"Или убиваешь чудовище и выживаешь, или умираешь". Война, страх, ярость и эрекция пехотинца с позывным "Викинг"

Він завжди привертав до себе увагу – широкоплечий красень двометрового зросту, з голови до ніг вкритий татуюваннями й пірсингом. На нього оглядалися, тицяли пальцями в спину – хтось із захопленням, хтось із осудом.

Ось і зараз погляди перехожих чіпляються до нього реп'яхами, доки він неквапливо розкурює сигару на алеї столичного парку КПІ.

Але це вже зовсім інша людина.

Справа не у бороді, що значно відросла за місяці війни й надає йому вигляду головоріза-барбудос. І навіть не в міміці, що змінилася після контузії – стала більш скупою, із застиглою напругою навколо очей і рота, яка з'являється у всіх, хто довго вдивлявся в темряву з окопів. Ні, річ зовсім не в цих деталях.

Людину, яку я знав колись, звали Ігорем Г-ким. Людина, яка стоїть зараз переді мною, імені не має. В неї є лише позивний – Вікінг.

"На війні я на своєму місці. В мене до себе немає питань – чому я тут, навіщо я це роблю. Це шлях. Я йду по ньому, не озираючись"

Фото: з особистих архівів Ігоря Г-кого

Кров і любов

Іноді "любов" дійсно ідеально римується з "кров'ю". 

У 53-річного Ігоря Г-кого, майстра зі шрамування, здатного за допомогою скальпеля зобразити на людському тілі будь-який малюнок, це була любов до своєї професії, в якій кровопускання – необхідний елемент.

Для Вікінга побита рима "любов – кров" набула іншого значення – це любов до своєї роздертої країни. Любов, яка прагне ворожої крові, та не тонкою цівкою, а бурхливою річкою, що зносить греблі.

У венах Ігоря тече українська, російська, польська та німецька кров. По батьківській лінії йому дісталося не тільки шляхетне прізвище, а й право на герб Любич, в якому зображення підкови вказує на лицарський стан і привілей воювати верхи.

Але Вікінгу сьогодні начхати на шляхетні умовності. Він піхотинець, командир відділення, старший солдат із сержантською посадою, для якого особистісна рефлексія – недозволена розкіш.

Говорячи "На війні я вперше", він згадує не вбивство ворожого солдата, а миску з мівіною, чашку розчинної кави та кліща, витягнутого з ноги. Ось це гідно фіксації як "вперше в житті", а смерть ворога – так дай боже не востаннє.

− Всі знають, що я наглухо відбитий на голову. Коли деякі "командири" пиячать, мені дійсно вистачить відбитості довести їхню неправильну поведінку. Бо зараз для мене дихотомія добра і зла дуже проста: або ми − бойовий підрозділ, або купа лайна. А помирати через якогось дов***оба я не стану та іншим не дозволю.

"Ця війна повинна дати відповіді на два головних питання, − вважає Вікінг. − Перше питання: хто ми є? Друге: чи готові ми вбивати ворогів заради власної волі й гідності?"

Поверх броніка у нього не просто бойовий ніж, а величезний мачете. Та й взагалі йому більше підійшло б прізвисько Берсерк. Але позивний має бути зрозумілий усім – така традиція. Тому – Вікінг.

– У мене немає понять добра і зла, доброго чи поганого, – говорив мені десять років тому Ігор. – Все це одне ціле, його неможливо поділити. У природі немає жодної прямої лінії, все між собою взаємопов'язане, одна енергія перетікає до іншої.

Сьогодні у Вікінга думка набагато більш запекла й нетерпима.

– Мені довелося служити в Росії, у Свердловську. Потім об'їздив увесь Сибір. Було багато знайомих, друзів. Але після 2014-го в мене не залишилося жодного з них. Просто не було про що з цими людьми спілкуватися.

Зараз я вважаю, що росіяни – то взагалі сліпа й гнила гілка еволюції. І в мене немає жодних сентиментів – вони не люди, тобто загальнолюдська мораль на них не розповсюджується. Мені неважко стріляти, бо переді мною не людина, а якась потвора. А з потворами все дуже просто: або вбиваєш її та виживаєш, або не вбиваєш та помираєш.

А рефлексувати з цього приводу я буду лише тоді, коли сконалу Росію відтягнуть на штрафмайданчик історії.

Сигари, мова, вуса

Колись давно я познайомився з Ігорем на одному із засідань київського сигарного клубу. Він контрастував із основною публікою не лише великою кількістю татуювань і пірсингу, а й імпозантними вусами, як у кайзера Вільгельма II, з загнутими догори кінчиками.

