Режиссер Евгений Афинеевский: Важно не дать миру привыкнуть к войне в Украине, как привыкли к войне в Сирии
Свій перший документальний фільм про Україну американський режисер Євген Афінеєвський знімав під час Революції гідності 2013–2014-го.
Його робота "Зима у вогні: боротьба України за свободу" ("Winter on fire") була номінована на "Оскар" і "Еммі".
У 2014-му році платформа "Netflix" викупила права на фільм. За словами режисера, більшу частину коштів від продажу прав він інвестував у просування фільму, що дало змогу зробити "Winter on fire" доступним для мільйонів передплатників по всьому світу.
"Я хотів пояснити світові феномен української революції", – пояснює свою мотивацію режисер Афінеєвський.
У ніч, коли на українські міста полетіли російські ракети, Євген уже планував, як документуватиме війну в Україні.
За п'ять місяців війни йому вдалося зібрати команду з 43 операторів і 9 режисерів монтажу. Десятки людей взяли участь у зйомках фільму, більше сотні було проінтерв'юйовано. За п'ять місяців Євген Афінеєвський склав пазл восьми років російсько-української війни.
Прем'єра його нової роботи "Свобода у вогні: боротьба України за свободу" ("Freedom on fire") відбулася на початку вересня на Венеційському фестивалі. Фільм уже показали на низці фестивалів. І зараз планується його просування.
"Українська правда" поговорила з режисером про те, чому документальне кіно важливе і як воно не дає світу забути про Україну.
− Як для тебе почалася війна? І що мотивувало приїхати в Україну?
− Війна і для українців, і для мене почалася 2014-го року, хоча весь світ цього не відчув. Увесь світ побачив момент анексії Криму та окупації Донецького регіону, але досить швидко абстрагувався від цього. І якщо на самому початку 2014-го року ще можна було вважати, що це локальна війна, то, подивіться, як швидко сьогодні вона перетворилася на Третю світову.
Саме тому, що у 2014-му весь світ вдавав, ніби його ця війна не обходить.
Головна місія мого фільму − донести до світу, що він не може більше закривати очі на війну в Україні, саме це призвело до сьогоднішньої катастрофи.
Другий момент: я хотів донести, що те, що відбувається в Україні – це не війна між Росією та Україною. Це Росія воює з усім світом на території України. І як я вже сказав, це початок Третьої світової війни.
І це війна не тільки на фізичному фронті. Є ще й медіафронт, який зачіпає весь світ.
Моє завдання було зафіксувати реальність, щоб ніхто потім не міг змінити історію і сказати, що "все було не так однозначно".
− Для людей, які живуть у різних країнах світу своїм життям, війна в Україні проходить фоном. Що ці люди мають знати про нашу ситуацію, що відчути, коли вони подивляться цей фільм?
− Документуючи війну, я не показую те, що світова аудиторія бачить у новинах: окопи, солдатів, наступ, поразку, масові поховання. Я показав звичайних людей. Я розповів історіями мам і дітей, як вони живуть, коли в їхній країні йде війна. Створюю ось цей місток між людством, яке живе спокійним життям, і людьми, які б'ються з високо піднятою головою і з посмішкою за майбутнє своєї країни.
За рахунок цього я свою аудиторію занурюю в життя простих українців. У те життя, де мама щовечора, укладаючи дитину, молиться, щоб вони завтра прокинулися. Те, що незнайоме іншій мамі, яка щодня лягає спати, з посмішкою дивлячись на свою дитину, і вранці прокидається без тривоги за майбутнє. Я поєднав ось ці речі.
Я поєднав історії медиків, де люди борються за життя, не маючи нічого у своїх руках, з історіями медиків, які мають усе в наших лікарнях і не можуть собі уявити, що таке працювати у фронтових умовах, битися за життя.
Тому аудиторії буде легко, по-перше, "з'єднатися" з моїми героями, а по-друге, як я і сказав, зануритися в той світ, де я і наші оператори побували особисто.
Як будь-яка інша людина, я так само плачу, коли дивлюся свій фільм. І так само переживаю за своїх героїв. І я впевнений, ці почуття не чужі людям, вони дають змогу залишатися людьми, здатними до емпатії.
− У тебе є постійна команда в Україні, з якою ти працюєш, чи щоразу ти набираєш команду під проєкт?
− У мене є постійна команда для постпродакшну, з якою я робив усі свої фільми − я з ними працюю постійно. І не тільки з української тематики.
В Україні дуже хороший рівень фахівців у кіноіндустрії. І оскільки я знімаю свої власні проєкти, фільми відповідно до своїх мотивів і цінностей, тобто без підтримки будь-якої кіностудії, всі мої фільми незалежні, вони А А А: advocacy, activism and action. І для мене як незалежного режисера і кінопродюсера завжди важливе співвідношення "ціна − якість". В українській індустрії мені це співвідношення видається майже ідеальним.
− Як вдалося побудувати роботу з 43-ма операторами і чому ти так поспішав якнайшвидше випустити фільм, адже війна ще не закінчилася?
− Від самого початку я розумів, що медіацикл інтересу до України закінчиться так само швидко, як до Сирії. Спочатку всі цікавилися війною в Сирії, а потім навіть застосування хімічної зброї проти мирного населення не викликало інтересу. У мене з Сирією своя особлива історія.
Я познайомився з сирійськими лікарями ще на Майдані. Мені стало дуже цікаво. І коли закінчився Майдан, я полетів знімати в Сирію. Мені захотілося розповісти історію цієї країни.
У Сирії я побачив ту саму російську армію, яка, підтримуючи диктатуру Асада, знищує мирних сирійців. Я побачив зруйновані килимовими бомбардуваннями міста, мільйони біженців.
Одночасно з цим я чув усю цю полеміку в Європі про те, що сирійські біженці захопили європейські міста. А вони просто рятували своїх дітей від загибелі. Зараз про Сирію, в якій війна триває вже понад 10 років, роблять сюжети двічі на рік.
Я боявся, що інтерес до України також спаде протягом пів року. Тому в лютому вже розумів, що потрібен фільм. Тому що, коли настане саме пекло, люди втомляться думати про Україну, допомагати українцям.
− У твоєму фільмі одна з головних героїнь − військова кореспондентка "1+1" Наталя Нагорна. Ви були знайомі до війни?
− Побачивши, як у лютому і в березні реально мочать, вбивають і безжально полюють на журналістів, на фотографів, я вже тоді розумів, що моїм основним героєм буде журналіст. З Наташею ми були знайомі з Майдану 2014 року. Наташа працювала з темою війни всі ці 8 років. І вона, звісно, сильно за ці роки виросла. Війна робить людей сильнішими, твердішими.
Нагорна уособлює для мене образ журналіста, який нарівні з військовими служить своїй країні, захищає своє суспільство, виконує свій обов'язок. Я хотів показати у фільмі саме молодих людей, чиї характери склалися на цій війні.
− Кого ти ще зі своїх героїв вважаєш у певному сенсі рольовою моделлю?
− Наташа Нагорна познайомила мене зі Стасом Стовбаном. Для мене Стас став яскравим уособленням ось цієї молоді України, яка в 20 років пішла воювати. Він був у Донецькому аеропорту разом з Ігорем Броневицьким, якого знає вся Україна. На очах у Стаса Ігоря застрелив Моторола. Він був у полоні, втратив ногу.
Стас Стовбан − людина, яка прожила разом зі своєю країною найскладніший і найважливіший етап історії. І, повернувшись на одній нозі з полону, він майже відразу пішов у десантуру битися за свою країну. І він був одним із перших, хто звільняв Бучу.
Ось такою я бачу сьогодні українську молодь. Мені хотілося, щоб у моєму фільмі про війну говорили такі герої.
− У фільмі є героїня Аня, чоловік якої пішов у батальйон "Азов" буквально незадовго до початку агресії.
− Він був у десанті, коли у них народився Свят. Він вирішив змінити специфіку свого життя, щоб допомогти Ані виховувати дитину, і пішов працювати на "Азовсталь". І ось тоді, коли на Маріуполь почався наступ, він вступив у батальйон "Азов".
Аня з дитиною провела два місяці в бомбосховищі під "Азовсталлю". І це, звісно, теж рольова модель зараз для України, коли жінки змушені рятувати дітей, виживаючи в нелюдських умовах, а чоловіки − битися за збереження країни.
Я схиляюся перед Анею, яка вкладає всі сили зараз, щоб витягнути хлопців із полону (її чоловік досі там), достукатися до умів і сердець світової спільноти. І вона робить усе можливе, максимум зусиль прикладає, щоб вивільнити хлопців звідти.
− Чого тебе навчили зйомки цього документального фільму?
− Потрібно бути всередині ситуації, а з іншого боку – зовні. Вміти відсторонено розповісти історію. Щоправда, я навчився цього, ще коли працював над "Winter on fire".
Коли на самому початку я привіз першу версію монтажу, то для багатьох голлівудських кіношників вона була незрозумілою.
Американцям було незрозуміло: чому людей б'ють, а вони назад виходять на вулиці. І довелося заглибитися і показати, чому український народ готовий був битися до останньої краплі крові за свою країну в 2013–2014-му. Що для українців означає ідея демократії, свободи слова, права людини, і як вони бачать своє майбутнє.
І ось тоді я навчився будь-яку історію розповідати з нуля. Саме тому на початку фільму "Freedom on fire" ми зробили анімоване інтро, над яким ми працювали з професійними істориками.
Саме для того, щоб дати необхідний історичний контекст, який би пояснив глядачеві, що Путін не 24 лютого 2022 року вирішив знищити український народ, а що цей історичний цикл триває вже не перше століття.
Ми показали всьому світу, як народ може стояти проти диктатури. Я знаю, що для активістів із Венесуели, Нікарагуа, Лівану, Гонконгу – український досвід став "інструкцією", яка їх надихнула. І я сподіваюся, що також український досвід боротьби за своє майбутнє надихне інші народи, які зараз перебувають фактично під окупацією.
− Твій перший фільм про Україну "Winter on Fire" був проданий "Netflix". Як ти плануєш просувати "Freedom on fire"?
− У першому випадку мені було важливо повернути все, що ми з командою витратили на зйомки, і щоб "Netflix" вклався в розкрутку нашого проєкту. Для мене документалка про Майдан − це не була історія про заробіток, а про справедливість, про можливість дати голос українцям.
Цей фільм реально відокремив Україну від Росії. Я з 91-го року живу за кордоном і можу точно сказати, що мало хто розрізняв ці країни до виходу "Winter on Fire".
Зараз у мене теж стоїть така мета − зі швидкістю світла вивести фільм "Freedom on fire" на екрани. Зробити можливим, щоб увесь світ побачив цю війну.
Дивіться трейлер до фільму за посиланням.
Анастасія Рінгіс
