"Еще же не полный ад!". Истории тех, кто защищает Бахмут и кто в нем остается несмотря ни на что
Київ – новий Берлін, Чернівці – маленький Відень, Вилкове – українська Венеція. До 24 лютого 2022-го так любили підкреслювати цінність наших міст.
З 24-го тенденція зберігалася, але точка відліку змінилася. Маріуполь тепер називають українським Алеппо. Бахмут порівнюють із Верденом, маючи на увазі приклад війни на виснаження.
Сьогодні Бахмут зруйнований на 60% – шість будинків з кожних десяти розтрощені вщент або зазнали значних пошкоджень.
Збройні сили України тримають оборону, росіяни тиснуть, і так вже пів року поспіль.
При цьому в Бахмуті не припиняється життя. До початку повномасштабної війни тут жили понад 80 тисяч людей. За словами міського голови Олексія Реви, станом на 13 січня 2023-го у місті все ще лишається близько 8 тисяч цивільних мешканців, з них 206 дітей.
Працюють пункти незламності з гарячою їжею, є старлінки, навіть базар – за пару-трійку кілометрів від окопів.
Цей репортаж про дві сторони життя Бахмута – воєнну та цивільну.
"Автомат червоний, хоч прикурюй від нього"
Я спілкувався з військовими, які захищають Бахмут. Жоден не погодився розлого, з подробицями розповісти про ситуацію з обороною міста. Це – до їхньої честі: на війні зайве слово може коштувати життя, і не лише тому, хто говорить.
Отже, далі ці "клаптики" – переказ історій, почутих від кількох українських військових під Бахмутом.
***
"Таке враження, що москалі "ловлять на живця". Кидають на нас свою піхоту – іноді навіть без шоломів і "броників". Сунуть просто під кулі. Наші хлопці стріляють-стріляють, ті падають штабелями, але сунуть.
Чому? Є лише одне більш-менш логічне пояснення: аби нас виснажити. Бо спершу вони женуть самий непотріб – людське м'ясо, кого їм не шкода. Ми починаємо стріляти: один ріжок, два, три, п'ять... В тебе нагрівається автомат, ти би вже й не стріляв, бо боїшся, що від перегріву заклинить, тоді взагалі капець! Але не витримуєш і знову стріляєш.
Вони падають, піднімаються і знову йдуть. Ти шаленієш. В тебе усі ріжки пусті, ти змушений сідати на дно окопу, діставати нові пачки патронів, розривати упаковку, набивати ріжки. Патрони сиплються у грязюку, ти нервуєш, пальці мерзнуть.
За боєм, ясна річ, спостерігати вже не можеш. І в цей час позаду того москальського непотребу встають їхні свіжі штурмові групи і валять на нас. Встигають підбігти на критичну відстань і закидають наші окопи гранатами. Наші хлопці гинуть або змушені відходити. Потім питають: чому здали позиції?! Чому-чому?! Бо автомат червоний, хоч прикурюй від нього – він не стріляє!".
Читайте також: Оборона Соледара, потенційне оточення та ризики для Бахмута. Інтерв'ю з бійцем 46 бригади Олександром Погребиським
"Іноді хтось дорікне: українська піхота, мовляв, окопується погано – по коліна вириють окопа і сидять. Ну, може, десь таке є. Але точно що не скрізь. Не треба всіх однією лінійкою міряти.
А москалі – так, вони копати вміють. Інколи навіть "провокативно" копають: стали на повний зріст, верхній одяг познімали, лопати взяли і риють, як скажені, не криючись. Наші по них не стріляють, бо собі дорожче. Вже перевірено: ми починаємо стріляти, демаскуємося, по нас "прилітає" – міномети, снайпери…
І в окопі по коліно погано, бо він не рятує, і стріляти по копаючим москалям погано, бо наразишся на ще більшу "отвєтку".
"Нам кажуть: "Чого ви не закопуєтесь, чого лежите в ямках по 40 сантиметрів?". Лежимо, бо 40 сантиметрів – це те, що змогли і встигли, а далі така твердота, що вгризти можна хіба киркою. А копати саперною лопаткою в одній руці – це все одно що асфальт лежачи шкребти.
