодні.

Цього року було дуже багато переживань, безсонних ночей і депресивних станів. Цього року викристалізувалась українська і моя особиста лють.

Тепер я точно знаю, чого хочу від життя і кого хочу бачити поруч. І точно знаю, кого ненавиджу.

Я знову повернулася до Києва і, чесно, дуже рада, що на початку 2022-го року таки наважилась переїхати. Я встигла пожити в довоєнній столиці моєї найкращої в світі країни і впевнена, що житиму після Перемоги.

Оля Гуцол – менеджерка клубу УП

Ох і минулий рік… Я ніколи не очікувала від кожного року якихось надзвичайних речей, бо знала, що все – у моїх руках. Але я точно не очікувала війни.

Я часто запитувала у своєї бабусі про війну і та часто казала: "А тобі воно треба? Щоб і не знати". А потім розповідала про страшні речі, про ракети, які гули над головою, про те, як вони з сім'єю з 6 дітей ховалися у льосі.

Коли я слухала це, то розуміла, що, мабуть, це дуже страшно. А ще розуміла, що такого не трапиться ніколи, і добре, що це лише розповіді. 

Бабусі не стало майже 5 років тому, а війна сталася, і з нею розвіялися всі мої сподівання на те, що це неможливо в сучасному світі. Можливо і від цього часто було моторошно, зараз – вже ніяк.

У нас спільна боротьба і ціль, якої ми точно досягнемо – я вірю в це. 

Мій рік був дивним, я наче не жила, а, таке враження, стояла збоку. Спочатку я виїхала з Києва до рідного містечка на Вінниччині, вела боротьбу в інформаційній війні, потім жила у Франківську, маленькому затишному містечку біля гір, і зрештою повернулася у столицю.

Покинула роботу і знайшла іншу. Тут, в "Українській правді", у гарному ком'юніті читачів клубу УП. Знайшла нових людей, інколи навіть намагалася подорожувати. А ще не знала, як говорити про втрати з людиною, яка це відчула на собі. 

Та поміж цим всім не знаходила собі місця, коли чула вибухи чи не чула новин від друзів чи родичів на війні. 

Та я не переставала вірити, хоча розумію, що нам ще багато чого потрібно пережити. І забрала з 2022-го свою віру в Сили оборони й перенесла у 2023-ій. І справді, недарма, бо ми бачимо, як щодня вони показують свою міць знищенням окупантів на нашій землі. Наші герої.

Бажаю нам всім сили продовжувати цю боротьбу і дякую, що підтримуєте нас.