Игорь Кондратюк: Россияне не удержат Херсон. Это абсолютно проукраинская территория

У політичних колах шоумена Ігоря Кондратюка часто називають "порохоботом". Зазвичай так кажуть люди, які не знають його особисто. 

Кондратюк – людина "на своїй хвилі", достатньо складна, зі своїм власним світобаченням і сприйняттям подій. 

Висновки щодо "порохоботства" колишнього ведучого "Караоке на Майдані" базуються на його компліментарних висловлюваннях про Петра Порошенка та критиці в бік Володимира Зеленського. 

"При Порошенку я також писав критичні зауваження владі. Якщо ви цього не бачили, то почитайте", – обурюється на випади хейтерів Кондратюк. 

Однак це інтерв'ю не про Порошенка чи Зеленського, та й не про політику взагалі. 

Кондратюк походить із Херсонської області, яка наразі майже повністю перебуває під тимчасовою окупацією Росії. 

Тож, наша розмова, скоріше, про його сприйняття війни та реальність, у якій ми сьогодні живемо.

В інтерв'ю УП Ігор Кондратюк розповідає про залишки від "Граду" у власному дворі, ділиться досвідом евакуації, міркуваннями про те, як можна було завадити швидкій окупації Херсонщини, пояснює, чому зараз не критикує Зеленського, та вірить, що смерть Путіна повністю дезорганізує росіян. 

"Це війна, в якій ти вже береш участь тим, що ти громадянин цієї країни"

– Ми з вами зустрічаємося в червні 2022 року. Як ви зараз живете?

– Я зрозумів, у чому моя психологічна проблема і мільйонів усіх нас, крім тих, хто воює безпосередньо на фронті: у нас з 24 лютого включено зовнішнє управління життям. Тобто, що б ми не робили, нами управляє війна. І в принципі неможливо нічого робити без розуміння, що в тебе є одна домінантна ступінь несвободи.

Це війна, в якій ти береш участь тим, що ти громадянин цієї країни, що ти евакуюєшся, що в тебе розбивають житло, що ти взагалі назавжди виїжджаєш, когось із твоїх родичів убивають. 

Нашою буденністю управляє війна. 

Не Путін, не Росія, не Зеленський, а просто саме війна, яка відбувається на території нашої країни й у якій беруть участь мільйони людей. І це те, що робить нас абсолютно невільними. 

Навіть ті, хто втекли – не просто евакуювалися, а втекли, – вони все одно абсолютно невільні. Вони, як максимум, втратили Батьківщину, навіть зі своїми мільйонами. Як мінімум вони весь час починають свій день з новин про те, що у нас тут відбувається. 

– Думаєте, що люди, які втекли, все ще продовжують переживати?

– Для цього треба взагалі відключити мізки. Щось на кшталт операцій професора Преображенського. Але я думаю, що це неможливо. Навіть якщо втікачі на рейв-вечірках кожного вечора, вони все одно розуміють, що у них дома війна.

Ті, хто виїхав з України до 2014 року, мабуть, більш вільні в цьому сенсі. Але все одно вони так само задіяні, від них колосальна допомога йде – я не про тих, хто виїхав у Росію, звісно. 

Якщо говорити про мене, в евакуацію я раніше ще не виїжджав. Абсолютно нове, дуже страшне й дике відчуття. 

Тепер ти розумієш нещасних сирійців і всіх інших, про яких ми ніколи не задумувалися. Люди тікали від війни, а ми іноді казали: "Та, люди тікають жити в Європу". Ні фіга. Люди тікали від війни. 

От Алеппо – немає міста. А зараз немає Волновахи, немає Рубіжного, Сєверодонецьк добивають рашисти. І от такий мій стан – мною управляє війна. 

– Ви згадали про евакуацію. Де ви були?

– Ми з дружиною та нашою собакою майже два місяці жили у Львові на зйомній квартирі, яка була офісом раніше. Ми перші там жили, орендували взагалі в незнайомої людини.

Виїхали тоді, коли в 12 кілометрах від нашого будинку були танки. На нашу сторону з боку Житомирської траси йшли, але, дякувати Богу, не зачепило. 

Починаючи зі Шпитьків і до Білогородки, були спалені й розбиті хати, внаслідок обстрілів деякі люди загинули. Але по цей бік траси не було орків, нас оминув цей жах.