Почнеш підводитися хоча б на коліна, помітять – полетять міни. Продовжиш лежати – може, пронесе, а може, й ні. Ніколи не знаєш, як краще у конкретній ситуації. По уму, треба виводити більше людей: одні спостерігають, другі копають, потім міняються. Але людей мало, москалів явно більше".
Читайте також: "По телевізору кажуть, що ми перемагаємо. Знали б вони, якою ціною". Один день у стабілізаційному пункті Бахмута
"Після 2 січня різко змінилася картина війни під Бахмутом.
Раніше проти нас стояли вагнерівці, а вони не найкращі вояки. Артилерія їхня стріляла безсистемно. Є поняття "генератор випадкових цифр", а в них був "генератор випадкових пострілів" – рандомні обстріли.
Але вагнерівців перегнали під Соледар, а на Бахмут завели кадрових десантників. Якість їхньої артилерії покращилася. Наш танк, якщо зробить постріл, одразу по ньому прилітає 5-6 "отвєток", і досить прицільно – вагнерівці так не вміли. Стало небезпечніше.
До того ж вони підтягнули більше 120-х мінометів, раніше переважали 80-ті. 120-ка потужна – "риє глибше", швидко руйнує окопну систему".
"Від наших позицій до москальських часом так близько, що іноді чутно їхні розмови.
Якось ми почули, що вони готуються до атаки – ось-ось підуть. Це якось і прикольно, і страшно: "П'ятихвилинна готовність, по моїй команді…"
З їхніх розмов було зрозуміло, що москалям привезли набої за лічені хвилини до атаки і наказали заряджати у ріжки. Уявляєте, їм настільки не довіряють, що патрони дають лише безпосередньо перед боєм! Може, їх бояться їхні ж командири, аби не перестріляли?".
Читайте також: Пункт незламності "Бахмут". Що відбувається на найважчому напрямку фронту
"У перший мій вихід на позиції – капець, як було страшно! Визначили мені сектор спостереження – вдивляюся в кущі. Звечора – кущі як кущі, вночі взагалі нічого не бачиш – усе чорне, тільки дослухаєшся. А під ранок, коли вже сіріє, той самий кущ вже починає здаватися людською фігурою, або ще чимось підозрілим.
Усвідомлюєш: в тебе їде дах, але зарадити собі не можеш. І в цю мить раптово хтось з наших починає стріляти. Я так само – по своєму клятому кущу чи то "москалю".
Потім стрільба раптово припиняється. Виявляється, хтось натиснув на спуск з переляку, бо нерви не витримали, і вся рота зайнялася – як собаки у селі. І в кожного з нас по ріжку, а то й по два набоїв – як з куста. Точніше, в моєму випадку – не "з куста", а "по кущу".
Я так піддався паніці один раз, другий, а потім мене вже так просто на дурну стрілянину не підняти. Не впевнений – не стріляй".
***
"В нас були сильні втрати – не вистачало людей на позиції. То нам сусідня бригада підкинула допомогу. Але прислали не навчену піхоту, а кого знайшли – зв'язківців, ППОшників, тиловиків…
Дякувати й на тому. Але вони не витримали – відійшли з позицій, і туди зайшли москалі. Піднявся кіпіш: поки москаль не обжився – не перекопав окопи фронтом у наш бік, не завіз боєкомплект, не пристріляв наші точки – треба швидко піти в контратаку й вибити.
Прислали штурмовий підрозділ, БТР, "беху", танк. "Беха" вистрибнула вперед, по ній вдарили з РПГ, вона швидко кинулася назад, і так швидко, що водій не впорався і вдарив танк. Танк злетів у канаву і застряг. Викликали другий танк, аби витягнути. Час іде.
Нарешті всі зібралися. По раціях доповідають обстановку. І хтось з наших каже: в такому-то напрямку начебто бачили москальський розрахунок РПГ. І вже за хвилину після цього чуємо від наших приданих танкістів: "Танк не завівся – підтримати атаку не зможемо!". Ну, шо тут скажеш: на війні, як на війні…"
З мером в машині
Поки на східній околиці Бахмута точаться бої, у західній частині міста пересуваються люди, сміттєвоз вивозить побутове сміття, йде ринкова торгівля, сміються і плачуть діти, киплять чайники, заряджаються мобільні телефони…
Аби торкнутися цього гібридного мирно-воєнного життя, вирушаю до Бахмута разом з міським головою Олексієм Ревою. Тимчасово адміністрація міста перебуває у сусідній Костянтинівці, але мер щодня приїздить до Бахмута.
