Миллион диких орхидей и теплые края для птиц. Что война делает с Кинбурнской косой

Якщо вірити Вікіпедії, то Кінбурнська коса – це така піщана стрілка завдовжки кілька кілометрів. Своїм гострим носом вона показує, де солоне Чорне море відмежовується від прісного Дніпровсько-Бузького лиману. 

Але на практиці частіше за все "Кінбурнською косою" називають Кінбурнський півострів. Він має близько 40 кілометрів завдовжки і до 12-ти кілометрів завширшки. А стрілка є лише його невеличкою частиною.

На півночі півострів омивають води лиману, куди впадають Дніпро та Південний Буг, на південному заході – Чорне море, а на півдні – Ягорлицька затока. 

На цій відносно великій території розташовано всього чотири села, в яких офіційно мешкає менше тисячі людей разом. Чого там багато, то це дикої природи. Значна її частина залишилася майже незайманою, а тому є особливо цінною. 

Сьогодні Кінбурн окупований. Там не залишилося жодної цивільної людини, а природа опинилася сам на сам із російськими військовими. 

"Українська правда" розповідає, чим цінна природа Кінбурну та що відбувається з нею впродовж останніх десяти місяців.

Піщана арена №7

Кінбурнська коса – це частина так званих нижньодніпровських пісків. Саме про них йдеться, коли згадують про відомі Олешківські піски.

Ця велика "пісочниця" простягнулася маже на двісті кілометрів від Каховки уздовж лівого берега Дніпра до кінчика стрілки Кінбурнської коси. 

Русло Дніпра не завжди було таким, як сьогодні. Протягом тисяч років воно переміщувалося зі сходу на захід і залишало на своєму лівому березі великі піщані масиви, які науковці називають аренами.

Всього таких арен сім. Кінбурнська утворилася останньою, тобто вона наймолодша. 

Природа нижньодніпровських пісків особлива. Тут живе багато ендеміків – рослин і тварин, які більше ніде не зустрічаються. Це тому, що в процесі еволюції вони пристосувалися саме до цих умов і не будуть жити в інших, навіть якщо для когось вони ідеальні. 

Приклади таких ендеміків – це сліпак піщаний або береза дніпровська – обидва занесені до Червоної книги України.

Ба більше, тут утворилися цілі унікальні екосистеми, такі як піщані степи. Вони не утворюють чорноземів і в цьому сенсі їм пощастило не бути розораними. 

Острів Пасхи на мінімалках

А ще тутешня природа вразлива, як замки, збудовані з піску. На початку XIX століття в цих місцях стали вирощувати багато овець. Високий попит на вовну і близькість морських портів робили цей бізнес привабливим.

Далі сталася досить типова історія – лайт-версія трагедії Острова Пасхи без драматичного фіналу. Надмірний випас зруйнував рослинний покрив і піски перейшли в наступ. Так утворилися Олешківські піски – широко відома "найбільша пустеля Європи".

Очевидно, що єдина і дуже сумнівна підстава гордитися цим рекордом полягає в тому, що людина таки доклала руку до його створення. До того ж, по суті, це ніяка не пустеля, хоча зовні й схожа. Сахара, Атакама чи інші справжні пустелі утворюються природним чином там, де достатньо багато сонця й обмаль вологи, і людина їм зовсім для цього не потрібна. 

Варіація на тему мільярда дерев

Щоб зупинити наступ пісків, ще в XIX столітті люди намагалися насаджувати в цих місцях штучні ліси. Але всупереч поширеному уявленню, виростити ліс будь-де тільки тому, що є бажання або президентський указ, зовсім не просто.

Тому справжніх обертів процес створення штучних лісів набув лише в другій половині XX століття. Так на нижньодніпровських пісках, зокрема на Кінбурні, з'явилися соснові ліси. 

Спершу таке втручання в природу було цілком виправдане, адже потрібно було зупинити піски. Але коли місію було здійснено, ліси на Кінбурнському півосторові все одно продовжували насаджувати.

В цьому не було сенсу ні з погляду економіки, ні з погляду охорони природи. Сосна тут росте зовсім не так добре, як, скажімо, на Поліссі, тому заради деревини її ніколи не вирощували. Курортів на зразок Святогірська, де штучні ліси справді створювали комфортний клімат, на Кінбурні також не було.

– В радянські часи вважалося дуже дурним тоном, коли в межах якогось адміністративного утворення гуляла земля, – розповідає голова правління ГО "Українська природоохоронна група" (UNCG) Олексій Василюк. – Земля обов'язково мусила "працювати". Тому схили балок, які не можна розорати, або заліснювали, або вважали пасовищами, болота осушували і так далі. 