– У медіа з'являлися повідомлення, що ваш будинок так само постраждав.

– Так, трошки. Спочатку я не знав, що це прилетіло. Я думав, мінометом. Потім, коли сапери відрили цю штуку поруч із домом, і я зрозумів, що це "град", я не міг збагнути, як це так, один "град" прилетів до мене – там же пачка стріляє, цілий залп. 

І потім, коли я побував у лісі, я зрозумів, що цей залп в основному прийшовся на ліс. У нас там великий логістичний центр був побудований буквально пару років тому. Він згорів повністю. Тобто відхилення на мій будинок було 50 метрів. 

Сапери сказали, що стріляли на відстані десь із 20-30 кілометрів. Як говорилося про Остапа Бендера: "Отделались легким испугом". 

– Чим ви зараз займаєтеся?

– З точки зору професії – нічим. Днями став амбасадором Help Borodianka.

Це люди, які хочуть побудувати безкоштовне житло для людей, у яких воно у Бородянці зруйноване. Вони шукають інвесторів, а моя задача – робити медійний якийсь шорох. 

Також пробую волонтерити. Коли приїхав у Львів, відразу прийшов у відділення Приватбанку і перерахував кошти на ЗСУ. 

Зробив пару зборів коштів. Один раз для однієї з моїх підопічних на Х-факторі, вона вже на Х-факторі була військовослужбовцем, а зараз мені написала: "Ігор Васильович, нам треба бандеромобіль". Зібрали, купили, відправили. 

І от другий раз нещодавно для зовсім невідомої мені людини збирали гроші. Її тато служить у тербороні, яка пішла на передок, і там зібрали деякі речі. 

Я думаю, цим займаються зараз всі…

– Ринок шоубізнесу зараз, по суті, стоїть. За рахунок чого ви живете? Де заробляєте?

– Зараз ніде. Проїдаю накопичене за роки роботи на телебаченні. 

В мене є недороблена робота, як продюсер недозняв фільм, на який ми отримали держфінансування. 

Історія була така: ми розбили на два знімальні періоди, тому що герой живе в двох різних своїх життєвих періодах. Саме тому по погоді треба було частину знімати в грудні, ми знімали в Києві і в Славутичі. А далі у нас план був знімати в квітні – травні. Ну, зрозуміло, ми не знімали. 

Якраз на 1 березня мені треба було робити аудит першої частини, щоб отримати друге фінансування. Ми списалися на початку березня з Держкіно, нам сказали: "Забудьте, всі державні кошти віддаються на Збройні сили". 

І коли взагалі будуть знімати кіно за кошти Держкіно, ніхто не знає. Думаю, якісь там приватні ініціативи будуть, може, якісь гранти європейські. Але про це кіно сказали: "Поки що забудьте". 

Інсайдери кажуть, взагалі на 5 років в Україні не буде держфінансування кіноіндустрії, навіть якщо війна закінчиться в цьому році.

– Що це за фільм мав бути? 

– Стовідсоткове державне фінансування – драма про медика. Головний герой був талановитим хірургом, але трапилося нещастя – на столі у нього помер пацієнт. 

І такий трилер, тому що це було не через його помилку, а через те, що йому неправильну групу крові підсунув його друг, з яким вони разом училися, який є сином головлікаря цієї лікарні. Тобто така от історія, яка відбувалася на початку української незалежності, в 90-ті роки.

Був дуже непоганий сценарій, режисер фільму Ігор Стеколенко. І це моя крайня на сьогодні робота. 

А до цього була програма на "5 каналі". Я тобі раніше казав, що там були слабенькі показники, канал вирішив не продовжувати нашу співпрацю.

"У моє рідне село зайшли рашисти і сказали людям: "Виїжджайте, вам тут не буде життя"

– Ви родом із Херсонщини. У вас там залишилися рідні?

– Останнім брат виїхав. Їхав, коли вже пропав зв'язок у Херсонській області. 

І не можна було виїхати через Миколаїв чи на Кривий Ріг. В принципі, на Кривий Ріг і не було евакуації, люди виїжджали в основному через Снігурівку. 

Мати виїхала 8 квітня з невісткою, яка вперше довгий час їхала за кермом, і двома онуками, дітьми мого брата. Вони, власне, і виїхали через Снігурівку. Виїхали більш-менш нормально, через купу блокпостів. 

А от брат виїжджав вже в кінці травня, і чотири дні ночував біля Василівки Запорізької області. Такий треш трешовий, після якого все це скотство на голову не налазить. Це ж 21 століття (робить паузу)... 

У мене там ще купа родичів залишилися – тітки, дядьки, брати, сестри. 

Я родом з півночі області, яку вже звільнили. Народився в Пригір'ї Високопільського району, жив довгий час у Кочубеївці, потім жив у Заградівці. Це все північ Високопільського району на кордоні з Дніпропетровщиною. 

Щоб ти розумів, село Пригір'я на цей час повністю виїхало. Туди зайшли рашисти, вбили якогось літнього чоловіка, який вийшов до них у зеленій формі – мисливцем був чи просто купив собі таку форму. Вони злякалися і вбили його. Скотину місцевих жителів убивали на шашлики. 

Мені тітка сказала, що люди пробували з ними з'ясувати стосунки, а ті просто сказали: "Виїжджайте, вам тут не буде життя".

– Що розповідає мама, що розповідає брат? Що вони пережили?

– Вони пережили ненависть і приниження. Мама радить мені, я і сам це розумію, не дуже про це говорити, тому що там залишилося багато родичів. Там залишилися будинки, і ми не знаємо реакцію.

Це не той варіант, що в мене всі виїхали, і я можу говорити все, що думаю. Я зробив допис крайньої ненависті про колаборанта Стремоусова, колаборанта Сальдо, коли мати до мене ще не приїхала. А потім вона мені резонно сказала: "Слухай, навіщо наражати наших родичів на небезпеку"? 

– Хто з родичів залишився, якщо не секрет?

– Можу сказати тільки про тих, які на звільнених територіях. Там тітка моя, двоюрідні сестри, їхні сім'ї. А ті, хто залишився в окупації, їх теж досить багато, і я зараз не буду про них говорити. 

Дехто з них має навіть інші прізвища, але вважаю, що це може бути для них небезпечно. Ми не знаємо, до якого ступеня ідіотизму може дойти та окупація. 

До мого брата приїжджали якісь ФСБшники на херсонських номерах. Годину вели перемовини. Схиляли його до роботи на них. Він сказав: "Ні, я не буду – з різних причин", ледь не за станом здоров'я. Короче кажучи, що він їм там приплів, це насправді не має значення, тому що завдання було просто не співпрацювати й вижити. 

– Ваш брат працював у органах влади, чи з якої причини до нього приїжджали?

– Він 13 років був заступником мера Голої Пристані. І коли змінилася в результаті виборів влада, він там займався вже іншими речами.

Вони приїхали до всіх, хто був більш-менш у керівництві або на виборних посадах працював. Декого забирали надовго. Так забирали колишнього мера, заступником якого працював брат. Людині за 70 років.

До нього приїжджали двічі, один раз забрали на декілька днів, потім ще раз приїжджали. Так вони схиляють до колаборації. Дехто не витримує.

В основному, звичайно, відмовляються. 

Розумієш, 95% території Херсонщини – це сільська місцевість і це україномовні території. Коли я навчався, там були лише окремі села, куди переселяли росіян із так званого "неперспективного нечорнозем'я". 

І зараз мені болить дуже сильно. Там росіянам немає чого робити, хоч вони вішають всякі банери про Ушакова і всяку ахінею про заснування Херсона в 1774 чи 1778 році. То все до дупи. 

Херсонщина – українська земля. Хочеться, щоб її швидше звільнили. 

–  У вас є розуміння, як росіянам вдалося досить швидко взяти в окупацію більшу частину Херсонської області?

– Українська влада легковажно, а, по суті, злочинно поставилася до укріплення проходів із Криму. Данілов, здається, вам говорив у інтерв'ю, що потім треба буде розбиратися. 

Я нічого не можу сказати про розмінування, замінування – я цього нічого не знаю. Але точно деякі речі були тупо безглузді.

– Наприклад?

– Ну, наприклад, по дорозі до Херсона з Криму є ще один міст. От є так званий Великий Антонівський міст, якщо ти їздив через Херсон на Крим. 

