Мэр Новой Каховки о работе в оккупации: "Нас держала мысль, что вот-вот вернутся ВСУ, и все будет хорошо"

15 липня міський голова Нової Каховки Володимир Коваленко виїхав із Херсонщини після п'яти місяців роботи в окупації. Дорога через російські блокпости на підконтрольну ЗСУ територію зайняла майже 4 дні.

Тепер він може детально розповісти про вбивства та катування з боку окупантів, умови роботи місцевої влади, масові мітинги на підтримку України й водночас компроміси місцевих жителів із совістю (спойлер: ідеться не лише про російську гуманітарку).

Менш охоче Володимир Коваленко відповідає на запитання про охорону Каховської гідроелектростанції та Північно-Кримського каналу, оборону міста та швидку окупацію півдня.

20 років він керував 45-тисячним містом, що стоїть за півсотні кілометрів від окупованого Криму та поряд із стратегічними об'єктами. А до цього очолював воєнний завод. 

"Мене ж 80% жителів знають, розумієте? Я не міг їх кинути", – пояснює чому залишався так довго в окупації чоловік.

"З першого дня я поставив собі такий життєвий принцип: прожити, вирішити питання і не вляпатися", – додає він. 

Торік у інтерв'ю УП Коваленко не допускав реальне військове вторгнення Росії з боку Криму:

"Я вже достатньо доросла людина… знаєте, надто гучна могла бути подія. Нас же підтримав увесь світ, світ сильних. І мені здається, цього не станеться ніколи. 

Тим більше, що за ці 7 років і армія змінилась, і ми тут за 50 кілометрів від Армянська знаходимось – я знаю, що там на передовій, так що не кожен ризикне… І, ви ж розумієте, що це треба бути абсолютно безвідповідальним, щоб на такий крок піти".

Нижче – хронологічна картинка окупації Нової Каховки, деталі життя міста поряд із російськими солдатами та реакції місцевих на рясні обстріли з боку ЗСУ.

"Дайте мені годинку, я зберу речі й піду на комунальне підприємство". Окупанти і компроміси

– Пане Володимире, найперше запитаю, як вам взагалі як меру з проукраїнськими поглядами вдалося п'ять місяців провести в окупованому місті?

– Коли я зрозумів, що об 11-ій ранку 24 лютого на Каховській ГЕС уже знаходилися російські війська, я відчув, що я, мабуть, і є тим представником України з власними та делегованими повноваженнями.

А буквально на наступний день виник величезний потік проблем: від того, що закрилися магазини, і людям не було де купити хліба, до того, що треба вмовити підприємців вийти на роботу.

Але знаєте, що тримало мене, моїх заступників? Що ось-ось повернуться наші війська і все буде гаразд. Ну хай тиждень, хай до великодніх свят, хай до 1-го травня, ну до 9-го, але повернуться наші війська.

А тоді закрутилося стільки проблем… То з паспортами якісь питання, то людей посадили на підвали, то вагітні, яким треба їхати в Херсон, то пенсіонери, які пенсію поштою отримували – а це більше 3 з 18 тисяч пенсіонерів.

Я усвідомлював, що на мене дивляться з усіх боків, і що більше цим нема кому займатися… Тому мені соромно було б, якби я покинув місто. Я навіть на одній із нарад сказав: це відколи втекти є героїчним вчинком, а залишитися з громадою, яка 20 років тобі довіряє, і працювати за законами України вважається ледь не елементом зради?

Хоча з кожним наступним днем, як почався процес віджимання освіти, медицини, комунальних підприємств, я розумів, що настане момент, коли мого впливу не буде достатньо, і треба буде приймати рішення… 

– Паралельно постає питання, як вам там взагалі вдалося вижити? До вас же, очевидно, приходили окупанти з пропозицією про добровільну чи примусову співпрацю?

– Так, за весь час я мав, мабуть, до п'яти таких випадків – з усіма, так сказати, видами "влади". 

