Истории и герои в текстах "Украинской правды" 2022 года
Спершу скидалося на те, що 2021-ий був роком складних випробувань. Але 2022-ий приніс їх, на жаль, набагато більше.
Утім, навіть у всій цій, здавалося б, безпросвітній темряві знаходяться люди, які своїм прикладом засвідчують, що можна і варто рухатися вперед.
Тому передусім нас вразили далеко не політики чи чиновники, а люди, які вміють діяти: військові, волонтери, медики або прості громадяни, які в надскладних обставинах виказували дивовижну стійкість та витримку.
"Українська правда" віднаходила цікаві історії не тільки на передовій війни, а й завдяки людям різних професій, уподобань та життєвих орієнтирів.
УП пропонує згадати тексти про героїчні історії та героїчних людей, які були написані в 2022-му році.
Патрульний Сергій Петрик про поліцію зсередини, можливості Монастирського і сумку Трухіна
Як не дивно, але почнемо нашу підбірку не воєнною історією. Підемо за хронологією.
На початку лютого, коли про війну ще тільки попереджали, однією з найгучніших політичних і суспільних історій року мала стати резонансна ДТП за участю депутата Трухіна.
Після оприлюднення відео, на якому були зафіксовані спроби народного обранця "домовитись", один із його учасників, а саме поліцейський Сергій Петрик, став відомим на всю країну.
"Українська правда" відшукала Сергія, щоб він розповів читачам свою історію.
У перші дні повномасштабного російського вторгнення багато людей в прямому сенсі не знали, куди бігти. Хтось тікав із сіл у великі міста, а хтось – навпаки.
Правильного рецепту і карт бойових дій населенню не показували, тому кожен мав чинити на свій страх і ризик.
"Українська правда" знайшла історію сім'ї, яка вирішила пересидіти гарячі дні під Києвом, але зрештою потрапила в окупацію.
Диявол носить форму російського солдата. Як катували на Київщині
Ще на початку повномасштабної війни та окупації сіл і містечок по Україні лунали історії про воєнні злочини російських солдатів.
Утім, про їхній справжній масштаб дізнався весь світ після витіснення російської армії з Київщини.
На другий день після звільнення Київщини "Українська правда" вирушила в місто Буча та село Мотижин, щоб на власні очі побачити все те, що стоїть за найболючішими фотографіями, які облетіли весь світ.
"Ї*аш їх!", або Доброго ранку, ми з України! − Віталій Кім
"Доброго ранку! Ми з України!" – саме цими словами з вуст голови Миколаївської ОДА Віталія Кіма розпочинається ранок для сотень тисяч українців, які пережили чергову ніч війни.
На відміну від одного зі штатних "заспокоювачів" від влади, який прогнозував близьку перемогу ледь не кожні 2-3 тижні, Кім бере своєю безпосередністю.
Очільник Миколаївської облдержадміністрації має чудове почуття гумору та вміє правильно його застосовувати навіть у дуже скрутні моменти війни, чим імпонує багатьом українцям.
Після злету впізнаваності Кіма "Українська правда" вирішила поспілкуватись із Віталієм і розповісти його історію.
Царство живих. Як рибалки зі Страхолісся врятували від голоду та окупації дві тисячі людей
У березні, тоді, як Київщина була окупованою, на берегах Київського водосховища волонтери створили евакуаційні та гуманітарні пункти.
За допомогою човнів протягом кілької тижнів небайдужі постачали в ізольовані села продукти. Також волонтери вивозили у безпечні місця старих, жінок та дітей.
"Українська правда" побувала в Страхоліссі, де по водi врятували з небезпечної зони близько двох тисяч людей.
"Жінкам обіцяли надіслати голови чоловіків". Історії тих, хто вирвався з "Азовсталі"
За час великої війни Маріуполь став новим символом боротьби за Україну. Всупереч постійним атакам, блокаді та боям у місті бійці "Азова" та морської піхоти героїчно продовжують тримати оборону.
На справжню фортецю перетворився металургійний комбінат "Азовсталь", де від російських снарядів ховалися і захисники, і мирні мешканці міста. Весь цей час вони виживали в умовах блокади, без їжі, води, без зв'язку та газу.
"Українська правда" записала кілька історій людей, що врятувалися, про те, як вони жили в блокадному місті, де брали їжу та воду і як виїжджали на підконтрольну територію.
Однією з тих, хто віддавав усю себе в Маріуполі, була парамедик Юлія Паєвська за позивним "Тайра".
У березні вона потрапила в полон, коли автобусом вивозила з Маріуполя в бік Запоріжжя жінок та дітей.
Тайра вийшла на волю після трьох місяців полону, в червні. До її звільнення російські пропагандисти ледь не нацисткою її називали, а сам обмін охрестили "верхом цинізму та плювком в обличчя нашим полоненим".
