6 лет назад убили Павла Шеремета. Что он писал о войне, русских и украинцах
6 років тому в центрі Києва поміж ранкової метушні пролунав гучний вибух. Був убитий наш колега Павло Шеремет.
Він народився в Білорусі. Працював журналістом, коли крок за кроком наступала диктатура Лукашенка – у хвилю політичних вбивств потрапив оператор Шеремета Дмитро Завадський. Павло виїхав у Росію і зберіг гідність в умовах іншого диктаторського режиму – путінського, не побоявшись говорити про Революцію і війну в Україні.
З 2011 року Шеремет писав для "Української правди". Київ став його третім домом. Він писав про війну, політику і вино, багато жартував у ефірах і в житті. Товаришував з українськими журналістами й громадськими діячами.
20 липня 2016 року Павла вбили. Вночі під його авто підклали вибухівку, а вранці, тільки-но журналіст від'їхав від дому, пристрій активували дистанційно.
6 років по тому це вбивство досі залишається оповитим таємницею.
Це біль колег і друзів Павла, які не можуть дізнатись правду. Це і біль української держави, яка роками не може цю правду знайти й озвучити.
Наприкінці 2019 року поліція затримала 3 підозрюваних, яких слідство вважає винуватими в убивстві. Це військовий музикант Андрій Антоненко, лікарка й волонтерка Юлія Кузьменко та фронтова медсестра Яна Дугарь. Їхню справу слухають у суді вже майже два роки.
Замовники, навіть імовірні, досі не названі.
На шості роковини наглого вбивства "Українська правда" нагадує про тексти Павла Шеремета, які зараз, в умовах повномасштабної війни з Росією, не втратили своєї актуальності, а деякі навіть стали звучати по-новому.
Читайте також:
Детальний розбір справи Шеремета. Всі докази, алібі та відкриті запитання
Робота над помилками і незняті питання. Що означає нова версія слідства у справі Шеремета
Вбивство Шеремета. Що відбувається зі справою, відкриті питання та відповіді
"Я не знаюсь на вибухівці. Я музикант". Андрій Антоненко та його захист відповідають на питання УП
Про Путіна та плани Кремля
"Україна як Росія", 4 жовтня 2011
"Я переконаний, що Путін не забув про Україну. Україна для російської еліти – ласий шматок, той фрагмент, без якого картина буде неповною та неповноцінною".
До початку російської агресії в Україні було більше 2 років. Володимир Путін, здавалося, не заявляв про людожерські плани на Україну.
Режим Віктора Януковича саме був на роздоріжжі між важким європейським шляхом і нібито "ситим" життям із Росією.
"Самозбудження Путіна", 3 березня 2014
"Близькі до російського президента люди розповідають, що він начебто закодований. Стає злим, коли йдеться про Україну, і весь час говорить про бандерівців і чомусь власівців".
Що стало спусковим гачком агресії Путіна? Що сформувало картину світу в голові російського президента?
Як би дивно не звучало, але він потрапив під дію власної же пропаганди. Піарники, найняті оточенням Януковича, створили для Путіна паралельну реальність і згодом перестали доповідати йому про справжній стан справ.
Про це російські журналісти розповідатимуть знову, коли почнеться повномасштабна війна, в 2022-му році.
Про росіян
"Переділ України", 4 квітня 2014
"Російське суспільство перебуває в мілітаристському екстазі, тому листи миру з України сприймаються як прояв слабкості, а злий лист із погрозами лише розбурхує".
Кремль уже виказав свої справжні наміри щодо України, окупувавши Крим. І от-от розв'яже війну на Донбасі.
Але серед українців залишалося чимало тих, хто не уявляв масштабів загрози, а агресивні дії "сусідів" пов'язував із рішенням влади, а не мешканців РФ.
Павло закликав українців терміново єднатись по всій країні та якнайшвидше усвідомити: насправді Росія впевнено взяла курс на розчленування України.
"Плани Путіна та ігри дипломатів", 18 січня 2016
"Ми сміємося з даних російських соцопитувань, а дарма. Масовий психоз не розсмоктується сам собою, якщо його активно не лікувати".
