Щекавица по-английски. Как пережить 57 ночей "прилетов" подряд

Після одного з повітряних нальотів загорівся Музей природознавства. Поки його гасили, вода потрапила на 147-річне насіння шовкового дерева з колекції, і воно згодом проросло.

Бомби зруйнували зоопарк, звідти втекла зебра, і городяни бачили на вулицях чорно-білу примару.

Жителів міста закликають проводити в протигазі щонайменше 30 хвилин на день, щоб звикнути до нього на випадок газової атаки. Дітям видано протигази із зображенням Міккі Мауса.

Про це писали лондонські газети восени 1940-го, в розпал масових бомбардувань англійських міст німецькими літаками.

Операція "Бліц" або "Лондонський бліц" тривала з 7 вересня 1940-го до 10 травня 1941-го, причому на початку − 57 ночей поспіль. 

Люфтваффе бомбили військові об'єкти, дамби та гідротехнічні споруди, портові доки. Але згодом почали знищувати житлові квартали та "центри ухвалення рішень". Одними з їхніх мішеней стали будівля парламенту − Вестмінстерський палац і королівська резиденція в Букінгемському палаці.

Німці були переконані, що бомбардування Лондона зламає дух його жителів і завдасть Англії такої шкоди, що висадка десанту на Британські острови не знадобиться − країна капітулює і вийде з війни.

Розрахунок виявився хибним. Британці відмовилися не лише капітулювати, а й навіть змінювати свої звички. В Лондоні працювали ресторани і паби, листоноші на велосипедах розвозили пошту серед руїн, у Національній галереї на Трафальгарській площі піаністка Майра Хесс під час ланчу давала щоденні концерти.

Залишився вірним своїм звичкам і король Георг VI − навіть улюбленому виду туалетного паперу не зрадив.

"У нас дедалі менше певного типу паперу, шо виробляється в Америці і який неможливо роздобути тут. Одна-дві упаковки по 500 аркушів, що надсилаються з розумними проміжками, були б вельми бажані. Ви напевно зрозумієте, що мається на увазі. Назва починається з літери В", − писав він послу Великої Британії у Вашингтоні. Багато років по тому англійський історик Ендрю Робертс дійшов висновку, що йшлося про папір марки Bromo. 

Щоденне життя під бомбами створювало особливу атмосферу істеричної ейфорії. Мешканка Лондона Олівія Кокетт так описувала у своєму щоденнику вимушену прогулянку під час чергової повітряної атаки і роботи ППО:

"Йшли прямо в сяйво повного місяця. Були в такому захваті від його краси, що дійшли до Брікстона, крізь гарматну стрілянину та інше, захоплюючись світлотінню, радіючи порожнечі й тиші вулиць. Як сказала Пег, уся ця війна, усі ці гармати здаються чимось банальним, чимось незначним на тлі похмурої пишноти".

Гортаючи спогади лондонців 1940-го, українцям неважко впізнати себе сьогоднішніх.

"Українська правда" згадує, звідки з'явилася ідея перемагати у війнах за допомогою повітряного "терору міст" і як морква допомагала пережити відключення електрики, а секс і жарти − постійні "прильоти". 

А також разом із соціально-політичним психологом Валентином Кімом аналізує, чи змінилося за 80 років ставлення людини до життя під обстрілами.

Що таке "доктрина Дуе"?

Італієць Джуліо Дуе наприкінці 19-го століття служив артилеристом, а під час Першої світової війни командував одним із підрозділів військової авіації.

Коли італійська армія опинилася на межі поразки в боях з австрійцями, полковник Дуе запропонував силами 500 аеропланів завдати удару по тилових містах противника. Але, на щастя для австрійців, відстоював свою ідею так емоційно, що його віддали під суд за критику командування та засудили до року тюремного ув'язнення.

1921-го року генерал опублікував свою роботу "Панування в повітрі" й увійшов в історію військової науки автором "доктрини Дуе".