Рева – чи не найстаріший в Україні міський голова за часом перебування на посаді. Керує містом 33 роки, обирався сім разів, вперше – ще за СРСР, у березні 1990-го.
Поки їдемо, маю від нього короткий історичний екскурс.
Бахмут – найстаріше місто Донеччини, перша згадка про нього датована 1571 роком. Колись купецьке місто, нині центр Бахмутської ОТГ, до якого також входить 17 навколишніх сіл.
– По наших селах війна пройшлася не менше, ніж по самому Бахмуту, – зітхає Олексій Рева. – Покровське, Кленове, Зайцеве, Опитне, Іванівське… – сильно вони поруйновані. Сам Бахмут зруйнований на 60%, не лишилося жодного цілого підприємства.
До 2014 року ми були розвинутим містом. 15 серйозних іноземних компаній – німці, французи, бельгійці, поляки, турки, швейцарці. Це меблева промисловість, скло, фармація, гіпс, кольорові метали… На гривню власного бюджету мали ще п'ять гривень залучених зовнішніх інвестицій. Реконструювали практично всі школи із залученням коштів Європейського банку розвитку.
Ми були студентським містом: два вузи й п'ять коледжів – колишніх технікумів. Новий стадіон. Вокзал реконструювали під Євро-2012.
У нас медичного обладнання сучасного було на 300 мільйонів. Точніше не було, а є – встигли вивезти, і воно зараз працює: у Броварах обладнано відділення на базі місцевої лікарні. Там не лише наше обладнання, а й 120 медиків-бахмутчан зараз працюють.
Більше двох тисяч людей забезпечували комфорт у місті. Ми закупили найсучасніші сміттєвози – Бахмут був зразково чистим містом. Але всю цю техніку знищили російські ракети. Вдалося відновити один сміттєвоз – зараз він продовжує працювати.
Війна війною, а місто прибираємо, включаючи й завали від обстрілів. Сміття вивозимо, хліб, воду й ліки завозимо. Є оптимізм, є віра в нашу силу і в ЗСУ. Виженемо росіян, відбудуємо.
Вокзал. Гуртожиток. Аптека
Ми в'їжджаємо до міста.
Олексій Рева перелічує зруйновані об'єкти:
– Індустріальний технікум. Магазин – я знаю його власника, хороша людина. Стадіон – скільки сил у нього вкладено! Артемівський театр – колись найкращий в області. Музична школа – історична старовинна будова, їй років двісті. Аптека. Магазин. Соціальний офіс – також один із кращих, всі послуги під одним дахом. Дитсадок. Вокзал. Гуртожиток. Аптека…
Нашвидку попетлявши понівечиними кварталами, опиняємося на складському об'єкті, максимально віддаленому від лінії зіткнення. Це такий собі хаб – тут приймають і розподіляють гуманітарні вантажі: вугілля, дрова, пальне для генераторів, продовольство, питну воду.
Мер проводить невелику нараду. Говорять про шість потужних генераторів, одержаних по гуманітарній лінії.
Про пелети, гранульоване пічне паливо, які роздали усім нужденним, але надійшла нова партія і варто почати роздавати людям по другому колу.
Про "буржуйки", попит на які вже вдовольнили, і на складі лишилися останні чотири штуки.
Про волонтерів, які збираються облаштувати пральню, для чого везуть обладнання і бурову машину, бо для прання треба пробити свердловину.
Про учорашній обстріл, що забрав життя працівниці мерії, 35-річної Ірини, яка займалася інвестиційними проєктами.
– Приліт у дім, її свекруха й чоловік поранені – у лікарні, прооперували. Сама Ірочка в морзі – така хороша була дівчина. Зараз відвезу її папери на поховання, – пояснила одна з працівниць міської адміністрації.
Пічка "37 цеглин"
Вирушаємо до пункту незламності. Їх у Бахмуті сім. Гаряча їжа для всіх охочих, електрика для мобілок і ліхтариків і люди, які спілкуються одне з одним.
