"Вбомбить их в каменный век". Как путинская Россия попалась в Украине в ловушку Вьетнамской войны
Найбільше у В'єтнамі мені сподобалося те, що там завжди було куди йти.
Із фільму "Форрест Ґамп"
Одні країни вчаться на своїх помилках, інші – на чужих, деякі не вчаться ніколи.
2022-го Росія проявила неабиякий талант наступати не лише на граблі власної історії, а й на граблі тих, кого вважає головним противником – США.
Пів століття тому, 27 січня 1973 року в Парижі підписали угоду, що мала поставити крапку у В'єтнамській війні.
Лише з 1965-го по 1973-ій ця війна забрала життя понад 58 тисяч американських військових, 300 тисяч отримали поранення.
"З В'єтнаму ми повернулися переможеними. Усі інші військові меморіали присвячені перемогам. Меморіал ветеранам в'єтнамської війни – це символ поразки і марних смертей", – писав Ніл Шихан, лауреат Пулітцерівської премії за книжку "Яскрава сяюча брехня" про участь США в тій війні.
Проводити прямі паралелі між американською війною у В'єтнамі та російським вторгненням в Україну щонайменше некоректно. Як то кажуть, "то зовсім інше" – історія хвороби, симптоми, контекст, наслідки.
Проте й не помітити паралелі складно. Хоча б тому, що загалом в обох випадках це історія того, як наддержави вплуталися в "маленьку переможну війну", програну ними ще до її початку.
Бомби до Різдва
18 грудня 1972-го, понеділок. Авіабаза "Андерсен" ВПС США на острові Гуам у західній частині Тихого океану.
11:00. У залі передпольотного інструктажу полковник Джеймс Маккарті театральним жестом відсуває штору, що прикривала маршрутну карту.
"Панове, сьогодні ввечері ваша мета... Ханой!" – урочисто оголошує він.
"Думаю, він чекав оплесків... Але екіпажі сиділи із серйозними обличчями, і в їхніх поглядах читалося: "От лайно!", – згадував пілот Вінс Осборн, один із тих, хто був у залі.
"Ніхто не хотів стати останнім, хто загине в цій уже програній війні", – згодом напише командер ВМС США Джон Ніколс.
На Гуамі дислокувалися славнозвісні бомбардувальники В-52. В той далекий від політкоректності та бодіпозитивності час льотчики називали їх "Баффами" або "Великими потворними жирними виродками" – Big Ugly Fat Feller.
"Розвезення молока" – так називали ці рейди самі льотчики, натякаючи на те, що удари не відрізнялися точністю влучання по цілях. За словами одного зі штурманів, його екіпаж бомбив "нескінченну послідовність координат на карті... але, здавалося, не було жодної користі – бомби хіба що робили дірки в хащах джунглів".
"У цій справі було стільки ж захопливого, скільки в роботі водія фургона, якому між рейсами нема коли випити чашечку кави", – описував свою роботу пілот В-52 Даг Купер.
Бомбардування Північного В'єтнаму тривали до 29 грудня 1972-го – з перервою на один різдвяний день – 25 грудня, і увійшли в історію під назвою Linebacker II. Цілями стали переважно залізничні вузли та електростанції. Вироблення електроенергії в країні скоротилося з 115 000 кВт до 29 000 кВт, було знищено чверть усіх запасів пального.
Битву на інформаційному фронті американці вщент програли. Мер Ханоя заявив, що внаслідок нальотів загинули 1318 мирних жителів. Кадри з убитими дітьми і розбомбленими лікарнями розлетілися світом. Першими критиками своїх же військових стали американські медіа.
"The Washington Post" охарактеризувала бомбардування як "найдикіший і найбезглуздіший військовий акт... однієї суверенної нації проти іншої". А "The New York Times" назвала статтю про операцію Linebacker II "Ганьба на землі".
Війна чотирьох президентів
В'єтнам став кошмаром для чотирьох президентів США: Дуайта Ейзенхауера, Джона Кеннеді, Ліндона Джонсона і Річарда Ніксона. Кожен із них розумів, що в цій війні неможливо перемогти, при цьому ніхто не наважувався визнати, що війну програно.
