Вадим Бойченко: Что может быть хуже ада? А оно есть, и эта крепость называется "Азовсталь"
Вадим Бойченко є міським головою Маріуполя з 2015-го року, це вже друга його каденція на цій посаді.
До цього Бойченко працював на підприємствах, що належать Рінату Ахметову. Власне, через це, в політичних колах його вважають проахметівським міським головою.
Так співпало, що свого часу Бойченко починав кар'єру на комбінаті "Азовсталь", де зараз у нелюдських умовах від російських ракет переховуються захисники та мирні мешканці Маріуполя.
За рекомендацією військової адміністрації, з кінця лютого мер не перебуває у рідному місці та знаходиться на підконтрольній Україні території.
В інтерв'ю "Українській правді" Вадим Бойченко аналізує, як росіянам вдалося зруйнувати Маріуполь і хто їм у цьому допомагав, пояснив, чому до 24-го лютого місто не готувалося до великої війни, згадує, чому виїхав з Маріуполя, та обіцяє, що після перемоги місто відродиться.
"Це найжорстокіша війна"
– Як зараз ви виконуєте свої функції мера?
– Як і зазвичай. Головна наша мета – порятунок населення Маріуполя, наші гуманітарні місії, які розгортаються з перших днів війни. Більше ста тисяч людей вже виїхали з-під навали російської армії, позбавилися від пекла, яке довелося пережити через дії росіян.
Друга складова – зберегти муніципальну владу. Треба було відновити нашу роботу, щоб медичні працівники, освітяни отримали заробітну плату. Було важко, але ми це зробили. 25 тисяч працівників отримали заробітну плату завдяки нашим казначейським службам та фінансовим установам області.
Третя складова – відкриття центру підтримки маріупольців, який має назву "Я – Маріуполь". Його головна мета є підтримка та допомога маріупольцям: юридична, соціальна, медична та інше. Це єдина установа, як ЦНАП. Тобто можна прийти і вирішити там юридичні, соціальні, медичні питання, а також отримати гуманітарну допомогу, інформування, підтримку, у тому числі психологічну.
Такий центр уже є в Дніпрі. Наступного тижня 4-го травня заплановано відкрити такий центр у Запоріжжі. Він буде виконувати таку ж функцію – надавати підтримку маріупольцям.
Вже запланували відкрити такі центри у Вінниці, Києві, Львові, на Одещині та в інших містах. Робимо все, що можемо. Головне, щоб люди з Маріуполя відчували підтримку.
– Скільки людей виїхало з Маріуполя?
– На початку війни з Маріуполя виїхало десь 100 тисяч людей.
Гуманітарний коридор, на жаль, працює погано. Буває не щодня, навіть не щотижня, але він працює. У це віконце до території, підконтрольній Україні, виїхало ще сто тисяч людей.
– Тобто двісті тисяч?
– Більше двохсот тисяч населення Маріуполя перебуває на підконтрольній Україні території.
– Скільки людей залишилось у місті? Де вони живуть? Як вони живуть?
– На жаль, ситуація дуже складна, бо російські війська мають мету зруйнувати соціально важливу та критичну інфраструктуру. Ми вже зараз розуміємо, що вони мали саме такі плани. Також розуміємо, хто до цього докладав зусиль – зокрема місцева партія ОПЗЖ.
Я думаю, що вони корегували російські війська, бо мали досвід та все інше, щоб це трапилося так швидко. Вони залишили місто без світла, без тепла, без води, головне, без зв'язку, до чого додали російську пропаганду, яка досі, на жаль, лунає.
У місті залишається сто тисяч населення, яке заблоковане російськими військами. Вони зробили "гетто". Навколо міста розташували фільтраційні центри, їх чотири. Людям дуже складно виїжджати на підконтрольну Україні територію.
Щоб виїхати з окупованого Маріуполя, треба пройти через фільтрацію. Черги вишиковуються величезні. Місто вже третій тиждень закрите, тому зараз навіть наявність місцевої прописки не дає тобі безпосередньо доступ до міста. Доводиться проходити фільтрацію.
