Репортаж из судов над путинской бандой. Основано на реальных событиях
Полудень цього осіннього дня був дуже спекотним і довгим. Чи здавався він таким для двох десятків в'язнів, за долею яких стежить весь світ? Ще донедавна вони були серед найвпливовіших людей планети.
Але українська війна занапастила путінську Росію. І тепер її верхівка – один за одним – заходить до великої судової зали в центрі Європи, щоб почути свій вирок.
Цього дня знімати в залі заборонено. Так судді вирішили захистити гідність обвинувачених у їхній найстрашніший день. Так цивілізований світ провів чітку межу між собою і злочинцями.
За лавою підсудних – невеликі дерев'яні двері, крізь які обвинувачені заходять до зали. Цього дня двері весь час відчиняються і зачиняються. Росіяни заходять по одному. Слухають рішення суду. І виходять. Так триває увесь день.
І доки він триває, доти доля головних злочинців 21-го сторіччя ще в руках демократичного світу.
Саме так оголошували вироки на Нюрнберзькому трибуналі. Ось хроніки, де є аудіо з проголошення вироку – єдина документальна фіксація, що існує. У головній ілюстрації використане ось це фото з підсудними у Нюрнбергу.
***
Цей текст – не просто фантазії. Він побудований на досвіді найвідоміших судів над воєнними злочинцями: Нюрнберзького та Токійського процесів після Другої світової, а також трибуналів щодо Югославії та Руанди.
Росіяни в цьому тексті говоритимуть словами тих, хто вже увійшов у підручники історії як уособлення зла. А прокурори й судді вимовлятимуть промови попередників. У матеріалі будуть посилання на оригінальні судові документи, матеріали в ЗМІ та фотографії.
"Всі персонажі вигадані, а співпадіння випадкові". Так зазвичай пишуть у подібних випадках. Але ми не будемо. Бо історія не просто циклічна. Вона циклічна саме тому, що "вигадані персонажі" погано засвоюють її уроки.
Отже, уявімо. Режим Путіна пав. Почалися суди над росіянами.
Нікчемні чоловіки
– Підсудний Фассахов, чи добровільно ви зробили цю заяву?
– Коли я визнав себе винуватим, я зробив це так, як відчував. Я не хочу брехати. Я хочу казати правду. А правда в тому, що я брав участь у злочинах.
– Дякую, підсудний. Але моє питання було конкретнішим. Вас хтось змушував визнавати провину чи ви зробили це добровільно?
– Мене ніхто не змушував.
Цей діалог молодого російського радіотелефоніста з суддею відбувся на самому початку процесу. Уже тоді можна було зрозуміти, що Булат Фассахов сподівається полегшити свою долю, зізнавшись у зґвалтуваннях, вчинених ним у 20 років під час окупації Київщини.
Другий фігурант справи – старший чоловік, Михайло Романов – поводився зовсім інакше. Він не подавав жодних ознак того, що визнає провину, тримався зверхньо й самовпевнено, а на обличчі російського військового проступала цинічна посмішка.
Слухачі в суді не бачили її обличчя і не чули її імені, як і кількох інших свідків. Коли жертва заходила до зали, пристав опускав жовті жалюзі між публікою та учасниками процесу.
На спеціальному телеекрані зґвалтовані жінки з'являлись із заблюреним обличчям і зміненим голосом. У публічних матеріалах імена змінювали на номери: Свідок 50, Свідок 87 тощо.
Але росіяни, чиї місця були в основній залі, а не за жалюзі, дивились їм просто в очі. Жінка сиділа навпроти свого кривдника й ледве намагалася вичавити з себе слова. Якоїсь миті вона заплакала замість відповісти на запитання прокурора.
Вона говорила про приниження та безпомічність після зґвалтування, про бажання зникнути, померти, про відчуття бруду, яке неможливо змити милом. А ще – шукала відповідь на питання "Чому?".