Перший із пунктів має умовну назву "ринг", бо обладнаний у боксерській залі, і тут дійсно є ринг. Зараз він завалений іграшками і використовується як дитячий майданчик. Щоправда, з дітей сьогодні лише одна дівчинка Світланка років шести-семи – качається між іграшками, ховається від мене.
Волонтери й комунальники як можуть дбають про затишок для відвідувачів. На столах ялиночки в горщиках, бо ще триває цикл зимових свят – їх заберуть після Водохреща.
Хто відвідувачі пунктів незламності? В основному літні люди. Місяці війни ще більше зістарили їх. Неголені обличчя чоловіків, недоглянуті обличчя жінок. Потерті куртки й пальта, що були модними 30 років тому. Чотири місяці екстремального виживання зробили цих людей схожими на безхатьків, хоча вони мають де жити – квартир порожніх вдосталь.
Починаю розмову з Олександром, 55-річним місцевим мешканцем. Щойно поївши, він гріє руки чашкою чаю, поволі сьорбаючи, в очікуванні, поки гарячий напій трохи прохолоне для великих ковтків. І розповідає про себе:
– Кожен мій день починається з того, що я виколупуюсь з подушок і ковдр, під якими сплю. Вже котрий місяць сплю одягненим, тільки черевики на ніч знімаю просушити. Іду до пункту незламності – зігрітися, поїсти, поговорити.
Потім назад додому. Спершу ремонтую вікна. Я їх по кілька разів на день ремонтую, бо скло давно вибите, затулив всякими фанерками, палками, ковдрами… Але все це щоразу осипається від вибухових хвиль.
Встав зранку – в кімнаті –8° морозу. Сходив поїсти, повертаюся – вже був приліт: вікна знову порозкривані й уже –12°, як на вулиці. І так день у день. А, ну ще намагаюся собі зварити чаю. Ми з сусідами зробили пічку в дворі. Пічка професійна – "37 цеглин" називається, в інтернеті є ролик, ми по ньому робили.
– А чого не евакуюєтесь?
– А я хіба один такий? В моєму домі (п'ятиповерхова "хрущівка" на три під'їзди – УП) п'ять людей, в сусідньому теж п'ять чи сім, потім ще в тому, в тому… Та нас там повний двір – не пропадемо!
– Не маєте, до кого їхати?
– Чому це не маю? В мене дядько у Нововолинську, тітка під Києвом. Але вони не запрошують, а я не напрошуюсь. Колишня жінка казала, раптом що – поможе. Але ж, кажу вам, нас тут цілий двір – чого їхати? Від добра добра не шукають!
Чому люди не евакуюються
10% від довоєнного населення міста лишаються в Бахмуті попри все.
Їх вмовляють евакуюватися – розповідають про ризики, розтлумачують плюси від уникнення цих ризиків. Доводять, що виграшу від евакуації більше, але…
У відділку поліції Бахмута створено спеціальний підрозділ "Білий янгол". Вони шукають тих, хто згоден евакуюватися, і вмовляють тих, хто не згоден, організовують трансфер у безпечні райони – у ближні населені пункти за кілька десятків кілометрів від Бахмута, або в інші регіони України.
Мій співрозмовник – член цього підрозділу, інспектор з комунікацій Бахмутського відділу поліції Павло Дяченко.
На його думку, "залишенців" можна поділити на три категорії.
Перші – літні люди, чия позиція зводиться до типової фрази "Я тут народився, тут і помру".
Другі – ті, що не можуть залишити стареньких родичів, які відмовляються їхати.
Третя категорія – ті, хто жодною логікою не можуть пояснити власні страхи щось змінити у житті, кудись поїхати, навіть рятуючи власне життя. Їхні пояснення зводяться до тези "Ну, ще же не повне пекло, жити ж можна. От коли стане зовсім зле…".
Олександр, який варить чай на пічці "37 цеглин" – з останньої категорії.
– Я в таких людей запитую: а як ви собі уявляєте це саме "повне пекло"? Куди вже пекельніше: води нема, тепла, світла, зв'язку, транспорту, а є тільки обстріли і щосекундна загроза смерті. Якого ви ще пекла чекаєте? – дивується Павло Дяченко.