Російська армія вбила більше двадцяти тисяч місцевого населення. Дуже важливе порівняння: фашистські війська за два роки окупації Маріуполя в 1941-1943 роках вбили десять тисяч місцевого населення. Це за два роки. Зараз за два місяці маємо понад двадцять тисяч убитого населення. Це найжорстокіша війна.
Чому російська армія і головний злочинець Путін так жорстко підійшли до Маріуполя? Тому що в 2014-му році нам так само пропонували "русский мир" у підпорядкуванні "ДНР", але місто не скорилося цій пропаганді, дало опір, тому через два місяці "ДНР" пішла з Маріуполя. Після цього за нашим українським прапором стояв розвиток.
За цей час усе дуже змінилося, а в окупованому з 2014-го року Донецьку – нічого не відбувалося. Тобто ще й заздрість додалася.
Вони мали надію, що російськомовне населення, якого тут 95%, де кожен другий має російське походження, зустрічатиме їх із квітами. Цього не відбулося, тому відбувається така жорстокість.
– Ми з новин знаємо, що міста вже практично немає. Де люди живуть?
– Є декілька будинків, які вціліли. Без вікон, але їх закривають плівкою. У підвалах цих будинків живуть люди. Вони облаштували їх за два місяці як будинки і досі живуть там у дуже складних умовах.
Їжі недостатньо, щоб там російська пропаганда не поширювала. У місті є такі поселення, майже селища в місті, наприклад, Мирне, Волонтерівка, де чоловіків під дулом автомата змушують розбирати завали, прибирати місто, яке зруйнували окупаційні війська.
Якщо хочете отримати їжу, треба долучатися до цієї роботи. Ховають вбитих місцевих, яких вони вбили своєю ворожою артилерією та авіацією.
Ховають у братські могили, про які відомо з даних супутників та свідчень людей, які все це бачили і вже виїхали та розповідають про це правоохоронним органам.
У цих поселеннях орки приходять і кажуть: "Хочете отримати їжу? Працюйте". Дають п'ять великих макаронин, дві моркви, п'ять картоплин і якусь консерву. Булка хліба дається на 10-20 чоловік.
Для порівняння, коли почалась війна, ми готували обіди й теж мали обмеження з хлібом, тому що орки руйнували все. Але ми тоді робили 30 тонн хліба, а вони зараз на Маріупольський район виробляють 2 тонни і кажуть, що цього достатньо. Тому вони дають цю булку хліба і ділять на 10, 20, буває на 40 осіб. Тобто дуже складно з їжею, по-перше.
По-друге, дуже складно з водою. Питної води взагалі немає. Воду використовують з так званих внутрішніх джерел, а звідти вода шкідлива для здоров'я.
По-третє, ліки. Ліків немає. Є захворювання, які люди отримали під час звичайного життя, а є отримані через війну.
До цього також додається четверта складова – відсутність умов для життя в Маріуполі. Плюс змінний температурний режим, який впливатиме на розкладання мертвих тіл, спричинятиме інфекційні захворювання. Тому вони пришвидшують процес збирання вбитих маріупольців і ховають їх, бо розуміють, що буде стихійне та гуманітарне лихо.
– Я правильно розумію, що люди прибирали зокрема й завали, під якими безліч трупів?
– Так. До 21-го березня муніципальні служби, наскільки це було можливо, працювали. Працювали голови наших районів, керівники районів. Вони фіксували, збирали, ховали маріупольців.
На 20-те березня ми зафіксували п'ять тисяч убитих серед місцевого населення. Це жінки, літні люди, наприклад, які в чергах стояли за ліками, водою, а ворожий літак або система залпового вогню просто вбили їх.
Коли ворожі сили зайшли в місто і розпочалися вуличні й танкові бої, треба було відходити в середину міста, але тоді наші голови районів продовжували фіксувати тисячі вбитих.
Наша "оптимістична" оцінка дає можливість говорити, що російська армія вбила більше 20 тисяч місцевого населення міста Маріуполя. Це і під завалами, і на вулицях. Більше ми не мали змоги рахувати.
23-го березня керівники мали можливість виходити з міста, тому що, як ви бачите, росіяни захоплюють керівників міста. Навіть не всі вийшли, хто виконував свої обов'язки. От нещодавно мій перший заступник Михайло Когут вийшов, який відповідав якраз за напрям комунальної роботи і під моїм керуванням за оборону міста.
