"Если россияне бросают на передовую старые расконсервированные Т-62, значит, дела у них совсем плохи"
За воєнною статистикою, найбільшим постачальником бойової техніки для Збройних сил України є Російська Федерація. Вартість ворожого "лендлізу" вимірюється сотнями мільйонів доларів. А в одиницях таку кількість різноманітних бойових машин, зброї та боєприпасів Україні не надає ні США, ні Великобританія, ні жодна інша країна.
Трофейна техніка потрапляє в ЗСУ різними способами – пошкоджена на полі бою (якщо відновити її немає можливості, окремі вузли й агрегати стають "донорськими органами") або технічно несправна чи просто кинута під час панічного відступу. А буває й так, що новітні російські бойові машини бійці ЗСУ буквально викрадають із-під носа ворога.
"Влучення в лобовуху бронебійним снарядом – це наче кувалдою по шолому…"
Солдат Роман Устій – боєць ремонтно-відновлювального підрозділу 128-ої окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. В цивільному житті він має цілком мирну спеціальність – електромонтер. Однак за останні вісім років уже вдруге кидає професію і йде в армію захищати країну від росіян.
Перша його "каденція" припала на 2014 – 2015 роки. Роману "пощастило" пройти пекло Дебальцевого, стати командиром танка, дивом вціліти після прямого влучення ворога й прорватися з оточення до своїх.
– Гаряча фаза боїв у Дебальцевому почалася ще в грудні 2014-го, – розповідає Роман.
– Нас обстрілювали так, що не можна було голову висунути з окопів. Періодично ми чули й навіть бачили російську техніку, яка намагалася обійти наші позиції. Але команди на її знищення не було, тільки на спостереження. І от що дивно – як тільки до нас приїжджали якісь високі чини з перевірками (ми називали їх "чорти в "адідасах""), ворожий вогонь припинявся. А як тільки комісія йшла, нас починали крити з новою силою.
У січні 2015-го, коли російські війська пішли на прорив лінії оборони ЗСУ, почалися бої на опорних пунктах Дебальцівського виступу.
– У росіян було дуже багато техніки й різного озброєння, – каже Роман. – Безперервні обстріли розбивали наші машини, і ми постійно моталися ремонтувати їх.
– Під час одного виїзду потрапили під артилерійський вогонь, наш "ЗІЛ" підбили, а затим почався прорив. То ми взяли автомати й відбивалися разом із піхотою. Деякі опорники зуміли встояти й відкинули ворога, що переважав у 8 –10 разів. А в деяких місцях росіяни прорвали оборону. На один опорник зайшли шість їхніх танків і почали місити гусеницями наших хлопців. Там дуже жорстко було… – ділиться він спогадами.
– До нас прийшли офіцери й спитали, чи є танкісти, що знають танк Т-64БМ, – згадує Роман.
– У 2006 – 2007 роках я проходив строкову службу в 1-ій танковій бригаді, яку вважали взірцево-показовою. Був командиром екіпажу танка Т-64БМ "Булат" і, до речі, й зараз вважаю, що за своїми характеристиками він кращий за Т-72. Тому зголосився.
Разом із Романом зголосилися ще 5 хлопців, котрі свого часу проходили строкову службу в танкових підрозділах. Але коли їх привезли в штаб бригади, один сказав, що працював зварником, тому погано бачить, другий – що ніколи не стріляв із танка, ще один – що дуже давно служив і все забув…
– Це були сержанти, а я – солдат, – продовжує Роман.
– У підсумку з шістьох чоловік залишився сам. Теоретично теж міг відмовитися, але не захотів – розумів, що треба йти. Мене одразу привезли до танка, командир екіпажу якого загинув. Той досі був у командирській рубці, я витягав його.
Як виявилося, у танку не працював механізм автоматичного заряджання, тому захист із казенника гармати зняли й заряджали снаряди вручну. І так сталося, що коли командир нахилився до казенника (задня частина гармати), навідник зробив постріл, так що відкотом гармати командира вдарило прямо в голову. Можливо, навідник вів ціль чи був на адреналіні, тому не побачив, що стріляти в цей момент не можна…
Роману дали дві години згадати, як працює танк, і відправили в бій. Автоматика й далі залишалася несправною, тому заряджати гармату доводилося так само вручну й без захисту казенника.
