Мэр Николаева Сенкевич: Чтобы понять, что такое война, нужно стать у разваленного здания или сходить на похороны бойца
У 2015-му році айтішник Олександр Сєнкевич став справжньою сенсацією, вигравши вибори мера у людини Вадима Новинського в російськомовному Миколаєві.
У 2017-му році міськрада, яка на 70% складалась із колишніх регіоналів, навіть намагалася звільнити його з посади, але суд визнав рішення незаконним.
Незважаючи на ці спроби, Сєнкевич знову виграв вибори мера 2020-го року, випередивши свого конкурента майже на 20% голосів.
З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Миколаїв не сходить з інформаційних хронік. Місто постійно обстрілюють, росіяни все ще намагаються взяти його в облогу. Майже щодня міська влада повідомляє про жертви або поранених серед цивільного населення.
В інтерв'ю УП Сєнкевич розповідає про гуманітарну ситуацію в місті, найстрашніший день війни та свої стосунки з головою військової адміністрації Віталієм Кімом.
– Миколаїв перебуває під постійними обстрілами фактично з першого дня війни. Яка ситуація в місті сьогодні?
– На сьогоднішній день ми готуємося у місті Миколаєві зустрічати ворога.
При тому у місті є світло, газ, курсує електротранспорт. Ми також намагаємося прибирати місто.
Є проблеми з водою. Проблема в тому, що труба, яка постачає воду з Херсонської області в Миколаївську, була вражена ракетою. І ми, на жаль, не можемо її відновити, поки тривають бойові дії.
У березні місто було оточено на дві третини. Російські війська підійшли до Південного Бугу, але наші змогли їх відсунути. Зараз росіяни знаходяться у маленькому секторі між Херсонською та Миколаївською областю на лінії Станіслав-Олександрівка.
Ми бачимо, що Росія через Крим перекидає зброю та військові ресурси. Ми бачимо, що вони накопичують їх у Херсонській області. І так, ми очікуємо нападу або осади міста Миколаєва.
Вже сьогодні ми готуємо разом з нашими військовими оборонні споруди. Як на околицях міста, так і всередині. Наші комунальні служби зараз виконують роль стройбата. Ми будуємо, заливаємо, бетонуємо.
Крім того, ми ще витягуємо з полів російську військову техніку. Вже витягнули 38 одиниць – серед них танки, пушки, машини. Все, що не встигають селяни розібрати, ми забираємо, ремонтуємо та передаємо ЗСУ.
Так що скажу коротко: ми готуємося до повномасштабного вторгнення.
– Чи збільшилася інтенсивність обстрілів за останній час?
– Нас обстрілюють постійно. З 24-го лютого нас обстрілюють кожен день.
У нас було дві перерви по два дні та дві перерви по три дні, коли нас не обстрілювали. Загалом за весь час 10 днів без обстрілів.
Зазвичай це РСЗВ (ракетні системи залпового вогню – УП) із касетними снарядами. Касетні снаряди росіяни використовують двох типів – перші з кумулятивними зарядами, які падають на маленьких парашутах і розриваються. Ці типи снарядів направлені на військову техніку, але розриваються у житлових районах.
Інші зі шрапнелю і їхня основна мета – вбивство живої сили. Загалом за час війни у нас загинуло більше 80 цивільних осіб, серед них 1 дитина, поранено 400 осіб.
Росіяни обстрілюють дитячі садки, школи. У нас зруйновано вже більше 60 будинків, які не підлягають відновленню. І понад 700 будинків постраждало.
– Зараз майже всі говорять, що фактично Миколаїв в тому числі стримує наступ на Одесу…
– Знаєте, коли мене таке питають, я завжди кажу: Одеса – це місто, яке знаходиться біля Миколаєва. Важливої якоїсь з точки зору стратегічної ідеї для нас Одеса як для Миколаєва не несе.