На Кінбурнській косі вже було зрозуміло, що масово випасати худобу точно не варіант. Для промислового вирощування сільськогосподарських культур бідні й засолені землі також не годилися. Тому масштабне заліснення і створення лісгоспів, які мають цим займатися, стало відповіддю на питання "Як не дати гуляти землі?"".

Посадка та підтримування соснових лісів зрештою обернулося "на річ у собі". Ба більше, з одного боку ця робота потребувала фінансування. З іншого, фактично шкодила природі, бо заліснювалися не лише піски, але й ділянки дикої природи, які "гуляли". Очевидно, що багато видів рослин і тварин після цього просто зникали. 

Бездоріжжя на службі природи

Хороша новина в тому, що попри все це на Кінбурнському півострові аж до останнього часу залишалося багато дикої природи, яку людина не встигла сильно змінити. 

Одна з причин – низький рівень "цивілізації", який майже гарантовано завжди працює на користь природи. Як уже згадувалося, тут немає навіть натяку на урбанізацію, а нечисельне населення мешкає у чотирьох селах. 

Між собою їх сполучають ґрунтові дороги без найменших слідів твердого покриття, якого тут ніколи не було. Вони ж ведуть і до причалів, які сполучають Кінбурн із материком.

Не дивно, що місцеві та приїжджі пересуваються тут на повноприводних автівках. Хоча можна зустріти і щось на зразок старих "Жигулів", яким вже давно нема чого боятися. 

Курорт для гурманів

Тут справді хороше для відпочинку море, де буквально за два метри від берега можна бачити, як дельфіни полюють на рибу.

Але через ту саму відсутність цивілізації відпочивальників відносно небагато. Принаймні їхній потік неможливо порівнювати з тим, що колись було на південному березі Криму, на Арабатці чи популярних курортах Одещини. 

Адже далеко не кожен готовий спочатку дістатися до Очакова, потім на рейсовому катері перетнути Дніпро-Бузький лиман, а потім ще не один кілометр їхати пасажирським "Уралом", який тут заміняє пасажирський автобус. 

Великих баз відпочинку в цих краях немає, так само як ресторанів і більшості інших звичних атрибутів морських курортів. Тому відпочивальники жили або в приватному секторі, або в кемпінгах, або просто самі по собі в наметах на березі.

Їжу туристи готували собі в польових умовах або ж покладалися на нехитрі місцеві заклади громадського харчування.

І навіть попри те, що відпочинок на Кінбурні ставав все популярнішим, тут кожен відпочивальник за бажання міг легко знайти місце на пляжі, де по обидві руки на сотні метрів немає жодної пари очей. Якщо не брати до уваги місцевих корів, які так само люблять грітися на піску. 

Заповідна територія

Інший важливий фактор, завдяки якому значна частина природи півострова збереглася у первозданому вигляді – заповідні території.

В різний час тут були створені ділянки Чорноморського біосферного заповідника, регіональний ландшафтний парк "Кінбурнська коса" та національний природний парк "Білобережжя Святослава".

Всі разом природоохоронні території займають близько двох третин площі півострова.

Орхідне поле

Неподалік від зупинки пасажирського "Урала" в селі Покровка відпочивальники бачать інформаційну табличку, яка повідомляє, що перед ними лежить ціле орхідне поле. Але для нетренованого ока ця непересічна пам'ятка природи мало відрізняється від будь-якої іншої ділянки випаленої сонцем трави.

Відпочивальники потрапляють сюди зазвичай улітку, а п'ять видів орхідей квітують навесні. 

До речі, всі види орхідей в Україні занесені до Червоної книги.

Часто натрапити навіть на одну квітку в природі стає радісною подією для небайдужих до флори та фауни людей. А тут на одному квадратному метрі кількість орхідей налічує десятки. Якщо все поле займає 60 гектарів, то це означає, що тут ростуть мільйони рослин. 

– Вони дуже вразливі, – розповідає про орхідеї еколог та природоохоронець Олег Деркач.

– У них складна біологія, вони мають вступити в симбіоз із коренями грибів і тривалий час розвиватися, зацвітають ледве не на 15-му році життя. Тому ці рослини є індикаторами довкілля: де ростуть орхідеї – там довкілля мало порушене, – пояснює природознавець.

Ірина Бабаніна, екологиня та експертка організації "Екологія. Право. Людина", розповідає, що, за інформацією з відкритих джерел, неподалік Покровського орхідного поля окупанти влаштували свою базу.

Зараз достеменно неможливо сказати, як це вплинуло на унікальну природу ділянки. Але якщо справді нею пересувається важка техніка, орхідне поле безперечно постраждало. 

