Виктор Розовый: Нас ожидают моменты, из-за которых жить хочется: Путин сдохнет, Рашка развалится, мы победим
Українці знають Віктора Розового в якості лідера культової команди "Ліги сміху" "Загорецька Людмила Степанівна" та як автора гумористичного Youtube-каналу "Горобина".
Впродовж останніх кількох років гумористичні відео Розового збирали сотні тисяч, а часом і мільйони переглядів на Youtube. Напередодні повномасштабної війни комік став навіть співведучим шоу "Ліги сміху", яку до перемоги на виборах президента вів Володимир Зеленський.
Однак з 24 лютого Розовий призупинив комедійну діяльність.
Зараз він носить військову форму, несе службу в ССО "Азов" Київ та бере участь у бойових діях.
В інтерв'ю "Українській правді" Віктор Розовий розповідає про те, як потрапив в "Азов", про бойових побратимів і гумор в окопах, пригадує, як працював із Зеленським, пояснює, чому на фронті не люблять Арестовича та чому до ворога треба ставитися з богемною зневагою.
"Щоб заспокоїти маму, казав їй, що не воюю, а всім брешу"
– Ти популярний комік. Як так сталося, що зараз ти служиш в "Азові"?
– Для мене честь бути частиною "Азову". Розкажу з самого початку. Я хотів піти служити ще в 2014 році. Але так обставини склалися, що не вийшло. І це не через сумніви, а через те, що я не знав, куди йти.
Військкомат – це повна бюрократична установа, де треба приходити з паспортом, військовий квиток приносити, ще щось нести. А будь-які бюрократичні волокити для мене є повним пеклом.
Через це я думав долучитися до якогось добровольчого формування, і "Азов" для мене були ну просто богами війни.
В лютому не було взагалі ніяких сумнівів, що треба йти на фронт. Доля могла мене кудись інакше занести, але у мене був друг в "Азові". Він перебував у Києві, тому що тоді в Київській області відбувалися бойові дії.
Так співпало, що коли почалася війна, я сильно захворів. І в мене ще температура 37 градусів, але все одно – зібрався і поспішив на війну. Пам'ятаю, що їду в поїзді один на весь вагон, є лише я і провідниця. Потім виходжу, а на пероні поліцейський перевіряє документи й каже: "Ого, нічого собі! Всі звідси, а ви сюди? Наша людина". Це було приємно (посміхається).
Потім була операція, про яку не можу говорити, але до неї закликали добровольців. Я всіма руками і ногами хотів у цю операцію потрапити. Після цього почалося оформлення документів. На жаль, через ті ж самі бюрократичні волокити оформлення затрималося, і я не встиг.
Тому участь у бойових діях почав брати аж на початку травня.
– Де саме?
– В Запорізькій області.
– Які завдання виконуєш?
– Ой, дуже багато. Від коригування артилерії до супроводу груп. Багато чого робили, не все можу розповідати.
Коли потрапляєш у військову структуру, взагалі не знаєш, що можна говорити, а що ні. Тому попрошу до моїх відповідей ставитися з розумінням.
– На Youtube набирають популярності твої відеоблоги з фронту, які ти робиш для "Азову". Це твоя особиста ініціатива?
– Ні. Звичайно, ні (сміється). Подивилися, що є отакий пацан у нас, давайте його використовувати раціонально.
– Як люди, з якими ти служиш, реагували на твою появу поруч із ними?
– У мене ж там багато друзів, я прийшов насамперед до друзів. Було таке, що ми десь на бойовому завданні, і там люди прямо кричали: "О, Вітя, ти тут".
А було раз таке, що ми приїхали на позиції, мене впізнали і одне ТрО подарувало гранатомет. Це було прямо так: "Хочеш гранатомет? На, тримай!" (сміється).
– У твоїх влогах люди "на нулі" постійно жартують, намагаються якось розважати один одного. Розкажи про цей військовий гумор.
– Військовий гумор – це дуже чорна тема. Я ніколи не сприймав такий гумор, але коли попав у військо, стало смішно моментами.
Мені розповідали історію, що когось поранили і уламок десь в ногу потрапив. А знаєте, є такий термін геймерський "лутати" – мається на увазі якісь речі забирати.
От і його почали "лутати" по приколу і він почав кричати, типу: "Та я просто в ногу поранений" (сміється).
– Який побут, до речі, на передовій? Моє питання не про бойові дії, а про те, як там відбувається життя? Що їдять "на нулі", як відпочивають?