Для цієї третьої категорії страх загинути є меншим, ніж страх поїхати кудись. Переважна більшість з них ніколи не виїжджали з Донеччини. А якщо й виїжджали, то в молоді роки. Вони патологічно бояться щось змінювати у своєму житті. Так, війна для них – такий само жах, як і для інших людей, але при цьому вона для них не є серйозним приводом тікати з дому.
Читайте також: "Кидати свою Україну, свій дім я не збираюся". Як виживають місцеві в Бахмуті
– Було таке, що ми довго вмовляли на евакуацію жінку років сорока з 11-річною дочкою, – пригадує Павло Дяченко. – Кілька годин з ними говорили, яких тільки аргументів не наводили. Дивіться, кажемо, у вашої доньки волосся пів року немите – кашлатиться, жоден гребінець не візьме, шкіра лущиться – на яку долю ви її прирікаєте? Жінка була стійкою: ні!
Ми у відчаї, аргументи вичерпані: гаразд, робіть як знаєте. Але ми все ж приїдемо завтра – може, передумаєте. Вона каже: "Так-так, давайте завтра". І було видно, що нічого вона не передумає, а просто хоче швидше здихатися нас.
Наступного дня приїжджаємо й дізнаємося, що ці двоє за годину до нас поїхали в евакуацію з волонтерською групою. Ага, таки пройняли жінку наші слова.
Розказав поліцейський Павло і про те, як під час грудневого дощу люди виходили на вулиці і пласкими совочками для підмітання збирали воду з калюж, аби помитися і випрати білизну.
Розповів про бабусю, яка зібрала у своєму дворі два десятки покинутих собак і відмовляється виїжджати, бо "хто ж крім мене їх догляне". Її будинок у приватному секторі – обов'язкова точка відвідування для волонтерів, які привозять корм для собак.
Розказав Павло і про жінку, яка бігала від одного помешкання до другого:
– Вона сама до нас звернулася по допомогу виїхати з Бахмута. Каже: "Жила собі в квартирі, пішла по їжу, приходжу – нема квартири, у будинок влучила ракета.
Переселилася в інший дім, був приліт, повертаюся – і цієї квартири нема, один пил і бита цегла.
Перебралася в третю квартиру, але і її розтрощило. І всякий раз прилітало, коли я кудись виходила. Хлопці, заберіть мене, відправте, куда завгодно, бо чує моє серце, що четвертого шансу Господь мені не подарує".
Тепер я знаю, що є й люди, котрі над усе бояться полишити власні домівки і втекти від війни.
Цей страх, виявляється, може бути сильнішим, ніж страх смерті.
***
Їдучи вулицями Бахмута сьогодні, мимоволі думаєш: може, от-от з'явиться кіногрупа, що фільмує за апокаліптичним сценарієм, а всі жахи довкола – лише зроблені з фанери та пінопласту декорації.
Але ж ні… Їдемо вулицею Миру – суцільні руїни. Хлопці-солдати кажуть, що до наших передових позицій пів кілометра – кілометр, до росіян – трохи більше. Там війна, тут – зруйнована вулиця Миру…
Дорогу нам перетинає сміттєвий контейнер – типовий міський, на коліщатках, – посічений "на друшляк" осколками. Викинуте з нього вибухом сміття майже рівномірно засіяло метрів 30 квадратних асфальту. Порожні пляшки, пакети з молока, кольорові обгортки, картон, розбита банка мерзлого компоту.
Почавивши колесами сміття, бо не об'їхати, прямуємо далі. Невдовзі спиняємося, виходимо. Яскраве зимове сонце при морозі –13° як умі, звеселяє довкілля, але виходить у нього кепсько: не радісно.
Якийсь час стоїть тиша. Але раптом гучним басом озивається автоматична гармата. Ритмічно, два по два постріли. І тут же тоненьким тенором вступають зі своєю партією автомати Калашникова, короткими чергами додаючи багатоголосся. А далі литаври 120-міліметрового міномету – бомм! бомм!..
Бахмутська симфонія січня 2023-го.
Вадим Петрасюк, для УП
Автор дякує військовослужбовцям 204-го окремого батальйону Територіальної оборони Києва за супровід, забезпечення безпеки та допомогу в підготовці публікації.