Його було оголошено у федеральний розшук Російської Федерації. У п'ятницю оголосили про це, а в четвер він вийшов з міста. Його тримали більше 30 годин на виїзді, але вийшов, слава Богу.
"Тепер ми розуміємо, що місцева ОПЗЖ корегувала російські війська"
– Ви кажете, що місцеві представники "Опозиційної платформи – За життя" співпрацювали з Російською Федерацією і готувалися до війни завчасно. Як починалося захоплення Маріуполя російськими військами? Як врешті-решт їм вдалося захопити місто?
– У 2014-му році була спроба… Не хочу зараз говорити. Коли війна закінчиться, ми з вами ще раз поспілкуємося, тому що зараз доволі небезпечно називати прізвища, які фігурували тоді.
Хоча я і тоді розумів, і зараз розумію, хто ці покидьки. Інакше їх не можна назвати.
– Чому зараз небезпечно?
– Тому що це розголошення даних процедур, які зараз виконує Служба безпеки України. Я вчора був в СБУ, давав свідчення і підписав відповідний протокол, але ж ви розумієте, що це таємниця слідства. Ще не маю можливості конкретно розповісти, як це відбувалося.
Хочу лише одне сказати, що і тоді, і зараз – це одні і ті самі керівники, які були і в 2014-му році, і, на жаль, у 2020-му році купили франшизу партії ОПЗЖ. У кого купили – так само знаємо, у цих людей є прізвища. Вони зайшли фракцією у міську раду і почали працювати.
Звичайно, вони хотіли отримати більшість, але цього не сталося. Вони мали конкретну мету: відпрацювати гроші, які витратили на франшизу, але цього теж не відбулося. Тому лише військовим шляхом вони мали отримати владу. Це відбулося.
Ми розуміємо, що вони корегували вогонь. Чому я так вважаю? У нас є 15 вводів електричної енергії в місто Маріуполь. За 5 днів вони системно відпрацювали кожну таку ділянку, і місто залишилося взагалі без електропостачання. Тобто вони готувалися до цього.
Щодо води – було два великих джерела. Ще до війни, десь 22-го лютого, вони залишили нас без одного основного джерела водопостачання, потім взялися за резерв і також його погасили.
Коли почалась війна, ми збудували склад, де зберігали запаси їжі, ліків та інших гуманітарних речей, щоб забезпечити бомбосховища. Цей ангар був на території комунального підприємства. Мало хто знав, що він там є, але ці ватажки скорегували ворожий вогонь, внаслідок чого загинули представники комунального підприємства, які там знаходилися, і зруйнували цей склад.
У 2014-му році ці керівники хотіли зробити переворот у місті й захопити владу. Вони хотіли змінити секретаря міської ради, коли очільник міста захворів, але це не вдалося зробити, тому що місто виступило проти.
Вони дуже довго цього чекали, а зараз настав їхній час. Вони долучилися до цієї руйнівної війни і на крові прийшли до влади.
– Хто такий Костянтин Іващенко? Це теперішній псевдомер Маріуполя? Як його призначили?
– Костянтин Іващенко – це керівник колишнього великого і потужного машинобудівного підприємства. На цьому підприємстві працювало більше тридцяти тисяч місцевого населення.
Ще в 2012-му році підприємство було розвалено. Було зроблено так, щоб аналогічне підприємство розбудовувалося в Росії, під Санкт-Петербургом.
Туди з маріупольського підприємства поїхали фахівці, інженери, які забрали з собою всі креслення та інженерні рішення щодо будівництва систем, вагонів. Також на цьому підприємстві були закриті цехи, в яких будувалися башти для танків. Вся ця інформація за сприяння проросійських ватажків була викрадена з території України і поїхала в Росію.
Я доповідав різним інстанціям, робив офіційні запити до правоохоронних органів, були кримінальні провадження щодо цього пана Іващенка, щодо затримання заробітної плати, щодо того, що він заробляє на обладнанні, яке перетворює на металобрухт.