Ми будемо захищати Миколаїв, тому що це Миколаїв, а не тому, що за нами Одеса. І насправді для Росії Одеса, Миколаїв, Херсон важливі у двох напрямках.
Перший напрямок – це відрізати Україну від Чорного моря. А другий (він ще важливіший) – це економічний.
Бо насправді Україна сьогодні, в першу чергу, це експортна держава, і найбільше ми заробляємо тим, що експортуємо агропромислові продукти, тобто зерно, олію, а також метал. Весь цей експорт відбувався значною мірою через море. Порти великої Одеси і Миколаєва загалом робили близько 85% всієї первалки України. Тому, звичайно, їм потрібно відрізати Миколаїв, відрізати порти великої Одеси, і це буде мати великий негативний вплив на економіку нашої держави. Тому ось так.
До речі, площа Миколаєва 260 квадратних кілометрів. Це більше, ніж Одеса. І сьогодні в Миколаєві немає нічого, що б цікавило росіян. Бо два заводи, найвеличніші, кораблебудівні, вони купили після розвалу Радянського Союзу, брати Чуркіни і вся ця братва, і розвалили їх. Тобто заводи сьогодні вже не працюють.
До речі, крейсер "Москва", який підірвали нещодавно, побудований в Миколаєві, і копія його зараз тут стоїть біля одного із заводів і має назву крейсер "Україна". Його так і не добудували.
Тому немає ніякого сенсу штурмувати Миколаїв як якийсь військовий об'єкт чи стратегічний об'єкт. Виключно як об'єкт, який має морську портову інфраструктуру, яку, до речі, вони бомбардують, з перших днів.
Одеса, можливо, має якийсь сакральний сенс. З другого боку, мені здається, всі росіяни вже зрозуміли, що цих свинособак не чекають ані в Харкові російськомовному, ані в Миколаєві російськомовному, і тим більш Одеса-мама їх не чекає.
– Що зараз із гуманітарною ситуацією в місті? Ви вже казали про воду. Чи достатньо запасів їжі, якщо буде облога?
– Ви знаєте, насправді гріх жалітися. У порівнянні з Маріуполем у нас тут Баден-Баден.
Якщо б ще не було проблем з водою, то у нас після того, як ми відтиснули росіян до Херсонської області, в принципі відкриті дороги на Кривий Ріг, на Кропивницький, на Київ і на Одесу.
Ми отримуємо постійно гуманітарну допомогу. Я як міський голова прошу не присилати нам одежу, бо нам одежа не потрібна, тому що люди їдуть з міста. Я прошу всіх їхати з міста, хто може це зробити, для того, щоб вони не стали жертвами цих обстрілів.
До Одеси у нас дорога відкрита, ми евакуюємо людей, які приїжджають до нас і наших миколаївців, використовуючи наші буси, які працювали для міжміського переміщення. Сьогодні мені розповіли, що поїхало десь 650 осіб.
Починаючи, мабуть, з 5-го дня війни, ми організували ці рейси, і їдуть вони до Одеси, до залізничного вокзалу і звідти їдуть або далі до Європи, або ще кудись. І другі рейси це до Паланки, до кордону з Молдовою. Ми їх також відправляємо, там людей перевантажують, пересаджують в другий автобус, і вони їдуть до Кишинева.
Тому у нас із цими питаннями, з гуманітарними, наче все добре, гріх жалітися, гнівити Бога. Бо продукти харчування нам підвозять, медикаменти ми отримуємо.
Все, що ми робимо зараз, це склади, де є недоторканний запас: крупи, макарони і консерви. І медицина – також формуємо запас.
Головна проблема, як я і казав, це вода. Ми звернулися до Асоціації міст України, і там ми отримуємо невелику кількість бочок. Також водовозки до нас прислали Кропивницький, Одеса.
Ще очікуємо на бурильні машини з командами, які ми тут розміщуємо, годуємо, і вони бурять скважини на всіх соціально значущих об'єктах.