– Усіма видами – це армія, Росгвардія?

– Так, Леонтьєв цей (Володимир Леонтьєв – ставленик окупантів на посаду мера – УП), ДНРівський представник, представник Росгвардії. На зустрічі з місцевим підприємцем ФСБ зустрів. Таких контактів, щоб я з ними говорив, було три.

У перший день війни, десь о 16:30, мені зателефонував директор ГЕС і каже: "Володимире Івановичу, чи не могли б ви приїхати, бо тут є "представники", хочуть з вами поговорити про організацію роботи на ГЕС". 

Я приїхав туди, там був Володимир Леонтьєв і людина, яка представилася як "Отаман Іванич" – знизу в нього була військова форма, а зверху "кожанка". Вони вимагали, щоб весь персонал залишив станцію, але ми домовилися, що всі електрики, слюсарі лишаються – щоб був повний комплект чергової зміни. 

Потім ми вийшли, я з директором ГЕС йшов попереду, ці двоє – позаду, і виходячи із залу… пам'ятаєте, як у перший день на ГЕС була розстріляна сім'я з п'яти людей? 

Ми бачили, як цей автомобіль пересік дорогу… потім виїхав БТР і попхав цей автомобіль в бік садово-городнього кооперативу. Ми тоді не знали, що стільки людей загинули. Наступного дня батько цих діточок телефонував мені, і ми намагалися забрати їхні тіла.

– Це були люди, які хотіли евакуюватися?

– Ні, вони їхали з Козацького чи Веселого (два села Новокаховської громади, що знаходяться по інший бік Дніпра – УП), найімовірніше, просто в місто. І це авто нібито не зупинилося на блокпосту, прискорило рух, і далі автоматна черга… Мій водій усе це бачив.

На третій день вони (окупанти – УП) зайшли в мій кабінет у міськраді і сказали: "Ви сидите тут, а поряд сидить людина, яка контролює ваші дії". 

Я кажу: "Хлопці, ви ж мені за віком у діти годитесь, дайте мені годинку, я зберу речі, піду на комунальне підприємство й, поки я могтиму обслуговувати це місто, не порушуючи українське законодавство, це робитиму. 

Так 26 лютого ми зібрали речі й вийшли з міськради.

– І вони вас спокійно відпустили? 

– Так. Я ж знаю цього Леонтьєва. Він наш, міський був, працював заступником директора в одній зі структур фірми "Чумак (виробник харчових продуктів, зокрема відомого кетчупу "Чумак" – УП). До цього був директором заводу газобетонних виробів, очолював розкопки на Нікопольському плацдармі – там загиблих воїнів Другої світової шукали.

– Це був другий контакт із окупантами?

– Так. І третій був, коли вони приходили шукати заступника директора одного комунального підприємства, який брав участь в АТО – прізвища називати не буду. Був період, коли за АТОшниками було достатньо серйозне полювання.

І був найтяжчий, можна сказати, період мого життя, коли (окупанти – УП) сказали звернутися до населення – чи то з ідеєю приєднання до Криму, чи щось таке. На що я відповів: "Шановний, враховуючи мій вік, ви маєте тільки один вихід – виведіть мене на площу і все (розстріляйте – УП)… Я цим займатися не буду".

Потім вони мене просто відпустили. Кажу: "Це як?" А вони: "З вами так не можна, вас треба переконувати". Кажу: "Я з цього приводу більше з вами не розмовлятиму".

А скільки людей забрали?! Воїнів АТО зокрема. У нас ще от головного інженера водоканалу забрали: він їм на водоканалі, де вони кожен день воду набирали, шланг замінив – з чистого на той, що каналізацію викачують!

– А куди його забрали? Куди взагалі окупанти забирали людей?

– На підвал, у колишнє приміщення поліції. Там був один тракторист, якого привезли аж з Миколаївщини, був голова Новоолександрівської громади – як вийшов з підвалу, то показав нам спину, а вона вся чорна!

