"По телевизору говорят, что мы побеждаем. Знали бы они, какой ценой". Один день в стабилизационном пункте Бахмута

З вдячністю до всіх підрозділів,

які стояли та стоять у надважкій обороні Бахмута.

З шаною до кожного військового, який

загинув, стримуючи російський наступ на це місто.

"Обстановка залишається без суттєвих змін". 

"Ворог зосереджує зусилля на веденні наступальних дій". 

"Обстрілів з танків, мінометів, ствольної та реактивної артилерії зазнали райони населених пунктів…"

Це сталі мовні конструкції у зведеннях Генштабу ЗСУ за один із днів на початку грудня.

За цими словами – життя і смерть, розпач і надія, запах першого зимового морозу, крові, поту, цигарок.

Того дня, коли російська армія посилено наступала на Бахмут з трьох боків, "Українська правда" мала можливість попрацювати в одному зі стабілізаційних пунктів на цьому напрямку.

Це був лише один із майже 300 днів цієї великої війни.

***

"Важкий".

Об 11-ій ранку коло зачинених дверей стабілізаційного пункту в Бахмуті це слово звучить майже буденно, беземоційно, без знаку оклику.  

Двері відчиняються.

Кілька військових, тримаючи в руках ноші з темно-зеленої цупкої тканини, заносять у приміщення свого побратима.

Вони минають перший кабінет біля входу, де медики приймають відносно легких поранених, і швидко прямують до наступного – з двома операційними столами.

Крізь тонку блакитну фіранку, що відділяє цей кабінет від коридору, прорізаються силуети медиків.

Медики стягують з новоприбулого пацієнта форму і починають стабілізовувати його стан. Всі їхні дії доведені до автоматизму. Головне завдання стабпункту –  замінити накладені на позиціях турнікети, перев'язати рани, знеболити.

Рентген, витягання уламків, які ці кровотечі спричинили – це вже наступний етап допомоги, яку надають у військових шпиталях.

"Важким", як дізнається УП пізніше, є боєць 57-ої бригади з позивним "Цар". У нього розсічена голова та важка контузія.

Його побратим на ім'я Гліб, з вигляду – років зо 30, сідає на коридорну лавку й кожні кілька секунд глибоко ковтає ротом повітря. Він намагається щось сказати медикам, які його оточили, але жодне слово так і не виходить розбірливим.

– Заспокойся. У лікарні не можна перебувати зі зброєю – а в тебе автомат і чотири магазини, – медики вмовляють його "роздягнутися".

Коридор затягує запах гарячого супу, яким неподалік обідають кілька працівників стабпункту.

За кілька секунд медики помічають на шиї Гліба невеликий отвір і після огляду констатують: усе буде добре – поранення невелике й навіть не кровоточить. Але Глібові важливо зараз почути не це. 

– Мені треба зв'язатися, треба зв'язатися, – нарешті пояснює він.

Беручи в руку чи то свій телефон, чи то рацію, Гліб швидко і зв'язно доповідає командиру:

– Я, "Цар" – "300", "200" – нема. Усіх вивів, ми в госпіталі, далі – в місто N.

Лише після цих слів він віддає медикам автомат, плитоноску, на якій закріплені чотири магазини, і дозволяє заклеїти своє поранення на шиї. На щастя, воно досі не кровоточить.

Кількома хвилинами пізніше, коли перший шок мине, Гліб вийде на ґанок стабпункту, зробить першу затяжку цигарки і розкаже своїм побратимам, як він сьогодні ледь не "задвохсотився" на полі бою.

Одне з його речень дуже повно описує все, що журналісти УП регулярно чули в зоні бойових дій за час повномасштабного вторгнення:

– По телевізору кажуть, що ми перемагаємо. Знали б вони, якою ціною ми перемагаємо.

За перемогу Гліб "платить" не лише сьогоднішнім пораненням у шию. Кілька місяців тому під Лисичанськом він втратив око.

***

На стабпункті чимало військових з 57-ої бригади – хлопці тримають одну з найважчих ділянок Бахмутського напрямку. 

– Ми ложим їх нормально – і ночью, і дньом, а вони пруть і пруть, як таракани, – дивується військовий з 57-ої на ім'я Сергій.

У коридорі місцевого стабпункту він проводить уже третю годину, очікуючи на евакуацію до шпиталю. Зранку окоп Сергія рясно накривав російський АГС.

– Це ми вже п'яті сутки в тому окопі сидимо, у нас сухпайки позамерзали, – розповідає він, як прихід зими позначився на роботі піхоти на Донеччині.

 – Можна сказать, шо ми льод їли, – додає його побратим.

