Как мы сражались под Киевом. Рассказывает "Кэп", командир роты терробороны
Іноді ми сприймаємо війну спрощено: попереду ворог, поруч побратими, і ми стріляємо.
Але реальність часто інакша. Навіть на "передку" можна жодного разу не побачити супротивника, не зробити ані пострілу, та при цьому виконувати завдання, без якого перемоги не буде.
Н-ська рота Окремого батальйону територіальної оборони Голосіївського району Києва – саме той "командний гравець", що впродовж 19 діб "гарячого березня" під постійними обстрілами ворога виконував бойове завдання.
Про те, як це було – у розмові з командиром роти з позивним "Кеп".
– Нашим завданням було не допустити висадки ворога з боку Київського водосховища, – розповідає він. – Зона відповідальності – берегова смуга вище гирла річки Ірпінь.
Ми взаємодіяли з М-ською бригадою ЗСУ, яка обороняла Київ на правому березі річки Ірпінь, в той час як росіяни стояли на лівому березі та постійно намагалися зводити понтонні переправи для прориву. Бригада не давала їм цього зробити.
– Чи багато було бійців із бойовим досвідом?
– Бойовий досвід мали одиниці. Чимало таких, хто вперше взяли до рук автомати за тиждень-два до того, як нас доправили на цю локацію.
Вивчати людей доводилося під ворожими обстрілами. Люди різні, різних поколінь, часом із складними характерами. Робили рокіровки – переводили бійців з одного сектора в інший, аби запобігти конфліктним ситуаціям.
Практично весь час я переміщався від позиції до позиції. Іноді їздив машиною – вночі без світла, але й багато намотував пішки – по 10-15 кілометрів на день у повній викладці.
Ніхто не втік, не підвів товаришів. Мерзли в окопах – іноді в них же доводилося і спати, мокли під дощем, ховалися від обстрілів, ліхтарями користуватися не можна, вогнища палити не можна, їсти готували глибоко у лісу, рації "шуміли", бо ворог їх глушив засобами РЕБ…
Але ми не втратили жодного бійця. Під час обстрілів хлопці навіть навчилися по звуку розпізнавати, який снаряд чи міна ляже близько, а який впаде далеко.
Було таке, що бігли з одного кінця траншеї в інший, і снаряд влучав туди, де ми були ще п'ять секунд до того.
– Якого можливого маневру росіян ви чекали, до яких "сюрпризів" готувалися?
– Найбільш імовірною вбачалася висадка ворожого десанту на човнах з Київського водосховища.
Росіяни стояли у Козаровичах – це село в кількох кілометрах вище наших позицій за течією Дніпра. На легкомоторних катерах вони могли вийти у фланг чи навіть в тил М-ській бригаді, яка мала би на них реагувати. Цим би скористалися основні сили ворога, який намагався форсувати Ірпінь. Як ми знаємо, йому таки вдалося зайти в Мощун. Щоправда, ненадовго – далі не пустили.
Тут ще сильно допоміг підрив греблі на Ірпені. Вода з водосховища почала заповнювати долину річки, заливаючи окопи орків на кромці берега.
Їм кожен день-два доводилося відсуватися назад, рити нові окопи, переносити озброєння, стаючи при цьому зручною мішенню для артилерії ЗСУ. Під час одного з таких пересувань противника, накрили їхній склад боєприпасів. Дуже довго рвалися тоді москальські снаряди.
– Чи були спроби висадки ворожого десанту з водосховища?
– Так. 23-го березня росіяни пустили щільну димову завісу, яку вітром погнало вздовж наших позицій. Видимість 5-6 метрів. Щонайменше один ворожий човен намагався таємно зайти в невеличку бухту поблизу села, де горів маяк.
Спроба не вдалася – ми вчасно побачили, відкрили вогонь, і росіяни повернули назад. Натомість, ми не знали, яку кількість човнів орки могли вислати. До слова, розвідка потім підтвердила: другий човен ЗСУ знищили на старті – біля Козаровичів. Ймовірно, це були човни-розвідники.
– Росіяни могли мати розвідників на суходолі?
– Підозрюємо, що так. В них були навідники з числа місцевих жителів.
Ми пішли перевірити бухту, куди прямував російський човен. Дивні речі там відбувалися: скрізь немає світла, а на пірсі горить маяк. Виявилося, він живився від автономного генератора у будиночку біля води. Людей не було, але генератор працював. Хтось же ж його завів, і лампочку на маяку увімкнув – можливо, спеціально для орків. Але за руку ми нікого не упіймали. Передали інформацію місцевій теробороні.
Був іще дивний випадок: місцеві розповіли, що напередодні нападу орків незнайомі чоловіки у камуфляжі представилися військовими ЗСУ, вилізли на водонапірну башту в Лютежі й установили якесь обладнання.
Коли мій сержант "Риф" піднявся на ту башту перевірити, почався шалений мінометний обстріл – дуже прицільний. "Риф" ледь встиг втекти. Лупили з Мощуна та Катюжанки. Тобто вогонь вівся по заздалегідь відомих координатах. Отже, вони ворогові були відомі – хтось оперативно повідомив про нас.
Виявилося, на вежі були відеокамери, які могли "бачити" велику територію. Чи мали орки доступ до тих камер? Чи спостерігали вони за ними? Про це навряд чи вже дізнаємося, бо камери ми знищили.