До цього керівника населення ставилося з великою неповагою, тому що він зруйнував підприємство, потім звільнив людей і не виплатив їм гроші. Це підприємство зруйновано за сприяння російської окупаційної адміністрації.
– Ви розповідали про співпрацю місцевої фракції ОПЗЖ з Росією. Чому ви не могли зупинити це?
– У мене є позиція. Вона є в листах, які я відправляв і в Службу безпеки України, і в інші правоохоронні органи, які мають безпосередньо цим займатися.
– Ви це робили до 24-го лютого?
– Так, я це робив ще рік тому. Є моя особиста позиція, сформульована ще задовго до повномасштабної війни. Я бачив, як це відбувається ще в 2020-му році. Два роки тому я офіційно повідомляв про це.
– Ви як мер мали можливість не допустити проходження фракції ОПЗЖ до міської ради? Я розумію, що юридичного варіанту їх розпустити не було, але політично ви могли вигадати схему, як їхній вплив звести нанівець?
– Політично ми цю конструкцію зробили.
Опозиційна фракція ОПЗЖ не мала в Маріуполі більшості. Більшість мала фракція місцевої влади – фракція "Блок Вадима Бойченка", об'єднана зі "Слугою народу".
– Ви розуміли, що місцеве ОПЗЖ допомагає РФ готувати напад?
– На жаль, не розумів. Дуже складно про це сказати, але я не розумів, що буде така жорстока війна. Не розумів, що вони можуть дійти до того, щоб коригувати вогонь.
Я досі не розумію, що жага влади може дійти до того, що місто зруйновано майже на 100%, вбито більше місцевого населення, ніж було вбито фашистами під час Другої світової війни.
У це складно повірити. Досі є відчуття, наче це страшний сон.
"Хто виходить із Маріуполя, каже, що там пекло. А на "Азовсталі" ще гірше"
– Поговоримо про вас. Коли і яким чином ви виїхали з міста?
– 24-го лютого, як і всі місцеві мешканці Маріуполя, я зустрів війну вдома на Лівобережжі, яке першим отримало удар від ворожих сил Російської Федерації, так званих військ "ДНР".
О 05:07 зателефонував голова військової адміністрації Павло Кириленко. Далі я приїхав на роботу, зібрав керівників, сказав, що почалась війна, що залишаюсь у місті, будемо працювати. Колеги запитали, що робимо. Сказав, що сприяємо обороні міста.
Хто очолює оборону міста? Керівник військової частини 3057. Я поїхав туди, зустрівся з керівником, прізвище якого називати не буду, бо він ще в Маріуполі. Спитав, що робимо? У відповідь: захищаємо й обороняємо.
Він попросив Інтернет провести у штаб і ще деякі дрібні деталі купити. Також дав великі завдання – десь треба було рови рити, десь встановлювати блоки, десь перегороджувати вулиці автівками, десь розпочали варити "їжаків". Тобто розпочали роботу.
На той момент ще працював комунальний транспорт, підприємства, які вже переходили в режим консервації. Я проводив брифінги двічі на день зі свого офісу. 26-го лютого ми отримали інформацію, що в місто зайшла ДРГ, щоб захопити владу.
Я живу в звичайній квартирі в звичайній дев'ятиповерхівці, тому було складно організувати охорону, щоб мене не захопили. Мені порекомендували в нічний час виїхати з міста. Я зателефонував голові військової адміністрації. Він підтвердив, що, згідно з наказом, треба розгорнути штаб муніципалітету за межами міста.
Він також назвав місце, де треба це зробити. Я поїхав туди, розгорнули штаб. У місті на той час залишився мій заступник, відповідальний за комунальний напрям, який безпосередньо і був залучений до оборони та забезпечення міста. Ми виїхали.
27-го лютого ми поверталися до міста і вже потрапили під танкові бої, а також застали затримання диверсійно-розвідувальної групи. Ми зупинилися. Я доповів голові військової адміністрації про ситуацію. Він сказав, що все нормально, продовжуємо працювати.
Повернулися до штабу, який раніше розгорнули, і почали працювати на зв'язку з моїм заступником Михайлом Когутом. Муніципалітет продовжив працювати так, як було можливо. Працювали до 21-го березня, а потім Михайло Когут вийшов, тому що в умовах, що склалися, уже неможливо було виконувати свої обов'язки.