"Це були нікчемні чоловіки – з тих, які ходять за вами й випрошують цигарку, – говорила свідок. – Але потім почалася війна, і, щойно вони взяли до рук рушниці, то відчули себе великими та сильними. Але сміливими вони були лише з нами – жінками та дітьми".
***
Суд над цими "нікчемними чоловіками" був нескладним і, тільки-но вони потрапили до рук українського правосуддя, пройшов швидко. Це були, як би цинічно не звучало, дрібні злочинці – на тлі всього того, що накоїли росіяни.
Судити їх могла і взялася сама Україна, без допомоги з-за кордону. Фассахову дали 15 років тюрми за воєнні злочини. Він до останнього зберігав надію на милість, але, почувши рішення, схилив голову. Романова відправили на довічне ув'язнення. Він слухав цей вердикт із тією ж посмішкою на обличчі.
Вирок оголошувала суддя-жінка. На останньому засіданні вона майже відчитала росіян. Іменем України та від імені українських жінок. Це був вирок усім "нікчемним":
"Ці двоє підсудних – не прості солдати, чиї моральні принципи послабились через труднощі війни. Це чоловіки без кримінального минулого. І все ж вони почали досягати успіху в похмурій атмосфері дегуманізації тих, кого вважали ворогами.
Політичні лідери та бойові генерали безсилі, якщо звичайні люди відмовляються коїти злочини під час війни. Опортуністи, що зневажили закон, нехай не сподіваються на милість, яким би незначним не було їхнє становище в ланцюгу підпорядкування".
Весь цей епізод заснований на справі сербських ґвалтівників Драголюба Кунараца та Радомира Ковача, засуджених на Трибуналі щодо Югославії.
Ось стенограми першого та останнього засідань і вирок. Тут і тут історії жінок-жертв, чиї імена були замінені на номери. Детальний опис поведінки учасників також можна знайти в книзі журналістки Славенки Дракуліч "Вони б і мухи не скривдили".
Ті, що не витримали
Михайло Мізінцев сидів у залі у військовій формі. Він і досі вважав себе генерал-полковником. Форма була його символом влади, його ідентичністю.
Мізінцев "натренувався" ще в Сирії, коли в 2015-2016-му знищував цивільні квартали в Алеппо. А потім продовжив справу в Україні: у керівництві блокади й бомбардувань Маріуполя. Своїх же неслухняних солдатів він називав "ублюдкамі", "мразямі", "гадьонишамі".
"Ми покажемо, що ці злочинці добре знали: діяння, які вони задумали, призводять до знищення людей не лише на полях битви, а й у будинках, лікарнях, укриттях, на заводах і в полях. І жертвами стають усі: молоді й старі, здорові й немічні, жінки й діти".
Це уривок із промови прокурора на Трибуналі щодо Далекого Сходу, який ще називають Токійським. Ось оригінальний текст.
Мізінцев заперечував свою провину. Він твердив, що лише гідно виконував офіцерський обов'язок. Одного разу прокурор спитав:
"Генерал-полковнику Мізінцев, чи віддавали ви колись наказ убивати полонених українців?"
"Ні", – гаряче заперечив той.
Після цього прокурор увімкнув аудіозапис, і всі у залі миттю зрозуміли, до чого пролунало те запитання. На записі була телефонна розмова з лютими фразами Мізінцева: "Та вбийте їх усіх до біса! Ніхто не має вийти живим!"
Так судили Радислава Крстича, сербського генерала, засудженого в Гаазі за геноцид. В оригіналі йдеться про вбивство мусульман.
Тоді серед глядачів у залі сидів молодий американець, воїн і письменник. Він прийшов до суду зі зброєю, щоб застрелити Мізінцева. Але охорона не пропустила. Тож хлопець здав пістолет і пішов просто послухати. Тепер він згадує:
"Мені соромно зізнатися, але я опустив очі під тиском його погляду. Оскільки я ніколи раніше не відчував себе в присутності такого абсолютного зла".
У справжньому житті американського письменника й воїна звали Кленсі Сігал. Вбити він хотів Германа Герінга – найвищу фігуру, віддану під Нюрнберзький трибунал. Спогади Сігала читайте тут.
Але жити російському командувачу все рівно залишилось недовго. Суд відправив Мізінцева довічно до в'язниці. Той подав скаргу – і знову програв. Тільки-но суд дочитав рішення, росіянин встав:
"Михайло Мізінцев – не воєнний злочинець. Я з презирством відкидаю ваш вердикт".
Не встиг суддя зупинити цю промову, як сивий військовий підніс до рота маленький слоїк і запрокинув голову. Його руки дещо тремтіли, так, як це буває у літніх людей. Він діяв не швидко, на мить могло здатися, що зважував рішення.
Хто і як передав Мізінцеву отруту – так і залишилось невідомим. Він помер того ж дня у лікарні. Чимало росіян досі шанують свого топубивцю. Його вчинок називають "офіцерським".
Це історія хорватського генерала Слободана Праляка, якого Гаага засудила до 20 років ув'язнення за воєнні злочини. Ось відео моменту з отрутою. Після смерті Праляка в столиці Хорватії влаштовували церемонію вшанування пам'яті.
***
Іншою смертю помер Денис Пушилін, який називав себе "главою ДНР". Його рішення було більше проявом слабкості, ніж протестом. Цей кремлівський посіпака швидко здався, визнав провину і співпрацював зі слідством. Він слухняно викривав своє керівництво.
Влітку Пушиліна вкотре привезли в трибунал. На той час він уже отримав свій вирок і мав свідчити проти чергового керманича з Москви. Але так і не встиг цього зробити. Ось як завершуються матеріали його справи:
"У неділю близько 18:28 Пушиліна знайшли мертвим у своїй замкненій камері. Його тіло висіло на шкіряному ремені на шиї. Інший кінець ременя був закріплений на дерев'яній балці віконної рами. На голові був поліетиленовий пакет".
Подальша перевірка підтвердила: це було самогубство.
Так склалася доля Мілана Бабіча – президента невизнаної "Республіки Сербської Країни". Ось доповідь про його смерть.
Процес сторіччя
Головний процес над російськими злочинцями відкрив британський прокурор, назвавши це честю:
"Злочини, які ми збираємось засудити, були настільки навмисними, настільки згубними та руйнівними, що цивілізація не може допустити, щоб їх ігнорували. Оскільки вона не може пережити їхнього повторення".
Тут і далі слова прокурора – це уривки вступної промови Роберта Джексона, обвинувача від США на Нюрнберзькому трибуналі. Ось стенограма засідання з повним текстом.
Прокурор разом із українським колегою-заступником сидів по центру великої зали. З усіх боків їх оточували ряди столів: стенографісти, перекладачі, команда обвинувачення, адвокати й журналісти. І судді з різних країни.
Цей процес став логічним продовженням тієї підтримки, яку цивілізований світ надав Україні під час війни. Тепер Європа об'єдналася, щоб покарати російську верхівку.
Судити її за війну просто в Гаазі було неможливо – заважали бюрократичні проволоки в статуті Міжнародного кримінального суду. Тож Україна разом із кількома державами, які найбільше підтримували її в розслідуваннях, створили спеціальний трибунал.
Тут на лаву підсудних потрапили два десятки головних змовників із російських еліт. Ті, які вели війну з Україною, і не лише зброєю, а й на інформаційному, економічному та політичному фронтах.
На початку процесу суддя запитав їх: "Чи визнаєте ви себе винними?" Ніхто не відповів ствердно.
Один за одним люди в строгих костюмах і мундирах пробирались до мікрофону, що стояв у центрі їхніх лавок. Пробирались, переступаючи через ноги колег, щоб сказати лише одне слово: "Ні" або "Невинуватий".
Ось тут на хроніці з Нюрнберга можна побачити цю сцену.
"На лаві підсудних сидить трохи більше двадцяти зламаних людей, – продовжував прокурор. – Зараз важко побачити у цих бранцях ту силу, за допомогою якої вони колись панували та наводили жах".