– Дискомфортно дуже сильно. Ти на певний час перетворюєшся на людину, що живе на вулиці, вибачте за порівняння. Спиш, живеш, харчуєшся на вулиці. "На нулі" дуже аскетичне і небезпечне життя.
Але коли було літо, то було прикольно. Зараз похолодало, то вже не так. А влітку взагалі було враження, ніби ти в якомусь дитячому таборі. Тільки тут можуть вбити (сміється).
Знаєш, з друзями їздиш, стріляєш, по тобі стріляють. Було "весело". От і гумор, про який ти запитуєш.
У мене дві теорії, чому я особисто сміюся. Це або якась захисна реакція, бо війна насправді – це взагалі смішна штука. Можливо гумором намагаєшся якось захистити свою психіку.
А ще одна теорія, що для нашого народу немає місця для журби. Журба – це щось апріорі погано. То тільки Шевченку можна було і все (сміється).
– Які люди з тобою несуть службу? Ким вони працювали раніше? Чим жили до війни?
– Дуже різні люди є. Але всі дуже вмотивовані. Ким би хто не був – максимальна вмотивованість.
Коли перший раз я їхав на нуль, то було якесь таке всередині відчуття хвилювання, що десь щось прилетить або ще щось.
І от коли приїжджаєш, знаходишся з тими людьми поруч – в тебе все знімається як рукою. Навіть складається враження, що нормально, взагалі нічого такого страшного. Коли з вмотивованими людьми знаходишся, то страх абсолютно відпадає.
А загалом люди переважно з вищою освітою, але є й багато молодих пацанів, яким по 18-19 років.
Але вони взагалі якісь нереальні… Знаєш, є такий термін "піднесення морального духу"? Це коли, наприклад, там піхота десь іде і поруч танк знаходиться. От ці малі і є тим самим танком з тобою. Це люди-танки.
– До речі, побутує думка, що на фронті воюють схід, південь трохи менше центр країни, а от Західна Україна – максимум волонтерить. Що скажеш на такі тези?
– Ні, це неправда, це російське ІПСО, щоб посіяти розбрат між населенням України.
Там є люди з усієї України. Є оцей найпоширеніший міф про територіальну оборону, що ТрО знаходиться у себе в містах. Це не так, кожне ТрО заходиться на фронті.
Розкажу ситуацію з власного досвіду. Ми їдемо на авто, користуючись навігатором, не буду казати, де саме.
Їдемо, зупиняємося і думаємо: чи їхати вперед, чи нам їхати в бік? Попереду ніби є небезпека, але навігатор нас туди веде (посміхається). Вирішуємо, що їдемо вперед.
І тут вилітає мужик та й кричить: "Пацани, стійте, не їдьте туди, там же вони". Оскільки ми не матюкаємося в інтерв'ю, не уточнятиму, хто ці "вони" (сміється). І ця людина, яка нас врятувала, була зі 103-ої ТрО Львівської області.
– Більшість твоїх колег займаються волонтерством, дають концерти, збирають гроші на ЗСУ. Чому ти пішов таким шляхом? Яка твоя персональна мотивація – за що ти воюєш?
– За що? Та за Україну. Зараз пишеться нова історія України. І ми маємо змогу до неї доторкнутися, взяти участь у творенні історії.
Те, що Україна переможе, у мене ніколи не було сумнівів. Навіть із самого першого дня, які б складні моменти не були, я завжди був впевнений у тому, що Україна переможе. І так буде. І зараз у мене є можливість доторкнутися до історії і вбивати росіян. Бог подарував таку можливість (сміється).
– Правда, що твоя мама, не знає, що ти служиш?
– Знає вже. На Youtube вже подивилася (сміється).
– Ти раніше говорив мамі, що будеш лише волонтерити?
– Та ні, не так (починає реготати). Я мамі сказав, це все неправда, я не воюю, а всім брешу, що воюю (сміється). Ну зараз вже знає, я їй пом'якше все розповідаю.
– Я так розумію, що мама подивилася твої інтерв'ю на Youtube?
– Та я дав інтерв'ю, а потім згадав: блін, мама! Не знаю, чи можна розповідати, бо мама буде сваритися (робить паузу).
Коротше, у мене був план, щоб мама не бачила. Я думав її заблокувати на каналі тому, де було моє останнє інтерв'ю. Тому домовився з Романом Бебехом, автором каналу, щоб він її заблокував.
А те, що вона може не залогінитися, і подивитися не зайшовши у свій акаунт, я це не подумав. По ходу, мама так і подивилася.