– То коли ви виїхали з Маріуполя?
– Я ніколи не тікав і не збираюся. 12-го березня я очолював евакуаційну місію, яка з боку Запорізької області виїжджала у Маріуполь, щоб забрати людей. Їхав інкогніто без приставки "мер Маріуполя". Це була перша евакуаційна місія. До того місцеве населення не мало можливості виїжджати.
Я поїхав супроводжувати коридор. П'ять днів у Бердянську ми чекали доступу до Маріуполя. Головне, що відбулося, російські війська "відкрили двері" і почали випускати місцеве населення.
У третій школі в Бердянську зустрів маму. Я до того ще не знав, чи варто вивозити сім'ю. Моя мама з іншими людьми була в драматичному театрі. 15-го березня вона з маріупольцями виїхала звідти, а 16-го березня ворожий літак зруйнував цю будівлю.
У драматичному театрі також були мій тато, брат із дружиною та маленьким синочком. Вони там перебували до того моменту, поки нам не вдалося створити можливість для виїзду. Зв'язку з ними не було, тому я не знав, чи вони живі. Коли побачилися, були дуже щасливі.
– Так і не зрозумів, коли ви остаточно виїхали з міста?
– 27-го лютого я виїхав за наказом військово-цивільної адміністрації. 12-го березня поїхав з евакуацією, а повернувся на підконтрольну Україні територію 16-го березня.
Ми виїхали, забравши дітей із Центру захисту дітей у Бердянську та наше місцеве населення, яке доїхало до Бердянська.
16-го березня ми виїхали, проїхали всі блокпости. Ніхто не впізнав мене як мера. Я так розумію, ворожі війська ще не мали списків.
– Де ви зараз перебуваєте?
– У різних містах. Вважаю, що щодо мене ще не все безпечно, тому перебуваю в різних містах, рухаюсь і працюю в інформаційному плані. Інформаційна війна – це також війна. Ми маємо говорити про те, що відбувається.
Це ображає російські війська. Вони оголосили мене одіозним злочинцем. Сказали, що я спільно з "Азовом" підірвав пологовий будинок, Драматичний театр, дитячий садочок, дві школи. Це "я зробив". Але ми будемо далі говорити на цілий світ.
Путін – це військовий злочинець. Те, що вони зробили в Маріуполі – геноцид українського народу.
– Що зараз відбувається на заводі "Азовсталь" (інтерв'ю записане 29-го квітня - УП)? Чи підтримуєте ви зв'язок із захисниками, які там залишилися?
– Підтримуємо зв'язок, але він обмежується словами подяки та підтримки.
Наш героїчний полк "Азов", Національна гвардія, морські піхотинці та прикордонники – це справжні герої. На території "Азовсталі" є і хлопці, і дівчата, і лікарі, і місцеве населення. Вони в дуже складних умовах перебувають.
Якщо Маріуполь у цілому в складному становищі, то там ще складніше. Хто виходить із Маріуполя, каже, що це пекло, а на "Азовсталі" – ще гірше. Що може бути гірше пекла?
А воно є, і ця фортеця називається "Азовсталь".
– Чи правильно розумію, що зараз весь Маріуполь захоплений, а лише територія "Азовсталі" не підконтрольна російським військам?
– На жаль, так. Наші героїчні хлопці дуже професійно робили контрнаступи. Вони палили і палять багато російської техніки, б'ють ворожу силу.
Російська Федерація відправила на штурм Маріуполя найкращі війська. Але українські військові все одно перебили багато їхньої техніки. Вони стримали наступ цієї ворожої сили загалом на Україну та зробили це неможливим.
Інші українські міста виграли час, якого не мав Маріуполь. Кожен має розуміти, що захисники Маріуполя зробили основне – стримали ворога, дали можливість підготуватися більш ретельно. Я спілкуюся з багатьма керівниками військових частин, які кажуть, що були не готові до війни, але завдяки нашим хлопцям підготувалися.
– Думаю, що ви спілкуєтеся з центральними органами влади, військовим керівництвом, з міжнародними партнерами – чи є в нас реальний шанс визволити всіх людей із території заводу "Азовсталь"?