По суті, вона стала обґрунтуванням терору з повітря проти мирного населення, щоб підірвати його волю до продовження боротьби.

"Набагато вигідніше трощити моральний опір, викликаючи розкладання погано дисциплінованих організмів, сіючи паніку і жах, ніж вдарятися об більш-менш значний матеріальний опір", − пояснював Дуе свою доктрину терору міст і цивільного населення.

Бомбардування Лондона стали одним із перших втілень цієї доктрини на практиці.

Бомбосховища

Крім наземних сховищ із цегли та бетону і станцій підземки, лондонці користувалися укриттями двох типів.

"Сховище Андерсона" − конструкція з 14 аркушів гофрованого заліза, яку прикопували і покривали шаром землі на ділянці біля будинку. Усередині обладнували спальні місця, а на даху укриття саджали овочі та квіти.

"Більшою небезпекою, ніж можливий удар бомби, було те, що на голову з покрівлі бомбосховища звалиться кабачок", − писав про такі укриття американський журналіст.

Другий тип укриття – "сховище Моррісона" встановлювали всередині будинків. Це був металевий короб із бічними дротяними сітками. Коли не було бомбардувань, його використовували як обідній стіл.

Про настрої лондонців у проміжках між нічними бомбардуваннями писала у своєму щоденнику американська журналістка і мандрівниця Вірджинія Коулз:

"Розмови точилися навколо однієї теми − де і як спати. У кожного була своя теорія з цього приводу: хтось надавав перевагу підвалу; інші запевняли, що горище або дах безпечніші − вас не завалить уламками так, що ви не зможете вибратися; хтось рекомендував вузьку траншею, викопану в саду позаду будинку; знайшлися й ті, хто наполягав на тому, що краще забути про це все і з комфортом померти в ліжку".

Зі щоденників Джорджа Орвелла

25.6.1940

Минулої ночі близько першої години повітряна тривога...

Ми піднялися й одяглися, але до сховища не пішли. Так усі чинять, тобто піднімаються, а потім просто стоять, базікають, що має дуже дурний вигляд.

Але здається природним прокинутися, коли чуєш сирену, а потім соромно йти до сховища, якщо немає пострілів чи інших причин для занепокоєння.

23.8.1940

Сьогодні вночі, близько 3, повітряна тривога. Встав, подивився на годинник, відчув, що ні на що не здатний, і одразу знову заснув...

Той факт, що зараз повітряна тривога лунає всюди на великій території, коли німецькі літаки діють лише в одній її частині, призводить не тільки до того, що люди без необхідності прокидаються або відриваються від роботи, а й до того, що в багатьох складається враження, ніби повітряна тривога завжди буде хибною, а це, вочевидь, небезпечно.

31.8.1940

Сигнали повітряної тривоги, приблизно по пів дюжини або близько того на кожні 24 години неабияк всім набридли.

Стрімко поширюється думка, що потрібно просто не зважати на нальоти, окрім тих, про які відомо, що вони масштабні й відбуваються у твоєму районі.

Щонайменше половина тих, хто прогулюється в Ріджентс-парку, на мій погляд, не звертає уваги на сигнал тривоги. 

17.4.1941

Найважчий наліт минулої ночі, можливо, найсильніший за багато місяців для Лондона...

Зенітки продовжували гуркотіти майже всю ніч. Сьогодні не можу знайти жодної людини, хто б сказав, що спав минулої ночі, і Е. каже те саме. Звичайна формула: "Я ні на мить не заплющував очі".

Гадаю, все це дурниці. Звичайно, в такому гуркоті важко заснути, але Е. і я, напевно, проспали пів ночі.

"Якщо ви не тікаєте в бомбосховище, це не обов'язково означає, що ви стали фаталістом"

Розповідає психолог Валентин Кім:

− Жага до життя і страх смерті впливають на людину незалежно від того, коли і де вона живе.