Місяць тому я вже почав про це питання задумуватися, і ми в наших лікарнях усіх пробили скважини й зараз робимо додаткову водоочистку.
– Що зараз представляє собою тероборона Миколаєва? Чи багато людей вступили до неї після початку повномасштабного вторгнення?
– Немає точної кількості. Сьогодні в нас в ТРО людей не беруть. Їх ставлять, як то кажуть, на олівець, але не беруть, тому що всі, хто хоче служити, вже мають таку можливість. В них є постійні навчання, підготовка і таке інше.
Всі надмотивовані. Ми всі розуміємо, навіщо це все тут відбувається, за що ми воюємо – за нашу землю, за наших близьких. А росіяни, в свою чергу, невмотивовані, бо вони воюють за Путіна. А гинути за Путіна не така велика вдача, як гинути за своїх близьких.
Тому всі, хто може тримати зброю, намагається навчитися нею користуватися і служити на захист нашої держави.
– Як працює ваша команда? Усі ми бачили ці кадри зруйнованої Обласної державної адміністрації. Дуже дивно, що люди звідти працювали вже після початку обстрілів Миколаєва. Чи ви зробили висновки?
– Починаючи з другого дня війни, ми не знаходимося в будівлі Миколаївської міської ради. Вона стоїть пуста, там сидить охоронець на першому поверсі озброєний, більше там нікого немає.
Люди працюють з різних місць, вони розкидані по місту. Ми використовуємо онлайн-рації для того, щоб спілкуватися.
Вивезення сміття, електротранспорт, зелені зони, будівництво – все це перелік питань, які вирішуються... Звичайно, що все, що стосується будівництва, призупинилося.
Сьогодні всі, хто займався будівництвом, ремонтом доріг, працюють стройбатом нашої армії. Самі підприємства працюють, використовуючи бюджет, який у нас залишився з минулого року. Звичайно, дуже впала кількість грошей, які ми отримуємо для наповнення бюджету, вона знизилася до дуже низької планки.
Вчителі працюють онлайн, медики працюють в надзвичайному режимі.
Нам гріх жалітися, ми все налагодили і працюємо дистанційно, збираємо наради в різних місцях. Всі, хто повинен брати участь у нараді, отримують інформацію за 20 хвилин до зібрання, де це буде відбуватися.
– Влада закликає відбудовувати економіку. Що в цьому плані робиться у Миколаєві? Чи запущені якісь підприємства? І чи сильно постраждали промислові об'єкти?
– Сьогодні в Миколаєві, на жаль, не працює багато виробництв. Більше того, деякі виробники виїжджають і вивозять обладнання і таке інше. Сьогодні в місті, якщо працює 10 кафешок, то це норм.
Об'єкти критичної інфраструктури – супермаркети, аптеки, водоканал, облтеплоенерго, обленерго – всі працюють нормально, вони, як мурашки.
Коли бомблять, відключається світло, газ проривається. До ранку це все поламане, зранку починається ремонт і до вечора вже все полагоджено.
– В Миколаєві до війни були сильні проросійські настрої. Яка зараз ситуація? Чи проявляють себе якось проросійські сили?
– Давайте я в контекст вас завантажу. До 15-го року у нас було 90 депутатів. З цих 90 депутатів – 60 були Партія регіонів, тобто дві третини.
Коли мене обрали перший раз міським головою в 15-му році, їх було 26 з 54, тобто це половина мінус один. Тоді вони мені імпічмент організували і таке інше. Цього разу, у 20-му році вже було їх 17, тобто третина мінус один.
Настрої, як бачите, змінюються: дві третини, половина, одна третина і так в принципі еволюція би їх з'їла.
У Миколаєві всі кажуть про проросійські настрої, але вони насправді прорадянські. З 500 тисяч миколаївців 100 тисяч були задіяні в судно- і кораблебудуванні. В місті Миколаєві побудовані всі авіаносці Радянського Союзу.