Нашу розмову перериває невисока дівчина в цивільному – ймовірно, волонтерка. Вона роздає військовим чистий одяг для подальшої евакуації в шпиталь.

– Це спортивні, вони тягнуться, – показує вона на пару сірих котонових штанів. 

– А носки білі ще є? – уточнює хтось із військовослужбовців.

– Та тобі ще рано, – віджартовуються його побратими.

Не жартують тут тільки важкі – ті, що за блакитною фіранкою. Усі інші, скільки б уламків в них не "сиділо", сміються, допоки стане сил. 

Трохи окремішньо в коридорі сидить військовослужбовець з тієї ж 57-ої бригади на ім'я Валерій. На відміну від Царя, Гліба та Сергія, до нього дістався не російський АГС, а російська міна.

Валерій разом із побратимами, перебігаючи між окопами, мав передати рації. Коли їх засікли росіяни, зав'язався бій. Одна міна приземлилася просто біля Валерія, але він встиг впасти на землю і вижити. Інша граната залетіла в окоп – його товариша поранило в ногу, евакуювати можливості не було.

– Ввечері росіяни нас таки вибили з тієї точки, але зранку ми ту позицію пішли відбивати. Позицію відбили, а от у того хлопця з ногою – голова в прострілах... Вибачте, – Валерій різко завершує розмову і відвертається до стінки.

А потім додає: "Ми так і не донесли тих рацій".

Єдиний, хто за цей ранок ще жодного разу не присів на коридорну лавку – військовослужбовець 57-ої бригади з позивним "Діоніс". Йому в найпрямішому значенні слова цього робити не можна – уламок від російського снаряду застряг в одній із сідниць. 

Діоніс, як і всі, хто не за блакитною фіранкою, сміється.

***

– По*башили п*дорів, бл*дь. Ну нічого, ми живі, а вони – мертві, суки. Нічо, ми зараз підлікуємося і повернемося, – каже товаришам Гліб на подвір'ї стабпункту. 

Військові палять і п'ють кока-колу з маленьких жестяних банок. Чоловіку з пораненням нижньої губи обережно, піднявши банку над ротом, колу заливають побратими.

– Я – нє, швидко не повернусь, – продовжує роздуми Гліба Діоніс.

– Ну, в тебе там, бля*ь, серйозне поранення, глибоке. Я на нього як дивився… Я це видовище ніколи не забуду, – заливається сміхом Гліб.

– Я стою раком, а Гліб тампонує, бл*ть! – пояснює причину Глібового сміху Діоніс.

– А я жінку не бачив уже кілька місяців, – каже Гліб.

– Ледь стримався, так? От що означає – побратим! 

Тепер сміхом заливаються всі.

 ***

Об 11:30 Царя евакуюють у шпиталь окремою швидкою – з підключеним киснем.

***

– У кого є форма 100?

Мовою медиків це запитання означає: хто вже отримав першу медичну допомогу і має відповідний запис у своїй медкартці, може їхати у шпиталь міста N.

Темно-зелене неброньоване авто медичної евакуації (медевак) забирає 12-х людей сидячи або 4-х лежачи – цього разу всі сидять. Тринадцятим у вже заведену машину застрибує Діоніс.

– Я постою, – киває він медикам.

О 12:14 машина повільно залишає територію стабпункту. Важких немає, тому їде без блимавок.

На передньому сидінні – бойовий медик Олександр, який несе службу четвертий місяць (до цього був шахтарем у Павлограді), та досвідчений водій Євген, який у Збройних силах – з 2017-го.

Щодня вони роблять від однієї ходки – у спокійні часи, до чотирьох-п'яти – під час наступу. Зрідка вивозять загиблих.

Нещодавно під час відбиття населеного пункту "M" Євген за день відкатав чотири евакуації, вивіз на шпиталь 55 людей.

Це величезні цифри, порівняно з втратами української армії до 24 лютого.

 – У 2018 році я був прикомандирований до батальйону "Айдар". То я за весь сектор за пів року вивіз на точку евакуації 30 бійців і 4 "200-х". А зараз я за добу можу 50 поранених вивезти, розумієте?

До повномасштабного вторгнення, які-не-які, але були Мінські домовленості… 120-ий калібр, САУ 152 – дуже рідко використовувалися. Здебільшого була стрілкова зброя, втрат було менше, – розповідає Євген. 

Але він не з тих, хто сумує за часами "Мінська". Попри те, що до 24 лютого його рідна Станиця Луганська принаймні не була окупованою.

За пару годин ми дістаємося до місця призначення – військового шпиталю в місті N. Ноші, що стоять у кілька рядів біля головного входу, на відміну від Бахмута, переважно чисті.