Був директор однієї школи, який потім перейшов на їхній бік. Він 17 днів там просидів, намагався вкоротити собі віку, вени різав… По голові там нікого не гладили.

– Що ставалося з людьми, яких не вдавалося "перевиховати" на підвалі?

– Абсолютну більшість випустили, у різному фізичному стані, але випустили. З тих, кого забрали, невідома тільки доля журналіста Сергія Цигіпи (викрадений 12 березня, також є ветераном АТО – УП). Нашому інженеру, як свідчать міські плітки, сказали, що до кінця війни він не виїде.

– Чи відомі вам ще факти вбивства цивільних із боку окупантів, окрім застреленої в перший день окупації родини?

– На другий чи третій день у кооперативи йшла жінка, їй чи кізоньку треба було нагодувати, чи що, і в неї вистрілив снайпер. Мій перший заступник із начальником комунального підприємства поїхали через день забирати її тіло, бо ніхто не хотів. 

Застрелено було також водія водоканалу, який на машині обігнав військову колону.

"Херсонську область "проспали". Перший день війни та спантеличення

 – Трохи відмотаємо на початок війни. Ми з вами говорили телефоном буквально в перші дні окупації. Ви розповідали, що 24 лютого, за перші п'ять годин повномасштабної війни, без жодних перешкод росіяни зайшли на Каховську ГЕС, а 28 лютого були у всій Новій Каховці. Під час тієї розмови ви кілька разів повторили, що не знаєте, як так сталося.

За п'ять місяців окупації у вас з'явилася відповідь на запитання "Як?"?

– Ні. Я зрозумів, що це точно не моє питання, це питання на рівні держави, і держава має з ним розбиратися. 

Скажу тільки один факт: у місті є батальйон тероборони, з міського бюджету ми виділяли на нього гроші – на ліжка, амуніцію, приміщення, білизну. 24 лютого о 7:30 ми всі зібрались у приміщенні військового комісара, кажу: "Які питання до мене?" Мені кажуть: "Дайте автомобіль їхати в Херсон за зброєю!".

Ну як це так? Батальйон тут, а до Херсона 70 кілометрів! 

– Почекайте, то батальйон був у вас? Бо на початку війни ви казали, що тероборона знаходилася в Таврійську. 

– У Таврійську в неї приміщення, казарми, а фізично вони зібралися в нас – десь 80 людей біля військкомату стояло, коли я під'їхав туди 24 лютого. Таврійськ же тільки рік чи два як відокремився, а до того це була складова Нової Каховки. 

А те, чому росіяни так швидко зайшли, мені сказати важко. Точніше, важко давати цьому характеристику. Але ж із часом і з вуст військових експертів, і з вуст Арестовича прозвучало, що Херсонську область "проспали". 

– Машини на Херсон, я так розумію, вже не поїхали?

– Поїхали. Одна прорвалася, але повернулася ні з чим. У перший день вони ще пропускали на Херсон і назад, мій заступник, наприклад, їздив маму забирати з лікарні. Він розказував: "Їду, попереду бачу наші танки, а позаду – вже російські". 

– Тобто в підсумку ви, як і Херсон, Мелітополь залишилися без зброї? 

– Так, її не було. На третій день кореспонденти спитали в мене: "А чому ви не захищалися?" Люди добрі, ситуація була така, що хіба з кулаками вийти! 

– Я правильно розумію, що Каховську ГЕС мали охороняти військові, але 24 лютого їх там не було? 

– Я цього сказати не можу, у них є своя воєнізована охорона. А чи повинні там бути наші ЗСУ, коли вводиться воєнне положення… Мабуть повинні, я цього не скажу.

– Але ж у ще одній нашій розмові, у березні 2021-го, ви розповідали, що у 2014 на захист ГЕС заходив житомирський батальйон?

