Судья Иван Мищенко, который пошел воевать: Мы можем быть в Севастополе, а может начаться вторая волна наступления из Беларуси
Суд Божий чи земне покарання? На це питання киянину Івану Міщенку довелось відповідати зі зброєю в руках. Пікантність ситуації в тому, що Міщенко – юрист та адвокат, який в 2017-му році став суддею Верховного Суду.
Його спеціалізація в мирному житті – вирішення господарських спорів. Його позивний на фронті – "Суддя Дредд", на честь супергероя британських коміксів.
24 лютого, не маючи військового досвіду, Іван Міщенко вивіз дружину з трьома дітьми за кордон та повернувся. Разом з іншими добровольцями під час оборони Києва займався аеророзвідкою. Потім став командиром взводу 93-ої бригади "Холодний Яр", яка тримає оборону на Харківщині.
Коли суддю Міщенка питаєш про те, як кваліфікувати те, що робить РФ, він каже: треба залучати філософів, філологів, психологів та юристів, щоб придумати якісь нові терміни та поняття.
"Це – абсолютне зло, – впевнений він. – Настільки абсолютне, наскільки воно може бути".
В інтерв'ю УП Іван Міщенко розповідає про стійкість українського війська, побратимство з активістом Романом Ратушним, судові реформи на шляху до ЄС, про злочини росіян та міжнародний трибунал над Путіним.
Далі – пряма мова.
Добровольці
"Емоції? Їх треба заборонити"
Фантастичний бойовик "Суддя Дредд" (1995 рік)
Позивний "Суддя Дредд" придумав Рома Ратушний. Він сказав: "Ну, інших варіантів немає".
Ми зійшлись на війні абсолютно випадково. До 24 лютого я особисто не був із ним знайомий, просто знав, що є такий чувак. Я слухав справу по Протасовому Яру, а Рома був драйвером цієї історії. Він брав участь у засіданні як третя особа (4 січня 2022 року суд вирішив розірвати договір оренди землі, який дозволяв будівництво в Яру – УП).
Військового досвіду я не мав, але 24-го одразу вирішив іти у добровольці. Іншого рішення не бачив. Дружину трошки хитнуло. Каже: "Молодець! Пиши заповіт та їдь" (посміхається).
Людина я організована, тому "заповіт" склав швидко: "Картки, ключі – тут. Документи – тут. Явки, паролі від соцмереж та телефону…" (сміється). Якось так.
На війні немає різниці, хто є хто. Навколо мене та навколо Роми зібрались різні люди, з досвідом війни та без. Ми з ним зустрілися, почали думати, де можемо бути корисними разом. У нас вже було людей на справжній підрозділ.
Спочатку робили аеророзвідку для 72-ої, яка стояла під Києвом. Але в бригаду нас не взяли, сказали: "Ми б раді, але, блін, штат заповнений на 160%". Тоді познайомилися з хлопцями з 93-ої. Починали з аеророзвідки в Сумській області, а після вже началась така "армія-армія" під Ізюмом.
Я бачив багато ворогів. Спочатку була сильна ненависть, потім пройшло, я перестав взагалі щось відчувати.
Емоції заважають на війні. Вони заважають і в мирному житті. Але коли ти військовий, коли командуєш, твоя робота більш екстремальна та відповідальна. Треба все розрахувати, бо рішення, які ти приймаєш, можуть мати дуже серйозні наслідки.
Війна дуже зближує. Ми з Ромою Ратушним багато часу провели разом. Спочатку він щось собі придумав – називали один одного на "ви". Я йому: "Та перестань!". А він: "Та нє". Потім вже перейшли на "ти".
Ми багато про що розмовляли – про Київ, про майбутнє. У Роми була харизма, за ним йшли люди. У нього був правильний погляд на життя та поєднання, яке я особисто дуже люблю. З одного боку, він дуже пасіонарний, романтичний. З іншого, в ньому був прагматизм – він розумів, як треба робити речі.
Не було такого: "Давайте щось кудись". Він завжди аналізував, прораховував, тому з Протасовим Яром все вийшло. У забудовника кінець кінцем нічого не склалося. Так, за це Рома заплатив велику ціну, віддав багато сил та ресурсів, але він переміг.
Стіна
"Не кажи гоп, поки не перескочиш"
Українська народна приказка
Більше всього на фронті вражають люди.