Я багато разів бачив у Києві людей, не задоволених, що їх виставляють з торговельних центрів під час повітряної тривоги. Вони стоять групкою перед входом і обурюються більше адміністрацією магазину, аніж Путіним і рашистами. Хоча, звісно, дістається і Путіну.

Демонструвати можливість жити звичайним життям – готувати їжу, не бігти, як ошалілий, в бомбосховище, прогулюватися з собачкою – це прояви зневаги до повітряної тривоги. Це більше соціальна реакція – інші мають бачити, що я не боюся.

Багато чого визначає зовнішній чинник. Я впевнений, що поведінка киян і харків'ян сильно відрізняється під час повітряної тривоги. Якщо в Києві щось прилітає раз на сотню тривог, то у Харкові всі знають, що може прилетіти будь-якої миті, і там такої демонстрації зневаги немає.

Чи побільшало в нас фаталізму? Стверджувати це складно, тому що ми знаходимося в моменті, в середині події. Сьогодні наші реакції часто визначаються не переконаннями, а рефлексивною реакцією. 

Якщо ви не тікаєте в бомбосховище від обстрілів, це не означає, що ви стали фаталістом. Це може бути викликано послабленням інстинкту самозбереження через звичайне виснаження і втому.

Блекаут

"Я стояла на тротуарі мосту Гангерфорд, що перетинає Темзу, і дивилася, як зникали вогні по всьому Лондону.

Величезне місто нагадувало казкову країну з вогнями, що простягалися до небес, а потім усі райони, один за одним, занурилися в темряву, наче хтось клацнув вимикач...

Це був не просто запроваджений на час воєнного стану блекаут, це була лякаюча ознака того, чим може обернутися ця війна. Ми не думали, що нам доведеться битися в темряві, що світло виявиться нашим противником", − писала у вересні 1939-го шотландська журналістка Меа Аллан.

Реальність виявилася менш казковою, ніж її опис. Після заходу сонця переміщуватися доводилося в повній темряві. Мешканці Лондона з незвички падали з мостів, потрапляли під колеса автобусів і автомобілів.

У 1940 році найпопулярнішим товаром стали білі куртки, тростини з маленькими вбудованими лампочками, люмінесцентні значки і нарукавні пов'язки, які допомагали помітити один одного в темряві. 

Не розпещені сонячними днями британці, позбувшись і штучного освітлення, відреагували на блекаут "світломаскувальною анемією". Таким клінічним терміном лікарі називали вид афективного розладу, що супроводжувався порушенням серцевого ритму, зниженням концентрації і депресіями.

Боротися з нею рекомендували морквою. Бета-каротин, що міститься в ній, переконували англійців, допомагає орієнтуватися в темряві майже так само добре, як удень.

"Якщо ми включимо до свого раціону досить багато моркви, то зможемо подолати цю поширену недугу", − йшлося в заяві Міністерства продовольства 22 грудня 1940 року.

"Лорд Вултон (міністр продовольства − "УП") намагається пересадити населення з кабачків і брюссельської капусти на моркву, − писав керівник лондонського офісу "The New York Times" Реймонд Деніелл. − Про цей овоч він говорить так, ніби той здатен змусити крота бачити в шахті".

Популяризувати моркву як спосіб боротьби з наслідками блекауту мав пілот королівських ВПС Джон Каннінгем − британський прототип "привида Києва". За короткий час він збив у небі 20 ворожих літаків, з яких 19 − у темний час доби. Як стверджувала пропаганда, це сталося завдяки тому, що він поглинав неймовірну кількість моркви.

Про те, що такою своєю ефективністю в небі над Лондоном він завдячує не стільки моркві, скільки секретному радару, який давав змогу з високою точністю визначати, де перебувають німецькі літаки, уточнювати не стали.

Зі щоденників Джорджа Орвелла

29.8.1940

Уперше за 20 років почув, як водій автобуса виходить із себе і грубить пасажирам. Наприклад, минулої ночі голос із темряви: "Хто веде цей автобус, леді, я чи ви?".

29.12.1940

Із газетного повідомлення про наліт (без іронії): "Бомби падали, наче манна небесна".