Справжній ліс часів Геродота

Ще одна місцева пам'ятка, про існування якої туристи можуть дізнатися з оголошення поруч із зупинкою – Волижин ліс. Головна маркетингова фішка полягає в тому, що це залишок "тої самої Гілеї, яку згадував ще сам Геродот!". Тому місцеві гіди навіть водять сюди екскурсії.

Насправді, так воно і є. Задовго до того, як люди почали насаджувати тут ліси штучні, в пониззі Дніпра росли широколистяні ліси.

Про них справді писав Геродот.

Волижин ліс – це майже все, що від них залишилося до сьогодні.

Через унікальність цю ділянку природи включили до складу Чорноморського біосферного заповідника. 

Серед кількох десятків видів листяних дерев тут росте береза дніпровська – вид, занесений до Червоної книги України. Тут також росте дуб, вік якого оцінюють у 600-700 років. Вважається, що це одне з найстаріших дерев Миколаївщини. 

Але навіть на погляд людини, яка не надто цікавиться видами та віком дерев, поміж яких гуляє, Волижин ліс різко відрізняється від того, що можна побачити в інших частинах Кінбурнського півострова – він вологий і темний. 

Загалом, якщо говорити про рідкісні види, то на Кінбурні є майже пів сотні рослин, грибів та лишайників, занесених до Червоної книги України.

Земля червонокнижних

Тут також мешкають понад півтораста видів червонокнижних тварин.

Серед ссавців це три види дельфінів, кілька видів кажанів та сліпак піщаний.

Тут зустрічаються десятки видів птахів, плазунів та риб, які офіційно визнані рідкісними, вразливими або такими, що зникають. 

На Кінбурні мешкає сатурнія велика – найбільший нічний метелик Європи, а також сколія-гігант – величезна, понад 4 сантиметри оса. 

Ще одна місцева червонокнижна "знаменитість" – мурашка тапінома кінбурнська. Попри свою назву вона зустрічається не лише в межах Кінбурнського півострова, але й поблизу Святогірська на Донеччині. Ще відносно нещодавно вважалося, що за межами України цей вид не поширений, але потім його знайшли в Білгородській області РФ. 

Ці мурашки чудово почуваються там, де людина не втручається в життя піщаного степу. Якщо в ньому випасати худобу, чисельність мурашок різко знижується, якщо степ переорати – вони повністю зникають.

В окупації 

Російські окупаційні війська контролювали Кінбурнську косу вже на самому початку великої війни. Якихось важливих об'єктів, які потрібно захопити, там немає,. Але звідти зручно обстрілювати материкову Україну, зокрема Очаків, до якого менше, ніж 9 кілометрів по прямій.

Взимку на Кінбурнському острові зазвичай залишається не більше 200 місцевих мешканців. Адже в холодну пору туристів немає, відповідно робити особливо нема чого, а життя аж ніяк не стає комфортнішим. 

З початком великої війни кількасот людей опинилися в окупації. Серед них були і співробітники природоохоронних об'єктів. У мирний час вони могли б зафіксувати завдану природі шкоду. Але під час окупації, коли росіяни залякували та викрадали місцевих мешканців, їм очевидно було не до складання офіційних протоколів та звітів. 

Хоча навіть в таких умовах і попри те, що росіяни забрали в них майже всі транспортні засоби, люди намагалися гасити природні пожежі.

Про загальний масштаб цих пожеж можна судити з комп'ютерних знімків. 

10 тисяч гектарів вогню

Ірина Бабаніна скористалася сервісом НАСА з моніторингу пожеж (Fire Information for Resource Management System, FIRMS). Крім того, вона проаналізувала знімки європейської місії Sentinel-2, які надали співробітники НПП "Білобережжя Святослава" разом із попередніми розрахунками площі вогню.

Вийшло, що загалом цьогоріч на Кінбурнському півострові сталося щонайменше 50 пожеж, які вразили 10 тисяч гектарів. 

Це приблизна оцінка, крім того вона враховує повторні загоряння на одній території. Але з огляду на те, що загальна площа Кінбурнського півострова становить 21,6 тисячі гектарів, то вигоріла майже його половина – це дуже багато. 

За словами Ірини Бабаніної, якщо подивитися на знімки попередніх років, то видно, що площа та кількість пожеж зросли, хоча як саме, вона не підраховувала.

Проте проблема не лише в тому, скільки флори та фауни постраждало, але і якої саме. Щоб з'ясувати це, експертка порівняла карту пожеж із картою природних об'єктів. Виявилося, що під час війни горіли не лише штучні соснові насадження, але й цінні ділянки дикої природи.

