"У ромов есть неписаный закон – не воевать. Но мы не захватчики, а защищаем свою страну!" Как закарпатские ромы воюют на фронте
Третина всіх ромів України проживає на Закарпатті – так каже статистика. Однак ці цифри дуже умовні, бо останній (і єдиний) перепис населення проводився ще в 2001 році. За 20 років кількість ромів, у яких традиційно висока народжуваність, суттєво зросла, тому зараз статистичні пропорції явно інші.
Роми – дуже специфічна етнічна група, а з огляду на теперішні події в Україні найбільш характерними для ситуації є дві риси: вони практично не проходять строкову службу і не воюють у ЗСУ.
Однак у цьому тексті ми розповімо про ромів, які добровільно пішли на війну проти Росії.
* Цитати в тексті збережені в тому вигляді, в якому були сказані героями.
"Спочатку товариші по підрозділу сприйняли нас із недовірою – закривали сумки, ховали гроші й речі…"
128-а окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада в цьому сенсі є винятком із правила – тут служить група ромів, котрі прийшли в ЗСУ і перебувають у зоні бойових дій із перших днів російського вторгнення.
Крім етнічної приналежності, цих бійців об'єднують ще дві особливості: перша – кожен із них є багатодітним батьком, тому не підпадає під мобілізацію, друга – всі вони прийшли у військкомат і попросилися в бойову частину не після повісток, а добровільно.
– Коли ми з вісьмома товаришами прийшли в Свалявський військкомат, комісар довго не міг второпати, чого хочемо, – розповідає Михайло Титичко, позивний "Барон".
– Але як тільки зрозумів, що ми дійсно просимося в ЗСУ, швидко оформив документи й відправив нас у 128-му бригаду, в Мукачево. Там теж були, м'яко кажучи, спантеличені, дивилися на нас широко розплющеними очима й наче питали: якого біса сюди прийшли? І навіть коли через півтора тижні нас відправили в зону бойових дій, товариші по підрозділу сприйняли нас із недовірою – закривали сумки, ховали гроші й речі.
Вони жили в постійній напрузі й страху, що в них щось вкрадуть – самі зізналися мені через місяць. Але ця недовіра дуже швидко пройшла – як тільки хлопці гарно придивилися до нас, ми так здружилися, що стали наче сім'єю. Нас уже кілька разів перекидали з місця на місце, але досі зідзвонюємося з першими товаришами, постійно тримаємо контакт.
У "Барона" цікава біографія. Народився він у Казахстані в 1975 році (батьки виїхали туди на заробітки "метати вальки", тобто виготовляти саман). Крім нього в родині, яка жила дуже бідно, є ще шестеро братів і сестер.
Початкові класи ходив у ромську школу на околиці табору в Сваляві, а потім перейшов у загальну школу, після закінчення якої несподівано для багатьох пішов у армію на строкову службу.
– Я сам хотів служити, – пояснює Михайло. – Потрапив у 39-му десантно-штурмову бригаду, в місто Хирів на Львівщині (на основі цієї частини пізніше була створена 80-та окрема десантно-штурмова бригада – Автор). Дослужився до старшого сержанта, проходив спільні навчання з американцями, навіть стрибав із парашутом із їхнього транспортного літака "Геркулес".
Після армії Михайло вчився в юридичному коледжі в Тернополі, потім одружився й переїхав у Чехію. Там у подружжя народилося двоє дівчат, старша з яких, до речі, закінчила в Празі Карлів університет.
Згодом сім'я розпалася, Михайло повернувся на Закарпаття й одружився ще раз. Друга дружина народила трьох синів, котрим зараз 5, 7 і 8 років. Тобто як батько трьох неповнолітніх дітей Михайло взагалі не підпадає під мобілізацію.
Щоб забезпечити сім'ю, після повернення з Чехії "Барон" зайнявся бізнесом – побудував на околиці табору великий торгово-розважальний центр – приміщення на 700 квадратних метрів із магазином, рестораном, більярдною. Тут святкують весілля, хрестини та інші свята практично всі мешканці табору. Крім того, він створив і очолив ромську громадську організацію "Романі рат" (у перекладі – "Ромська кров"). Михайло в таборі – авторитет, тому до нього періодично з різними проханнями звертається влада.
– Згадують нас, коли щось потрібно, особливо перед виборами, – каже "Барон". – Кожні п'ять років цигани на кілька днів перетворюються на українців – на президентські, парламентські й місцеві вибори. А потім знову стають циганами. А поміж виборами влада постійно говорить про інтеграцію ромів у суспільство – про все й ні про що. Але це тема іншої розмови…
Як забезпеченій і самодостатній людині "Барону", здавалося б, не було сенсу йти воювати. Але він пішов.
– Я народжений і вихований у 70-ті, наслухався тоді багато про братні народи, – пояснює Михайло. – Тому війна в 2014 для мене була як грім серед ясного неба. А коли побачив, що відбувається після 24 лютого, зрозумів, що мушу піти. Якщо не в перший, то в інший день, але мушу. Кожен мусить. Тому прийшов у табір, зібрав хлопців і спитав: "Хто зі мною?". Зголосилося ще восьмеро чоловік.
"Росіяни завжди дивилися на нас згори, хоча самі по життю – ніхто. Так було, але відтепер не буде – все!"
Усіх дев'ятьох ромів зарахували в підрозділ, що займається ремонтом пошкодженої техніки. Однак на початку війни бригада вела тяжкі оборонні бої й відчувала нестачу бійців у гірсько-штурмових піхотних підрозділах.
Тому командир прийняв рішення створити з числа ремонтників окрему бойову роту й спитав, хто піде в неї добровільно. Усі дев'ятеро ромів зголосилися й кілька місяців тримали оборону на південно-східному напрямку.
– Ми стояли в посадці, – розповідає "Барон". – Тоді ще були морози, а дерева без "зеленки", так що траншеї, окопи, бліндажі копали вночі. Нас постійно обстрілювали, бувало, й касетними боєприпасами. Одним обстрілом зруйнували кухню. Спершу всі боялися, але потім звикли, й страх поступово минув.
Ми дуже здружилися з товаришами по підрозділу. Самі завжди тримаємося разом, то українці теж іноді жартома казали: "Хочемо бути, як цигани!".Селфі з нами робили, відправляли своїм рідним і хвалилися: "Дивіться – з нами тут воює циганський барон!".
За весь цей час була тільки одна конфліктна ситуація, скоріше непорозуміння, під час якого один боєць кинув фразу: "Там цигани проти наших виступають". То я підійшов до нього й сказав: "Ми добровільно прийшли сюди захищати Україну, це наша країна. То яке ти маєш право ділити людей на чужих і своїх? Хто тут свій і хто чужий?". Конфліктна ситуація вирішилася сама по собі, ми й далі жили одним колективом.
З часом кількох ромів довелося відправити на Закарпаття в пункт постійної дислокації для лікування й реабілітації – один зламав ногу, другий "заробив" грижу, ще в трьох загострилися інші хвороби. Але четверо товаришів, що залишилися в зоні бойових дій, очікують на їхнє повернення.
Нещодавно вони купили собі позашляховик (левову частку грошей виділив Барон). Автомобіль обтягли маскувальною плівкою й почепили особливий номер – "Барон1". Власна машина в армії значно полегшує переміщення, які бувають дуже несподіваними.
– У циган є неписаний закон – не воювати, взагалі не брати зброю в руки, – каже Михайло. – Але ми не загарбники, а захищаємо свою країну, тому я не бачу тут суперечностей.
Ми творимо тут свою історію – українську і ромську. Маємо свій прапор, а по закінченні служби я візьму з собою пару речей, які зі мною з самого початку (похідне ліжко, сковорідку, щось із амуніції, яку сам купив) і влаштую невеличкий музей війни. Щоб люди знали, що Україну захищали в тому числі й роми.
Разом із Михайлом у підрозділі служать ще троє ромів, двоє з яких – його рідні брати, а один – племінник. Старшому, Василю, 41 рік, у цьому молодому віці він має чотирьох власних дітей і трьох онуків!
– Після 9 класу я почав їздити з батьками на заробітки, у тому числі в Росію, – каже Василь. – А в 19 років одружився, так що ми з дружиною вже 22 роки разом. За цей час побудував у таборі хату – на першому поверсі вісім кімнат і на другому. Правда, другий поверх поки не готовий, але зробимо. Ще й баню в дворі будую, є для кого.
Старші син і донька вже дорослі – їм 22 і 21 рік, а молодші ще малі – 16 і 12 років. Старший син давно одружений і має трьох дітей – хлопчику 6 років, а дівчаткам 4 і 2. Так що я вже тричі дід! Донька недавно вийшла заміж, але поки не стала матір'ю.
– Маю для роботи вантажний мікроавтобус, а для сім'ї – легкового "Форда", – продовжує Василь. – Раніше їздив по закордонах, але потім зрозумів: якщо голова й руки на місці, можна нормально заробляти й дома.
24 лютого Василь із дружиною був по роботі в Жидачеві. І після перших же ракетних ударів вирішив, що піде добровольцем на фронт.
– Я не хочу, щоб росіяни прийшли в мою хату й командували, що робити, – пояснює своє рішення Василь. – Працював колись там, знаю їх добре. Вони завжди дивилися на нас згори, хоча самі по життю – ніхто. Так було, але відтепер не буде – все!
Молодшому з братів, Дмитру, всього 31, і він батько вже п'ятьох дітей!
– Старшій Мар'яні 11 років, Белі – 10, Ріані – 8, Дарині – 4, а молодшій Софійці всього 2, – Дмитро показує фото дітей на смартфоні й посміхається. – Ми з дружиною хочемо й сина, але поки що народжуються доньки. І ми задоволені, щасливі.
Дмитро до війни часто їздив на заробітки за кордон і на виручені гроші побудував у таборі біля тестя простору хату.
– Коли напала Росія, й новини почали показувати ті страшні кадри, мене наче перемкнуло, – каже Дмитро. – Я подивився на своїх доньок і вирішив, що піду на фронт. Так і опинився тут із товаришами.
Дома в мене, слава Богу, все в порядку – є достатньо їжі, одягу, усі в теплі. Доньки звикли, що тато місяцями на заробітках, тому пояснюю їм, наче я на роботі. Але вони чекають. Коли зв'язок дозволяє, ми постійно зідзвонюємося. Дівчатка люблять замовляти собі подарунки: іграшки, електроніку, одяг. Косметику їм ще зарано, але я вже готуюся (сміється).
Четвертий із ромської бойової "діаспори" – Альберт Гоуді. Він наймолодший, 28 років, проте є батьком трьох дітей.
– Я народився в таборі в дуже бідній сім'ї, тому в 1-й клас пішов аж у 10 років, – розповідає Альберт. – А в 13 уже поїхав із батьками на заробітки на Чернігівщину, перекривав шифером ферми. Затим переїхав у Білу Церкву, допомагав одному чоловіку в бізнесі із зерном. Із часом він виїхав, і я поступово перейняв бізнес. Купив у Білій Церкві квартиру, машину, обжився там.
Дома в Сваляві в мене величезна родина, одних двоюрідних братів і сестер десь п'ятдесят. І коли приїжджаю на свята, вони мене мало не на шматки розривають – накривають столи, пригощають…
Альберт розумів, що наближається війна, тому 15 лютого вивіз дружину й трьох синів 11, 9 й 7 років на Закарпаття, в Сваляву.
– У Білій Церкві наш будинок стоїть прямо біля військової частини, і 24 лютого там були ракетні прильоти, – пояснює він. – Влаштував сім'ю в родичів, а сам із товаришами пішов у військкомат. Вирішив, що краще я буду воювати, ніж потім мої сини.