Тому Миколаїв був містом морської слави Радянського Союзу. І все, що класно робилося в місті, воно все робилося в ці радянські часи: побудовано водогін, зроблені різні райони.
І у людей все, що відбулося після розвалу Радянського Союзу, викликало негатив, тобто як було і як зараз. І лише, скажемо так, через децентралізацію останні 5 років почали відбуватися якісь зміни.
Тому миколаївці не любили Росію, а любили Радянський Союз, а Росія у них асоціювалася з Радянським Союзом – гімн, зірка, прорадянські вислови. Тому, звичайно, що люди старшого віку, вони так і відчували якісь теплі відчуття.
Але після 24-го лютого все змінилося. Після того, як перші російські ракети почали падати на Миколаїв, я думаю, що сьогодні у всіх людей є родичі або близькі, які або виїхали, або загинули, або поранені були, або їх майно зруйноване – всі ненавидять тут Російську Федерацію і все, що пов'язано з Росією.
Що депутати роблять? Ці ОПЗЖшники просто зникли з радарів. Хтось там піариться, роздає памперси, не знаю, з власних запасів, мабуть.
Хтось робить якусь гуманітарну допомогу. Але їх невелика кількість, всі інші трошки загубилися. Ну, і мені здається, що це, може, і правильно, тому що це могло сприйматися неоднозначно.
З іншого боку, фракція ОПЗЖ не розпустилася в Миколаєві, як це, наприклад, було в Херсоні чи інших містах. Фракція продовжує існувати, ну і вони ніяких заяв не робили.
– Тобто вони сподіваються, що всі забудуть?
– Важко сказати, на що вони сподіваються. Мабуть, так. Вони сподіваються, що час пройде і все нормалізується.
Пам'ятаєте, як в тому анекдоті: Сьома, ти що там дивишся? – Там бійка. – А хто перемагає? – Наші. – А хто наші? – Завтра дізнаємося. Так само вони теж сидять собі там тихенько, щоб дізнатися хто.
– На півдні України у містах, які, на жаль, були захоплені росіянами, є люди, які співпрацюють з військовими, тобто колаборанти. З'являються такі повідомлення з міст, де точаться активні бойові дії. Чи вдалося виявити таких людей у Миколаєві вже після початку війни?
– Нещодавно взяли окружного прокурора Геннадія Германа, він там наче останні 8 років чекав на оце все.
Ви знаєте, є такі люди. Я зрозумів, що вони є і їх багато. Але спецслужби працюють, постійно когось знаходять. Ну, молодці, працюють. Нарешті вони почали працювати не проти чиновників, а проти справжніх бандитів.
Одне можу сказати, що от ми бачимо, наприклад, що херсонці у нас тримаються, але проти них там всі служби працюють – підловлюють активістів, вони зникають просто з вулиць.
– Чи достатня у вас зараз координація з центральною владою? І які проблеми вирішуються?
– У нас з головою військової адміністрації Віталієм Кімом склалися з самого початку нормальні відносини, бо він з Миколаєва.
Це, до речі, за останні 7 років перший голова облдержадміністрації, який з Миколаєва, який розуміє проблеми Миколаївської області та міста.
Тому у нас з ним склалися нормальні стосунки, ми з ним комунікуємо, і всі проблеми вирішуються дуже швидко. З Офісом президента я комунікую через нього. В принципі, мені не потрібні якісь контакти з Офісом, щоб отримати те, що мені потрібно, тому що я багато що не прошу, щоб нічого не віддавати.
Насправді, я ще під час коронавірусної пандемії почав виходити онлайн, спілкуватися з містянами. І всі завжди кажуть, що я песиміст. Я не песиміст, просто я – реаліст і цинік, і я завжди кажу людям те, що вони не завжди хочуть чути.
Віталій Олександрович, він навпаки, він такий позитивний, каже людям: повертайтеся в Миколаїв.
