"Немного хипстер. Местами загроможденный. Уверенный в себе". Экскурсии по военному Киеву от Юлии Бевзенко
"Життя українців – як конструктор", – каже авторка проєкту "Шукай", київський гід Юлія Бевзенко.
Війна привчає до винахідливості: зі звичного набору життєвих деталей максимально використати ті, що доступні тут і зараз.
Цей хист креативити всупереч обставинам був в українцях здавна. Хіба могли без нього зварити борщ? "Гаразд, візьмемо, що є, і поєднаємо разом", – вирішили колись добрі люди, і так з'явився головний кулінарний бренд України.
"Тримаймо стрій, захищаємо країну тим, що є", – сказали у 2014-му добровольці та військові, і так з'явилися дивовижні ЗСУ.
Так захисники "Азовсталі" з горизонтом планування не ширше за автоматне "ріжко" тримали Маріуполь понад два місяці. Так сили оборони відбили атаки ворога під Києвом. Так змусили бігти росіян зі Зміїного, Харківської області та Херсона.
Так Юлія Бевзенко, як багато інших гідів, відновила роботу в Києві, попри прильоти ракет, повітряні тривоги та блекаут.
"У мене тепер є план А, план Б, залежно від ситуації, – розповідає вона. – Якщо тривога, можемо піти в одне зі сховищ. Я скоригую розповідь та формат екскурсії. Навіть лакшері-укриття в п'ятизірковому готелі, куди я маю доступ, це вже така додаткова, бонусна локація".
"У нас у всіх в житті тепер має бути план А, Б та В", – додає Юлія.
Бевзенко, родом з Ізмаїла, жартома називає себе киянкою п'ятнадцятирічного розливу. А ще менеджеркою Києва. Столицю України обожнює за те, що кожен знайде тут щось своє. Навіть під час війни.
"Українська правда" побувала на екскурсії Юлії Бевзенко "Золотий район", щоб зрозуміти, що змінилося в Києві після 24 лютого і в чому він залишився незмінним.
Блокпост
Віталій, Євген… Тетяно? Як доїхали? Метро, таксі? Пішки? О-о-о! Це добре. Це економія всього: бензину, грошей, електрики.
Це ваш син? Як звати? Остап? Зрозуміло. Добре.
Прості, світські питання та багато посмішок – за декілька хвилин до початку Юлія Бевзенко об'єднує дванадцятеро людей у команду. Біля фонтану на Золотих воротах, окрім киян, гості з Чернігова, Хмельницького та Луцька. Когось у столицю вигнала війна, хтось приїхав на один день заради прогулянки з Юлією.
– Раптом що, на кожній локації будуть вбиральні, – інструктує гід.
– Ми потерпимо, – лунають веселі жіночі голоси.
– Ні, ні, ні! – вигукує Бевзенко голосом не дуже строгої вчительки. – Ми не терпимо! Українці ніколи нічого не терплять!
Перше, що в одинадцятому столітті бачили паломники, коли заходили в Київ через браму – Софія. Перше, що побачила Юля, коли повернулась у столицю з Хмельницького, де рятувалась від навали росіян – порожні вулиці.
Перед тим, як завести в музей "Золоті ворота", Юлія розповідає, як тоді, на початку квітня, виклала в соцмережах фото з Золотих.
– Хтось прокоментував: "Вас же просили не викладати блокпости!", – згадує вона. – Я спочатку: "Де? Що? Нема там нічого!". Але то такий жарт був, дуже доречний: дев'ять століть тому це місце було фактично головним блокпостом Києва.
Наступні дві години про війну Юлія майже не згадає.
– Намагаюсь не експлуатувати цю тему, – скаже вона журналісту "УП" після екскурсії. – Ну, що я можу розказати людям? Вони й так самі все знають.
В деяких місцях війна залишила занадто очевидні шрами. В жовтні Бевзенко зі свого вікна бачила вибухи в районі університету Шевченка. Вже за декілька годин поїхала прибирати скло в одному з приміщень поруч із музеєм Ханенків.
– Атака була в понеділок, а вже на п'ятницю, суботу та неділю в мене були заплановані тури "Терещенківський квартал", – згадує вона. – Під час них я завжди кудись заходжу. В будинку №13 є офіс архітектурного бюро Ольги Богданової, з нього чудовий вид на парк Шевченка.
І ось люди приходять, а там побиті вікна, лежать нові склопакети. Замість дверей на балконі – клейонка. А в парку – величезна воронка від ракети.
Читайте також: "Столиця Бессарабії", або Чому хоч раз у житті треба побувати в Ізмаїлі
Тут
– Не знаю, друзі, де ви живете в Києві, але раніше він був дуже маленький, – показує Юлія макет у музеї "Золоті ворота". – Наприклад, територія, де зараз велотрек, тобто центральна частина Києва, була за стінами стародавнього міста. Її почали активно забудовувати лише у 19-му столітті.
– Якщо вас запитають, де центр Києва, то сьогодні це вже інша історія, – продовжує Юлія. – Хтось скаже: йдіть на Майдан та Хрещатик. Де ще центр особисто для вас? Так, Софія, звісно.