Починаючи з 1950-х років Дуайта Ейзенхауера непокоїло, що слідом за Китаєм комуністична хвиля може захлеснути всю Південно-Східну Азію. І США взялися допомагати французьким колоніальним військам у війні з в'єтнамцями. Французи вели цю війну з американською зброєю, в американських касках, на американських джипах, вантажівках і літаках.
"Скільки б грошей, військ і зброї ми не влили в джунглі Індокитаю, це навряд чи дасть нам змогу здобути перемогу над супротивником, чиї партизанські загони перебувають водночас скрізь і ніде, і який користується повною підтримкою населення", – говорив молодий сенатор-демократ від Массачусетсу Джон Кеннеді до того, як стати 35-м президентом США в 1961-му.
Після поразки в 1954-му французи залишили свою колишню колонію. Але війна тривала.
По один бік конфлікту був Північний В'єтнам, керований комуністами на чолі з Хо Ші Міном, якого підтримували Радянський Cоюз і Китай.
По другий – Південний В'єтнам, з якого американці за будь-яку ціну намагалися створити життєздатну некомуністичну державу.
Наприкінці 1950-х американська присутність у Південному В'єтнамі обмежувалася кількома сотнями військових радників. Прийшовши до Білого дому, президент Кеннеді до 1962-го збільшив їхній корпус до 9000 осіб. Це нагадувало спробу гасити пожежу бензином. Армія Південного В'єтнаму не могла стримати військовий натиск комуністів із Півночі.
Після вбивства Кеннеді 22 листопада 1963-го президентом став Ліндон Джонсон. За кілька років він скаже про В'єтнам:
"Від самого початку я знав, що приречений бути розіп'ятим, який би шлях я не обрав. Якби я залишив жінку, яку по-справжньому кохав, – Велике суспільство, – щоб сплутатися з сукою-війною на іншому кінці світу, я б втратив удома все...
Але, якби я покинув Південний В'єтнам з його війною, віддавши його до рук комуністів, мене б назвали боягузом, а мою країну – умиротворителем, і відтоді ми б нічого більше не могли зробити в жодній точці земної кулі".
8 березня 1965 року американська флотилія штурмових десантних кораблів підійшла до узбережжя Південно-Китайського моря. Першим бойовим підрозділом, який отримав наказ вирушити до Південного В'єтнаму, стали 1200 морпіхів.
Перед висадкою на берег командир роти морської піхоти лейтенант Філ Капуто зібрав командний склад на інструктаж.
"Ви маєте попередити своїх людей, що наша місія має суто оборонний характер, – пояснював він. – Я не хочу, щоб хтось із них уявив себе Джоном Вейном. Ми тут, щоб забезпечувати безпеку, і не більше того. Ми не збираємося воювати. Воювати будуть ЗСПВ (Збройні сили Південного В'єтнаму – УП), а ми просто повинні звільнити їм руки. Це їхня війна".
Лейтенант Капуто вважав себе продовжувачем справи Джона Кеннеді: "Він був королем Артуром, ми – його лицарями, а В'єтнам – нашим хрестовим походом. Не було такого завдання, яке було б нам не до снаги, тому що ми були американцями, – і з тієї ж причини все, що ми робили, було правильним".
Макнамара і його "дебіли"
У спадок від Кеннеді Ліндону Джонсону дістався не тільки "в'єтнамський вузол", а й міністр оборони Роберт Макнамара. Протягом семи років він буде однією з перших скрипок у цій війні.
Макнамарі виповнилося 44 роки, коли 1961-го він вперше увійшов до кабінету глави Пентагону. До того блискуче закінчив Каліфорнійський університет у Берклі та Гарвардську школу бізнесу. Під час Другої світової служив у ВПС США, після демобілізації повернувся в Гарвард професором. А перш ніж обійняти посаду міністра оборони, очолював "Ford Motor Company", ставши першим керівником концерну не з клану Фордів.