– І страшно ж було, – каже Роман.
– Я екіпаж не знав, і якщо навідник не вберіг свого командира, із котрим давно служив, то що мені було думати? Але поступово притерлися.
Ми працювали по російських танках Т-72, захищали наш опорний пункт, який опинився в оточенні. Протрималися два тижні, а потім нас підбили. Це було в середині лютого, вже на завершальній фазі боїв за Дебальцеве.
Ми ховалися серед нашої розбитої техніки (вантажівки, БМП, БТРи), викочувалися вперед, стріляли по росіянах і зразу ховалися назад. Маневрували, намагалися виманити їхню техніку, хоча тоді сильний сніг був, нічого не видно. І під час такого маневру отримали в лобовуху бронебійним снарядом від ворожого Т-72, що ховався десь за 700 метрів. Довбануло так, наче кувалдою по шолому! Я і оглух, і онімів, і осліп, тільки у вухах пищало.
Ми всі вижили, обійшлося контузією. І перші хвилини діяли на інстинктах – треба чимшвидше вибратися з танка й витягти механа, якому дісталося найбільше. Тільки його витягли, як нове влучення – тепер кумулятивним снарядом, який пробив броню. У танку почав рвати боєкомплект, нас вибуховою хвилею кинуло в кущі. Але ми вціліли…
"Під час прориву ми сиділи в кузові на тілах загиблих товаришів…"
Через кілька днів бригада й придані підрозділи почали виходити з Дебальцівського плацдарму. Основну трасу перерізали росіяни, тому відхід здійснювався в трьох різних напрямках. Якраз вдарили сильні морози, земля промерзла, і це дало можливість відходити ґрунтовими дорогами й полями.
– Офіційно вся бригада вийшла в ніч на 18 лютого, але насправді люди виходили групами й після цього – рятувалися, хто як міг, – каже Роман. – Своїх поранених ми встигли відправити на техніці, а самі взяли автомати, броніки, побільше боєкомплекту й рушили пішки.
Ми фактично знаходилися в оточенні, але ще могли проскочити до своїх полями й дорогами. На самому початку нас прикривали два кулеметники, які відволікали вогонь на себе, а ми тим часом пробралися до залишків техніки й почали вантажитися. Точку одразу накрили з міномета, частину техніки розбили, то довелося виїжджати на тому, що вціліло.
Невеличка колона (кілька "шишариків" (ГАЗ-66), "ЗиЛ" і "Урали") в'їхала в село за Дебальцевим і нарвалася на російський танк, який відкрив вогонь. Мабуть, сидів у засаді й чекав на групи ЗСУ, що відходили. Прорватися вдалося лише частині колони, але хлопці зуміли забрати всіх загиблих.
– Один поранений лежав на віддалі, це був мій тезко, і я вирішив залишитися з ним, – продовжує Роман.– Подумав – якщо поляжу, то хоч із нормальним хлопцем. Відтягнув його до бетонної огорожі, і тут на нас вилітають сепари (мобілізовані з так званої "ЛДНР") на "Жигулях". Ну, ми їх там і поклали.
Через кілька хвилин їхала ще одна невелика колона, яка підібрала нас. Я заліз у кузов цивільного вантажного "КрАЗа" до інших хлопців. Там лежали й тіла загиблих, ми сиділи просто на них. А що робити – лавиць не було…
Перед Миронівським колону вкотре обстріляли, у "КрАЗа" відбили переднє колесо, але водій виявився справжнім профі і якимось дивом зумів доїхати до траси, де стояли наші "нацики" (військові Нацгвардії). Вони вже нас розподіляли – кого в лікарню, кого в свій підрозділ…
Відхід із Дебальцевого тодішні офіційні особи називали "плановим і організованим відступом", навіть однією з найуспішніших операцій ЗСУ в зоні АТО. Однак Роман має з цього приводу власну думку.
– Ну, як це було – хтось відійшов організовано, а хтось тікав, рятувався як міг, – каже він.