– Так, житомиряни тоді зайшли охороняти головну споруду Північно-Кримського каналу. А ГЕС охороняли якісь поліцейські підрозділи, вони десь пів року чи рік стояли. А тоді, у 2016 чи 2017, усе зняли, життя було переведене у, так би мовити, мирне русло.

– На головній будівлі Північно-Кримського каналу 24 лютого також не було військових?

– Мені це невідомо, бо Північно-Кримський канал разом із Таврійськом відійшов в окрему громаду. 

 – Ви також розповідали нам, що 24 лютого в місті залишилися тільки ви та ваші люди. Прокуратура, поліція, суди – коли вони виїхали?

– Не знаю. 24-го надвечір у місті не було нікого, це точно. Бо я, як повертався з ГЕС, об'їхав усіх – приміщення були відчинені навстіж, і там уже нікого не було. Єдина структура, з якою я спілкувався о 5 ранку 24 лютого – це СБУ, начальник по нашому місту і, здається, по району. Він сказав, що почалася війна і все.

– Зрозуміло. А чи пам'ятаєте момент, коли окупанти дали воду в Крим? Як це взагалі було?

– Єдине, що я знаю: цей "Отаман Іванич" на ГЕС вихвалявся мені, що "та мы одним мигом решили воду для Крыма – мы взорвали, вода пошла". Це його слова. 

– Якщо він вихвалявся вам цим на ГЕС 24 лютого, то, виходить, що окупанти підірвали дамбу у перший же день окупації? 

– Найімовірніше, що десь так. 

– А чи був звук вибуху?

– Та ні. Там процес влаштований так, що знизу не піднімаються, а опускаються затвори, які стримують воду. Сам цей вибух нічого не вирішував, він просто пошкодив механізм, так би мовити.

За 2-3 місяці спеціалісти розповідали мені, що вони (окупанти – УП) ніби як спустили на мотузках дві міни, і вода частково пішла. Повноцінно вона потекла вже пізніше.

Життя в окупованому місті: росіяни видавали на руки по 10 тисяч рублів готівкою 

– Скільки місцевих депутатів, працівників виконкому Нової Каховки виявилися зрадниками і пішли на співпрацю з окупантами?

– Один член виконкому, староста, перейшов працювати, з депутатів – не чув. Начальник організаційного відділу міськради Роман Пашкевич, директор місцевого історичного музею Віктор Васильєв перейшли. Староста Дніпрянського округу Віталій Гура перейшов до Леонтьєва.

– Ви згадали за Віктора Васильєва – це правда, що в нього син загинув на початку березня, захищаючи Україну на Луганщині?

– Так, він був у 57-ій бригаді, що базувалася на території нашого міста. 

– А як це у Васильєві поєдналося… 

– У мене не вистачило духу підійти і спитати. Але мені дуже хотілося поставити йому фотографію сина на стіл, і щоб він кожної ночі дивився йому в очі.

– Ви були з ним знайомі до початку війни?

– Так, він же був редактором нашої газети, а ще раніше – офіцером на Чорноморському флоті. Він кругом таким правильним був, депутат одного чи двох скликань, правда, від Партії регіонів.

 – Як довго жителі Нової Каховки виходили на мітинги проти окупації?

– У нас був один грандіозний мітинг, на 6-7 тисяч людей, десь між 10 і 15 березням. Вся площа йшла. А потім Нова Каховка стала центром зосередження такої великої кількості російських військових, що проведення мітингів стали жорстко контролювати. 

Усе тотально відслідковується. Зараз участь у мітингу – це персональна загроза для життя учасників. До того ж, дуже багато місцевих виїхало, залишилися, як правило, люди похилого віку – вони точно на мітинг не підуть.

– На початку нашої розмови ви згадали, що в перші дні окупації, під час активних мітингів, було відчуття, що "наші ЗСУ повернуться, і буде все добре".

Чи є в людей свого роду образа на керівництво країни за те, що їхнє місто так швидко було окуповано і вже 5 місяців мусить миритися з цим режимом?