До 1985 року, коли він був побудований, ми всі їздили в Херсон із Каланчака через Каховську ГЕС, через греблю Каховської ГЕС. 

Так ось, коли їхати з Криму, з Олешків, у бік Херсону, буквально за три кілометри до Антонівського є ще маленький міст через Конку. Достатньо його підірвати, але ніхто цього не зробив. І декілька мостів біля Північно-Кримського каналу. Я не кажу про Чонгар.

Якби міст підірвали, його відновлення буде коштувати максимум сотню мільйонів гривень, не більше. Під Києвом було зірвано майже всі мости через маленький Ірпінь і цього було досить. 

Якби так було в Херсонській області, вони б до сих пір сиділи під Олешками. Зрозуміло, що вони б могли зайти з боку Нової Каховки, але тоді все російське угруповання перебувало би в постійній небезпеці оточення й знищення. Оцей маленький міст цю справу зробив би. А його не підірвали. 

Земляки мені писали в першу добу окупації: "Васильович, нас здали". Я кажу: "Ніхто вас не здавав. Не плутайте дурість зі зрадою". 

Очевидно, що там була і дурість, і зрада. Але про зраду я не буду говорити. Це якраз те, що називається "розводити срач", бо не володію повною інформацією. 

– Щоб закрити тему Херсона: що росіяни будуть робити з регіоном, на вашу думку? 

– Вони не втримають цей регіон. На півночі Херсонщини є села, як пишуть мені люди, де наразі населення вже немає. Селяни покинули села. Як через те, що ці села знищили, так і через небажання жити в окупації. 

Рашистів ніхто не чекає. І кого їм туди завезти, як вони звезли в Крим після окупації з 2014-го? Бурятів, які залишилися живими? Ні, я собі цього не уявляю. 

При всій наявності зрадників, які були депутатами, керівниками якимись, все одно не уявляю цього. 

По суті, з тих високих посадовців, які зрадили Україну – це Сальдо, який останні роки був депутатом облради, і депутат Ковальов зі "Слуги народу". 

Все, я більше не знаю там високопосадовців, які зрадили б Україну. Є інші зрадники – не зрозуміло хто, типу Стремоусова. Але загалом верхівка там все одно українська. Тому я не вірю, що Херсонщина їм по зубах. 

Знаєш, як пишуть? Хер їм, а не Херсон. 

"Арестович – це дід Панас, який подобається не діткам, а жінкам певного складу поведінки"

– У попередніх інтерв'ю ви досить критично висловлювалися про Володимира Зеленського. Після 24 лютого ваше ставлення до президента змінилося?

– Я перестав його критикувати, тому що це не на часі зараз взагалі. Це грає на руку більше нашому ворогу, ніж є критикою, яка може призвести до позитивних результатів – власне, для чого я і критикую владу все своє життя, а не тому, що я бурчун. 

До Зеленського є маса претензій як до влади, але смисл зараз критикувати?

– Поки що не варто цього робити?

– Поки що не треба цього. Станом на зараз вони роблять все, що можуть. Зради не бачу. 

Перемовини з Росією були, але вони їх поставили на стоп, тому що реально немає про що домовлятися. 

Але у той же час у мене є закиди до того, що, на мій погляд, в оточенні президента занадто багато демократії у військовий час. 

Я не розумію, чому Арахамія їде кудись і там висловлює свою думку. Я навіть не про загиблих, а взагалі, не розумію, чому це відбувається. Коли він очолює якусь переговорну історію, це я розумію. А коли просто кудись поїхав і щось сказав – ні.

Арестович – взагалі окрема історія. Мені здається, що це дід Панас, який подобається не діткам, а жінкам певного складу поведінки. 

Я більше готовий довіряти спічрайтеру, якого б назначили одного виступати від влади. 

Зараз Подоляк, по-моєму, найбільше робить заяв від влади. Але я не вважаю його надійним джерелом інформації. 

Так само я не дивлюся звернення Зеленського: я і так достатньо вмотивований ненавидіти ворога і бажати перемоги. 

Натомість стежу за оперативними повідомленнями Генштабу, військових експертів та слідкую, як змінюється карта війни.

– У попередніх наших інтерв'ю ви називали Петра Порошенка найкращим президентом. Зараз ви так само вважаєте?