Дванадцять військовослужбовців прямують у хірургічне відділення, один, з легшими травмами – у терапевтичне. Перед тим як розійтися, усі закурюють.

Зі шпиталю на фронт темно-зелений медевак забирає п'ятьох військових. У тілі одного з них досі залишається десять дрібних уламків. 

Як пояснить пізніше головний лікар бахмутського стабпункту, це означає, що діставати ті уламки небезпечно для життя. Натомість усередині організму вони жодним чином не рухатимуться.

Це, у найбуквальнішому сенсі, сліди війни, які залишаються з тобою назавжди.

За кілька кілометрів від Бахмута із зеленим медеваком піднятою догори рукою вітається танкіст. За його спиною – український прапор і поки що жодного "приходу" на горизонті.

Вечірнє сонце заливає світлом сквер "Дружби" і пам'ятник Міг-17 на в'їзді до Бахмута – він присвячений радянським курсантам, що воювали у Другу світову.

Якщо не повертати голову праворуч – на розбитий ще навесні завод, – може здатися, що в типовому українському місті настає типовий грудневий вечір.

***

Після 15-ої години в коридорі стабпункту знову черга з поранених військових. За блакитною фіранкою – знову важкий.

На подвір'я, де зупинилася біла волонтерська машина, кличуть тутешнього головного лікаря – хірурга Сергія Сергійовича з 93-ої бригади "Холодний Яр".

– Ми привезли ліки – візьміть, що вам треба, – звертається до Сергія Сергійовича невисока дівчина в бронежилеті.

– Ви розумієте, зараз може бути так, що не буде кому ті ліки перебрати… – пояснює він рівень завантаженості стабпункту. Але все ж виділяє під цю задачу людину.

– Хто на евакуацію, хто з формою-100? У кого тут було лицеве поранення? – медики кидають черговий клич у коридор.

Євгена, Олександра та їхнього темно-зеленого медеваку на подвір'ї вже немає. На цю евакуацію до міста поїде інший екіпаж. 

Важкого військового з-за блакитної фіранки виносять у чорному пластиковому пакеті.

– Не реанімували, – тихо промовляє колишній лідер українських мусульман, а нині парамедик Саїд Ісмагілов, який стоїть у коридорі стабпункту.

– Поранення несумісне з життям, – скаже згодом небагатослівний Сергій Сергійович.

О 15:52 двері стабпункту відчиняються зі словами: "Тут двохсотого привезли". Реагують тільки медики – вони завжди знають, що робити.

У коридорі сидять кілька військовослужбовців з 57-ої бригади.

Військовий Міша отримав поранення в руку та щелепу – росіяни пішли на його позицію танками. На одній із точок, за його словами, ніхто не вижив.

Його тезко Михайло отримав поранення ще кілька днів тому, але тільки зараз зміг виїхати на евакуацію.

– Зранку 30-го листопада ми почули під*рські голоси, і все – почався бій. Тривав він до третьої, пів на четверту вечора – пальці досі болять. Ми відійшли тоді трохи, у нас "300-ті" були, зв'язок сів. Уся питна вода замерзла, розумієте? – розповідає він.

О 16:45 двері стабпункту прочиняються знову, тепер зі словами: "Є хто на допомогу? Тут лежачий". 

– Поможіть хто-небудь, рєбята, – прохання дублює чергова від 57-ої бригади.

На вулиці захлопуються важкі двері зеленого автомобіля, на білих пластикових ношах у стабпункт заносять нового пацієнта.

На одні закривавлені ноші біля стабпункту стає більше. 

***

О 17-ій годині прифронтовий Бахмут огортається в тотальну темряву.

На вулицях не видно нічого – ні контурів будівель, ні вирв на дорогах, ні обірваних електромереж.

Ще кілька місяців тому про це можна було б сказати: рівень світломаскування – 10 з 10. Але наразі все просто: у місті зовсім немає світла. У місті війна. 

Увесь міський простір тепер заповнюють лише звуки: ближні – від моторів чергових машин із пораненими, дальні – періодичні вибухи. 

А ще простір заповнює запах першого грудневого морозу. Він розмиває всі інші – крові, поту, цигарок, дизелю. Іноді, можливо, й на краще, що війна пахне просто морозом.

Навпроти стабпункту заводиться легкова цивільна машина. Вона вмикає ближнє світло фар, заливає ним двір стабпункту і три чорні пластикові пакети, яких не було видно в темряві.

Саїда Ісмагілова цієї миті немає поряд, але його слова все ще лунають у повітрі: "Не реанімували". Як і слова Гліба: "По телевізору скажуть, що ми перемагаємо. Знали б вони, якою ціною ми перемагаємо". 

Ольга Кириленко, УП