Що ще? Поділ, Андріївський узвіз, ок. Фунікулер та Поштова площа, так. А ще парк Шевченка. Або Арсенальна площа з Kyiv Food Market чи Маріїнський парк. Парк Слави та Лавра, яка була раніше за містом.
Порожні вулиці спершу лякали, та згодом гартували. Вже наприкінці квітня Бевзенко почала повертатися до екскурсій. Обережно запитала в підписників у Instagram, чи доречно це робити під час війни, та отримала схвалення.
– На початку квітня все ще було тривожно та страшно, – розповідає вона журналістові "УП". – Їздила на самокаті пустими вулицями та мріяла про ці божевільні корки на дорогах.
– А потім, коли ти бачиш, що наш Дніпро на місці, заспокоюєшся, – продовжує Юлія. – Всі пам'ятки архітектури тут. Президент – тут, Шмигаль – тут. Я – тут (сміється). Кияни – тут.
Повернення до Києва зробило мене сильнішою. Є відчуття, що все зробила правильно. Що я на своєму місці. Але це, знаєте, не таке зверхнє відчуття по відношенню до тих, хто ще не повернувся. В мене багато друзів та знайомих, які зараз за кордоном. І від того вони точно не перестали бути киянами.
Коли змінюються містяни, місто відчиняє майже всі свої двері. Цей синергічний ефект, який охопив столицю та всю країну, нагадав часи Майдана.
– Люди стали більше відкликатися, – розповідає Бевзенко. – Раніше було трохи важче потрапити на локації. Зараз вже багато пропонують колаборацій, спільних акцій.
У мене багато різних знайомств: з паркувальниками, консьєржами, з охоронцями посольств. У принципі, якщо буде сильний дощ, то мені парасольку навіть можуть дати.
Велика Підвальна
Велике бачиться на відстані. Великий ворог – теж.
Розчинені в імперії, кияни в 19-му столітті про оборону забули. Справжній недруг був настільки поруч, що розгледіти його було майже неможливо.
Рештки старовинних валів князя Ярослава, які завжди захищали місто, знесли. Замість них під наглядом двоголового орла проклали вулицю Велику Підвальну, яку потім назвали Ярославів Вал.
– Її починають розбудовувати, з'являється новий Київ, – розповідає Юлія Бевзенко. – Зараз ми зайдемо у будинок Підгорського. Багато хто чув, що це "замок барона Штейнгеля". Але барон Штейнгель насправді в ньому не жив та він йому не належав.
Тут жив Підгорський. На першому поверсі його прибуткового будинку працювала популярна на той час кондитерська "Неподалік Золотих воріт" ("А la Porte d'Or" – УП).
У другій половині 19-го століття Київ зростав та приваблював шукачів успіху й статків.
Юлія Бевзенко, стоячи у закритому дворику банку та коворкінгу праворуч від Будинку актора, згадує про одного з них – Соломона Когена.
– Коген, син тютюнового короля з Криму, приїхав у Київ та разом із братом відкрив власну фабрику та магазини, – розповідає Юлія. – Справи йшли дуже добре.
Він вирішив побудувати ось цю розкішну будівлю, молитовний дім, кенасу для всього декількох сотень київських караїмів.
Архітектором запросив Городецького. На той час він був таким собі апологетом цементу та бетону, за допомогою яких разом із італійським скульптором Еліо Саля створив Будинок з химерами, Костел Святого Миколая та теперішній Національний художній музей.
Коли Бевзенко питала в підписників про доречність екскурсій під час війни, однією з відповідей була: "Коли, як не зараз?".
Коли, як не зараз дізнаватись про минуле? Щоб усвідомити причини та невідворотність всього, що стало для багатьох шокуючим одкровенням.
Коли, як не зараз, не пробігати повз, починати робити кроки поза звичними життєвими маршрутами?
– Друзі, я проведу вас у квартиру, яку побудував колишній власник цього чотириповерхового будинку, – зупиняється Юлія на Ярославому Валу 14Б.
– Коли Родзянко продав все це та поїхав жити у США, ці приміщення та інтер'єр збереглися якимось чудом, – показує Бевзенко. – Спочатку тут був національний хор "Думка", потім і дотепер майстерня театрального мистецтва "Сузір'я".
Пізніше в розмові з журналістом "УП" Юлія скаже: "Ви не повірите, але навіть люди, які живуть у Києві дуже, дуже давно, часто питають: "А де музей "Золоті ворота"? Тобто вони знають метро, знають самі Золоті ворота, але не знають, що всередині є музей".
Запитують, де Старокиївська гора, де Музей історії України. Можна навіть провести експеримент, пропонує Юлія: вийти на Софійську площу та уточнити, де Софія, а де Михайлівський собор. І точно знайдуться ті, хто не відповість правильно.
"Але я – не сноб, – уточнює гід. – Перестала бути снобом одразу, як почала проводити екскурсії. Я не з тих, хто буде нав'язувати людям думку, що соромно щось не знати. Що вони мають обов'язково знати про Київ ось це, це і це.