– Морози тоді страшні були, то хлопці пообморожувалися й ледве брели через поля. Навіть не мали сил тягнути автомати й покидали. Деяких спіймали "лугандонці" і дуже катували, знущалися (у тому числі молоді дівчата, просочені російською пропагандою). Страшне, що витворяли. А потім відпускали…
Після цього так званого "планового організованого відступу" в моє місто привозили хлопців, що пережили ці знущання. Хтось із них покінчив життя самогубством, а в когось дах поїхав. Тому що нормально жити після того було неможливо. Про це мало розповідали та й не треба. Краще про таке взагалі не знати…
Восени 2015-го боєць демобілізувався й повернувся до своєї цивільної роботи – зайнявся електромонтажем у приватній фірмі на Вінниччині. Працював аж до цьогорічного вторгнення росіян.
А в перший же день повномасштабної війни, 24 лютого, не чекаючи повістки, прийшов у військкомат і попросився у 128-му бригаду. Хоча з власного досвіду добре знав, що армія – це не тільки бойові дії й важка робота. На жаль, "совкові" традиції звідси до кінця так і не вивели.
– ЗСУ під час війни – це ж не строкова служба, – вважає Роман. – Тут кожен знає своє місце й свою роботу, все простіше й не потрібна показуха. Але досі знаходяться "паркетні генерали", котрі приїжджають зі своїх кабінетів у зону бойових дій, у підрозділи за кілька десятків кілометрів від передку й починають показувати, наскільки вони великі начальники. Домахуються, чому "бички" валяються, чому хлопці їдять із одного казанка, чому не дотримуються правил особистої гігієни… Кричать, руками махають, понти колотять.
Та поїдьте на передок і подивіться, що там робиться, поговоріть із хлопцями! Туди, де загиблих багато, рештків солдатів, накатаних на гусениці, сморід від яких на кілометр. І від їхніх, і від наших. Бо наші тіла не завжди можна забрати в сірій зоні, а вбиті росіяни нікому зі своїх і не потрібні, наші їх ховають, щоб не смерділи. Трупний сморід – це ж найгірше! Поїдьте й розкажіть хлопцям про правила особистої гігієни…
"Росіяни навіть не припускали, що хтось насмілиться вкрасти техніку у них із-під носа й просто офігіли від такого нахабства"
Підрозділ, де служить Роман, ремонтує пошкоджену в боях техніку – свою й трофейну, "радянську" й новітню. Якщо ушкодження незначні, бійці виїжджають на лінію фронту, чекають бойового затишшя й відновлюють техніку прямо на полі бою, після чого вона продовжує вести вогонь.
Один із випадків став особливим – Роман зі своїм напарником Віталієм пробралися на російські позиції і вкрали з-під носа ворога новітню БМП-3.
– Наші хлопці обстріляли із арти посадку з росіянами, ті злякалися й відійшли, а побиту техніку залишили, – розповідає Роман. – Серед неї розвідники видивилися неушкоджену новеньку БМП-3.
Візуально вона була зовсім ціла (тільки правий накладний бортик трохи пошкоджений), але чому її не забрали, що з нею, ніхто не знав. Раніше ми вже ремонтували трофейні БМП-3, тому знали ці машини. І коли командир спитав, чи підемо туди, погодилися.
Серед ночі Роман і Віталій у супроводі кількох розвідників і піхотинців вирушили на ворожі позиції. Ремонтники припустили, що в БМП немає акумуляторів, тому взяли з собою два резервні. Йти довелося пішки кілька кілометрів. Один акумулятор від БМП важить 72 кілограми, але хлопці знайшли старий велосипед, який витримав цю подвійну вагу, чим дуже допоміг.
– Ми тільки вийшли, як місцевість поблизу почали крити з міномета, – розповідає Віталій Очков, напарник Романа. – Рухатися довелося вузенькою стежкою, яку нашвидкуруч перевірив сапер. Він нам відверто сказав: "Хлопці, я перевірив, але йдете на свій страх і ризик". Потім, на зворотній дорозі, я запропонував йому повертатися разом, то він відповів: "Ні-ні, я краще сам".
Поки добралися, вже розвиднілося. "Беха" була окопана (у неї є спеціальна автоматична лопата) й виглядала зовсім неушкодженою. Окопи для піхоти були всього по коліна та ще й завалені всяким мотлохом. Поруч стояв розбитий ворожий танк Т-72, який нас трохи прикривав. А метрів за 400, в сусідній посадці, окопалися росіяни.
– Що тут скажеш – барани, – каже Роман. – Ми відтягли з-під гусениць усякий непотріб, щоб не заважав виїхати з капоніра (окоп для бойової техніки), перевірили, чи немає мін і приготувалися до ривка.