Плавні горять

Так, наприкінці березня пожежа охопила 185 гектарів поруч із Василівськими плавнями. В цьому місці виводять своїх пташенят кілька видів птахів, зокрема й червонокнижних. Крім того, тут утворюють скупчення чаплі та рожевий пелікан. 

Навесні, на початку гніздового сезону, пожежа охопила Бієнкові плавні неподалік від села Покровка. Місце особливе тим, що тут розташована найбільша в Україні колонія чапель різних видів – раніше вона налічувала понад 600 пар. Тут також збиралася велика колонія пеліканів – часом до двох із половиною тисяч особин. 

Загалом у цьому місці мешкає 45 видів червонокнижних тварин, а також види з Європейського червоного списку та Червоного списку рідкісних та зникаючих тварин світу. 

Земля птахів

Кінбурнська коса, так само як багато інших ділянок українського узбережжя Чорного та Азовського морів, має велике значення з погляду охорони птахів. Причому їхня важливість не обмежується кордонами України.

– Ми кажемо, що "птахи на зиму відлітають у вирій", – пояснює Олексій Василюк. – Так от для багатьох птахів із Балтійських країн та зі Скандинавії цей вирій – це наша Херсонщина. В тому числі, це й Кінбурнська коса з її численними озерами та мілководдями. Тому будь-яке приморське урочище Херсонської області має надзвичайне значення для всієї Європи (територія Кінбурнського півострова поділена між Херсонською та Миколаївською областями – УП).

Із майже 280 видів птахів, яких можна побачити на Кінбурні, приблизно третина виводять тут своїх пташенят. Для решти видів тут щось на зразок "тимчасового прихистку", або "пункту відпочинку" на довгому шляху міграції. Якщо вподобані ними упродовж багатьох тисяч років місця знищив вогонь або поблизу розриваються снаряди, очевидно, що птахи можуть загинути або ризикують не залишити потомство. 

Від пожеж на Кінбурні страждають не лише птахи, але й представники майже всіх інших груп тварин і рослин.

Наприкінці серпня – на початку вересня горів вже згаданий Волижин ліс. Тут, а також на прилеглих територіях, мешкають барсуки, видри, кажани, черепахи, тритони тощо.

Горіли також місця, де росте червонокнижна ковила дніпровська та інші рідкісні або вразливі рослини.

Після вогню

Великі пожежі траплялися на Кінбурнському півострові й раніше. Навіть більше, достеменно відомо, що дика природа в різних куточках Землі протягом тисяч років чудово співіснувала з вогнем. Тому може виникнути враження, що Кінбурну байдуже до цьогорічних пожеж. 

Але коли горять відносно невеликі заповідні території, оточені людськими поселеннями чи полями, це зовсім інша справа. Коли поруч немає "резервуарів", звідки можуть назад переселитися рослини або тварини, природа просто згорить і не відновиться.

На Кінбурнській косі зростає багато рідкісних, реліктових та ендемічних видів рослин, що мають невеликий "резерв" для відновлення. При частих повторних пожежах їхні популяції занепадатимуть.

Проте тут поки неможливо точно оцінити ступінь шкоди.

– По-перше, гинуть ті тварини, які перебувають на місці пожежі і їм, умовно кажучи, нікуди тікати. Загрозливою є ця ситуація для численних видів птахів, що гніздилися на Кінбурнській косі – через постійне турбування, вибухи й пожежі у весняно-літній період, вони не змогли звити гнізда, крім того, кладки могли бути знищені вогнем, – розповідає Ірина Бабаніна.

– Друге – це інвазивні види (чужорідні, або види-вселенці – УП). Вони небезпечні тим, що в процесі відновлення конкуруватимуть за площу та ресурси з місцевими видами. При цьому інвазивні види часто більш стійкі і схильні до швидшого поширення, – додає екологиня.

Але попри весь жах, який війна принесла людям і природі Кінбурну, є приводи для стриманого оптимізму.

В 2001-2002-му роках на території півострова вже ставалися масштабні пожежі, в результаті яких вигоріло більше, ніж 1000 гектарів лісів. За словами Олексія Василюка, на цих ділянках до початку воєнних дій успішно відновлювалися природні екосистеми, зокрема піщані степи. 

Це означає, що природа Кінбурну ще зовсім недавно залишалася достатньо здоровою і сильною, аби загоювати свої рани. І це може означати, що навіть після пожеж 2022-го року вона все ще збереже потенціал для самовідновлення.

Однак сказати про це напевно ми зможемо лише після того, як Сили оборони звільнять півострів і там зможуть працювати науковці та природоохоронці.

Дмитро Сімонов