– Ми говорили з тобою на час, коли каденція Порошенка закінчилась, затишшя у війні, хоча щодня гинули хлопці на Донбасі.

Ми про Зеленського не можемо в принципі зараз так казати. 

Ми з тобою не знаємо, чим закінчиться і коли закінчиться ця війна. Тому давай так: будемо сподіватися, що станом на закінчення своєї каденції, я скажу, що Зеленський виявився набагато кращим президентом, ніж я про нього думав під час нашого попереднього інтерв'ю.

– Про Зеленського зрозумів. Але чи ваше ставлення до Порошенка змінилося?

– А що Порошенко? Паскудна історія з тим, що його не випускали до Польщі, тому що здається, ніхто не був проти. 

Порошенко допомагає армії. Порошенко – голова фракції, що ще про Порошенка? 

Він отримав чверть голосів виборців, ці виборці цілком проукраїнські. 

І коли його не випускають за кордон, я розумію, що люди, які сидять зараз в окопах, просто матюкаються і думають: "Та якого дідька я ризикую, коли там якісь політичні історії починаються?!".

У кого там не вистачає клепки на Банковій? 

– Свідчення Медведчука – що ви про них думаєте?

– Якщо Порошенко винен, його треба судити й садити. Але показувати свідчення Медведчука, якого ще не вивели на суд – це просто топити проти Порошенка і не більше того. 

Навіть якби ми з тобою фігурували в тих свідченнях, це до чогось призвело б юридично? Ні! До чого б це призвело? До хайпу, хтось пукнув в ефірі. 

Винен? Його повинні засудити. Від зрадника України, яким, безумовно, є Медведчук, оце все слухати? Ну, не знаю. Мені здається, що це зіграло проти України. 

"Коли помре Путін, у росіян буде повний ступор"

– Чи думали ви про те, яку країну ми можемо отримати після перемоги? Знищуються цілі міста, гинуть військові та цивільні, страшні економічні й демографічні проблеми… 

– Відповідь на це питання дуже сильно залежить від вихідних умов, які будуть на момент закінчення війни.

Чи буде вся територія України під Україною? Чи буде українська влада повністю зайнята відбудовою України, а не заграванням з електоратом і політичними чварами? Чи буде для України наданий "план Маршалла", про який всі пишуть, але ніхто не знає, що воно таке насправді.

Це перша історія. 

Друга історія – з якими людьми ми в результаті залишимося? Тому що дуже багато людей виїхало не тільки в країни ЄС, але й в Росію.

І людей не можна засуджувати. Коли ти живеш у Харкові на Салтівці, а в тебе родичі живуть у Бєлгороді, ти, скоріш за все, поїдеш у Бєлгород. 

Ми частково втратимо тих, хто виїхав у Європу і не повернеться. Вони не повернуться з багатьох причин: в когось було не облаштоване життя в Україні й вони там знайшли своє життя. Комусь не буде куди повертатися. 

Також на війні гинуть люди, гинуть дуже багато свідомих і прогресивних громадян, молодих хлопців і дівчат…

Але що точно можу сказати – Україна майбутнього матиме ще згуртованіше громадянське суспільство. Влада не зможе ігнорувати бажання людей, це точно. 

– На вашу думку, смерть Путіна, яку всі очікують, може реально вплинути на хід війни?

– Знаєш, я думав, що там такий градус ненависті до України та українців, що його смерть не вирішує питання. А нещодавно прочитав думку одного росіянина, який написав, що "ви недооцінюєте, наскільки росіяни втратять орієнтир, коли в них згине цар". Українці цього не розуміють.

Він стверджує, що росіяни люблять сильну владу і люблять того, хто є царем. Вони без нього не можуть. І коли помре цар, вони зупиняться, наче стадо. У них буде ступор. Так влаштовані росіяни, і про це пише росіянин, який давно виїхав із Росії. 

Хтозна, може, десь так і буде. Ми думаємо, що умре Путін, а всі інші будуть підтримувати цей прапор, цю війну? Ні фіга. Всі зупиняться, наче виключені роботи. 

І я сподіваюся на це. Хоча наївно сидіти й чекати. Нам треба перемагати щоденно і скрізь – на фронті та в тилу.

Роман Кравець, УП