Так, було страшно, в такі хвилини завжди страшно. Але головне – швидко виконувати свою роботу, не брати дурного в голову й не показувати страх. Бо він передається іншим.
За розробленим планом, як тільки БМП буде готова, розвідники дають сигнал артилеристам, ті накривають сусідню посадку вогнем, а ремонтно-розвідувально-піхотна група під шумок тікає на трофейній машині до своїх позицій.
– Так воно й сталося, – каже Віталій. – З першими залпами арти ми завели БМП, виїхали задом із капоніра й рвонули до наших.
В якийсь момент росіяни помітили рух і відкрили вогонь із крупнокаліберних кулеметів. Але кулі лише черконули броню, через кілька хвилин ми вже були поза їхньою досяжністю.
Росіяни пізно спохопилися. Думаю, вони навіть не припускали, що хтось насмілиться вкрасти техніку в них із-під носа й просто офігіли від такого нахабства…
Серед покинутих росіянами речей біля БМП розвідники знайшли особисті документи й бойовий прапор – точну копію прапора перемоги, встановленого червоноармійцями 1 травня 1945 року в Берліні над рейхстагом.
На прапорі нанесена абревіатура: "150 стр. ордена Кутузова II ст. идрицк. див. 79 С. К. 3 У. А. 1 Б. Ф.", яка розшифровується так: "150 стрелковая ордена Кутузова II степени Идрицкая дивизия 79-го стрелкового корпуса 3-й ударной армии 1-го Белорусского фронта).
Цей прапор часто використовує правонаступниця червоноармійської радянської дивізії – створена у 2016-му році 150-та мотострілкова Ідрицько-Берлінська ордена Кутузова дивізія, яка належить до Південного військового округу росармії й дислокується в Ростовській області. Завдяки прапору й документам бійці 128-ої бригади дізналися, у кого саме "віджали" новітню БМП-3.
Як з'ясувалося під час огляду, машина виготовлена в 2017 році й має пробіг усього 3200 кілометрів. У неї навіть жодного разу не розпаковували ремкомплект. Несправність башти швидко усунули, інших ушкоджень не було, якщо не рахувати страшного смороду зсередини, наче там місяць жили брудні, спітнілі й немиті безхатьки.
Ремонтники вичистили машину й озброєння, перевірили основні вузли й віддали в гірсько-штурмовий підрозділ на передову.
– Це новітня техніка, у нас така є тільки трофейна, – продовжує Віталій. – Вона набагато краща за звичні нам БМП-1.
Потужніше озброєна – дві гармати й три кулемети, має товстішу броню, набагато потужніший двигун, напівавтоматичну коробку передач, прогумовану "гусянку", яка має плавний хід і не злітає при різких розворотах. Машина набагато швидша, а для форсування водойм оснащена водометами. Це наче "Мерседес" у порівнянні з "Жигулями".
Особливо багато трофейних танків Т-62, розконсервованих і кинутих на передову. Це малоефективні, неповороткі й слабко озброєні машини. У них малопотужні гармати, немає автоматичного заряджання (тому екіпаж складається з чотирьох осіб, зокрема заряджаючого, котрий вручну подає важкі снаряди в гармату). Немає системи стабілізації гармати, тож танк більш-менш прицільний вогонь може вести тільки стоячи.
На деякі Т-62 росіяни поспіхом приліпили "мангали" (металеві ґрати, які росіяни ставлять зверху на бронетехніку – УП), які не захищають від протитанкових ракетних комплексів Javelin та NLAW, зате при влученні звичайного снаряду можуть закупорити екіпаж всередині.
Чимало цих танків були кинуті росіянами неушкодженими прямо на полі бою з повним боєкомплектом. Під час огляду наші бійці виявили, що деякі з них не встигли зробити жодного пострілу.
– Це наче музейні експонати, – каже Роман. – До нас приїжджали танкісти, котрим під 60, вони служили ще в радянській армії. Але танки Т-62 бачили вперше.
Таку техніку навіть як донора можна використати тільки частково, настільки вона стара. Краще вже в піхоті воювати, ніж на ній. Але якщо росіяни кидають Т-62 на передову, значить, справи у них геть погані. І це хороша новина…
Ярослав Галас, офіцер 128-ої окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади
