"Мама в России считает, что моего мужа убили сами украинцы". История вдовы азовца и россиянки по паспорту
У 2022 історія Тетяни, тендітної дівчини, яка не виглядає на свої 26 років – вже, на жаль, не унікальна.
Тетяна – одна з тисяч жінок, яких російське вторгнення залишило вдовами. Її чоловік загинув, захищаючи Україну.
Але Тетяна при цьому ховає від зайвих очей свій паспорт. Оскільки він – російський.
Вона народилась і виросла у Москві. Її мати – колишня балерина. Сама Тетяна вивчилась спершу на художника-модельєра, потім – на косметолога.
В Україні дівчина працює візажистом. Вона розповідає, як війна змінила попит у її професії: росіянка за походженням із задоволенням створює українським дівчатам весільні образи з національними мотивами.
Її чоловік – Максим Квапиш – був хлопцем з націоналістичними поглядами родом із Кам'янця-Подільського. На момент загибелі йому було 22 роки.
Максим з дитинства займався спортивним туризмом. Юнаком зацікавився військовим навчанням і парамілітарними організаціями. Так опинився в "азовському русі", куди входить і права організація "Авангард культурна спілка".
Максим очолював її київський осередок. Влаштовував туристичні походи, брав участь в акціях, літературному клубі. При цьому значився в резерві "Азову" і в 2021 році був на фронті як доброволець.
У перший день повномасштабного вторгнення хлопець пішов воювати з "Авангардом" у складі полку "Азов". Отримав поранення на Київщині, але повернувся на фронт. У червні загинув на Запорізькому напрямку.
На його молоду дружину ж чекало не лише горе й шок, а й додаткове випробування.
У Тетяни спливав термін законного перебування в Україні, а продовжити його без чоловіка було складно.
У розмові з УП Тетяна розповіла про те, як вийшла заміж за українського націоналіста під час їхньої третьої зустрічі в житті, як почула звістку про його смерть, сварилась із рідною матір'ю через війну і як бореться за українське громадянство.
Далі – її пряма мова.
"В один із вечорів він освідчився у ФейсТаймі". Про знайомство з Україною та чоловіком
У моєму дитинстві було популярно відправляти дітей до літніх таборів на Чорному морі. Я була у Криму, в Очакові. Так у дитинстві я провела сумарно кілька років у таборах в Україні.
Потім, уже в підлітковому віці, жила в Москві, вчилась, працювала. Познайомилася в інтернеті зі своїми друзями з України та Білорусі. Ми всі зустрічались в Україні. Періодично я їздила сюди в гості.
З чоловіком я познайомилася так само у цій компанії друзів, у 2019 році, ми листувалися у спільному чаті. Він мені не подобався насправді. Бо в нього характер був жорсткий, десь грубий. Я подумала: якийсь грубіян.
Одного разу в Одесі був семінар із європейської культури. Я поїхала разом з усіма друзями. І тоді ми з Максимом вперше зустрілися.
Пізніше Максим розповідав, що я тоді йому сподобалася, він уже обдумував план, як мене привезти, як він буде освідчуватись.
Друга зустріч була в Києві, коли я на кілька днів приїхала в Україну.
Потім уже почався ковід, ми з друзями зідзвонювалися в зумі. Друзі почали підозрювати, що між нами з Максимом щось відбувається, бо ми почали не підключатись у дзвінки з усіма, а спілкуватися вдвох.
В один із вечорів він освідчився мені у ФейсТаймі. На третю зустріч у нашому житті ми розписалися, у Новій Каховці.
Звідти родом чоловік подруги, з якою я живу зараз. У них розпис був у Новій Каховці, і ми вирішили зробити так само.
Це був вересень 2020-го, тобто уже два роки, як я тут.
"Росіяни розуміють фразу "повітря інше". Про нелегальний виїзд із Росії
Російський кордон я перетнула нелегально. В Україну в'їхала вже легально.
Я тоді захищала диплом дистанційно. Максим мені вже освідчився. Але навіть незалежно від цього я думала про переїзд.
Я планувала так: захищаю диплом, здаю на водійське, завантажую всі свої речі та їду з квитком в один кінець в Україну. Тому що тут друзі. І тут все інакше, ніж у Росії.
Я розуміла, що мене, можливо, не пропустять, бо через ковід був заборонений виїзд із країни. Але наприкінці серпня 2020-го ризикнула.
Вирішила поїхати через Білорусь, бо між нею та Росією немає кордону. Виявилося, що під час ковіду там все ж таки поставили великий намет з прикордонниками. І мене зсадили з автобуса разом із жінкою, яка їхала лікувати зуби до Білорусі.
Ми сіли з цією жінкою у машину до таксистів-"бомбіл", які возять людей через кордон нелегально. І я тоді написала Максимові останнє повідомлення: "Якщо мене зловлять у полях, знай, де мене шукати".
Разом із цією жінкою ми доїхали до Мінська. Там мене зустріла подруга, з якою я зараз живу в Києві. Наступного дня я виїхала в Україну. Ще через день з Мінська виїхала і моя подруга. Ми всі зустрілися у Новій Каховці.
Коли я перетинала кордон, це були незабутні почуття. Ти проходиш український пункт, кажуть: "Громадяни Росії, паспорти нагору". Із собаками підходять, перевіряють. Потім: "Громадяни Росії, на вихід". Знімають відбитки пальців, про Крим питають.
Їдеш далі, перша зупинка – це перша українська заправка, скрізь жовто-сині символи. Росіяни розуміють фразу "повітря інше". Це правда. Воно не таке, як у Росії, вільніше.
"Його ставлення до смерті було дивовижним". Про чоловіка і "Азов"
Коли ми познайомились, Максим навчався у коледжі. Перед війною 2022-го – вже заочно в університеті на розробника програмного забезпечення.
У Кам'янці-Подільському він входив до організації Національного корпусу, займався громадською активністю, наприклад, що стосувалась прибирання міста тощо.
Він був резервістом у полку "Азов", записався туди, щойно мав змогу за віком. Він і на Майдан хотів, але був надто юний, 13-річний.
Періодично в них були збори. Виїжджали на бази, навчалися тактичній медицині, поводженню зі зброєю.
Максим з'їздив на фронт 2021-го року, але неофіційно, добровольцем. Був у підрозділі "Фрайкор" кулеметником, їздив на позиції у Пісках.
За першої мобілізації, в лютому цього року, він одразу пішов служити. Воював із підрозділом "Авангарду".
Ми з чоловіком обговорювали і війну, і смерть. Коли він минулого року був на фронті, писав: "Якщо мені відірве ноги, ти будеш мене любити?". Я казала: "Максиме, звичайно, буду, це ж ти, тільки без ноги".
Десь за місяць до вторгнення ми готувалися до війни. Приїжджали на стрільбища, у його підпорядкуванні були молодші хлопці – вони проводили тактичні тренування, бігали, навчалися поводитися зі зброєю.
Я їздила також на стрільби з ним, він мене ще раніше навчив стріляти.
"Люблю, тримай зв'язок". Про війну і загибель чоловіка
24 лютого Максим посадив мене в машину до "авангардиста", засунув рюкзаки з речима, поцілував у лоб і сказав: "Люблю, тримай зв'язок".
Це був останній раз, коли ми бачилися. Потім тільки переписувалися та зідзвонювалися.
Я поїхала до родини чоловіка у Кам'янці-Подільському. У нього була вагітна сестра, потрібна була допомога у господарстві. Ми домовилися, що я буду в Кам'янці до її пологів.
Максим разом зі своїм загоном "Авангарду" вже годині о 6-7 ранку записувалися в ТрО "Азов". Спочатку вони служили там, потім їх оформили в якийсь взвод із ліквідації ДРГ.
Максим брав участь у боротьбі за Київську область. Вони визволяли села, воювали за Гостомель, Бучу, Ірпінь. У селі Лук'янівка загинув побратим і друг мого чоловіка.
Багато чого він, звісно, не розповідав. Ще вони ніби як мали поїхати на деблокаду Маріуполя. Згодом їх відправили на Запорізький напрямок. Там у бою він загинув.
З повідомлення організації "Авангард культурна спілка" від 27 травня:
"Вчора на Запорізькому напрямку в близькому бою, зі зброєю в руках, встигнувши вбити окупанта, загинув авангардист – Максим "Булінь" Квапиш.
Загін, в складі якого була група авангардистів, штурмував ворожі позиції, Максим знаходився в головному дозорі. В ході вогневого контакту з супротивником, кулі влучили у тіло та голову. В результаті бою ворожі позиції були взяті, усіх росіян знищено".