Ці слова були точні як ніколи. Адже коли настав час проголошувати промови на свій захист, більшість підсудних забули, як у період своєї слави пихато й упевнено захищали агресивні ідеї.
Сергій Лавров, міністр зовнішніх справ: "Історія підтвердить мої слова: якби ми дійсно мали намір вести війну, ми би підготувались набагато краще.
Але ми мали намір подбати про елементарні життєві потреби. Так само, як Англія дбала про свої інтереси, підпорядковуючи собі п'яту частину світу, як Сполучені Штати забрали собі цілий континент".
Це останні слова Йоахіма фон Ріббентропа, міністра закордонних справ гітлерівської Німеччини. Їхній оригінал, як і всіх наступних промов обвинувачених, читайте тут.
Сергій Шойгу, міністр оборони: "За минулі століття наш народ зробив великий внесок у розвиток цивілізації. Гідні люди не дозволять собі впасти у відчай. І якщо наш народ створить нові культурні цінності в часи своєї бідності й слабкості й водночас у період свого відновлення, то таким чином він зробить найцінніший внесок у світові події".
А це – останнє слово Альберта Шпеера, міністра озброєння у Гітлера.
В'язні почали казати, що не знали про страшні злочини російських військ, смертоносні репресії всередині країни. Головним і єдиним винуватцем вони виставляли Володимира Путіна, намагаючись переконати публіку, що і самі були жертвами диктатора.
Так звучали виправдання нацистського пропагандиста Ганса Фріче.
Близький до Путіна секретар Радбезу Микола Патрушев літературно говорив, що їхній лідер "не знайшов втішного слова" для народу і "поринув у пітьму".
Насправді ці слова стосувались Гітлера. А промовляв їх Ганс Франк, головний юрист нацистського диктатора.
Ця пітьма знаходиться, можливо, десь у сибірських лісах чи кавказьких горах. Адже після падіння режиму Путін досі переховується. Тому диктатора судять заочно.
На початку процесу адвокат передав від нього лише одне речення:
"Це фіктивний, незаконний процес, покликаний приховати злочини НАТО перед нашим народом".
Захист пихато вимагав викликати до суду з півтори тисячі свідків, зокрема президента США Джо Байдена. Але згодом Путін відмовився від будь-яких захисників.
Так поводився в Гаазі колишній президент Югославії Слободан Мілошевич. Подивитись на нього під судом можна тут.
***
Одним із найсильніших моментів був перегляд кадрів із фільтраційних таборів окупантів. Поки прокурори показували ці свідчення страшних злочинів, ті, хто їх вчиняв, почали чахнути. У декого на очах проступили сльози.
Один із американських журналістів передав того дня у свою студію:
"Я не думаю, що вони оплакували український народ. Вони плакали, бо знали, що відтоді, як світ побачив ці кадри, у них не буде можливості уникнути покарання".
Ці спостереження американського журналіста Волтера Кронкайта з Нюрнберга збереглися тут. Тоді йшлося про концтабори.
У серцях по всьому світу накопичувалися біль і ненависть. І коли ті, хто спостерігав за судом, почали вже губитись у різниці між справедливістю та бажанням помсти, головний прокурор підсумував:
"Наше завдання – розрізнити ці два явища. Ми не маємо забувати, що правила, за якими ми судимо цих людей сьогодні – це правила, за якими історія судитиме нас завтра. Передати цим підсудним отруєну чашу – значить піднести її до своїх вуст".
***
Чи опиниться на лаві підсудних Путін? У це складно повірити. Складно уявити цього впливового диктатора на місцях для головних нікчем.
Але колись було важко повірити, що топпосадовці великої держави будуть виправдовуватись перед судом і сідатимуть у в'язниці. Ще сто років тому це було неможливо.
Нюрнберг розірвав це порочне коло безвідповідальності. Друга світова посадила на лаву підсудних високих керманичів зла.
Настав час знову підвищувати ставки у грі на боці демократії.
Соня Лукашова, УП
Ілюстрації – Микита Шклярук