Про любов Макнамари до цифр ходили легенди. Як стверджували, збираючись вивести сім'ю на вікенд, він з логарифмічною лінійкою в руках розраховував оптимальну вагу рюкзаків своїх дітей і дружини Марджі.
Любов до статистики і безумовна віра в цифри підвела Макнамару: як часто буває з такими людьми, він не врахував людський фактор.
У травні 1962-го Макнамара вперше відвідав В'єтнам.
"Приймаючою стороною був генерал Пол Гаркінс, людина, яка завдячує своєю сумною славою схильності приймати бажане за дійсне, – пише у своїй книзі "В'єтнам. Історія трагедії. 1945 – 1975" британський історик Макс Гастінгс. – Генералу заздалегідь передали список запитань, що цікавлять міністра оборони, щоб той встиг сформулювати правдоподібні відповіді та підготувати статистику, яку Макнамара обожнював.
Гаркінс стверджував, що завдяки американській допомозі режим З'єма (президент Південного В'єтнаму – УП) бере гору над комуністичним партизанським рухом. Тим часом, коли міністр оборони перебував на військовій базі в провінції Біньзионг, неподалік від неї в'єтконгівці атакували колону ВСРВ (Збройні сили Південного В'єтнаму – УП), убивши п'ятьох людей. А під час його візиту на базу в Данангу за 16 км від неї було підірвано військовий ешелон, внаслідок чого 27 людей загинули і 30 дістали поранення.
Проте Макнамара заявив молодому репортерові Нілу Шихану: "Усі кількісні дані вказують на те, що ми перемагаємо".
Він так і не зрозумів, що всі ці "кількісні дані" були плодом фантазії Гаркінса, про якого Шихан згодом напише: "Він бачив тільки те, що хотів бачити, а на все інше закривав очі".
Ім'я гарвардського професора, який після відставки з посади міністра оборони 13 років очолював Світовий банк, увічнено завдяки вислову "дебіли Макнамари".
Як людина бізнесу, Макнамара будував стратегію перемоги виключно на статистичних розрахунках. До чого тут мотивація, воля до перемоги та інші ліричні дурниці. Все доволі просто – що більше буде американських солдатів у В'єтнамі, і що більше вони знищать в'єтнамців, то швидше в'єтнамська армія досягне точки виснаження і війна закінчиться.
Вербувальники прочісували депресивні райони, де жили переважно афроамериканці та латиноамериканці, і ставили "під рушницю" навіть тих, хто набирав 10 балів зі 100 у кваліфікаційному тесті Збройних сил (AFQT).
Багато хто з цих людей не говорив і не вмів читати англійською, мав фізичні вади, проблеми з вагою. Їх поспішали якнайшвидше відправити до В'єтнаму, щоб заткнути дірки на фронті. Використовували їх здебільшого в піхоті, і смертність серед них була значно вищою, ніж серед інших військових.
Загалом за "Проєктом 100 000" було призвано 354 000 осіб. У 1971-му, ще до закінчення війни у В'єтнамі, проєкт визнали невдалим і закрили. А мобілізовані отримали назву "дебіли Макнамари", або "корпус дебілів Макнамари".
Блискуча ідея, як мобілізувати більше "гарматного м'яса" без формального оголошення мобілізації, якій позаздрили би Шойгу з Пригожиним у 2022-му.
Запаморочлива кар'єра Леона Гуре
Широкомасштабне вторгнення російської армії 24 лютого 2022-го ґрунтувалося на ланцюгу хибних припущень і помилкових оцінок.
"Київ за три дні". Українська влада не користується підтримкою населення. Російського солдата зустрічатимуть квітами і хлібом-сіллю. Українська армія розбіжиться після перших ракетних ударів, а керівництво країни буде знищено або емігрує. Західні союзники України не підуть далі звичної стурбованості. Так виглядав набір припущень, якому беззаперечно вірили в Кремлі.
Так само, як кремлівські старці вважали, що "маленька переможна війна" в Україні зупинить НАТО біля кордонів Росії, американці вплуталися у війну у В'єтнамі, аби зупинити розповзання "комуністичної зарази", яке вважали загрозою світопорядку.