Одного ранку я бачу, що дзвонить командир групи Женя. І розумію, що він не може дзвонити просто так, отже, щось трапилося.
Про смерть я одразу не подумала. Чоловік якраз не виходив на зв'язок добу, але я подумала, може, поранений чи в полоні. Що завгодно, тільки не смерть.
Я піднімаю слухавку, і він каже: "Таня, вчора в боях загинув Максим". У мене одразу з п'ят до голови гаряча хвиля, руки тремтять. Був нервовий зрив: спазми, цілий день нудило від усього.
Командир сказав: "Максим зараз у морзі, з нами, ми його витягли". Я не стала влаштовувати істерику Жені в слухавку, холодно відповіла: "Ага. Де він? Куди їхати?"
Потім уже, коли пройшов час, я думала: куди я збиралася їхати? Туди, де бої йдуть? Але, мабуть, у всіх спочатку така реакція.
Я дала командиру номер тата Максима. Проходить буквально хвилин 7, тато заходить додому. І ми з ним одразу вдвох – у сльози, обійматись стали. Проплакалися, минуло хвилин 15, сіли на кухні та почали думати, що робити.
Сестра дізналася, коли їй почали дзвонити зі словами співчуття. У неї почалися передчасні пологи.
На щастя, все було нормально, дитина народилася здорова. Сестра назвала сина Марком, бо так Максим хотів назвати свою дитину.
"Родичі дзвонили з питанням: ви готуєтеся до війни?". Про стосунки із сім'єю
Коли я переїжджала в Україну, мама особливо не надавала цьому значення. Запитала: "Ти приїжджатимеш у гості?". Я не стала їй казати, що їду в один кінець, бо чоловік – азовець. Вона цього не знала.
Ми з сім'єю ніколи відкрито політичних тем не обговорювали. Кілька разів я порушувала ці питання і зрозуміла, що сім'я в мене "ватна".
Мама дізналася, що чоловік – азовець, місяців за п'ять після одруження. Це сталося, коли вона мене звала в гості. А я їй пояснювала, що не можу приїхати з огляду ще й на те, що ситуація загострюється, вже були новини, що стягують війська.
Мама відповіла: "Ну і що, азовець же він, а не ти". Зрештою, я сказала: "У мене тут своє життя, чоловік. Я не поїду".
Конфлікти почалися, коли моя мама зі своїм молодим чоловіком з'їздила в Крим на відпочинок. Ми з нею сварились про те, навіщо вона туди поїхала.
За місяць-півтора до вторгнення родичі мені дзвонили з питаннями: "Ну що, ви готуєтеся до війни?". Все це з їхнього боку зводилося до жартів: "Яка війна?! Ніхто на вас не нападе!".
І коли я намагалась говорити про те, що війна триває вже 8 років, якщо зараз почнеться, то повномасштабно – все це проходило для них повз вуха.
Вже після повномасштабного вторгнення наші розмови доходили до істерик. Родичі підтримують війну. Звичайно, вони за мене переживають. Але вони не думають про те, чия ракета може в мене влучити.
Вважають, що тут нацисти, бандерівці, вісім років над мешканцями Донбасу знущалися і таке інше. Я намагалася перші 4 місяці війни їх переконувати. Мені скидали фейк, а я – спростування. Але вони не вірять, не хочуть дивитись.
У мене родина раніше не цікавилася політикою. Але вони були під впливом пропаганди давно. До того ж, дуже банальним шляхом: вмикається телевізор, його ніхто не дивиться, він просто на фоні працює, і все це відкладається у голові.
Зараз мені періодично пише мама, питає, як я. Але під час останньої розмови ми з нею сильно посварилися, і я вже не маю сил спілкуватися.
З одного боку – це моя мати. З іншого боку, вона іноді говорить такі жахливі речі, аж до того, що мого чоловіка нібито вбили самі ж українці. Вона не вірить своїй дочці. І я не розумію, як поводитися.
У нормальну Росію я хотіла б приїхати, пройтися вулицями, де я виросла. Але мені немає куди повертатися.
Добре, що мене з росіянами поєднує лише паспорт. Ментально ми зовсім різні люди.
Коли десь показую свої документи, і там написано "Російська Федерація", на мене одразу косо дивляться. Але я чудово розумію, чому так.
Було таке, що я сиджу в кав'ярні й чую розмови людей: якби ми зустріли росіянина, ми б його вбили. Це, звичайно, страшно чути, бо ти сидиш поряд із російським паспортом.
Ти думаєш: яка все-таки ненависть до росіян. Але вона зрозуміла та адекватна. Тому що це росіяни прийшли до українців, убивають, руйнують міста.
"У Міграційці це називають "ситуація цікава". Про проблеми з документами в Україні
У липні цього року в мене закінчувався термін тимчасової посвідки на проживання. Щоб його продовжити, зі мною до міграційної служби має прийти чоловік, підтвердити, що у нас не фіктивний шлюб.
А через два роки шлюбу можна подаватись на постійну посвідку. Ми так і планували.
На початку травня я приїхала до Головного управління міграційної служби у Києві. Мене спочатку не пустили. Сказали: "Ми росіянами не займаємось. Чекайте нових наказів". Я подумала: як це, не пускають, треба ж розібратися.
Через кілька днів я зайшла безпосередньо до кабінету для співбесіди. Зі мною поговорили. В Міграційці є моя справа, де написано, що я пройшла співбесіду, все зі мною нормально.
Мені сказали, що присутність чоловіка не обов'язкова, якщо він служить. Просто треба принести документи, які це підтверджують. І приїхати за 15 днів до закінчення посвідки.
Але наступного разу я вже прийшла з довідкою про смерть. Прийшла до тих самих людей. Вони дивилися на документи і думали, що робити зі мною. Вони це називають "ситуація цікава".
Смерть чоловіка означає, що в мене більше немає законних підстав перебувати в країні.
У результаті ми знайшли шлях, як можна продовжити тимчасову посвідку на рік. Я вступила до громадської організації "Аномалія", це американська волонтерська організація. Вони приймають до себе іноземців. Волонтерство – це моя підстава перебувати в країні.
Ми з подругою збирали волонтерську допомогу, все, що могли: екіпірування, одяг, їжу. З Польщі робили замовлення, шукали машини, щоб привезти речі для хлопців.
До липня 2023 року в мене є законна підстава тут перебувати. Що буде потім – я не знаю.
Я сподіваюся отримати громадянство. Теоретично це можливо, але лише одним шляхом – через указ президента Зеленського про присвоєння громадянства. Цього досягти важко, але ми з адвокатом намагаємося.
Раніше я мала для цього підставу – шлюб. Зараз його немає. Ми спираємось на те, що мені не можна повернутися до Росії, тому що мій чоловік – азовець, "Азов" визнаний терористичною організацією в Росії. За своїми моральними принципами я теж не повертатимуся до Росії.
Фактично я застрягла. Я можу виїхати в іншу країну, до Європи, але потім мене не пустять сюди назад як громадянку Росії. Залишатися тут – маю лише рік часу.
Жодні інші варіанти отримання громадянства під мою ситуацію не підходять.
У моєї бабусі в паспорті написано місце народження "Львів". Теоретично, можна було б довести походження з України. Але для цього потрібні оригінали свідоцтв про народження бабусі та мами.
А якщо моя сім'я дізнається, що я відмовляюся від російського громадянства, враховуючи, що вони підтримують війну, навряд погодяться допомогти.
Обговорювалися всі варіанти, що робити. Один побратим чоловіка мені навіть запропонував: давай оформимо фіктивний шлюб.
Звучали і такі фрази: тебе ж уже нічого не тримає в Україні, вибери іншу країну та їдь. Але як я поїду? Я не можу. Тут побратими, друзі мого чоловіка, які воюють, і їм також потрібна допомога.
Поки ми не переможемо, я взагалі нікуди не поїду.
Є низка росіян, хто зараз воює, хто воює із 2014 року, і у них теж проблеми. Посвідки на проживання не продовжують, не дають громадянство.
У мене є знайомий громадянин Росії, з 2014 року тут. Він у шлюбі з дівчиною-українкою, у них дитина, і дружина зараз вагітна другою дитиною. Йому відмовили у дозволі на міграцію.
Щоб отримати дозвіл на міграцію, треба принести довідку, що ти у своїй країні не маєш судимостей. Знову ж таки, це неможливо.
Мені, в принципі, в Україні йдуть назустріч, але не можуть допомогти. Міністерство оборони нам відповіло: ми не маємо інструкції, як діяти.
Ніхто не знає, що робити росіянам, які зараз воюють і допомагають.
Соня Лукашова, УП