У розмові з УП Юлія Паєвська розповіла про відчуття повноти життя на передовій, про те, чому на "нулі" не буває атеїстів, чому вона не відчуває щастя від смерті ворога, і про безцінний для неї досвід трьох тижнів у блокадному Маріуполі.
А в кінці року Тайра стала лауреаткою премії УП.
Штурмовики Яроша. Розповідь кіборга "Барса" про ситуацію на фронті та добровольців УДА
Валерій Краснян із позивним "Барс" – один із "кіборгів", який воював у Пісках та тримав Донецький аеропорт.
У 2022 році Краснян командував 2-ою штурмовою ротою Української Добровольчої Армії Дмитра Яроша на Харківщині.
В розмові з УП Барс розповідає про піар на війні, про бійців та жінок в УДА, їхню взаємодію зі ЗСУ та про те, чому звірі кращі за людей.
Цей текст став одним із останніх про Валерія. Він загинув на війні проти Росії.
Артем Чапай: ""ЗСУ захистить", – кажуть пацани з "качалки"" – моє найкоротше оповідання про цю війну
Письменник, перекладач і мандрівник Артем Чапай – досить нетиповий персонаж для війни. Якщо можна у таких обставинах взагалі говорити про типовість.
У розмові з "Українською правдою" Артем Чапай розповів, від чого найбільше "криє" тих, хто сьогодні в армії, чому українці – не ельфи, а росіяни – не орки, а також про своє відчуття, що в армії зараз зібралися найкращі люди.
Подвиг у Бузковому парку. Невідома історія окупації Херсона
1 березня – найтрагічніший день російської агресії для Херсона.
Після оточення міста росіяни почали заходити в обласний центр з кількох напрямків.
На одному з цих маршрутів, дорогою зі сторони міжнародного аеропорту та чорнобаївського аеродрому, в Бузковому парку окупантів зустріли бійці Сил територіальної оборони.
Чотири десятки херсонців вступили в бій з росіянами, чиї сили значно переважали. Українці були з автоматами та "коктейлями Молотова", окупанти – на броньованій техніці.
Шансів у оборонців практично не було…
"Українська правда" розповіла історію одного зі свідків тих трагічних і водночас героїчних подій.
Бахмут – невелике місто на Донбасі, яке останніми місяцями стало синонімом до слова "пекло".
Бойові дії в ньому не вщухають вже понад сотню днів, і кінця і краю цій безглуздій "м'ясорубці" не видно.
На початку грудня, в момент посиленого наступу росіян, "Українська правда" побувала в одному зі стабілізаційних пунктів, куди привозять поранених.
Там журналістка УП стала свідком контрастного поєднання життя та смерті, розпачу і надії, запаху першого зимового морозу, крові, поту та цигарок.
Офіцер 95-ої бригади Кочевенко – українцям в тилу: Ходіть в ресторани, але не забувайте про нас
До війни Юрій Кочевенко не мав військових навичок, натомість мав дипломи юриста та психолога.
Після Майдану й анексії Криму він пішов добровольцем та став офіцером.
Потім працював директором Міжнародного центру протидії російській пропаганді.
У розмові з УП Кочевенко розповів про своє життя, відмінність української армії від радянської та дав поради, як позбутися емоційних гойдалок під час війни.
Фронтові зведення з Херсонщини тривалий час були в центрі уваги всього світу.
Новини про деокупацію міст переповнені кадрами, на яких населення зустрічало бійців ЗСУ, досі викликають сльози радощів та ейфорію.
Однак за цими миттєвостями щастя часто трохи осторонь залишається трагічна правда про те, якою ціною відбувалось звільнення населених пунктів від окупантів.
А на деяких ділянках Херсонщини кожен клаптик землі доводилось, та й доведеться ще вигризати з величезними зусиллями.
"Українська правда" спробувала показати, як відбувалися жорсткі бої проти російської армії, очима бійця 128-ої окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.
Війна здатна захлеснути своєю хвилею людей усіх професій, зокрема й творчих.
Письменник Артем Чех вже вдруге пішов на війну. Наче й проти того самого ворога, але вже зовсім іншу. Велику.
У липні 2016-го він повернувся з АТО, а в грудні 2021-го отримав премію "Книга року BBC" за роман "Хто ти такий?".
Тоді він писав, що війна – це дуже страшно. І ті, хто ніколи її не бачив, навіть не уявляють собі, що це.
Проте йому знову доводиться її переживати.
У розмові з УП письменник поділився своїми думками про їдке відчуття смерті, чистилище піксельної людини та побут творчої людини у фронтовому бліндажі.
Українська правда
