Мы из "Мариуполя". Почти рождественская история о команде из города Марии, чудесах, футболе, Месси и спасательной операции

Якби хтось писав римейк різдвяної історії в 2022-му, її сюжет суттєво відрізнявся би від канонічного.

Тесляра Йосипа ще навесні "денацифікували" десь на російському блокпосту під Києвом. 

Його дружині Марії довелося народжувати в підвалі розбомбленого пологового будинку, а не в хліві з овечками й телятами. 

Пастухи пішли в тероборону. 

Волхви-волонтери подарували немовляті генератор замість золота, ладану і смирни.

Який рік, такий і вертеп.

Втім, усе головне залишилося в дусі класичного різдвяного оповідання: випробування, чудеса, світло, що йде від героїнь навіть у темряві.

Ця історія почалася в місті Марії. Але її герої – не біблійні персонажі, а дівчата з футбольного клубу "Маріуполь". 

Окоп із мангалом

За приготування їжі відповідала Аліна Кайдаловська, центральна півзахисниця. 

Запас дров поповнювала ліва півзахисниця Марина Погребняк. 

Тренерка Каріна Кулаковська розпалювала дрова, більшу частину дня проводячи біля мангала. 

Воду з джерела возили по черзі, у 50-літровій бочці у візку з супермаркету. Джерело знаходилося неподалік від будинку в Кальміуському районі. Після російського вторгнення тут оселилися шестеро іногородніх гравців жіночого футбольного клубу "Маріуполь". 

Керівниця клубу та господиня будинку Яна Винокурова відчувала відповідальність за всіх. Уже другий тиждень у дівчат не було зв'язку з батьками. Вивозити команду Яна не наважувалася – колони евакуйованих раз у раз потрапляли під обстріли.

Обстрілювали і житлові квартали Маріуполя. Чуючи свист артилерійських снарядів, дівчата бігли до літньої кухні та ховалися в льосі. Вхід до нього був вузьким, з крутими сходинками – спуск займав час. Каріна, якій доводилося бігти від мангала до літньої кухні через весь двір, завжди спускалася в укриття останньою, коли земля вже тряслася від вибухів. 

Дівчата вирили для Каріни персональний окоп біля мангала. Вкотре лежачи в ямі, Каріна чекала кінця канонади – щоб вилізти і перевернути курятину, що підгорає. 

На 21-й день війни ракета прилетіла в район джерела і вбила двох людей. Яна вирішила, що залишатися в місті не можна. Завантаживши багаж – сміттєвий мішок із нашвидкуруч зібраним одягом, п'ятьох кішок і собаку, дівчата сіли в легковик Яни і вирушили в дорогу.

– Ми усвідомлювали ризики, – згадує Яна. – Але вирішили, що не хочемо загинути в підвалі.

Згодом вони дізнаються, що після їхнього від'їзду будинок потрапив під обстріл. Одна з ракет прилетіла точнісінько в персональний окоп Каріни.

"Команда бомжиків"

Яна – невисока, спортивна, з палаючими очима. Вона веде мене холодними неосвітленими кімнатами будинку, який орендувала під Києвом для себе і команди. Господар обіцяв встановити опалювальний котел, взяв передплату, але не поспішає з покупкою.

Повертаючись із тренування, дівчата швидко переодягаються, пов'язують целофанові фартухи, ховають волосся в чепчиках і беруться до роботи на кухні. Тут тренерка Каріна ставить підопічним завдання так само, як і на стадіоні: голосно, плескаючи перед собою в долоні. 

Команда, яка ще кілька годин тому відпрацьовувала на полі паси й навісні передачі, тепер злагоджено розкочує тісто для чебуреків, пече млинці, готує суміш для сирників. 

Яна продовжує екскурсію будинком. В одній із кімнат помічаю масажний стіл і столик із манікюрним приладдям.

– Я дівчатам одразу сказала: "Футбол вас не прогодує. Вибирайте, хто чим хоче займатися – я оплачу навчання". Капітан команди Поліна навчилася робити манікюр. Ще двоє пройшли курси масажу. До війни в дівчат уже свій салон був у Маріуполі, – розповідає Яна. 

Сім років тому, граючи за клуб "Маріупольчанка", Яна приїхала на виїзний матч і перед грою дізналася, що її команду зняли з турніру. З'ясувалося, що керівництво клубу, маючи змову з деякими гравцями, "зливало" матчі. 