І як ми знаємо з оперативних даних, росіяни в цьому районі користувалися мобільними телефонами, але зв'язок при цьому був через інтернет. Десь же ж працювала їхня апаратура, яка той інтернет роздавала.
Це я до того, що супротивник, на жаль, діяв і в нашому тилу. Але при цьому дуже багато цивільних людей нам реально допомагали – давали підказки щодо особливостей місцевості, розповідали про підозрілі явища.
– Чи були біля вас так звані "туристи війни" – добровольці з власною зброєю поза штатом тероборони, які приїздять на "сафарі"?
– Так, стояли біля нас такі. З одного боку, вони наче й корисні – самодіяльні снайпери, що прийшли на передову захищати Київ. Подяка їм за це!
Але я переконався, що серед таких загалом не дуже високий відсоток надійних бійців. Вони приходять на війну, як у тир, де розставлені мішені, ти шмаляєш по них, ідеш поїсти-відпочити, потім повертаєшся і знову шмаляєш.
Насправді ж війна – це далеко не сафарі. По-перше, спробуй ще побачити того ворога в свій приціл. По-друге – він теж стріляє і теж виглядає тебе у приціл. І стріляє артилерією. Або прилітає на гелікоптері Ка-52 з автоматичною 30-міліметровою гарматою, яка пострілом сосну зрізає навпіл, а ще він має для тебе бомби, ракети різного призначення. Серйозна штука.
І от після того, як по нас попрацювали російські Ка-52 і їхня артилерія, хлопці, котрі на сафарі приїхали, часто просто тікали.
Мені один каже: "Ой, сьогодні маю по плану пройти крапельницю у клініці – поїду". І зник. А тепер пише кляузи, що я не хочу йому підтвердити перебування на "передку", і він через це не зможе одержати статус "учасника бойових дій". А я не підтверджую, бо він мені не підпорядкований – він "вольноопрєдєляющійся" і до того ж не повернувся після своєї крапельниці, як запевняв.
У той же час серед моїх бійців був чоловік без ноги, на протезі, і не скаржився, що йому важко. Ще в одного хлопця немає пальців на руці, але він вправно тримає зброю, добре стріляє і теж не скаржився. Ніхто з наших не "відпрошувався" з війни на крапельницю.
Я не проти "вільних снайперів", може, десь вони діють суперефективно, але нашій роті з такими сусідами не повезло.
– Як ви взаємодіяли з іншими підрозділами?
– Спостереження – наш основний "продукт діяльності". Але при цьому ми були готові у будь-який момент першими зустріти ворога. Вивчали маршрути й тактику тих же російських вертольотів, передавали інформацію бригаді ЗСУ, брали участь у знищенні ворожої техніки.
Яким чином? До нас приїздили розрахунки ПЗРК, ми заздалегідь готували дня них позиції – вибирали місця, де би гілки дерев не заважали пуску ракети, рили капоніри. Це все робилося максимально таємно від стороннього ока. І от, коли все підготовлено, ми прийняли і розмістили колег, які зробили один, але влучний постріл і завалили вертоліт – ти відчуваєш і свою причетність. І мені не соромно сказати разом зі своїми хлопцями: ми це зробили. Хоч, повторюсь, стріляли не ми.
Оскільки наша крайня позиція була поблизу ірпінської греблі, через неї виходили на завдання розвідники ЗСУ. Ми таємно їх виводили у напрямку ворога і так само таємно приймали назад. Це теж непроста задача, аби не спровокувати "френдлі файер".
– Чи траплялися у вас "нештатні" випадки?
– Коли рили окопи, знаходили багато артефактів Другої світової війни – рештки зброї, набоїв, амуніції, навіть нерозірвані снаряди. Бо це саме та земля, де у 1943-му році точилися запеклі бої на Лютізькому плацдармі.
На одній позиції хлопці таким чином знайшли в землі рештки німецького солдата Вермахту. Знайшли майже на поверхні – не глибше 20-30 см. Ретельно зібрали, зберегли і після ротації передали громадській організації Німеччини, яка фахово займається військовими перепохованнями. При кістках був військовий жетон, за яким пошуковці встановлять особу загиблого.
Історія символічна, бо все це відбувалося під ворожими обстрілами. Фактично, зустрілися дві війни – дві війни з фашизмом: тоді українці пліч-о-пліч з росіянами боролися проти фашистів німецьких, зараз українці протистоять фашизму російському.
Я цілком поділяю думку: на війні будь-який солдат завжди для когось є ворогом, а ворогів намагаються знищувати. Та коли вже солдат – неважливо, якої армії – загинув, він має право бути похований, як воїн. Те, що наші бійці дбайливо поставилися до останків солдата Вермахту, показує: ми воюємо, але зберігаємо людяність.
– Чи було щось, про що ви шкодуєте?
– Вся наша рота трохи шкодує, що, коли ворог почав відступати, ми не одержали наказ доєднатися до частин, які гнали його до державного кордону. Будь-якому бійцеві завжди хочеться відчути: як це воно, бачити п'ятки противника, зачищати рідну землю від його духу. Але нам був наказ лишатися на займаних позиціях.
Гадаю, наше попереду: ми ще проїдемося на спині в москаля.
Вадим Петрасюк, для УП