"Суміш страху, національної зарозумілості, хибних оцінок і неправильного розуміння ролі військової сили... Сполучені Штати багато в чому нагадували Німеччину напередодні 1914 року: та ж сама непомірна впевненість у собі та пиха; усвідомлення власної національної величі, яке шукає реалізації; пошук амбітних викликів, які б відповідали могутності; відмова визнати, що існують проблеми, розв'язати які їм не до снаги", – писав британський історик Майкл Говард.
"Неправильна війна в неправильному місці", – згодом назве американське військове втручання в країнах Індокитаю герой Корейської війни, начальник штабу Армії США генерал Метью Ріджвей.
Про те, як експерти готували "правильні" висновки, які хотіли бачити політики та військові, розповідає історія запаморочливого злету Леона Гуре, аналітика з RAND Corporation – стратегічного дослідницького центру, що працює на замовлення уряду США та збройних сил.
Гуре народився в Москві 1922 року. Рік по тому його сім'я втекла від більшовиків до Берліна. Після приходу до влади нацистів Гуре перебралися до Парижа, а в 1940-му, напередодні вторгнення німців до Франції, встигли сісти на пароплав до Америки.
Після закінчення Другої світової війни Леон отримав ступінь доктора політичних наук і був запрошений на роботу аналітиком у RAND Corporation.
В середині 1960-х Пентагон замовив кілька досліджень про стан бойового духу противника. У серпні 1964-го Гуре вирушив до В'єтнаму, а сім місяців по тому випустив звіт.
Команда Гуре підготувала 35 000 сторінок розшифрованих і перекладених інтерв'ю з в'єтнамськими полоненими і перебіжчиками. Головні висновки: військова міць США творить дива, негативного впливу бомбардувань на ставлення в'єтнамців до США не спостерігається, якість ворожих військ погіршується, а дезертирів серед комуністів стає дедалі більше.
Деякий час Гуре купався в променях слави, виступав на брифінгах військового міністерства, брав участь у шоу на телебаченні. Секрет був простий: він говорив лише те, що від нього хотіли чути.
"Коли Військово-повітряні сили оплачують рахунки, відповіддю завжди має бути: "Потрібно бомбити", – відверто ділився він досвідом із колегами.
"Формула успіху" Леона була ефективною, але крихкою. Уже 1967-го року новий президент RAND Гаррі Роуен прибрав Гуре з посади провідного аналітика, заявивши, що діяльність цієї людини "завдає шкоди країні" і корпорації.
На той момент рахунок безповоротних втрат – загиблих на полі бою, померлих від ран і зниклих безвісти американців у В'єтнамі – йшов уже на тисячі.
Більше бомбардувань – більше зброї від союзників
З тією ж завзятістю, з якою сьогодні Росія завдає ракетних ударів по цивільній інфраструктурі в Україні, США бомбили об'єкти в Північному В'єтнамі. Ця операція називалася "Гуркіт грому" і почалася за кілька днів до висадки на узбережжі Південно-Китайського моря перших американських морпіхів у березні 1965-го.
На початку операції цілі для повітряних ударів обирав особисто Ліндон Джонсон.
"Зазвичай це відбувалося щовівторка за спільним ланчем із Макнамарою і Раском (міністр оборони і державний секретар США – УП) у Білому домі, – писав у своєму дослідженні британський історик Макс Гастінгс. – Поки всі їли, міністр оборони накидав на папері зовсім не гастрономічне меню. Президент схвалював одні цілі і відхиляв інші, виходячи головно з їхньої передбачуваної політичної чутливості та відстані до Ханоя: у 1965 – 1966 роках він не хотів неприємностей.
Він розпорядився запровадити 50-кілометрову буферну зону вздовж кордону з Китаєм і навколо великих міст, у межах яких бомбардування було заборонено, і кожна ціль вимагала окремого узгодження".