Яна захотіла розвивати клуб самостійно. Разом із одноклубницею Каріною зібрали нову команду і розподілили обов'язки: Яна стала керівником, Каріна – тренеркою. "Маріупольчанку" перейменували на "Маріуполь".

Знаючи, що футболом грошей не заробиш, Яна почала шукати роботу, яку могла б поєднувати з тренуваннями. Вирішила стати підприємцем – щоб мати можливість самостійно будувати свій графік. Першим вкладенням став батут у місцевому парку атракціонів, потім з'явилися дитячі електромобілі, намет із морозивом, а згодом і власне кафе. 

Деякі гравці теж поєднували футбол з основною роботою: за "Маріуполь" грали поліцейська, ремонтниця з "Азовсталі", шкільна викладачка фізкультури. 

– Нас тоді називали "командою бомжиків", – згадує Яна. – Дівчата на поле виходили в щитках, які самі собі з картону робили. 

У жіночому футболі в Україні призові передбачені тільки для фіналісток Вищої ліги і для команд, що грають у Лізі чемпіонів, тобто для спортсменок, які представляють країну в міжнародних змаганнях. Решта можуть розраховувати на доходи від титульних спонсорів. Головним же комерційним успіхом у жіночому футболі вважається приєднання до "чоловічого" клубу – відтоді як ФІФА зобов'язала всі чоловічі клуби мати жіночу команду у своєму складі. 

Яна Винокурова обрала інший шлях. 

Вона зрозуміла, що в команди має бути свій бізнес – щоб клуб ні в кого не просив грошей на форму і на виїзні ігри. Так з'явилася ідея запустити на базі кафе, що вже працює, цех напівфабрикатів: пельменів, вареників, млинців, сирників, чебуреків.

– Це стало нашою ідеєю: дати свободу жінкам, розумієш? – пояснює Каріна. – Щоб вони могли купувати напівфабрикати і не проводити на кухні весь час. Щоб у них щодня було свято, як на восьме березня!

Яна згадує, з яким скепсисом футбольна спільнота оцінювала її затію, мовляв, "що ви намагаєтеся довести? Клубу потрібна професійна структура, база, стабільне фінансування, а у вас нічого немає". 

Але клуб без бази та професійної структури впевнено піднімався в турнірній таблиці й за чотири роки виборов чемпіонство в Першій лізі. 

Наступною метою стала перемога у Вищій лізі. На початку 2022 року "Маріуполь" посідав четверту позицію в рейтингу українських жіночих клубів.

"Маріуполь" проти безсердечних

Колона евакуйованих із Маріуполя рухалася повільно. На блокпосту росіяни потрошили автомобілі, допитували чоловіків. Коли черга дійшла до футболісток, з'ясувалося, що в поспіху Яна забула техпаспорт на автомобіль. Військові заявили, що машина крадена, і вирішили її конфіскувати.

– Я тоді завелася, – згадує Каріна. – Ви безсердечні, кажу, нас семеро дівчат у машині з тваринами! Моїй матері сімдесят років, вона мене місяць не чула, не знає, що зі мною! Вони побачили, яка істерика в мене сталася – відступили, сказали: "Ну все, їдьте". Так нам вдалося вибратися.

Дорога до Запоріжжя зайняла 29 годин. Вночі Яна з'їхала на узбіччя, заглушила мотор, вимкнула пічку. За вікном було мінус десять, але доводилося економити бензин. Спали одна на одній.

Із Запоріжжя футболістки роз'їхалися в різні міста. Яна з Каріною вирушили до Вінниці. Коли дівчата під'їжджали до міста, до Яни додзвонилася мама: їй удалося вибратися з Маріуполя до найближчого села і зловити там зв'язок. Яна зрозуміла, що має повертатися по маму. Каріна, не роздумуючи, вирішила їхати з нею. 

– І ми подумали: якщо вже повертаємося в це пекло, потрібно вивезти звідти якомога більше людей. Бо ми бачили, як сім'ї кидають автівки, в яких закінчився бензин, і йдуть пішки по морозу з немовлятами на руках, – каже Яна.

– Ми вже хотіли купувати мікроавтобус, але в останній момент знайшлася людина, яка пообіцяла нам "Неоплан". А звідки ми знаємо, що таке "Неоплан"? Ми прийшли на стоянку забирати ключі, а там величезний автобус.

Власник дивиться на нас і питає: "Хто буде їхати?". – "Ну, ми будемо". – "Ви розумієте, що він важить 9 тонн?" – "Та нам однаково, скільки в ньому тонн – нам треба людей забрати!". Чоловік подивився на нас і зітхнув: "Зрозуміло. Я їду з вами". 

На шляху до Маріуполя Яна дізналася, що її мамі вдалося евакуюватися, і все ж таки вирішила завершити рятувальну операцію. Разом із водієм Іваном Яна і Каріна евакуювали з Маріуполя понад сто людей. Автобус був забитий під зав'язку, люди погоджувалися їхати навіть у багажному відділенні. 

Каріна згадує, як їй тоді телефонували чоловіки з різних міст із проханнями вивезти з Маріуполя родичів, машини чи інше майно.

– Чому вони не їхали за своїми близькими самі? Напевно, думали, що ми якісь особливі дівчата, зі спеціальним дозволом, – дивується Каріна. 

Доньки-матері-футбол

Я напрошуюся до дівчат у гості на спільний перегляд одного з матчів Кубка світу. 

До цього часу вони вже переїхали в трикімнатну хрущовку на околиці Києва. В орендованому будинку за містом, де ми зустрічалися минулого разу, залишатися було нестерпно через холод – спортсменкам доводилося вдягати по дві пари штанів і светрів. 

На поле виходять збірні Франції та Польщі. Маша, Катя і Поліна, обнявши коліна, згрупувалися на дивані. Каріна встановлює ноутбук на табуреті. 

Я запитую дівчат, кому вони симпатизують у світовому футболі. Каріна докладно пояснює, чим їй подобається Мессі. 

Я запитую, хто з гравців їй симпатичний як чоловік. Каріна каже, що Роналдо – самозакоханий чепурун і "взагалі не сексі". Їй подобаються чорношкірі чоловіки, приміром, Лукаку: він високий, ставний і з бородою.

– А цей, з Італії... – я намагаюся згадати ще кого-небудь із чорношкірих футболістів. 

– Балотеллі? Ха-ха, ну ні, він дурник, – засміялася Каріна.

До кінця першого тайму Олів'є Жиру забиває полякам гол. Аліна, яка щойно приєдналася до нас, виблискуючи брекетами, розпливається в усмішці. Решта видають протяжний стогін.

– А ми хіба не за французів уболіваємо? – здивувалася Аліна.

– Поляки нам допомагають! – з награною суворістю заричала Каріна.

– Ну так, просто мені Мбаппе подобається, – так само награно вибачилася Аліна. 

Говорячи про спортивних кумирів, футболістки не згадують зірок жіночого футболу. Чому? Здається, головна проблема жіночого футболу – чоловічий футбол. 

Вболівальники на форумах зазвичай сходяться на тому, що на тлі чоловічого футболу – швидкісного, технічного, багатого на фінти – жіночі матчі ніби протікають у сповільненій зйомці.

Саме в неадаптованих стандартах багато хто вбачає проблему: у жіночому баскетболі легший м'яч, у жіночому волейболі нижча сітка, але у футболі у жінок – жодних поправок. Футболістки слабкіше б'ють по м'ячу, їхні передачі неточні, а стрибучості воротаря не вистачає для захисту стандартних воріт. 

Каріна погоджується, що жіночий футбол поступається у видовищності, але вона проти зміни стандартів: "Якщо скоротити розміри поля, гравці битимуться лобами, а щодо ваги м'яча – хіба він важкий?".

На її думку, головна проблема – у селекції. Жіночому футболу бракує яскравих зірок. А звідки їм узятися, коли футболісток у принципі мало, немає традиції віддавати дівчат у футбольні секції.

 – У нас коли дівчинка приходить у футбол? Уже в 12-13 років, коли змогла переконати батьків, що не хоче займатися ні гімнастикою, ні танцями. А це вже пізно, – пояснює Каріна. – Нам потрібно зробити, як Англії: шкільний урок футболу для всіх! Тоді в дітей з'явиться інтерес, а слідом з'являтимуться секції. Якщо в кожній школі з двохсот дівчаток хоча б двадцять заграють – уявляєш, що буде!

Підопічні Каріни згадують, як самі в дитинстві захопилися футболом.

В Аліни і брат, і батько футболісти – вибір спорту був зумовлений наперед. Яна згадує ажіотаж навколо дворових матчів: її тягнуло на майданчик. Ніякого дівочого футболу, зрозуміло, не було. Грали з хлопцями, чекаючи, коли ті вимушено покличуть їх у команду – для рівної кількості гравців на полі. 

Майже всі футболістки кажуть, що з дитинства більше тягнулися до спілкування з хлопцями. Усі, крім Каріни. 