Буває, дивишся на людину і не очікуєш від неї аж нічого такого, але вона виявляється героєм. А якийсь чоловік, такий із себе весь тактикульний (людина, яка любить одягатися у тактичну, військову уніформу навіть у мирному житті – УП), десь ховається, коли виникає перша серйозна ситуація.
Є таке відчуття, знаєте, що 93-я бригада – це стіна. Вона стоїть. І ворог точно не пройде. Люди тягнуть війну кожний день попри втому, умови та часом відсутність можливості помитися.
Не думаю, що є щось, що може цю стіну зламати. Люди будуть стояти, скільки зможуть. Питання в тому, наскільки в Києві прийматимуть може й непопулярні, але правильні рішення, та допомагатимуть. Так, є проблеми, пов'язані зі вступом до ЄС, щось ще, але пріоритет зараз – війна. Все це надовго.
Буде складна зима. Є відчуття, що взимку фронт зупиниться. З об'єктивних та суб'єктивних причин. В такому темпі довго воювати неможливо.
Фронт зупиниться, але будуть ще втрати. І наша економіка не дуже все це витягує. Тому треба усвідомлювати, що на всіх чекають ще складніші часи. Треба всім до них бути готовими, кожному на своєму місці.
Коли кажуть, що саме до зими потрібна якась гучна перемога, мені здається, що такі розмови існують у якійсь іншій паралелі. В тилу кажуть одне, на війні відбувається щось інше.
Ти можеш скільки завгодно віддавати накази: "Вперед! В атаку!". Але у нас не радянська армія. Ми не женемо вперед, до останнього бійця. У нас немає такого: "До такого-то числа треба щось звільнити".
У нас, на відміну від русні, в пріоритеті і солдати, і цивільні. Всі намагаються якомога більше скоротити втрати. Це не просто слова. Це дійсно так. Ми ворога потрохи піджимаємо. Тут трошки підійшли, тут ще. Політали, пошукали техніку, спалили. Ще підійшли трошки. Така ситуація на більшості напрямків, крім Донецька та Луганська. Там інша історія з точки зору тактики.
Росіяни на багатьох точках насправді вже перейшли в оборону, намагаються, типу, стримувати наше просування.
Прогнози, які дають експерти, мені не цікаві. Вони банальні. Буде так, як буде. Ми можемо бути в Севастополі, а може початися друга хвиля наступу з Білорусі. Але ж ми нікуди не підемо.
Вони пишуть на бордах в Херсонській області: "Росія тут навсєгда". Як це "навсєгда"? Ця дуже довга ділянка фронту нікуди не дінеться. "Навсєгда" не вийде (посміхається).
Злочини
"Переговори закінчено. Вирок – смерть"
З фільму "Суддя Дредд" (2012)
Ця війна абсолютно тупа і безглузда для русні. Для них є тільки один у ній сенс – гроші. Чуваки йдуть сюди за-роб-ля-ти (вимовляє слово по складах – УП).
Інструментарій у Путіна один: не хочуть воювати – будемо піднімати їм зарплати. При цьому можна брехати: виявляється потім, що контракти не на три місяці, а на шість. Не на шість, так на дев'ять. Починаються різні "юридичні хитрощі" – вони там в армії в основному люди інтелектуально не дуже сильні (посміхається).
Як можна кваліфікувати те, що росіяни роблять в Україні? Пф-ф-ф. Ми дуже довго будемо перераховувати всі воєнні злочини, які вони скоїли, всі конвенції, які вони порушили. Вони порушили абсолютно все, що можна.
З юридичної точки зору всі вони заслуговують на пожиттєве ув'язнення, тому що у нас немає смертної кари. Вони кожний день всі ці злочини штампують. Це знаєте, як в Америці в суді прибавляють за кожний злочин строк, одна людина може отримати 800 років тюрми.
Ну як, с*ка, можна заробляти гроші тим, що ти гатиш по цивільних?! Навіть мій невеликий військовий досвід дозволяє сказати, що в обстрілах, наприклад, Харкова немає жодного сенсу. Абсолютно. Нуль взагалі! Це не вплине на загальний результат війни.
Вони свідомо обстрілюють спальні квартали, тупо вбивають мирних людей, які вночі сплять. І в цей час їм нараховують зарплату. Ну, як це можна кваліфікувати?
Я думаю, що після цієї війни треба буде дуже сильно оновити понятійну базу, написати якийсь новий словник термінів. Залучити філософів, філологів, психологів, юристів, щоб якось все це осмислити, назвати, пояснити.