22.1.1941

Через дефіцит цибулі у всіх загострився нюх на її запах. Четвертинка цибулини, покришеної в рагу, відчувається дуже сильно. Е. вчора відчула, щойно я її поцілував, що я шістьма годинами раніше їв цибулю.

7.2.1941

Люди лише нещодавно почали замислюватися: воюємо ми проти наці чи проти німецького народу.

Це пов'язано з питанням про те, чи варто Англії оголосити про свої цілі у війні і взагалі мати якісь цілі в цій війні. Усі, чию думку можна поважати, виступають проти того, щоб узагалі надавати війні якогось значення. "Наше завдання − побити бошів (презирливе прізвисько німців – "УП"), це єдина мета війни, про яку варто говорити"), і з таким самим успіхом ця позиція може зрештою перетворитися на офіційну політику.

Памфлет Вансіттарта "Ненавидіти Німеччину", за чутками, розходиться як гарячі пиріжки.

1.3.1941

Б., які приїхали до Лондона лише кілька тижнів тому і не застали бліц, кажуть, що, на їхній погляд, лондонці дуже змінилися: всі дуже істеричні, говорять набагато голосніше і т. д., і т. д. Якщо це правда, то це відбувається поступово і цього не помічаєш, перебуваючи всередині ситуації, як не помічаєш, наскільки виросла дитина.

Єдина зміна, яку я точно помітив відтоді, як почалися нальоти: люди набагато охочіше розмовляють на вулицях із незнайомцями.

15.4.1941

Минулого вечора пішов у паб послухати 9-годинні новини і, запізнившись на кілька хвилин, запитав господиню, які були новини. "О, ми ніколи їх не вмикаємо. Ніхто їх не слухає, розумієте. А в тій залі грало піаніно, і вони не хотіли зупинятися заради новин"...

Щоразу відчуваєш, ніби б'єшся об непроникну стіну дурості. Але, звісно, часом дурість могла послужити добру службу. Будь-яка європейська нація, опинившись на нашому місці, давно б уже благала про мир.

Секс під бомбами

"Нічна рутина сирен, загороджень, нальотів... Безпомилкове впізнавання звуку моторів ("Де ви? Де ви? Де ви? Де ви?"). Розриви бомб наближаються, потім віддаляються, заворожуючи тебе, як приворотне зілля", − описував стан лондонців письменник Грем Грін.

Цю цитату з його есе Лара Фейгел зробила назвою й епіграфом своєї книги "Приворотне зілля бомб".

"Лондон став містом галюцинацій і барвистого божевілля, містом, у якому сам страх міг перетворитися на заразливу ейфорію. У Лондоні життя щодня наражалося на небезпеку, тому кожен день був непередбачуваний, кожен ніс у собі буйну, хоч і нереальну, інтенсивність життя − як останній день на Землі...

Це був час, коли щотижнева загроза смерті збила кайдани раціональної поведінки з мешканців Лондона: у місті панували гарячкові веселощі та стояв любовний чад − перед обличчям смерті лондонці безоглядно кохалися, причому не тільки з партнером по подружжю", − писала Фейгел.

Через брак своєї Щекавиці, де можна було б влаштувати групову оргію, лондонці боролися зі страхом смерті більш камерно.

Ось кілька спостережень тих, хто восени 1940-го став свідком і учасником цієї епідемії закоханості в життя під бомбами.

Вірджинія Коулз: "Ніхто не хотів бути на самоті. Часто можна було почути, як та чи інша цілком респектабельна дама каже своєму супутнику: "Я не піду додому − якщо тільки ви не пообіцяєте, що залишитеся на ніч".

Теодор Рослінг: "На молодь це, безсумнівно, чинило збудливу і стимулюючу дію. Це був просто дар Господній для пустотливих дівчат, бо щойно починала вити сирена, на них не чекали вдома аж до ранку − коли лунав сигнал відбою повітряної тривоги...

Молодим істотам не хотілося думати, що вони помруть, так і не поділившись із кимось своїм тілом. Це був секс не заради грошей чи шлюбу, а з любові до того, що ви живі".

Вільям С. Пейлі: "Звичні бар'єри, що заважали завести роман із певними людьми, розлетілися на друзки. Якщо здавалося, що справа йде непогано, то і вам було непогано, і до біса різницю між "не можна" і "можна".

"Тілесність, потреба відчувати тіло – і власне, і іншої людини, це наша реакція на стрес і на страх"

Розповідає психолог Валентин Кім:

– Схильність до сексуальних проявів під час важких випробувань притаманна не лише англійцям.

Це історія про те, що на тлі реальної загрози для життя людина інстинктивно згадує про продовження роду. Можна згадати сплеск народжуваності в США наприкінці весни і на початку літа 2002 року – через дев'ять місяців після атаки терористів 11 вересня 2001-го.

Сьогодні українці як ніколи відчувають глибину потреби в спілкуванні, єдності, в тому числі на рівні тілесності, нам необхідно відчувати тіло – і власне, і іншої людини. Це наша реакція на стрес і на страх.

Серед жінок-волонтерів все частіше проявляється архетип амазонки. Молода красива дівчина або жінка, в підігнаній формі, знаходиться в оточенні чоловіків і це відбувається на фоні загальної небезпеки, на блокпостах, на фронті. Я не кажу, що сексуальні мотиви тут домінують, але вони так само впливають на поведінку, як і інші мотиви: патріотизм, бажання бути корисними. Але це також про власну привабливість і про потребу відчувати увагу осіб протилежної статі.

Це саме стосується і чоловіків. Подивіться, як змінився портрет пересічного військового – через одного це бородачі, які демонструють свою чоловічу сутність. Це теж демонстрація зокрема й сексуальності.

Історія про оргію на Щекавиці – це культурно підфарбований прояв потреби проживати емоції з іншими людьми на тлі розмов про ядерну загрозу і про те, що всі ми помремо.

Чому ця акція поки що лишилася поодиноким проявом, а не трендом? На мою думку, це пов'язано з демографічною картиною. Сьогодні в Україні людей, схильних до публічних проявів сексуальності, менше, ніж було в Англії 1940-х. Молоді лондонці тих часів – покоління, яке народилося внаслідок першого демографічного переходу, коли Європа і США переживали сплеск народжуваності.

Ми зараз в іншому демографічному прошарку. 1990-ті – це провалля народжуваності. Тому зараз людей, яким 25-35 років, замало у порівнянні з тими, кому за 40 або до 20.

Жарти під бомбами

Специфічне англійське почуття гумору не зраджувало лондонцям навіть у дні найжорстокіших бомбардувань.

"Мене осінило: одне з невеликих благ війни в тому, що вона відучила газети від ідіотської звички перетворювати на першочергові новини вчорашню погоду", − писав Джордж Орвелл у червні 1941-го.

Вирушаючи дивитися на зруйнований пожежею центр міста, лондонці кепкували на адресу французів: "Нехай собор Святого Павла буде в такому стані у вільному Лондоні, ніж цілий і неушкоджений Нотр-Дам в окупованому Парижі".

Ще одним об'єктом для жартів був меморіал, споруджений королевою Вікторією на честь свого чоловіка − принца Альберта. Городяни шкодували, що внаслідок бомбардувань від пам'ятника відкололися лише маленькі осколки мармуру, і були не проти прямого влучання німецької бомби. Річ у тім, що Альберт мав німецьке походження і носив титул принца Саксонського із Саксен-Кобург-Готської династії.

Як пожартували б сьогодні, германофобія була все ще недостатньою.

Лондонці із задоволенням співали "осучаснену" народну пісню:

"Ось хатка, яку збудував собі Джек.

А це бомба, що впала на хатку, яку збудував собі Джек.

А це гун, який скинув бомбу на хатку, яку збудував собі Джек.