"Мені не треба популярності чи грошей. Я завжди хотів придумувати такий гумор, щоб всім зривало дах"
– Якби не було повномасштабної війни, чим би ти займався?
– Та тим самим. Я був ведучим "Ліги сміху". Ми в новому сезоні з Кошовим разом вели. Провели шість концертів. Не знаю, чи вони тепер вийдуть. Але сподіваюся, що все ще попереду.
– Як ти почувався у ролі ведучого з Женею Кошовим?
– От Кошовий крутий чувак. А мені було дуже тривожно. Дуже переживав, бо відповідальність велика. Але Кошовий завжди підтримував, від нього взагалі постійно колосальна підтримка була.
Він навіть зараз під час війни інколи надсилає повідомлення, типу: "Що ти там, все нормально в тебе?". Я це ціную.
– Чому після "Загорецької" і після відходу Володимира Олександровича з "Кварталу" "Лігу сміху" стало нецікаво дивитися?
– Важко на це відповісти. Можливо, є якийсь дефіцит концепцій гумористичних.
"Ліга сміху" – це ж постКВНівське явище. Але в КВН була чітка структура, де все будувалося на грошах і на корупції.
А в "Лізі сміху" все відбувається вільно. Тобто, якщо ти маєш гумористичні ідеї, то можеш з ними добитися успіху в "Лізі сміху". А в КВН вирішували завжди все тільки гроші.
І саме через це я б не хоронив "Лігу". Я думаю, що в кінці кінців воно знову піде нормально. Можливо, зміна поколінь іде. Раніше там же було покоління, яке зростало на КВН. Зараз зростає покоління, яке виключно виховане "Лігою сміху". От, можливо, якось так.
– Чи є конкуренція між командами поза сценою? Можливо, якісь заздрощі?
– У мене були (сміється).
Я себе міг ловити на думці, типу: "Як вони таке могли придумати, чому це не я придумав оце? Чому це вони придумали?".
І постійно, коли генеральна репетиція, там збираються команди всередині зали, одна команда виступає, а інші реагують.
І я завжди слухав, потім дивився по сторонах, мовляв, чому всі сміються? І думав: "Не смійтеся! Сидіть просто спокійно, це не смішно. От ми самі смішні, а вони, типу, таке. Ми – апогеї гумору, з нас сміятися треба!" (сміється).
– Ви заробляли в "Лізі сміху"?
– Ні. Ми отримали взамін можливості.
– Які?
– Якщо в тебе є клепки, то можна буде з цього мати зиски.
– Популярність, впізнаваність?
– Я не люблю просто слово популярність або ще щось таке. Є двіжуха, і ти в цій двіжусі можеш стати найкращим. Напевно, саме це я переслідував завжди – в українському гуморі стати одним із найкращих.
Мені не треба популярності чи грошей. Я завжди хотів придумувати таку гумористичну концепцію, щоб всім зривало дах.
– Про "Квартал 95" хочу запитати. Тобі подобався їхній гумор до того, як ти з ними не почав пересікатися?
– (Посміхається) А можна не відповідати на це питання?
Це гумор для загалу. Люди прагнуть цього гумору, і гуморист дає їм такий гумор. В цьому немає нічого поганого, це нормально, коли є запит у людей. На мій погляд, наш гумор був інакший.
Ми робили гумор, який подобався нам, і вже після цього ми заставляли людей його любити.
– Стоп. Люди самі йшли за вами – в цьому і фішка, що ви нав'язували свій порядок денний, а от "Квартал" орієнтується на запит глядача. Хіба не так?
– Є таке поняття, як глибина гумору. Напевно, наша концепція не така глибока, як та концепція, яку пропонують вечірні гумористичні шоу.
– Ти відповідаєш так дипломатично, щоб не посваритися з "Кварталом"?
– Це правда просто і все.
– У гумористичних тусовках говорять про те, що коли Зеленський працював у "Кварталі", то він там був таким собі "диктатором". Ви з ним пересікалися у роботі? Як Зеленський працював із колективом?
– Ми були частиною іншого продакшну. Але я б не сказав, що він як диктатор був або щось типу цього. Він скоріше наполегливий і вибагливий.
Там структура була така: у "Кварталу" є запит на зйомку якоїсь програми. "Квартал" дає запит, делегує повноваження по цій зйомці субпродакшну і цей субпродакшн займається організацією "Ліги сміху" від і до.
– Який Зеленський був у роботі з вами?
– Нормальний. Взагалі адекватний.
– Щоб закрити блок про "Квартал" і "Лігу сміху", після перемоги "Загорецька" воз'єднається?