Операція "Гуркіт грому" тривала понад три роки. За цей час було знищено 65% нафтосховищ Північного В'єтнаму, 59% електростанцій, 55% великих мостів.
За словами одного з американських генералів, завданням операції було "вбомбити Північний В'єтнам у кам'яний вік".
План вдався лише частково.
Аналітик RAND Олег Хьофдінг у грудні 1966 року заявив: "Бомбардування спричиняють достатньо ненавмисних збитків і жертв серед цивільного населення, щоб керівництво країни могло підтримувати високий ступінь антиамериканської войовничості, але водночас недостатньо для того, щоб зломити волю до боротьби".
Подібно до того як бомбардування британських міст німецьким люфтваффе в 1940-1941 роках допомогли Вінстону Черчиллю згуртувати народ, "Гуркіт грому" мобілізував населення Північного В'єтнаму на спротив.
Був від цих бомбардувань і ще один ефект, подібний до того, який зараз відбувається в Україні. Що більш руйнівними ставали бомбардування, то більше військової та фінансової допомоги йшло до В'єтнаму від Москви та Пекіна.
Цікаво, що після 24 лютого 2022-го США обрали ту саму стратегію, якої дотримувався Радянський Союз під час В'єтнамської війни. Москва не відправляла свої війська до В'єтнаму, за винятком обмеженої кількості радників. Зате справно постачала техніку – зенітно-ракетні комплекси, винищувачі МіГ, наземні радіолокаційні станції виявлення, ракети та пускові установки С-75.
Втім, американці продовжували бомбардування навіть тоді, коли всі зрозуміли, що вони не змінять хід війни.
Незадовго до своєї відставки з посади міністра оборони в лютому 1968-го Роберт Макнамара поскаржився на "нищівну марність" бомбардувань. За його словами, перемоги в повітряній війні можна досягти лише за допомогою руйнувань і жертв у масштабах, несумісних із цінностями Сполучених Штатів.
Військова версія Дня бабака
1968-го року стало очевидно, що хід військової компанії у В'єтнамі не залишає американцям шансів перемогти. Як і для росіян в Україні, для них почалася війна за те, щоб уникнути явної поразки.
"Це була військова версія Дня бабака, коли бої за одні й ті самі ділянки джунглів, заростей слонової трави або рисових полів повторювалися з місяця в місяць і з року в рік без надії, навіть примарної, на хепі-енд. Змінювалися тільки імена і номери тих, хто обливався потом, тремтів від страху, бився, стікав кров'ю і гинув на цих полях битв.
Як справедливо зауважив піхотинець Джефф Ентоні, "коли ви робите щось знову й знову в одному й тому самому місці і нічого не змінюється, дурневі ясно, що це не працює. Іноді нас охоплював напад відчаю: якого біса ми взагалі тут робимо?".
Генерал Джеймс Гевін був одним із тих, хто від самого початку попереджав про провал військових зусиль: "Коли ви змушені по п'ять-шість разів захоплювати одне й те саме село, гине дуже багато мирних жителів. Змінюється весь спосіб життя... У міру того як війна затягується, ми власноруч знищуємо ту мету, заради якої почали воювати", – писав Макс Гастінгс у своєму дослідженні В'єтнамської війни.
На відміну від путінської Росії, де голоси противників війни тонуть у хорі пропагандистів і тих, хто "не цікавиться політикою", у США антивоєнний рух став впливовою силою, з якою не можна було не рахуватися.
"Це війна між молодим і старим поколінням, яке править країною", – сказав один із лідерів хіпі Джеррі Рубін.
"Жодна велика нація не може стверджувати, що воює за свободу і демократію іншого народу, якщо... це супроводжується руйнуванням країни, в якій живе цей народ, і способу його життя", – заявив сенатор Едвард Кеннеді.
"Наші надії стати Великим суспільством розстріляні на полях битв у В'єтнамі", – із сумом констатував Мартін Лютер Кінг.
Проти війни виступили співак Боб Ділан, письменник Норман Мейлер, актриса Джейн Фонда, педіатр Бенджамін Спок, філософ Бертран Рассел.