Ми якось намагаємося натягнути досвід Другої світової на те, що вони зараз роблять. Але треба придумати якийсь новий концепт, щоб все це описати.
Навіть у Гітлера була якась логіка, модель маніяка, диктатора, яка базувалась на божевільній ідеї расової переваги. А у русні яка модель? Нічого немає. Вони прийшли просто тупо всіх вбити. Для чого? Для того, щоб відновити Радянський Союз? Ого…
Покарання
"Людству потрібен новий Нюрнберг"
Глава МЗС Естонії Урмас Рейнсалу. 8 серпня 2022 року
Механізм та можливості для міжнародного суду над РФ існують, але прагматично я поки що не вірю, що росіяни будуть покарані. Для цього РФ має припинити своє існування як держава в її теперішньому вигляді.
Я більш ніж упевнений, що Росії – хана. Вони цю війну, по суті, вже програли. Країна, яка будує свою ідентичність на тому, що з усіма воює, не може зберегти єдність після програшу. Рано чи пізно це відбудеться, наслідки війни вони не витримають. Нам треба чекати, поки це станеться, і при цьому вижити самим.
Сьогодні, на жаль, ніхто не буде арештовувати в аеропорту Путіна, коли він кудись полетить. В Іран, наприклад.
Зараз вже є якась хвиля розчарування (в міжнародних інституціях – УП). ООН, Amnesty International – ці та інші організації були створені для того, щоб унеможливити, розв'язувати нові конфлікти. Але вони перетворились на беззмістовних чиновників, які існують на якісь гранти, гроші та не приймають жодних рішень.
Від них нічого не залежить. Вони тільки дуже ревнісно стежать за корпоративною культурою, бояться когось образити. Але ККД вже абсолютно якесь нульове.
Кислиця в ООН кожний раз їх просто розриває на німецький хрест. Спостерігати за цим – моє особисте задоволення, але (пауза) нічого не відбувається. Всі такі: "Так, так. Але що поробиш?". Це лисе чудовисько (Василь Небензя, представник РФ в ООН – УП) там щось на ламаній англійській відповів, і все.
Чи вірю я в суд Божий? (Пауза). Я вірю в Бога, звичайно. Але поки ми тут, нам треба розбиратися із земними справами.
Прокльони на адресу ворога та залякування небесним судом не ефективні. Це – втрата часу та зайвих сил. Так, за допомогою прокльонів можна скинути трохи негатив. Але треба, як модно зараз казати, каналізувати свої емоції в щось конкретне. В десять гривень на ЗСУ, в те, щоб привести себе в порядок і піти на роботу в нормальному стані.
Якщо вас починає всередині щось тиснути, треба знаходити цьому корисний вихід. У нас в 93-ій бригаді теж така штука з'явилася: якщо вас переповнює лють, ви можете задонатити, щоб на снаряді бійці написали "горіть у пеклі" чи щось інше. І він полетить. Все! І вам легше, і користь якась (сміється).
Система
"Сьогодні вдалий день для Європи"
З повідомлення президентки Єврокомісії Урсули фон дер Ляєн про надання Україні статусу кандидата в члени ЄС
У нашого суспільства дуже оголений нерв, загострене відчуття справедливості, яке судова система не завжди відчуває. Її реноме, м'яко кажучи, серед українців не дуже високе. Але я не можу сказати, що суспільна думка, яка тяжіє до простих відповідей, до узагальнень, на 100% права.
Всі судді покидьки? Вся система – катастрофа? Ні, це не так. Як і в кожній інституції, в суді є покидьки. Є вони і в журналістиці, в прокуратурі, СБУ… Чи треба покращувати судову систему? Так.
Я все життя працював адвокатом. Суддею став, коли в 16-17-му роках будь-хто міг податися на конкурс до Верховного Суду. Це було щось дійсно унікальне. Таких, як я, зайшло досить багато. Це був нормальний досвід, тому що ми в цю систему намагаємося щось внести. Щось із нею зробити. Щось виходить. Якось воно рухається вперед.
Суд – це теж вміння комунікувати. Іноді це складно (з колегами старшого віку – УП). Складно з людиною, у якої немає смартфону, яка каже: "Ви б собі ось ці фейсбуки повидаляли!". Але пояснюєш, знаходиш спільну мову.
24 лютого, коли почалось повномасштабне вторгнення, я встиг заїхати на роботу. Походив по кабінету, покурив – перше, що зробив того ранку, вийшов, купив пачку цигарок, хоча до того кидав та обіцяв сину вже ніколи не курити.