Повертайтесь в Миколаїв, щоб вас тут вбили? Навіщо? Тобто він постійно накручує людей позитивно. Люди кажуть, треба подивитися Кіма, подивитися Сєнкевича – і правда десь посередині. Тому я думаю, що в цьому випадку, у випадку медійності, ми один одного доповнюємо.
– Ви сказали, що ви – реаліст. Як реаліст оцініть вірогідність облоги Миколаєва.
– Ситуація контрольована. Ми маємо достатній контингент для того, щоб обороняти місто. Обороняти завжди легше, ніж нападати.
Нам, звичайно, потрібно більше важкої зброї. Мабуть, нам скоро потрібна буде і наступальна зброя для того, щоб ми видавлювали ворога, не давати йому окопуватись біля Миколаєва.
Інше питання – це ситуація в Херсонській області, бо Миколаїв не може бути, як яйце в шкаралупі, де нормально, тепленько і гарно, а назовні там все погано. Бо стріляють по нас саме з Херсонської області, ракета долітає за три хвилини.
Тобто коли ми бачимо – запуск ракети в 7:01, в 7:04 ракета вже розривається над Миколаєвом, а через 20 секунд снаряди вже на землі, і це касетні снаряди.
Тому потрібно окупанта виганяти з Херсонської області. І, я думаю, що це наступний етап.
Що стосується взагалі окупації Херсонської області, це дуже важка історія. З Миколаєвом все набагато легше. В будь-якому разі ситуація залишається нормальною, але напруженою. Так я б охарактеризував.
– Ви можете згадати найскладніший з цих 60 днів війни для себе особисто?
– Знаєте, вони всі різні.
Мабуть, найскладніший день, коли нас почали оточувати і вже підібралися фактично у місто, коли зайшли війська у місто, наші війська їх відбили. Вони там покинули тіла своїх загиблих і відійшли.
Коли вже війна була у місті, це було страшно – ти вже бачив, що відбувалося і відбувається в Маріуполі. І вони ще нагнітають. Росіяни постійно присилають СМС всім моїм заступникам: "Здавайте місто, бо будете розстріляні...".
– Досі надсилають?
– Заступникам надсилають. Я їх послав туди до російського корабля, вони зрозуміли, що зі мною не дуже можна про це спілкуватися, вони зрозуміли, що я запаяний. Але ж розумієте, про що це каже?
Це каже про те, що вони досі думають, що міський голова чи голова ОДА вирішують, чи здаватися, чи ні, розумієте? У них настільки оця диктаторська вертикаль закріплена в голові, що вони не розуміють, що, якби це був не Сєнкевич, а якийсь сцикун, то вони б сказали йому: "Хохол, здавайся!". І він здався б, і місто здалося б.
Вони не розуміють, що тут є українці, які б цього міського голову, сцикуна, уже давно б взяли за одне місце і його змінили.
Тому, дякувати Богові, таких міських голів у нас немає. Нормальні у нас хлопці, такого не відбудеться.
– Усім мерам ставлю це запитання наостанок: після війни що ви зробите? Ваш колега Ігор Терехов мріє про бал на площі. Мер Філатов говорив, що хоче організувати великий пікнік.
– Зробимо класну тусовку на Червоній площі після перемоги.
– На Червоній площі у Москві?
– Це я жартую. Якщо серйозно, то я взагалі не загадую так далеко вперед.
Звичайно, що хочу, щоб війна закінчилася, хочу обійняти своїх близьких, бо вони далеко. Я їм намагаюся не телефонувати часто, щоб з цього приводу не засмучуватися, ну і їх не засмучувати.
Я думаю, що насправді це буде, мабуть, якась класна тусовка. Це буде найкращий день міста за, не знаю, 30-40 років, коли ми зберемося і потусимо.
І, звичайно, згадаємо тих, кого вже немає. Насправді, щоб збагнути, що таке війна, потрібно стати біля розваленої будівлі чи сходити на похорон бійця.
Тоді розумієш, яка страшна річ ця війна.
Севгіль Мусаєва