– Я знаю, що зараз на дуже високому рівні тривають переговори щодо "Азовсталі". Дуже складно, але переговори тривають, навіть зараз, під час нашої розмови.
Поясню, чому це складно.
По-перше, ми бачимо, що російська армія системно підійшла до Маріуполя, тобто вони готувалися до цього штурму, руйнування критично важливої інфраструктури. Вони планували взяти місто в облогу, а потім додавати артилерію, авіацію, щоб створювати ще більше гуманітарних проблем зсередини.
Вони не випускали жодного маріупольця з міста до 13-го березня.
Коли російський військовий літак скинув бомби на пологовий будинок, у Туреччині відбулися переговори між Кулебою та Лавровим. Я спілкувався безпосередньо з Кулебою. Дуже просив, щоб він тиснув на Лаврова для досягнення можливості організувати евакуацію.
Три години Кулеба та Лавров спілкувалися. У висновку Лавров сказав, що він не має повноважень ухвалювати рішення щодо евакуації місцевого населення з Маріуполя. Наскільки було принциповим питання відносно Маріуполя, що рішення – жити або вмирати маріупольцям – ухвалював лише Володимир Путін.
Зараз Путін також сам ухвалює це рішення: жити чи помирати тим, хто сьогодні захищає "Азовсталь", та мирним, які там ховаються. Кров, убивства, військовий злочин лежатиме безпосередньо на руках і шиї цього злочинця.
Тільки Путін ухвалює рішення. На нього тиснуть, його благають, із ним домовляються…
Росіяни кажуть: "Так, так, так", але нічого не відбувається. Вони брехали і брешуть досі, грають із нами.
Дуже важко зрозуміти, коли ти намагаєшся щось зробити, гуртуєшся, дістаєш ці п'ятдесят автобусів, п'ятдесят якихось "швидких", скільки було намагань і Туреччини, і Франції, і Папи Римського, і представників інших релігійних конфесій… Бувало, що евакуація з Маріуполя відбувалася в обмеженій кількості людей, але в більшості випадків це була цинічна гра з нами.
З останнього – десь у двадцятих числах квітня ми домовилися з Російською Федерацією про евакуацію місцевого населення з Маріуполя, визначили дві локації. Одна локація була визначена, а про іншу ми не знали.
На локації, яку ми визначили для евакуації місцевого населення, прийшли люди, а вони сказали, що нікого нема. Вони попросили фото, щоб дізнатися, що там є люди. А як зробити фото, якщо немає зв'язку та Інтернету? Якщо навіть ти зробиш це фото, як його відправляти? Але ми знайшли, як це зробити. Надіслали фото і показали, що люди є.
Однак вони визначили свою локацію і підігнали туди автобуси, а людям сказали, що українці не дали транспорт. Хоча вони мали довести ці автобуси до "сірої зони" та передати нам мешканців, щоб ми пересадили їх у свої автобуси та довезли до України. Вони не дали автобуси на нашу локацію, а дали на свою, звідки запланували евакуювати населення в так звані "ДНР" або "ЛНР". Так вони грають із людьми.
Є інший випадок, коли вони визначають, що буде дві локації, що буде 90 автобусів, а приїжджають 14. Кажуть, що ці автобуси будуть їхати до України. Ми поширюємо інформацію.
Люди збираються, сідають у ці автобуси, потім із цих 14 автобусів до України доїжджають три.
– А куди їдуть інші?
– Куди ще 11 поділися? Залишилися у фільтраційних центрах. Вони витягають із нас інформацію щодо тих людей, які мають бажання виїжджати до України, мають проукраїнську позицію, а потім над ними знущаються.
Наприклад, один із наших керівників, який зараз виїжджав із міста. Сім'я середнього віку. У них є маленька дворічна дитина, вони також мають старшу доньку, яка працює в правоохоронних органах у Києві. Вони доїхали до фільтраційного центру цими автобусами, а їм кажуть: "Ми бачимо в цьому списку, що ви вже виховали одну нацистку. Ми забираємо у вас цю маленьку дівчинку, щоб ви не виховали другу нацистку".