І ось я встиг написати пост у Facebook: "Всі конкурсні процедури по Вищій кваліфікаційній комісії суддів України (ВККСУ)" призупиняються. Гудбай!" (сміється).
Історія з ВККСУ почалася задовго до війни. Коли у 2019-му році прийшов новий президент, одним із перших його кроків була ліквідація цього органу. Якщо просто, то ВККСУ брав суддів на роботу. Такий собі HR-відділ.
Тепер взяти людину на роботу судді неможливо, тому що HR-ів немає. Ми потроху рухались у напрямку створення нового ВККСУ, вже був етап, коли люди почали надсилати конкурсні заявки.
Нововведення в тому, що в конкурсну комісію мають входити троє іноземних експертів та стільки ж українських суддів. Я там теж опинився. Нічого особливого насправді – просто в Верховному Суді не так багато тих, хто вільно спілкується англійською (сміється).
Коли нам дали статус кандидата в ЄС, то прийшлось повернутися до створення нової конкурсної комісії, тому що це прописано в зобов'язаннях України.
Якось у червні я сиджу в окопі під Ізюмом та спілкуюсь по Zoom з міжнародними експертами, які беруть в цьому участь. Це колишні судді та один колишній прокурор – з Канади, США та Нідерландів. Під час обговорення мені по "радєйкє" (по рації – УП) повідомляють: "На нашу позицію заходить ворожий гвинтокрил!". Блін, мені треба бігти, приймати рішення. Я їх (судових експертів – УП) глушу – якось воно не в'яжеться, війна та створення ВККС.
Командування 93-ої бригади відрядило зараз мене у Київ, щоб я займався створенням кваліфікаційної комісії. Сьогодні в мене таке спецзавдання (посміхається). Основну роботу ми хочемо зробити до Нового року. Треба показати партнерам з ЄС прогрес. Це теж частина нашої війни, і буде дуже круто, коли нас візьмуть до ЄС. Але для цього треба багато чого зробити.
Урок
"Навіть найменша людина може змінити хід майбутнього"
Галадріель, "Володар перснів"
На фронті відчувається підтримка тилу. Для мене його уособленням є сім'я та Київ. Я – киянин, народився тут, дуже люблю це місто. Мені важливо розуміти, що той, заради кого я на фронті, має можливість відчувати себе в умовному комфорті. І той комфорт у тилу мене абсолютно не дратує.
Роздратування було, коли я перший раз повернувся до столиці на похорон Роми (Ратушного – УП). Приїхав брудний, з довгим волоссям, бородою, капєц! Поки привів себе в порядок… Плюс ще емоції зашкалювали.
Пам'ятаю, зайшов у якийсь барчик, а там молодь, хіпстери. Всі відпочивають, у них все круто. Мені спочатку воно якось: "Бл-і-і-і-н!". Але потім в мене щось перемкнуло. Дивлюсь на них такий: "Нафіга ти по окопах лазив? Та для того, щоб у них все було нормально".
Найважливіший урок цієї війни для мене – дуже круто бути українцем. Ми не те щоб позбавилися комплексу меншовартості, ми рвонули кудись… в плюс сто. Треба, знов-таки, якесь нове слово придумати (на противагу меншовартості – УП).
Тепер Україна – не про страждання, про кріпаків та вічні сльози. Україна сьогодні – вже історія про вільних людей, які в оцій одвічній боротьбі світла та темряви зайняли центральне місце. Це ж, блін, "Володар перснів", Давид та Голіаф! Все, з чого світ зроблений. Ми тепер в самому епіцентрі цієї битви з абсолютною темрявою. З мороком.
Мене завжди дратувало применшення самих себе. Тепер ми іншими очима починаємо дивитися на країну. В ЄС немає Монобанку, Києва цифрового, Нової пошти, Дії… Де там можна заплатити по мобільному застосунку за парковку? Ніби дрібниця, але ж ні! У нас зробили, працює, і це круто. А вони поки дійдуть до такого, впровадять зі своєю бюрократію, скільки років пройде?
Один боєць у мене у взводі сказав: "Якщо ми вистоїмо, у нас буде все. Якщо зламаємося, не буде нічого". Попереду нас очікують дуже важкі часи, але вони рано чи пізно закінчаться.
Ми заплатимо дуже велику ціну. Але потім все має нарешті йти у правильному напрямку. Таке життя.
Євген Руденко, УП