– Ви знаєте, немає – усі все усвідомлюють. Водночас, я ще десь 15 березня телефонував Лагуті (тогочасний голова ОДА – УП), казав: "Добивайтеся, бо в нас немає пенсій, немає ліків". У нас же є інсулінозалежні люди, онкохворі, яким потрібні наркотичні засоби. 

Ви ж розумієте, що ця ніша скоро будете заповнена? Не може за 4 місяці не бути жодного "коридору". Я заступника за 150 кілометрів послав, в Апостолово, нам пообіцяли, що там будуть ліки – а він повернувся ні з чим, росіяни на кожному блокпосту роздягали, шукали наколки.

Потім я дивлюся на тих, хто стоїть біля військкомату в черзі на отримання цих 10 тисяч. Вони мені: "Івановичу, не звинувачуйте нас, хліба нема за що купити, пенсію другий місяць не отримуємо". Я кажу: "Не я вам суддя, а Господь Бог або ж структури відповідні".

– Росіяни видавали місцевим на руки по 10 тисяч?

– Так, тим, хто записувався, по 10 тисяч рублів готівкою – на ліки, продукти. Це десь з 10-12 червня почали видавати.

Ціла кампанія була. Я людям казав: "Ви ж розумієте, що ви їм паспортні дані даєте?" – "А що робити, якщо нема чого їсти". Ми з Іваном Федоровим (міський голова Мелітополя – УП) про це говорили, це доля окупованих територій.

– І десь у цей же час цінники в магазинах у рублях з'явилися? 

– У магазинах у нас є цінники і в гривнях, і в рублях – як хочеш, так і плати. 

– А де, до речі, у вашому місті поселилася російська армія?

– У будинках я їх бачив, певна частина навіть попривозила сім'ї й орендує приміщення – це один із видів місцевого бізнесу зараз. Росіяни кажуть, що їм дуже подобається місто. Такого, щоб було захоплення будівель, то я не бачив.

А війська стоять на тих точках, де в нас 57-а бригада була.

– Тобто на території військової бази? 

– Так, і навколо міста їх багато. Але ж вони постійно передислоковуються – то в Стару Каховку їдуть, то в Таврійськ.

– У Новій Каховці стояла російська артилерія? 

– ГЕС охороняється протиповітряною обороною, а так, у самому місті, я її не бачив. За межами міста, скоріш за все, артилерія стояла, бо ж там і вертольоти піднімалися, летіли через Дніпро на той бік – це все мешканці бачили.

– А техніка з Криму продовжує йти? 

– У день, коли я їхав, колон не бачив. Але місцеві кажуть, що дорогою з Таврійська, Старої Каховки до Нової Каховки окупанти тримають людей по годині-півтори на блокпостах, бо ідуть ці колони.

– Який приблизно в них маршрут? От вони від Армянська піднімаються вгору… 

– Не знаю, чи від Армянська, але в основному вони йшли через ГЕС, а далі – у бік Херсона. 

– Коли, до речі, почали завозити продукти з Криму в Нову Каховку?

– Набагато пізніше, ніж будь-де. У Новій Каховці є величезна база, раніше вона була будівельна, а потім, у 1990-ті, стала продуктова. То в на стільки тих складів… що проблеми з продуктами не було аж до кінця травня.

Єдина проблема – гроші, за які ці продукти купити. Ну і пошкодження тих же складів через вибухи… Знаю, що після того, як на базі вже не було товару, деякі підприємці почали їздити в Крим і вже звідти завозити.

А щодо гуманітарки: (окупанти – УП) її виставили буквально за 2 тижні, але в місті її майже ніхто не брав. Єдине, що на концерт до Дня перемоги покликали людей з усіх сіл і давали їм гуманітарку. На День молоді в Нову Каховку звезли 70-річних людей, теж їм роздавали. Тобто гуманітарка була елементом заохочення на якісь заходи. 