А це рушниця, з якої вбили гуна, що скинув бомбу на хатку, яку збудував собі Джек".

Але вершиною англійського гумору стало оповідання Грема Гріна "На жаль, бідний Мейлінг", написане того ж 1940-го.

Кишківник головного героя оповідання має унікальну властивість запам'ятовувати звуки навколишнього світу, а потім відтворювати їх.

Конфуз трапився 3 вересня 1940-го. У рідкісний момент перепочинку між нальотами, під час ділової зустрічі шлунок відправив в укриття ділових партнерів головного героя. "Животу бідолашного Мейлінга подобалося відтворювати сигнал "Увага, повітряна тривога", а ось інший сигнал, "Відбій повітряної тривоги", він виконувати не бажав".

До слова, сюжет оповідання виник не на порожньому місці. Багато лондонців у ці місяці почали скаржитися на шлунково-кишкові розлади, що дістали назву "тривожний живіт" − з натяком на повітряні тривоги.

"Ми керуємо тим, над чим можемо посміятися"

Розповідає психолог Валентин Кім:

– У психотерапії є такий момент – коли клієнт починає жартувати з власних проблем, це один із маркерів того, що він здатний з ними впоратись.

Зверніть увагу, тільки-но обстріляли Київ дронами, в соцмережах миттєво з'явилися нові меми. З останніх – звернення влади до українців: "24 лютого: не треба панікувати. 17 жовтня: не треба самотужки збивати іранські дрони".

Наші жарти з одного боку свідчать, що ми перебуваємо в стресі, а з іншого – показують нашу адаптивність. Жартуючи, ми намагаємось повернути можливість керувати власним життям. Це допомагає бути ефективними і, найголовніше, приймати реальність. Гумор – це ще й про те, що ми сприймаємо реальність, а не заперечуємо її.

До того ж ми сміємося не лише над ворогом. Ми також іронізуємо над собою, намагаємось сприйняти себе більш реалістично. Людина не може бути або суцільним героєм, або суцільним злодієм. Ми здатні сміятися над собою і це означає, що ми себе не ототожнюємо ані з жертвою, ані з рятівником.

Здатність сміятися над обставинами – дуже економна реакція. Гнів – сильна, але короткочасна емоція. Вона знищує ваш ресурсний запас, забирає у вас енергію і здатність діяти раціонально. Почуття гумору – в цьому сенсі зворотна реакція. Вона нічого не забирає, навпаки додає.

Нами керує те, що викликає у нас гнів. І навпаки – ми керуємо тим, над чим можемо посміятися.

***

"Лондонський бліц" тривав вісім місяців. За цей час під бомбами загинули понад 40 тисяч людей, близько 1,4 мільйона залишилися без житла.

А в 1944-му почалися обстріли Лондона німецькою "диво-зброєю" − реактивними снарядами "Фау-1" і ракетами "Фау-2". Лише з червня до вересня 1944-го по британських островах було запущено близько 10 тисяч "Фау-1", з яких 3 тисячі досягли цілей.

Повітряний терор проти мирного населення виявився безсилим − як це було в історії і до, і після бомбардувань Лондона. Всупереч "доктрині Дуе" результат воєн вирішується не обстрілами міст у тилу, а перемогами на фронтах…

13 лютого 1945 року британська авіація завдала удару по Дрездену − союзники скинули на місто 4000 тонн авіабомб.

"Дрезден був схожий на Місяць − одні мінерали. Камені розжарилися. Навколо була смерть", − згодом писав Курт Воннегут. У 1945-му майбутній автор "Бійні номер п'ять" дивом вижив під час цього бомбардування, разом з іншими американськими військовополоненими перебуваючи в Дрездені.

Так "безконтактна війна" і "терор міст з повітря" перетворилися на бумеранг невибіркової відплати, який не ділив німців на "хороших" і "поганих". 

І це ще один невивчений онуками "дідів, що воювали" урок не відретушованої історії.

Михайло Кригель, УП