Чоловік кинувся битися, щоб повернути дитину, його сильно побили, змусили підписати якісь документи, а потім віддали дівчинку. Але ж через що вони пройшли… Вони плачуть і не розуміють, як таке можливо.
Розповідаю це, щоб ви просто розуміли, як сьогодні складно виїхати з міста, як над нашими людьми знущаються. Кожна історія – це сум, гнів.
"Війна закінчиться і треба розбиратися, чому взяли в облогу Маріуполь"
– Наші західні партнери заздалегідь попереджали про ймовірність повномасштабної війни. З весни минулого року були перші сигнали. Чому Маріуполь виявився абсолютно не готовим до війни?
– Мабуть, ніхто не вірив, що в сучасній Європі може початися така війна. Я, як і багато хто, вважав, що війна, якщо і буде, то в більше економічному, енергетичному планах.
З точки зору підготовки: по-перше, якби ми не були готові, Маріуполь уже давно би впав. По-друге, якби ми не були готові, нашу державу захопили би швидше.
Складно давати оцінку. Спочатку треба завершити цю війну, а потім уже будемо розбиратися, чому так сталося.
– Ваш позаштатний радник Андрющенко публікував відео, де люди йдуть поруч зі зруйнованим драматичним театром і говорять про вас не дуже приємні речі. По-перше, вони обурюються, що ви втекли з міста. По-друге, що ви впродовж своєї каденції не будували бомбосховища. Логічне питання: перебуваючи постійно поблизу фронту, чому ви не будували бомбосховища, чому не пропрацювали різні варіанти розвитку подій?
– Відповідь складна, але водночас проста. Щоб будувати бомбосховища, треба мати команду щодо підготовки до війни.
Хтось інший у нашій державі готувався до війни? Яке місто готувалося до війни?
Якби я отримав команду будувати бомбосховища, наприклад, у межах "Великого будівництва" чи ще в межах чогось, хіба я відмовився би це робити?
Я отримував команду, що треба готуватися до війни? Ні.
Ми готували місто до розвитку. Ми будували дороги, розвивали сучасний транспорт, робили місто яскравим. Про це просили виборці. Щороку я проводив соціологію, що мер має зробити в місті. Ми робили те, про що йшлося у відповідях, тому мали підтримку 82%. Коли в людей запитували, чи подобається, що робить мер, усі казали, що подобається.
Безумовно, є фахівці, які готують бомбосховища в межах тих завдань, які ставляться. Вони готували, але сьогодні ми розуміємо, що цього недостатньо.
Якщо бачимо драматичний театр, це ж не бомбосховище. Це – драматичний театр. Звичайно, він не готовий. Не готові дев'ятиповерхівки, бо це також не бомбосховища. Безпосередньо в тих інструкціях, які ми мали, зазначено, що дев'ятиповерхівки є елементом укриття, але не бомбосховищами.
Хто ж розумів, що почнеться така жорстка війна, що до цього буде залучатися авіація? Ще мене питають, чому не спрацювала система ППО. А була взагалі ця система ППО? Якщо місто знаходиться за 20 км від лінії зіткнення, чому немає системи ППО? Чому так трапилося, що не захистили місто цією системою, де вона?
Коли я казав, що треба збудувати аеропорт у місті, і було би гарно, якби ми отримали сучасну систему, наприклад, як "залізний купол" в Ізраїлі, кілька місцевих депутатів і кілька активних маріупольців сміялися з цього. Ми готувалися до миру.
– Тобто це не лише ваша відповідальність, але й центральної влади?
– Я готовий відповідати за все. Так має бути, що міський голова відповідає за все, але є війна. Якщо вона почалася, і ми хочемо когось звинувачувати, то маємо звинувачувати Путіна, який почав вторгнення на нашу територію, руйнує наші міста, вбиває місцеве населення. Це Путін і російська армія зробили.
Якщо ми хочемо перекладати відповідальність на місцеву владу, на центральну владу, ми піддаємося впливу російської пропаганди. Вони намагалися цього досягнути і досягнули, щоб українці почали всіх звинувачувати – мера, президента та інших.