Зараз вони вчаться на Закарпатті дистанційно і я дуже хочу, щоб усі стали освіченими. Сам не мав можливості ходити в школу, то хоч діти. Сини нудьгують за мною, старший постійно питає: "Тату, скільки ще ночей я маю спати сам, поки ти повернешся?".
"На Закарпатті перечікує війну купа молодих чоловіків із областей, які ми обороняємо. Це якось неправильно…"
Усі четверо ромів прийшли в ЗСУ офіційно неодруженими. Традиція формально не документувати сімейні стосунки в ромів має багато років і соціальні виплати матерям-одиночкам відіграють у ній не останню роль. Однак тут, у зоні бойових дій, троє бійців вирішили узаконити свої фактичні шлюби.
– До нас у підрозділ якось приїжджав юрист, – пояснює "Барон". – Почувши, що ми формально неодружені, він сказав: "У вас купа дітей, ви знаходитеся в бойовій зоні, вас можуть і вбити. І тоді для виплати компенсації вашим рідним доведеться пройти купу інстанцій, щоб довести, що ви фактично і юридично були сім'єю. Хто цим буде займатися? Вашим дружинам і дітям це треба?".
По суті, він правий, адже ми самі не знаємо, що тут буде завтра чи через годину. Ми не йшли сюди на заробітки чи за фінансуванням, навпаки – самі брали з собою гроші на амуніцію. Але якщо з нами щось станеться, і за це законом передбачена компенсація рідним, то треба максимально її спростити.
У серпні до Михайла, Василя й Альберта приїхали цивільні дружини і бійці, відпросившись у командирів на короткий час, оформили шлюби в місцевому РАЦСі. Дмитро (батько п'ятьох доньок) поки не одружився – як каже "Барон", його час ще не прийшов.
Крім того, влітку троє братів змогли побувати вдома – у мами несподівано стався інсульт, тому їм почергово дозволили взяти короткі відпустки за сімейними обставинами.
– Це не відпочинок, коли хворіє мама, – каже "Барон". – Але батьків треба провідувати, особливо, коли вони хворі. Крім того, цікаво було подивитися на життя в глибокому тилу.
У перші ж дні війни я бачив колишніх районних начальників, котрі швидко влаштувалися у військкомат, щоб залишитися вдома. Деякі, що були більш передбачливими, заздалегідь виїхали за кордон і ще не вернулися. Було також багато приїжджих молодих хлопців і чоловіків із зони бойових дій, і я був упевнений, що всіх їх незабаром мобілізують.
Але у відпустці побачив зовсім інше – як місцеві хлопці й солідні чоловіки ховаються, коли поруч зупиняється машина з військовими, щоб їм не вручили повістки. І як багато гуляють по вулицях приїжджі чоловіки з Луганщини, Запоріжжя, Херсонщини, Харківщини. І тоді я подумав: якщо ми в зоні бойових дій обороняємо їхні області, а вони тут відпочивають, то це якось неправильно…
Усі четверо ромів мають залізні підстави закінчити службу й повернутися додому. У Михайла, Дмитра й Альберта по троє й більше неповнолітніх дітей, а Василь (його двоє з чотирьох дітей – уже повнолітні) може оформити опікунство над хворою матір'ю.
Однак вони й далі служать у бригаді і своїм прикладом роблять для інтеграції ромів у суспільство більше, ніж будь-які довгострокові програми, пріоритетні стратегії, мультиетнічні концепції.
– Дехто з мого підрозділу, знаючи наші сімейні обставини, не вірив, що я повернуся з відпустки, – каже Барон. – Пригадую, коли приїхав назад, поклав сумку на порозі й залишився надворі покурити, хлопці один за одним почали виходити й вітатися: "Барон, ти таки повернувся!". Вони були раді мене бачити, і я їх теж. Значить, ми тут недаремно!..
Ярослав Галас, офіцер 128-ої окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади
