Трагедия всей Киевской области и одной семьи в Буче. Что известно о преступлениях за полгода и как восстанавливается область
"Уже майже 100 років, як цю землю дали у власність моїй бабусі, – Людмила Кізілова відкриває хвіртку у зрешеченому снарядами паркані своєї ділянки в Бучі. – Дім побудували на початку 60-х, я ще дошкільням була. Чотири покоління тут народились."
По краях ділянки обережно висаджені фруктові дерева, ялинки, кущі та квіти. Вздовж периметру – викладена бруківкою доріжка. А в центрі – пустир.
Будинку, про який розповідає жінка, тут більше немає. Його знищила російська навала. Вона ж забрала життя чоловіка Людмили Сергіївни – 69-річного бучанця Валерія Петровича.
Його тіло 5 днів лежало на цій бруківці. Російські окупанти, які облаштували на ділянці свою базу, розносили берцями зкривавлений пісок. З горища захопленого будинку вони стежили за лінією фронту.
У березні 2022 помешкання Валерія та Людмили Кізілових опинилось у самому епіцентрі війни.
Третього березня подружжя пенсіонерів дивилось по телевізору, як влада запевняє про контроль над містом і піднімає український прапор. Саме в цей день росіяни почали захоплювати Бучу з того кута, де мешкали Кізілови.
Їхній будинок на Водопровідній 64 розташований на розі з Яблунською – тепер відомою на весь світ як вулиця вбивств і катувань.
За якихось 100 метрів – перехрестя, де був зафільмований один із найвідоміших доказів розстрілу цивільної людини з велосипедом. В одному кілометрі від будинку по Яблунській – місце, де росіяни стратили тероборонівців.
Так, на війні доля людини опиняється в руках обставин. Але і їх, своєю чергою, визначають учасники події по обидва боки.
Валерій Петрович – батько одного з редакторів "Української правди" Євгена Кізілова. Він став однією з багатьох жертв російської війни на Київщині. Рідний дім нашого колеги, як і житло багатьох родин в області, знищене вщент.
Раніше "Українська правда" вже розповідала історію цього вбивства.
Читайте також: Вбивство на розі Водопровідної та Яблунської. Різанина в Бучі
Київщина стала одним із перших символів української трагедії – через масовість та концентрацію російських злочинів. Тут Україна та весь світ побачили, як насправді виглядає "рускій мір", який кремлівська пропаганда ховає від зайвих очей на окупованих територіях.
Минуло пів року після звільнення області. УП поцікавилась, наскільки Україні вдалось реконструювати події в області під час окупації та повернути її до життя після.
Ми відповімо на питання: скільки людей загинуло і як? Наскільки регіон зруйнований російською навалою? Чи були зрадники в українських містах? Чи здатна Україна покарати росіян? Скільки коштуватиме відбудова і чи просувається влада в цьому напрямку?
А також: як склалась історія родини Кізілових, що виявилась дуже символічною для всієї Київщини?
"Мы пришли – он уже был убит". Життя і смерть на окупованій Київщині
Окупанти намагалися пройти крізь Бучу з півночі ще в перші дні повномасштабної війни. Але спочатку одразу ж зазнали поразки. 27 лютого на вулиці Вокзальній захисники знищили колону російської техніки. Цю груду згорілого металу до окупації встигли зняти українські журналісти.
Кізілови мешкали метрів за 150 від цього місця, на паралельній вулиці. Їхня ділянка розташована з південного краю Бучі.
На початку весни загарбники вдруге пішли в наступ на Бучу з іншого боку – якраз із півдня.
3-4 березня вони заїхали у мікрорайон Склозаводський, що на окраїні, та взяли під контроль рух вулицею Яблунською, яка фактично окреслює південний кордон міста.
4 березня Людмила Сергіївна разом із чоловіком весь день ховалась в льосі, що перетворився на бомбосховище. А під вечір, коли вибухи стихли, Валерій Петрович вийшов нагору подзвонити. Тоді ані він, ані його дружина ще й уявлення не мали, що ворог уже в місті. А тим більше – що вже підбирається до їхньої вулиці.
У цей самий момент російські мародери через городи залізали до Кізілових. Господар почув шум і пішов на нього. Але щойно завернув за ріг будинку, окупанти його застрелили.
Російський вбивця підійшов до привідкритого льоху і погукав людей. Коли до нього визирнула Людмила Кізілова, він наказав жінці не виходити нагору.
Наступного дня на вулицю Водопровідну зайшла колона російської техніки. На подвір'ї Кізілових розмістились два БТР, а у домі хазяйнували зо два десятки окупантів.
У сусіда росіяни організували імпровізований командний пункт. Туди ж відправили жити Людмилу Кізілову.
Вона ховалась у підвалі разом із сусідом до 8 березня. Тоді по Людмилу Сергіївну прийшла її дочка Оля, яка жила в одному з ЖК Бучі, і забрала матір до себе.
Однак жінка відмовлялась покидати тіло чоловіка посеред двору. Почувши це, росіяни запропонували викопати могилу. Вони поклали вбитого в яму в городі та сколотили з дощок хрест.
"Ще й принесли нам з Олею два бокали з такою жовтуватою рідиною. Я кажу: "А це що таке?" – "Это виски". – Питаю: "Для чого?" – "Так помянуть надо, мы ж похоронили – по христианским обычаям". Це ж який цинізм…
Смілива господиня будинку ще не раз пригадує цинічність непроханих гостей протягом нашої розмови. Вона пробувала розмовляти з окупантами, сперечатись і випитувати їхні мотиви. Шок притупив відчуття страху.
– Мы с мирным населением не воюем, – якось на подвір'ї Кізілової розповідав їй бурят, водій БТР.
– А я кто? Мой муж кто? Мы не мирное население? Вот вы пришли и во дворе его убили.
– А мы не убивали. Мы пришли – он уже был убит.
Тоді Людмила Сергіївна навіть припустити не могла, які звірства відбуваються неподалік її будинку.
Під офісною будівлею на Яблунській 144, як встановили журналісти видання "The New York Times", уже 4 березня окупанти стратили 8 українців. Це були полонені – добровольці, які чергували на блокопосту на в'їзді в місто з боку Яблунської, та цивільні чоловіки, які їм допомагали.
За 300 метрів по Яблунській в інший бік від будинку Кізілових – ще одне місце розстрілів. На цьому перехресті, за даними слідства, 18 березня росіяни стратили 4 цивільних і катували ще одного.
Вони вимагали від бучанців інформацію про місцевих патріотів і позиції ЗСУ. Чоловіка, який вижив, окупанти били, катували його посеред мертвих тіл, зокрема стріляли над вухом, імітуючи розстріл.
Третє відоме місце масового розстрілу росіяни облаштували на протилежному боці міста, в дитячому санаторії "Променистий". Тут після звільнення знайшли 5 закатованих тіл. У прокуратурі області кажуть: це були беззбройні мирні люди.
Тіла ще 6 цивільних окупанти намагалися спалити після вбивства. У цих загиблих слідство встановило сліди катувань.
Ще одну катівню після деокупації знайшли у селі Шевченкове – там у підвалі розстріляли 6 чоловіків. На краю Ірпеня слідство встановило місце, де в середині березня "псковські десантники" знущались над 10 чоловіками, імітуючи розстріл.
"Росіяни діють за шаблоном, – каже Юрій Бєлоусов, очільник департаменту воєнних злочинів у Офісі генпрокурора. – Коли вони окуповують територію, найперше шукають тих, хто може, з їхньої точки зору, створити якусь загрозу. Це люди, які служили в ЗСУ, які брали участь в АТО, які займають проактивну позицію".
Голова обласної адміністрації Олексій Кулеба в розмові з УП згадує, що в окупантів, імовірно, були умовні списки тих, хто може чинити опір. Про це кажуть і в прокуратурі. При цьому у владі запевняють, що випадки державної зради не були масовими.
Наразі правоохоронці розслідують загалом більше 100 справ, у яких проходить 23 підозрюваних у держзраді українців і ще 13 – у колабораціонізмі. У частині історій йдеться саме про "стукачів".
"Українській правді" відомо про щонайменше 7 таких справ, що стосуються подій у селах Мирча, Сидоровичі, Озера, Перемога та селищі Димер.
Арешти й страти полонених – моторошна частина історії Київщини. Та більшість загинули іншою смертю. Основні вбивства ставались на вулицях, пояснює очільник регіону Олексій Кулеба:
"Це або снайпери, або розстріли автомобілів людей, які намагались виїхати".
За даними прокуратури області станом на кінець вересня, на Київщині загинуло 1,4 тисячі людей. З них половина – від вогнепальних поранень, тобто були застрелені. Ще 487 людей загинули через мінно-вибухові травми. 706 – отримали поранення.
При цьому, за даними обладміністрації, загалом на Київщині, залежно від населеного пункту, залишалось 10-25% людей. У 100-тисячному Ірпені, наприклад, були близько 5 тисяч.
А в Бучі після захоплення залишалось не більше 4 тисяч людей з 50 тисяч довоєнних. Померли там 637 цивільних українців, більшість – чоловіки, 28 жінок і 5 дітей.
Таким чином у місті загинув кожен шостий мешканець із тих, хто жив в окупації.
Частину вбитих у Бучі, 116 людей, поховали в братській могилі біля церкви Андрія Первозваного. Зробили це місцеві комунальники.
"З 25 лютого до 14 березня працівники комунального підприємства знаходили розстріляних людей і привозили сюди, щоб поховати. 90% з похованих були вбиті зі стрілецької зброї", – розповідає Олексій Кулеба.
Після 14 березня окупанти вже не давали українським комунальникам працювати. Але і свою владу на Київщині вони поставити не встигли. Відомо буквально про кілька таких спроб протягом березня.
УП вдалося встановити 4 історії "гауляйтерів". Станом на початок жовтня під суд пішли 3 чоловіків, які, за даними слідства, мали обійняти посади в росіян.
Це села Нове Залісся та Синяк, а також Димер. Владою там себе уявляли то безробітні, то завідувач кладовищем.
У тому ж Димері, як розповіли УП в обласній прокуратурі, навіть знайшовся "заступник голови селищної ради" та "директор комбінату комунальних підприємств" в одному обличчі. Окрім адміністративної роботи, він встиг розпочати прийом мешканців.
Ще кілька кримінальних справ стосується "поліцаїв" з-поміж місцевих, які отримували від окупантів не посади, але форму і право патрулювати вулиці та тероризувати населення. Такі випадки слідство зафіксувало в Бучі, селах Залісся та Велика Димерка, селищі Михайлівка-Рубежівка.
Та головна влада на окупованій Київщині належала автомату й гарматам. Жорстокість росіян багатьох змушувала шукати причини й мотиви.
Читайте також: Рубцовськ головного мозку. Що в головах російських вбивць, ґвалтівників і мародерів
Юрій Бєлоусов, у відомстві якого знаходяться справи російських воєнних злочинців, теж міркував над тим, що ними керувало:
"Вони не очікували спротиву в Київській області. Це ж були перші дні, вони думали, що їх тут радісно зустрінуть. Наші ЗСУ доволі сильно дали їм по зубах. Можливо, цей шок і агресія вилились на українців.
По-друге, це культурний шок. Їх вразили умови проживання українців, що Буча, Гостомель – такі красиві міста. У них сталось переусвідомлення, в якій багнюці вони живуть".
Читайте також: Диявол носить форму російського солдата. Як катували на Київщині
Відіграло значення, ймовірно, й те, які підрозділи зайшли в область.
"Тут знаходились різні їхні угруповання, були кадирівці, буряти, спецпризначенці", – каже голова обладміністрації Олексій Кулеба.
За даними обласної прокуратури та з журналістських розслідувань відомо, що на Київщині свої "сліди" лишили формування з різних регіонів Росії: Хабаровського краю, Бурятії, Костроми, Рязані, Москви, Самарської області, Забайкальського краю, Іркутська та Владивостока. Були тут і "кадировці", ПВК "Вагнер" і дивізія, відома як "псковські десантники".
Прокурор Юрій Бєлоусов виокремлює розвідувальні підрозділи, які заходили в міста першими:
"Вони просто знищували все, що потенційно, на їхню думку, може становити якусь загрозу. Робили тотальну зачистку".
Однак він вважає, що значущої різниці між формуваннями не було – показових шанувальників міжнародного права серед окупантів не знайшлось.
Масштаби того, що відбувалось у місті, весь світ побачив 2 квітня на перших фото. Під час окупації навіть місцеві та влада до кінця не уявляли безмежність російського зла.
"Ми розуміли, що росіяни поводяться неадекватно, що вбивають людей, шукають активістів, – пригадує Олексій Кулеба. – Але, звичайно, осягнути масштаб і зрозуміти, що вони будуть просто розстрілювати цивільних – таке не приходило в голову".
Доба інформаційних технологій була безсилою перед російськими порядками. Людмила Кізілова не знала, що відбувається на сусідній вулиці.
Про звірства на Яблунській жінці пошепки розповіла дочка, яка бачила всіяне тілами місто, коли йшла забирати маму до себе.
"Ми з Олею зустрілись, обнялись, плакали. І Оля мені на вухо каже: "Мама, там стільки мертвих людей лежить".
Сьогодні Людмила Сергіївна вже звично і рівно переповідає свою історію. Але її слова найточніше нагадують, що вбиті – не просто статистика. Вона показує на сусідні будинки один за одним:
"Тут – у моєї подруги чоловіка вбили. Там – сина вивели з хати 5-го числа, а потім знайшли убитим.
Чоловіка Віри теж вивели, на очах поклали на землю і розстріляли. Казали, у нього на руках були якісь сліди, що, може, він стріляв – а він був зварювальник.
Костіку ногу прострелили, його в лікарню хтось відвіз. А мама його – 86 років – залишилась, то вона так і загинула там, будинок згорів, і вона не могла вийти…"
Між тисяч справ і мільярдів доларів. Чи буде відбудова і справедливість на Київщині
"Прокурор приїхав, у травні, допитав мене, я йому все розказала. Показував фото росіян. Хіба ж я їх впізнаю?.." – розповідає Людмила Кізілова про своє спілкування з правоохоронцями.
Історія її чоловіка стала однією з тисяч, де пошук істини важливий не лише потерпілим, а й усьому суспільству. Про хід розслідування родині Кізілових наразі невідомо нічого, крім органу слідства – СБУ.
Станом на кінець вересня правоохоронці зареєстрували вже 4,6 тисячі воєнних злочинів на Київщині і розслідують понад 2 тисячі справ.
Переважна більшість – близько 3 тисяч фактів – це обстріли населених пунктів, руйнування цивільних об'єктів. Кожне з них рахується як окремий злочин.
Крім того зареєстровано близько 600 вбивств, 400 пограбувань. 78-ом російським військовим вже оголосили підозри.
17 справ скерували до суду. Здебільшого, звісно, заочно. Але один військовий вже отримав вирок – за викрадення майна. Цей росіянин був узятий у полон і постав перед судом особисто.
68 знайдених тіл досі залишаються невідомими. Ще 300 людей досі значаться на Київщині зниклими.
На розслідування в Київщині спершу кинули чи не всі сили в державі. І тоді це викликало проблеми з координацією й організацією процесу. Нині на цьому напрямку працюють сотні людей переважно з обласних і центральних органів.
Уроки Київщини допомагають їм в інших регіонах. Зокрема, у звільненій нещодавно Харківській області.
"Світ дуже змінюється. Зараз цифрових слідів, цифрових доказів багато, – пояснює прокурор Бєлоусов, як шукають вбивць, до яких неможливо дотягнутись. – На щастя, росіяни "слідять" за собою дуже сильно. Я приїхав з Харківщини. Скажу, що висновків вони не зробили. Дякую їм, що залишають за собою докази".
Іноді катів упізнають самі місцеві. Але, враховуючи ризик помилки, єдиним доказом це бути не може, каже прокурор:
"Звісно, людина скаже: це москаль – йому довічне. Але ми маємо цю емоційну складову прибирати. Це непросто, але ми до цього йдемо".
Якщо слідчі вже навчились працювати з новими для себе злочинами, то закон все ще залишається недосконалим.
Серед головних проблем – відсутність в Україні міжнародної практики командної відповідальності, тобто автоматичного тягаря для керівника, чиї підлеглі вчинили злочини. Довести, що командир давав вказівку чи був у курсі, не завжди можливо.
Та пріоритет для правоохоронців – це все ж вище російське керівництво, політичне, військове та навіть економічне. У великій справі за війну проти України вже значаться 600 підозрюваних.
Справи головних топзлочинців підуть у міжнародні суди. Але це буде з десяток кейсів.
"Ніхто, крім України цього не зробить: не розслідує, не притягне їх до відповідальності, – каже Бєлоусов. – Не треба очікувати інопланетних прокурорів, слідчих і суддів, які прилетять з далекого зарубіжжя і всіх тут покарають за один день".
За пів року деокупована область зустріла вже понад пів сотні делегацій. Переламним моментом на міжнародному рівні Олексій Кулеба називає 8 квітня, коли в Бучу приїхала президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн.
З того часу Кулеба не раз відповідав на питання іноземців про червоно-чорний стяг, історія якого бентежила демократичних лідерів:
"Вони не розуміли нашого контексту – російська пропаганда то працює. Інформаційний шум, який створювали росіяни, мав величезне значення. Як тільки іноземці проїжджають Ірпінь, Бучу, у них ніяких питань уже не лишається".
Зараз іноземці – головна надія Київщини у відбудові.
Війна торкнулась половини Київської області: руйнування є у 37 громадах з 69. Пошкоджені 26 тисяч об'єктів. Це близько 40% інфраструктури області.
Найбільше постраждали приватні сектори: там вщент знищено 4,7 тисячі будинків. За ними – багатоповерхівки, серед яких майже тисячу потрібно лагодити. Постраждали ще сотні інших критично важливих об'єктів.
На початку травня Кабмін виділив Київщині 400 мільйонів гривень на поточний ремонт. Ще 87 мільйонів узяли з обласного бюджету.
За ці кошти наразі відновили близько 600 об'єктів. Побудували 6 приватних будинків на 98 квадратних метрів у Дмитрівці. У тимчасовому житлі – модульних містечках від уряду Польщі – зараз мешкає більше тисячі людей.
"Ми з урядом відпрацювали план швидкої відбудови найбільш важливих об'єктів, – звітує Кулеба. – Це не менше 2 мільярдів доларів. Туди входять медичні заклади, заклади освіти, адмінбудівлі, житлові будинки".
Ця сума в десять разів більша, ніж складав довоєнний бюджет області. Тому регіон розраховує на допомогу з-за кордону.
Взяти Київщину під своє шефство вже пообіцяла Велика Британія, але конкретних сум поки не називають. "У стані перемовин", як пояснює ситуацію очільник області.
Точково допомагають ЮНІСЕФ, агентство ООН у справах біженців і приватні меценати.
Але люди вже давно повертаються, навіть до того, як регіон став безпечним. Населені пункти повністю розміновані з липня. Однак лісосмуги залишаються забрудненими вибухівкою. Повне розмінування регіону оцінюють у 5-10 років.
За даними влади, навіть в Ірпінь та Бородянку, які потребують не лише ремонту, а й перебудови, повернулись 50% людей, тобто близько 50 і 8 тисяч людей відповідно.
Майбутнє Київщини як доля однієї родини
Будинок Кізілових, який стояв на своєму місці шість десятиліть, згорів дотла. Всередині від меблів і речей навіть не лишилось слідів.
"Стіни стояли, але цеглу береш в руки – вона розсипається. Навіть скло поплавилось", – пояснює Людмила Сергіївна.
Разом із дочкою та зятем вона ще у березні змогла вирватись з окупації.
9 квітня, з уже звільненої Бучі, сусіди прислали родині фото знищеної хати. Поруч із нею була пуста яма, в якій ховали Валерія Петровича.
"Чоловіка викопали – ми в шоці. Як його забрали, куди – ніхто не міг нам сказати", – пригадує Людмила Кізілова.
"Того ж дня, коли ми приїхали в морг, звідти вранці вивезли тіла: у Боярку, Білу Церкву, Вишгород і Київ. Тому що в Бучі не вистачало працівників," – розповідає Людмила Сергіївна.
Зять знайшов Валерія Петровича аж 27 квітня, у Києві. Опізнати його можна було вже лише за одягом і ковдрою, в яку було замотане тіло. Того ж дня чоловіка поховали.
Попри пережиту трагедію Людмила Кізілова впевнена, що хоче лишитись на старому місці. За пів року жінка звикла до іншого життя, але не змирилась з ним і повертає побут.
Вона зробила дрібний ремонт на ділянці: щось самотужки, щось – за допомогою волонтерів.
Звиклась Людмила Сергіївна і з тим, що вбивцю її чоловіка можуть ніколи не знайти. Вона в ці пошуки не вірить і хоче покарання для всієї Росії.
А ще дуже сподівається дочекатись відбудови. Від травня і протягом літа до жінки їздили перевірки, комісії, експерти. Написали висновок, що відновлювати в будинку вже немає що, і знесли його.
Зараз жінка, як про заповітну мрію, говорить про надію почути від влади хоча б якісь плани:
"Я ж уже не молода людина. Хочеться ще встигнути тут все впорядкувати, щоб життя продовжувалось".
P.S.: Уже після того, як ми поговорили з Людмилою Кізіловою, у вересні, місцева влада показала їй проєкт будинку. За державні кошти, з ремонтом і мінімальними меблями.
Жінці пропозиція сподобалась, і вона погодилась. Строки будівництва поки ніхто не називав, однак геологи вже приходили перевірити ґрунт.
***
Історія одного подвір'я в Бучі – про те, що вже ніколи не повернути. Як власноруч вишиті протягом довгих років сорочки й ікони, які згоріли в будинку Людмили Сергіївни.
І про те, що війна назавжди залишиться на підкірці. Як сліди від гусениць БТРів на подвір'ї Кізілових.
Однак вся Україна, як і одна родина в Бучі, сподіваючись на допомогу, власними силами впорядковує зруйноване життя. І понад усе хоче, щоб воно тривало.
Соня Лукашова, УП