– Я не зовсім погоджуюся щодо російської пропаганди, тому що відповідальність влади, у тому числі місцевої і безпосередньо президента Володимира Зеленського, щодо підготовки до війни також є.
– Хто розумів, що буде війна? Хто розуміє, як готуватися до війни? Є якась інструкція? Є якась центральна позиція – готуємося до війни, робимо те, те, те?
24-го лютого, коли почалася війна, думав, що отримаю якийсь конверт, де буде написано, що я маю робити...
– …підготовленої інструкції, що треба робити? Не було?
– Я не отримав такої інструкції, на жаль. Я дуже хочу, щоб вона була, але її немає. Чому її немає? Не хочу нікого звинувачувати.
Треба розбиратися, що відбулося, після війни. Війна закінчиться і треба розбиратися, чому так сталося, чому взяли в облогу Маріуполь, чому не спрацювала система ППО, чому так або інакше підготували бомбосховища.
Треба робити висновки, але це треба робити після війни, я на цьому наголошую. Якщо ми зараз будемо розбиратися, будемо звинувачувати місцеву чи центральну владу, ми будемо сприяти пропаганді, яку поширює Російська Федерація.
До війни готуються військові. Вранці 24-го лютого вони відкрили цей конверт, тому що вони військові, а місцева влада після оголошення воєнного стану сприяла обороні міста. Я безпосередньо приїхав до військової частини, яка за це відповідала. Вважаю, що це було правильно.
"Якби я залишився, мене б схопили й обгорнули в триколорчик – так було би краще?"
– Останні питання. Звучатиме трошки по-філософськи, але як це – бути мером фактично без міста?
– Маріуполь був, є і буде українським містом. Якщо хтось має на нього інші плани, це його особиста думка. У наших планах – винятково деблокада та відновлення Маріуполя.
Що я відчуваю? Відчуваю біль. Дуже багато болю, бо ми доклали надважких зусиль, щоб місто перетворилося, щоб там з'явився настрій, щоб люди перестали тікати з нього, а навпаки приїжджали.
Наприклад, у 2015-му році всього 30% молоді залишилося в Маріуполі, а 70% виїжджали. У 2021-му році нам вдалося 80% молоді залишити в місті.
Наш вищий навчальний заклад, переселенець, який переїхав із Донецька в Маріуполь, уперше за час існування в нашому місті набрав більше студентів, ніж у Донецьку до війни. У цей виш вступали діти з різних регіонів. Вони насолоджувалися квітучим містом, сучасними парками з тими фонтанами, про які розповідають.
У цей час у Донецьку нічого і близько не відбулося, тому це дратувало Російську Федерацію, дратувало "ДНР". А ми тут насолоджувалися життям, будували плани, формували стратегію до 2030-го року, яку ухвалили в грудні 2021-го.
Відчуваю, що в мене вирвали душу, серце і сенс життя, бо я багато особистого часу приділяв місту, а не своїй сім'ї.
– Ви не шкодуєте, що зараз не залишились у місті?
– Я не їхав із міста. Я виконував команду, яку отримав від голови військово-цивільної адміністрації, що треба за містом розгорнути штаб, щоб місто працювало. Ми залишалися в співпраці та, головне, на зв'язку. Вже з 1-го березня зв'язку не було. Було би складно виконувати обов'язки без зв'язку.
Усе відбулося так, як відбулося. Я повертався до міста, але потрапив під обстріл і не мав змоги повернутися. Я вважаю, що так Бог розпорядився ситуацією.
Коли поїхав з евакуаційною місією, також міг десь потрапити в полон, міг бути вбитим. Цього також не трапилося. Значить, Бог залишив мене для того, щоб я ще щось зробив для Маріуполя. Вважаю, що все відбулося так, як має бути.
У воєнний час ми маємо виконувати ті команди, які отримуємо. Якщо служба каже, що треба виїжджати, треба виїжджати. Якби я залишився, ким би був? Героєм чи зрадником? Якщо кажуть, що треба виїхати, а я не виконую команду – як це розцінювати?
Якби я залишився, мене би схопили, обгорнули в триколорчик, щоб я якусь казочку розповів про величезну і сучасну російську армію. Так було би краще? Вважаю, що ні.
Роман Кравець, УП