– Думаю, що так. І канал "Горобина" буде.
– О, блін, було би прикольно. Знаєш, оце "Ліга сміху" поїхала в Америку, а ти там десь сидиш… Думаєш: "Блін, прикольно".
Або, знаєш, друзі з "Ліги сміху" у Варшаві тобі вітання передають. Ти думаєш: "Прикольно, дякую" (сміється).
Знаєш, бувають такі моменти, коли звідкись приїжджаєш, трошки посидів під обстрілами, немає що їсти такого нормального, заходиш в якийсь Інстаграм, коли є доступ до інтернету. І дивишся, а там друзі виставляють, як вони там бургери їдять (посміхається).
Я їх, звичайно, не засуджую, але я їм при цьому дуже сильно заздрю.
"На нулі" Арестовича не люблять"
– Як ти ставишся до людей, які фізично не беруть участі у війні, але її системно коментують і за рахунок цього стають медійними?
– Якось так собі… нейтрально одним словом.
– Як в окопах ставляться до Арестовича?
– Не люблять його дуже сильно.
– За що?
– Бо він хайпить на цій темі. Мені все рівно, що він там говорить. Мені знаєш, що не подобається? Мені не подобається, коли з'являється оцей наратив, коли армію ворога називають "чмобіки", "армія бомжів", "шмоні".
Одне діло, коли це говорить людина на фронті, а інше діло, коли це говорить хтось в тилу.
Я дивлюся і ведучі на новинах так говорять. А чого тоді ви не пішли, що, ви боїтеся "бомжів"? Чому ви не йдете?
– Вони скажуть: "Бо я ефективніший тут".
– Ага. А получається – всі герої, які загинули, від чиїх рук вони загинули? Ворога треба ненавидіти. Але при цьому має бути хоча б мінімальна повага, щоб не принижувати себе. У нас дуже грізний суперник.
Морально-вольові якості нашого народу все вирішують, у нас незламний дух просто. І все повністю тримається на незламному дусі. І оце так казати: "Та там бомжі проти нас воюють". Абсолютно ні!
Можливо, я неправильно сказав, що поважати треба їх, зневага теж має бути присутня. Але більше богемна, якась елітарна зневага до ворога.
– Я тебе запитав про Арестовича, а хочу ще запитати про те, як ставляться до Залужного.
– Нормально. Він же не хайпить.
– А, наприклад, до Притули?
– Знаєш, скільки людей, стільки й думок. Немає такого, що "давайте всі зберемося, поговоримо про Притулу" (сміється). Мені здається, що коли був легендарний збір на "Байрактар" – це було дуже сильно недоречно.
– Чому?
– Тому що було розгорнуте ППО і "Байрактар" був повністю неефективний. Авіація не літає – ні наша, ні руснява. Наскільки доцільно?
Хайпиться, не хайпиться, це така справа. Знову ж таки, я не військовий аналітик, але, на мій погляд, можна було би і почекати з цим збором.
– Тоді давай перейдемо до останніх питань. Якою буде країна після війни, на твою думку?
– Точно кращою, ніж була раніше. Я впевнений, що з нами буде все добре.
Мене більше, напевно, цікавлять наші сусіди… Поляки (сміється). Звичайно що, наші східні сусіди – цікаво що з ними буде.
– Ти десь сказав, що після війни Росія розпадеться. Чому так вважаєш?
– Тому що для цього і так було дуже багато передумов, і зараз ці передумови ще збільшуються.
У нас повна демократія. А вони – незрозуміло що. Десь у них закони шаріату вище, ніж закони федерації, десь у них там іслам, десь у них ортодокси, десь ще щось. Це остання імперія, яка залишилася.
Я не знаю взагалі, чому деякі народи там щось чекають ще, щоби звідти виходити. Вони живуть у повному приниженні, в повній бідності, і от вони чогось бояться, чогось чекають.
За якийсь час вони б і так розпалися. Просто цей процес зараз буде дуже сильно пришвидшений.
Я взагалі не розумію, для чого вони напали на нас. Те, що ми дамо їм тягла, то це ж було відразу очевидно. У них замало сил і мотивації.
– І насамкінець, що ти збираєшся зробити, коли помре Путін?
– Я не п'ю алкоголю десять з половиною років. Але закрадаються такі думки: може, чуть-чуть доведеться випити.
Взагалі нас очікують моменти, через які жити хочеться: Путін здохне, Рашка розвалиться, ми переможемо.
Це круті моменти. Шкода, що дехто не побачить ці моменти.
Роман Кравець, УП