Перемовини щодо Донбасу активізувались. Представники Росії симулюють бажання миру і заманюють всіх у пастку уявлень добра і зла.
Здається, благом для Росії був би якнайшвидший вихід з Донбасу. Але насправді такої думки дотримуються хіба що окремі представники російської еліти, які не впливають на рішення в Кремлі.
Для справжніх же тамтешніх керманичів мілітаристські настрої – спосіб мобілізації електорату. Прикриваючись словами про припинення вогню, вони вимагають таких умов, за яких Київ насправді не зможе повною мірою відновити контроль над окупованими територіями.
Про Україну та Білорусь
Про чоловіків та хохлів, 21 грудня 2011
"Україна давно перетворилася на лякало у білоруських засобах масової інформації. Над жителями України прийнято насміхатися. Нехтування українськими порядками навіть культивується в Росії та Білорусі державною пропагандою".
Павло писав це більше ніж за 10 років до того, як з території Білорусі в Україну поїхали танки, полетіли літаки й ракети. Уже тоді диктаторський режим докладав усіх зусиль, щоб вороже налаштувати своїх громадян до демократії.
Шеремет згадав про це після того, як активістки української організації FEMEN заявили, що їх вивезли в ліс та били в Білорусі. Посіпаки режиму познущалися з українських жінок і принизили українських чоловіків.
"Але ж ви не хохли, ви – горді українці".
Інтерв'ю Сергія Міхалка, 15 травня 2015
"Українці готові більше брати відповідальність за своє життя, ніж росіяни та білоруси".
Сергій Міхалок, лідер груп "Ляпіс Трубецкой" и "Brutto" – білорус. Однак його проєкти там, на батьківщині музиканта – під забороною. Ворожими вважають його групи й у Москві.
Як і Павло, Міхалок перебрався до Києва. В інтерв'ю вони говорили не лише про легендарні пісні й творчі плани, але й про життя між кількома країнами та різницю між трьома народами, політичний і навіть воєнний контекст пісень Міхалка
Інтерв'ю Світлани Алексієвич, 7 квітня 2016
"Усередині кожної окремої людини є свої особисті скріпи. Навіть найбільш заполітизовані з нас однаково, якщо десь починають торкатися глибинних речей, наприклад: смерть, любов, – вони раптом помічають, що зовнішні скріпи не такі сильні над людиною".
Білоруська письменниця Алексієвич отримала в 2015 році Нобелівську премію з літератури.
Але її книги "У війни не жіноче обличчя" та "Цинкові хлопчики" про Афганську війну сприйняли не всі. Алексієвич практично не видавали в Білорусі та багато хто проклинав у Росії – за Україну та за правду.
Під час повномасштабної війни, в 2022-му, письменниця так і не знайшла в собі сил виступити публічно. Але 6 років тому вона говорила з Шереметом про жахи війни, українську революцію та три батьківщини.
Про "Азов"
Павло мав багато приятелів в Україні. Серед них – бійці-добровольці з "Азову".
Зараз, у 2022-му, цей батальйон став одним із головних символів відважного українського опору, 2 місяці протримавши оборону заводу "Азовсталь", що в Маріуполі.
Ось кілька текстів Шеремета про "Азов". Один із них був останнім у житті Павла.
Бомба під ''Азов'', 19 червня 2015
Про побоювання США у бік "Азову" через його нібито неонацистське спрямування та потребу працювати над іміджем батальйону, щоб не втратити його.
Герої – між минулим та сьогоденням, 24 січня 2015
Про одного з найбільш неоднозначних добровольців на сході України – білоруса Сергія "Боцмана" Коротких, якого на батьківщині вважають неонацистом.
"Азов", добровольці та армія, 19 квітня 2015
Про те, як ініціатива знизу поступово може і має призвести й до змін у всій військовій вертикалі.
''Азов'', відповідальність та добробати, 17 липня 2016
Остання публікація Павла. Про відданих Україні захисників і "дивних людей у камуфляжі", яких використовують у політичних суперечках всередині країни.
"Українська правда"