– Ви згадали про пошкодження продовольчої бази. На цьому моменті хочу запитати: як місцеві взагалі реагують на обстріли з боку ЗСУ? 

– За тиждень до складів ще прилетіло по базі колишнього заводу в Райському, то я скажу, що знаю декілька людей, які ввечері сіли й випили за цю справу гарний могорич (сміється – УП).

Не хочу казати, що люди раділи, але я не зустрів злоби чи ненависті з цього приводу. Ми все розуміємо. Хоч на вулиці Французькій і Миколи Букіна, за 500 метрів від яких були прильоти, повилітали вікна, рами. Там же після влучання ще чотири години все вибухало. А це потужний мікрорайон, там раніше 17-20 тисяч людей жило.

Є, звісно, старше покоління, яке каже: "Та хто ж мені це відновить?! У мене ні сил, ні грошей, а скоро зима!" Але знов таки, люди розуміють, що без цього повернення (України – УП) не буде.

– А що тримали росіяни на цьому заводі в Райському, у який прилетіло перед складами?

– Бензовози, техніку. Це гаражі колишнього автопідприємства заводу марочних коньяків "Таврія". Це був перший такий потужний приліт, там усе так довго рвалось… Тоді люди практично не постраждали, бо це за межами населеного пункту – у полях, у степу, метрів 600-800, може. 

"Я вірю в деокупацію до кінця року, хоч і уявляю, якими будуть наслідки". Виїзд і надія

– Як взагалі люди нині виїжджають із Нової Каховки? Мій знайомий, який днями збирався залишити місто, казав, що може це зробити тільки через Крим.

– За ці п'ять місяців було три етапи виїзду. 

Перший – на Миколаїв, але він закінчився після того, як у Станіславі, Олександрівці (села Херсонщини на захід від Нової Каховки – УП) почалися бої. 

Далі був варіант через Давидів Брід (херсонське село на північ від Нової Каховки – УП) у бік Кривого Рогу.

Але останні півтора місяця єдиний шлях на підконтрольну територію – це через Василівку та Дніпрорудне (села Запорізької області на північний захід від Нової Каховки – УП) на Запоріжжя.

І дуже набрав популярності маршрут на Крим – після того, як Ірина Верещук сказала, що так можна робити. Зараз багато їдуть на Крим, а далі – через Росію на Прибалтику. 

– Але на Запоріжжя ще можна виїхати? 

– Можна. Був період, коли люди по два, три, чотири дні стояли в полі. Мій колишній радник, як виїжджав, казав, що до шести днів уже стоять.

– Це окупанти їх шість днів перевіряють чи просто тримають у черзі?

– Ні, просто черга не доходить. За день пропускають 50-70 машин, якщо 80-90 пропустять – це великий успіх. Від настрою їхнього це залежить чи біс його знає.

Увечері між блокпостами лишатися забороняють, тому тисячі людей роз'їжджаються по навколишніх селах. Мешканці Василівського району (нині окупована територія – УП) дуже допомагають, пускають до будинків. Я сам у селі Скельки зупинявся, у пані Наталі, то там у кожному дворі машини!

А зранку люди знов з'їжджаються і чекають, поки просунеться черга.

– Скільки часу у вас зайняв виїзд? 

– У п'ятницю (15 липня – УП) о 6 ранку я виїхав з міста, далі три дні я ночував у людей і 18-го ввечері в'їхав на підконтрольну територію. 

– На виїзді з Нової Каховки є фільтраційний режим, як у Маріуполі, наприклад?

– Там на блокпостах перевіряють. Як тільки я заїхав на територію Запорізької області, то ми поїхали у великий "Епіцентр" (у Запоріжжі – УП) там і волонтерський центр, і поліцейські, прикордонники. 

Ми пішли на ночівлю, а на наступний день, 19 липня, я з першим заступником поїхав на перевірку на поліграф – вона 5 годин тривала. 

– Це ви про українських правоохоронців, а я мала на увазі окупантів. 