27 лютого 1968 року Волтер Кронкайт, незмінний ведучий вечірніх новин на CBS, відомий у народі як "дядько Волтер", випустив свій документальний фільм про війну у В'єтнамі. Він сказав: "Стверджувати, що сьогодні ми стали ближче до перемоги, значить, заплющувати очі на очевидні факти... для оптимізму немає підстав... Ми застрягли в глухому куті – ось реалістична, хоча й гнітюча оцінка того, що відбувається...".
Слова Кронкайта стали вироком для президента Джонсона. Після перегляду фільму той нібито сказав: "Я втратив Волтера, значить, я втратив усю середню Америку".
Незабаром Ліндон Джонсон оголосив, що відмовляється балотуватися на другий президентський термін.
Закінчувати війну у В'єтнамі належало його наступнику – Річарду Ніксону, який переміг на виборах 5 листопада 1968 року.
Мир до виборів
На той момент, коли полковник Маккарті 18 грудня 1972-го роздавав екіпажам В-52 завдання бомбити Ханой, під Парижем уже п'ять років ішли секретні переговори.
По один бік столу сиділи в'єтнамські комуністи, по інший – чоловік у великих окулярах, схожий на університетського професора. Чоловіка звали Генрі Кіссінджер, і він обіймав посаду радника з національної безпеки президента США Річарда Ніксона.
Як стверджував тодішній очільник апарату Білого дому Г. Р. Холдеман, саме Кіссінджеру належала "теорія безумця". Дії Ніксона мали переконати Ханой, що при владі в Білому домі перебуває неадекват, здатний на все аж до застосування ядерної зброї.
"Саме Генрі наполягав на тому, що найкраща лінія поведінки для президента – агресивна непередбачуваність", – згадував Холдеман. Цікаво, чи не цю саме теорію 50 років по тому взяв на озброєння президент Росії?
Наближалися чергові президентські вибори, і перед Кіссінджером, любителем шахових аналогій у політиці, постало складне завдання в ендшпілі війни. Витягнути США з в'єтнамського болота в прямому і переносному сенсі, зберігши при цьому обличчя наддержави. Причому зробити це так і в такий момент, щоб збільшити шанси Ніксона залишитися в Білому домі після виборів 7 листопада 1972-го.
Магнітофонні записи, які за згодою Ніксона і Кіссінджера вели "для історії" в Овальному кабінеті, дають змогу реконструювати цей шлях до миру.
19 березня 1971-го Кіссінджер запевняв Ніксона, що, якщо той визнає поразку у В'єтнамі, американці не проголосують за нього: "Ми не можемо, грубо кажучи, здати їх [Південний В'єтнам] перед виборами".
29 травня, напередодні чергового раунду секретних переговорів у Парижі, радник із національної безпеки змінює риторику. Він запевняє президента, що хотів би укласти з в'єтнамськими комуністами угоду до президентських виборів.
Кіссінджер: "Якщо ми зуміємо [домовитися], у жовтні 1972 ми зможемо об'їздити всю країну, кажучи людям, що ми закінчили війну...".
Ніксон: "Зрозуміло".
Кіссінджер: "Тоді ми будемо у чудовій формі".
8 жовтня 1972-го Кіссінджер залишає зал переговорів на віллі в передмісті Парижа в доброму гуморі. Чотири дні по тому він доповідає Ніксону у Вашингтоні:
"Угода, яку ми уклали, пане президенте, набагато краща за ту, про яку ми мріяли. Я маю на увазі, що це повністю, безповоротно знищить Макговерна (суперник Ніксона на президентських виборах 1972 року – УП)".
Умови угоди: повернення американських військовополонених, припинення північнов'єтнамськими і південнов'єтнамськими силами вогню на наявних позиціях в обмін на повне виведення американських військ, виплата Північному В'єтнаму компенсації за завдані збитки.
Дипломатичні успіхи Кіссінджера відзначили обідом у Білому домі. Ніксон розпорядився налити всім присутнім вінтажне "Шато Лафіт-Ротшильд" урожаю 1957 року. Зазвичай це вино призначалося тільки для президентського келиха, його соратники задовольнялися каліфорнійським червоним.
А два місяці по тому американці почали "різдвяні бомбардування" – для зміцнення переговорної позиції. Згодом Кіссінджер наполягав на тому, що саме вони допомогли керівництву Північного В'єтнаму стати поступливішим і швидше ухвалити правильне рішення.
23 січня 1973-го переобраний на новий термін президент Ніксон оголосив із Овального кабінету американському народу, що найближчими днями буде підписано угоду про припинення вогню, після чого всі американські військовополонені протягом 60 днів повернуться додому.
Чотири дні по тому держсекретар США Вільям Роджерс поставив свій підпис під Паризькою мирною угодою.
А вже 14 березня Кіссінджер поділився з Ніксоном побоюваннями, що Північний В'єтнам може почати масштабний наступ на півдні країни, щоб завершити об'єднання країни.
"Ми повинні зробити все можливе, щоб [Паризька] угода протрималася якийсь час... а за кілька років усім буде начхати, що відбувається в цьому В'єтнамі", – резюмував Ніксон
Надія Кіссінджера на "пристойну паузу", яка дасть змогу США зберегти обличчя, не виправдалася. Одразу після виведення останніх 27 000 американських солдатів і військових радників із В'єтнаму армія комуністів почала наступ на Сайгон.
30 квітня о 17 годині населення Північного В'єтнаму почуло по вуличних гучномовцях знайому мелодію "Бий фашистів". Після чого диктор урочисто виголосив: "Співвітчизники, вас запрошують прослухати спеціальний випуск новин, присвячений проголошенню перемоги". Потім прозвучала пісня "Якби дядечко Хо (президент Демократичної республіки В'єтнам Хо Ші Мін, який помер в 1969 році – УП) був із нами, щоб разом відсвяткувати цей щасливий день!".
Об'єднана країна на десятиліття занурилася в комуністичний морок. Протягом року після "звільнення" влада заарештувала близько 300 000 співвітчизників із півдня. Приблизно дві третини заарештованих, включно з усіма колишніми офіцерами, відправили в табори перевиховання, де вони провели від 3 до 17 років.
***
Чи вірив Кіссінджер у те, що комуністи дотримуватимуться мирної угоди? Неймовірне припущення. Його можна звинуватити будь у чому, крім дурості.
Ще 12 жовтня 1972-го під час своєї доповіді в Овальному кабінеті про майбутню угоду він говорив Ніксону: "Правду кажучи, все це нісенітниця, проте добре звучить, щоб заспокоїти найбільш жалісливих".
Лаври людини, яка повернула мир країні, не врятували Ніксона від відставки після Вотергейтського скандалу. Проте Кіссінджер зберіг посаду держсекретаря і в адміністрації наступного президента США – Джеральда Форда. Ба більше – отримав Нобелівську премію миру за 1973 рік "на знак визнання заслуг у зв'язку з перемир'ям у В'єтнамі".
Пів століття по тому світ змінився. Не змінилися лише імперські прагнення Росії і… 99-річний ветеран realpolitik Генрі Кіссінджер. У своїй черговій колонці в грудні 2022-го він передбачувано закликав домовлятися з Росією – або весь світ загине.
Втім, відлуння В'єтнамської війни іноді повертається до нас несподівано. Приміром, устами американського сенатора Джима Ріша.
"Я вважаю, що важливо надати Україні винищувачі та навчити ваших пілотів, – сказав він. – Хтось каже: "О ні, це призведе до ескалації". Але слухайте, коли ми воювали у В'єтнамі та Кореї, то росіяни постачали як літаки, так і пілотів для наших противників! Настав час для США відповісти їм тим самим".
Воістину в Кремлі неуважно дивилися фільм "Форрест Ґамп". "Життя – як коробка шоколадних цукерок: ніколи не знаєш, яка начинка тобі трапиться", – казав його головний герой, один із мобілізованих "корпусу Макнамари".
Михайло Кригель, УП