Було помітно, що сигара для нього – саме насолода, а не спроба самоствердитись, як для багатьох присутніх на заході транзитних пасажирів світських хронік. Ми викурили по домініканській "фіттіпальді", і коли попіл тричі впав із моєї сигари, я вже знав, що переді мною сидить людина, чий тату-салон став одним із перших не лише у Києві, а й взагалі на теренах, як тоді казали, СНД.

До війни модельєри намагалися залучати Ігоря до гламурних зйомок, він неодноразово виходив на подіум. Зараз про все це Вікінг згадує зі сміхом

Ігореві подобалося "працювати" з психосоматикою людей, тому крім шрамування та пірсингу, він навчався лікувальному масажу.

Потім ми ще не раз сиділи у нього в студії біля Бессарабки, пили чай "Цзюнь Шань Інь Чжень" з крихітних чашок найтоншої порцеляни – Ігор досконало володіє мистецтвом чайної церемонії, міркували про екзотичні духовні практики, серед яких Г-кий вбачав і пірсинг із шрамуванням.

– Функція епітеліальної тканини пов'язана з психосоматикою людини. Тому я не просто роблю пірсинг чи шрамування – я втручаюся у людську енергетику, – розповідав він тоді. – Це не декор тіла, і мені важливо, щоб людина це усвідомлювала. Якщо тебе просто заїла екзистенція, і ти через нудьгу вирішив пустити собі кров – це не до мене. У тебе повинні бути більш вагомі підстави. І ти маєш бути готовим до болю. Бо лише через біль ти можеш змінитись. 

2014-й дав Ігорю Г-кому більш ніж вагомі підстави змінитися самому.

Якщо до цього він не відчував своєї приналежності до якоїсь нації ("Коли мене запитують, я кажу, що в мене змішане коріння, тобто родом я з України, але не україномовний"), то після окупації Криму та початку військових дій на Донбасі космополітичний Ігор Г-кий поступово перейшов на українську мову. Без позерства та пафосних декларацій. Начебто просто переключив радіохвилю.

– На передовій російською вже ніхто не спілкується. Не тому, що в окопах превалює якась радикальна галицька риторика, ні. Просто ти можеш мимохіть кулю від своїх отримати – сплутають.

Цей лінгвістичний перехід дав поштовх до подальших особистісних трансформацій. Внаслідок яких на сцену згодом і вийшов нинішній alter ego Г-кого. Але сталося це не у 2014-му, а за кілька місяців до початку повномасштабної війни.

– В грудні 2021-го я поїхав до Ісландії. І закохався в цю країну. Знаєш, коли я відчую, що прийшов мій час перейти в інший вимір, я поїду до Ісландії, піду на фіорди і залишусь там під падаючими зірками. 

До речі, перебуваючи в Ісландії, я вже відчував, що незабаром відбудеться напад Росії. І коли їхав звідти, казав своїм ісландським друзям: "Я обов'язково повернусь, але вже після того, як закінчиться війна". Вони дивувались: "Про яку війну ти кажеш, що за нісенітниця?" Але я вже усвідомлював свій подальший шлях.

В Україну Ігор Г-кий не повернувся. Замість нього приїхав Вікінг.

– Я багато років поспіль лікував людей і фізично, і психологічно, тобто допомагав їм жити. Тепер я дозволив своєму alter ego вбивати. І поки що не збираюся його стримувати.

Балада про правдоруба

Ігор Г-кий знав, що він громадянин України. Вікінг відчув це своєю шкірою, взявши до рук зброю. Між тим, що ми знаємо з народження, та набутим через переконання є різниця, бо переконання – це духовна трансформація.

У певному сенсі це сталося з усією країною – ми всі нібито знали, ким є, але переконати в цьому нас змогла лише повномасштабна війна. Просто на відміну від багатьох, Вікінг був готовий до цього.

– 25 лютого я вже отримав зброю і стояв на бойовій позиції під Києвом. Ми вистежували ворожі ДРГ, чекали вночі висадку російського десанту. 

Спочатку відчував дуже незвичну для мене суміш страху і збудження. Холодно, ти мерзнеш, тобі страшно, і між тим в тебе залізна ерекція, тебе аж підковбашує. Адреналін, що провокує початковий страх, згодом починає підживлювати лють, і організм по-чоловічому реагує на цей викид енергії. Як то кажуть – чи то з тигром поборотися, чи то ви*бати когось. 

Багатьох людей війна змусила відчути паралізуючий шок. Але тільки не Вікінга – він був готовий до великої бійки та свідомо обрав шлях воїна

Він не є професійним військовим, але колись хотів ним стати, тому багато чого встиг за своє життя – навчитися поводженню з холодною зброєю, стрільбі від живота, саперній справі. А за час війни перевірив ці навички на практиці.