– Я хотіла дружити з дівчатками, – згадує вона. – Дівчатка грали в доньки-матері, мені сказали: "Будеш служницею". Я запитала чому. Кажуть: "Бо ти чорна". Як я ввалила їм! Відтоді дівчатка зі мною не дружили. Зате пацанам було пофіг, кого на ворота ставити!

Каріна з палаючими очима розповідає, як вони з Яною піднімуть жіночий футбол в Україні. Насамперед створять школи футболу для дівчаток. Водночас планують розвивати мережу цехів із напівфабрикатами. За задумом, прибуткове виробництво пельменів і чебуреків триматиме на плаву спортивні секції, які спочатку, як очікується, будуть збитковими. 

– Ніхто в Україні не любить жіночий футбол так, як ми! – загоряється Яна. – І ніхто не зможе тренувати краще, ніж Каріна.

Болгарія – Україна

Навесні 2022-го маріупольська команда всім складом переїхала до Болгарії, де спортсменок безплатно поселили в готелі разом із іншими біженцями. 

Деякі дівчата влаштувалися працювати: на ресепшені, прибирали в кімнатах. Яна ж місяць не могла вийти з депресії. Допоки не звернула увагу, що в готель приходить жінка і продає гарячі обіди. Переселенці з України шикуються за ними в чергу. 

– Виявилося, всі вони так скучили за українськими стравами, що готові були їх купувати, незважаючи на безплатне харчування, – каже Яна. – Ми зрозуміли: для нас є робота!

Дівчата почали готувати: пельмені, млинці, чебуреки, шашлики. І незабаром організували щось на кшталт ресторану на колесах. За три місяці роботи в Болгарії, за їхніми словами, змогли вийти на той прибуток, до якого роками йшли в Маріуполі.

– Але ми дурні до футболу. В Україні наближався старт чемпіонату, тому ми з командою вирішили повертатися і брати участь у турнірі, – каже Яна. – Щоб ніхто не забував, що Маріуполь – це Україна.

Цей сезон "Маріуполь" завершив на 8 місці з 12-ти.

Після початку війни склад команди змінився. Дві футболістки отримали серйозні травми і чекають на операції, нападниця завагітніла. Нині клубу потрібні гроші на лікування та зарплати гравців, але заробляти як раніше дівчата не можуть. Майже все їхнє обладнання залишилося в окупованому Маріуполі. 

– Готуємо поки мало, близько п'яти кілограмів на день. А якщо докупити обладнання, могли б і чотириста, – каже Каріна.

Легко переключившись із футболу на тему кулінарії, вона жваво описує меню. Є фірмові пельмені "Світлофори": на натуральному соку з буряку, моркви та зелені, з курячою начинкою. Для вегетаріанців зрази, фарширований грибами перець, чебуреки з сиром і помідорами. Купити можна в Інстаграмі. Поки замовлень небагато, Каріна і Яна доставляють їх самі.

У майбутньому дівчата планують заробляти як професійні спортсменки – на спонсорстві та рекламних контрактах.

Яна розраховує вивести "Маріуполь" у Лігу чемпіонів і там поборотися за серйозні призові. Але розуміє: щоб виступати в Лізі чемпіонів, потрібно запрошувати гравців високого рівня – не можна чекати видатної майстерності від спортсменки, яка поєднує тренування з ліпленням пельменів.

***

Разом із Яною ми йдемо стадіоном, залишаючи мокрі сліди на снігу, що тане. Яна морщиться через погоду: у плюсову температуру за таких перебоїв із електрикою попит на заморозку падає – зберігати її ніде. 

Я хочу підбадьорити її, але не знаходжу правильних слів. У голові визрівають непрохані поради: може, настав час розліпити пельмені та футбол? Навіщо бігти на всі боки одночасно? Чи не краще пошукати інші джерела фінансування команди – наприклад, гранти? 

Маріупольські футболістки звикли вислуховувати непрохані поради й робити по-своєму. 

Їх попереджали, що брати участь у чемпіонаті без спонсорів – провальна затія. Вони не послухали – і виграли чемпіонат. 

Їх попереджали, що заїхати в охоплений боями Маріуполь на пасажирському автобусі неможливо. Дівчата заїхали – й евакуювали з міста понад сотню містян. 

Тепер маріупольські футболістки хочуть "розкрутити" в Україні жіночий футбол. Кажуть, для початку їм потрібні м'ясорубки, тісторозкаточні машини та кілька холодильників. 

Волхви вже в дорозі.

Євген Сафонов, для УП