Треба робити щось, кожному на своєму місці, щоб людям було цікаво жити в Києві та інших містах. Щоб вони ходили в музеї, театри, мали бажання самим дізнаватися щось нове".
Читайте також: "Wow, what the hell!", або Що робить київську Батьківщину-матір відомою на весь світ
Оптимістичний. Безкомпромісний. Креативний
Середньовічні Золоті ворота, караїмська кенаса, побудована на гроші тютюнового магната, та прибуткові будинки імперської епохи на Ярославому Валу. Шлях від цих локацій до кінцевої точки маршруту, Софії Київської, займає майже дві години.
Вийшовши з театру "Сузір'я", Юлія Бевзенко веде групу в одну з арок. Подвір'ями та гаражами з графіті, трохи охоплюючи вулицю Рейтарська.
– Коли Київ порівнюють із Берліном, я до того нормально ставлюсь, – сміється вона в розмові з репортером "УП". – Поняття центру в Києві теж розмите – він у кожного може бути свій, і це прекрасно.
– Місто складається з різних просторів, зон, де кожний знайде свою архітектуру, настрій, атмосферу, – продовжує Бевзенко. – На Липках це може бути одне, на Львівській площі – друге. На Лівому березі, на Троєщині, на арт-заводі "Платформа" – інше. Або Дорогожичі та Бабин Яр – то зовсім інша історія.
Хтось вважає, що Київ не можна називати "новим Берліном", не можна з чимось порівнювати. Та все можна! Від тих порівнянь Київ не перестане бути собою. Головне – бути впевненим у собі. А Київ у собі впевнений.
Попри поважний вік, він більше схожий на молоду людину. Років тридцяти п'яти, максимум сорок плюс. Трошки хіпстер, з кавою. Інтелектуальний, читає книжки, цікавиться багатьма речами. Не цурається нового. Креативний, може одразу зробити мем з усього.
Оптимістичний, вольовий, безкомпромісний. Дуже жвавий, працьовитий.
– Який ще? – малює Юлія портрет Києва, ніби той – людина. – Трішки не любить прибиратися, знаєте. Мiсцями захаращується, захаращується, а потім такий: "Боже мій! Під цими новобудовами вже не розгледіти мій діамант. Де я його загубив? Треба викликати клінінгову компанію!".
– В мене на турах бувають переселенці, – каже Бевзенко. – Все їм подобається, вони кажуть, що Київ – прекрасний. Але харків'яни відмічають, що їхнє рідне місто не таке, воно чистіше за Київ. А маріупольці: "Ой, у нас такий фонтан був! У вас тут такого немає".
Люди сумують за своїм домом, в них багато емоцій невимовних. І в мене немає задачі замінити їхні рідні міста Києвом. Це взагалі неможливо.
Читайте також: Серце України, або Як Софійський собор став головним храмом країни
Диво
На восьмому місяці війни Київ не зраджує себе. В темінь вулиць та районів вдихає життя гуркіт дизельних генераторів. Свiчки як горiли в храмах, так i горять.
– В готелі люди заселяються, – каже Юлія Бевзенко. – Метро працює, жіночки в переходах як торгували квітами та овочами, так і продовжують. Книжковий на Петрівці (метро Почайна – УП) відкритий.
Але не в цьому справа. Якщо навіть не працюватимуть наші улюблені кав'ярні, магазини, спортзали, музеї, Київ буде стояти, розумієте? Щось його робить міцним.
Про споконвічність міста, якого не лякають зміни, Юлія розмірковує на території Софії, яка нещодавно вразила Девіда Леттермана.
Наприкінці жовтня легендарний комік та телеведучий приїжджав у Київ знімати фільм про те, як Україна та її столиця з президентом-коміком стали світовими легендами.
– Леттерман знімав Зеленського, але не тільки, – розповідає Бевзенко. – Ще наших стендаперів, волонтерів. Я його зацікавила як менеджерка Києва. Як дівчина, яка робить тури містом.
Це була найкоротша екскурсія, яку я проводила. Коли Девід дізнався, скільки років Софії, сказав: "О, це вона стільки вже тут стоїть? Це вона і монголів бачила!".
Твердження про те, що місто стоятиме, допоки стоятиме Оранта – одне з найпопулярніших пояснень незламності Києва. Але воно звужує історію перемог лише до містичного світосприйняття, в якому майже немає місця людині.
– Хтось каже, що цієї весни Київ врятувався завдяки чуду, але я б не стала все перекладати на якісь неосяжні речі, – каже наостанок Юлія Бевзенко. – Київ боронили чоловіки та жінки, добровольці, волонтери. Мирні люди різних професій, кожний на своєму місці. Київ вільний завдяки їм.
Так, у перемоги багато факторів: погода, ландшафт, наші річки або велика вода в районі дамби (Київського водосховища біля сіл Козаровичі та Демидів – УП). Але ж ту дамбу комусь треба було підірвати?
Диво? Ок. Хай будуть всі ці легенди. Не треба людей переконувати, якщо вони в них вірять. Хай буде диво, але поєднане з героїзмом украïнцiв.
Євген Руденко, УП