– Росіяни перевіряють на блокпостах, особливо на останніх чотирьох. Але буває по-різному… Документи дивляться завжди і в усіх, а глибина вивертання сумок залежить від того, хто сидить в автомобілі.

– А як було з вами як з міським головою? У росіян були запитання, претензії? 

– Мабуть, все-таки їх вразив мій вік, мені 65. Поруч сиділа дитина і три жінки, одна з яких дуже-дуже хвора. Я показав їм свої документи, вони подивилися, щось там сканували, дивилися телефон – така ситуація. Але ні, персональних запитань не було. 

– А як ви далі бачите свою роботу? Як ви збираєтеся бути міським головою Нової Каховки в екзилі? 

– По-перше, як тільки я виїхав, одразу зустрівся з Ваньою Федоровим (мером Мелітополя – УП), щоб він поділився досвідом, він же давно так працює. 

По-друге, ми поїхали в Кривий Ріг, де знаходиться наша районна адміністрація. Називається Каховська, але з центром у нас, у Новій Каховці. Там є певні міські структури. Ми ще хочемо там відкрити кілька структур гуманітарного, благодійного, інформаційного поля.

Ні Україна, ні люди, які лишилися в окупації, не повинні забути про Нову Каховку, розумієте? Благодійні фонди то чим здебільшого займаються? Вони обслуговують тих людей, які виїхали. Але ще є, принаймні була можливість через перевізників завозити продукти та ліки на окуповану територію.

Спілкувався з Тарасом Кучмою, мером Дрогобича, це наше місто-побратим. Я йому ще 6 років тому казав: "Зшиваймо Україну, а то твої не знають, хто ми такі, а мої – хто ви". Живемо якоюсь невідомо ким сформованою ментальністю. Так ми 60 своїх дітей до них взимку в гори відправляємо, а влітку їхніх приймаємо.

І Тарас сказав, що вони готові допомагати нам з ліками. Ми будемо займатися конкретними справами, я із своєю енергією просто так сидіти, склавши руки, не буду.

– Чи вірите в деокупацію свого міста цього року, наприклад?

– Вірю і надіюся. Можливо, до 16 жовтня, мого дня народження, це відбудеться. 

Я уявляю, які будуть наслідки (звільнення міста – УП), але це треба зрозуміти… Без цього нічого не вийде. Сильно укріплений район.

– Останнє запитання: як Нова Каховка буде святкувати перемогу України в цій війні?

– Не знаю, що це буде, але як людина абсолютно непитуща я точно нап'юсь! (Сміється). А я все життя не пив, новокаховчани знають, у свої 65 я ще гасаю у футбол і підтягуюся!

І точно можу дати персональний концерт! Я такий кожен рік на 8 березня роблю. Бог наділив голосом, то я співав і з Чорним, і з Іво Бобулом, і з Наталією Бучинською – з усіма, хто на день міста приїжджає.

Головне, щоб ми перемогли, а з рештою розберемося.

Росіян же там ніхто не чекав. Як сказав мій заступник на другий чи третій день (окупації – УП), ви можете вивести нас на площу і розстріляти, але ви тут нахрін нікому не треба, як би ви не ходили і язиком не цмокали, що вам це і це подобається.

Я коли стояв у колоні (на виїзд з Нової Каховки – УП) і бачив людей з паличками, з інвалідністю, як діточки плачують… Думаю: "Що ви зробили?! Вас усіх на чолі з керівництвом треба сюди поставити, щоб ви дивилися на це горе. Ви захлинутися ним повинні, тварі!".

У 1951-му, на шостий рік після завершення тієї страшної війни, люди, ще в гімнастьорках, прийшли і побудували Нову Каховку. Вони так втомилися від розрухи, що зліпили таку лялечку в степу! 

От і після цієї війни ми відбудуємо наше любе місто. 

Іншого варіанту бути просто не може.

Ольга Кириленко, УП