До того ж на фронті він відвідував курси для сержантів та офіцерів – навички зачистки, заходу-виходу з приміщення, виводу цивільних, злагодженість двійками-четвірками.

Зараз Вікінг може вже сам консультувати як новачків, так і командирський склад. Хоча штабних він більше дратує – ніхто не любить надто розумних, та ще й з норовом правдоруба.

"Зараз ніхто по книжках не воює, розумнику"

На початку липня Вікінга евакуювали з лінії фронту через контузію.

– Тут у 90 відсотків такий діагноз: коли арта працює, цьому ніяк не запобігти, – каже він.

Пройшов курс лікування, отримав відпустку. Зараз нібито все добре, тільки голова постійно болить.

У Києві замість того, щоб відпочивати, намагається ініціювати розслідування відносно деяких ситуацій, що виникали на передовій.

– Звісно, я лише командир відділення, але не можу мовчати. В мене дуже багато питань до командування: чому вони приймають рішення, які не відповідають ані тактичним знанням, ані ситуації, що складається по місцю бойових дій? 

Я спитав офіцерів зі штабу батальйону: "Може, ви хоча б книжки якісь почитаєте?" А вони мені відповідають: "Зараз ніхто по книжках не воює, розумнику". Та я ж не "Мистецтво війни" Сунь-Цзи маю на увазі, а досить практичні військові підручники Ганса фон Даха.

Зараз навіть важко сказати – підморгує Вікінг чи прицілюється

Командир роти, до якої приписаний Вікінг – справжній бойовий офіцер, який воював з 2014-го по 2016-ий роки. А от у багатьох інших офіцерів, вважає мій співрозмовник, взагалі немає бойових навичок. Вони служили при штабі й не розуміються на реальних бойових діях. Тому розгублюються, коли треба швидко прийняти рішення.

– Через таких командирів ми були змушені одного разу самостійно відходити з позицій. Бо ми просимо негайної аеророзвідки – дані поступають лише через три години. Ми просимо арт-підкріплення – за годину приїжджає один танк, робить кілька пострілів у напрямку росіян і швидко втікає. А росіяни за пів години зачищають своєю артою весь наш квадрат. Може, на четвертий місяць війни пора вже порозумнішати?

Четвертий постулат

Затримка виплати "бойових" грошей також нервує Вікінга. Бійці ТРО і без цього супервмотивовані, але вдома в них залишились жінки, діти, батьки. Проте справа навіть не в тому.

– Камуфляж тобі видають один на два роки, а в умовах війни він витримує максимум три місяці. Тактичне взуття, в якому ти прийшов на фронт, призначено лише для холодної пори роки, в броніку, що тобі видали, маневрувати неможливо. Тобто все це потрібно заново купувати, і рахунок йде на десятки тисяч. А навіси на зброю? А оптика? А наколінники та тактичні окуляри? Волонтери не зможуть всіх забезпечити, як би вони не намагалися.

Ось тому й ходить Вікінг по Києву під час відпустки та збирає по друзях гроші на нову амуніцію замість того, щоб купити її самому. 

На правій руці в нього витатуйовано "Ich Will" ("Я хочу"), на лівій – "Ich Weiß" ("Я знаю"), на шиї – "Ich Spüre" ("Я відчуваю"). Це постулати, якими він жив. 

У 2016-му році, немов передчуваючи війну, що наближалась, він зробив нове татуювання – "Übernahme" ("Прийняття").

− Ти повинен прийняти свій страх. Прийняти той факт, що ти можеш померти в будь-яку хвилину. Прийняти те, що, гинучи, ти повинен забрати з собою хоча б двох ворогів. Прийняти це, але повернутися з війни живим та неушкодженим.

Я не можу допустити, щоб три моїх сини оплакували мене. Я не хочу, щоб моя дівчина стояла над моєю домовиною. А ще я маю всіх своїх хлопців повернути живими додому.

"Як майстер з шрамування я знаю, що через біль людина може змінитись на краще. Такою є природа ініціації. Зараз через біль та кров змінюється на краще ціла нація"

Постійний двобій зі смертю є для Вікінга лише зовнішніми переживаннями війни. В духовному ж сенсі він розуміє і приймає, що це необхідна і невід'ємна частина історії. Історії його самого. Історії його країни. І доки в ньому обертається колесо життя, ця війна буде віссю, навколо якої це колесо крутиться. Навіть після перемоги.

А потім вже будуть ісландські фіорди. Потім буде Вальгалла.

Андрій Тараненко, для УП