Политика во время войны: как Зеленский уничтожает конкурентов
Поки йде війна, займатись політикою може хіба одержимий. Немає політики, нема чим займатись. У країни інші речі в пріоритеті.
Але, як з'ясувалось, щойно з вулиць зникають барикади, політичне життя одразу починає, що називається, ворушитися. І читачі УП, напевне, здивуються, як швидко політичні інтриги відроджуються навіть у країні, що воює.
Перші тижні після російського вторгнення політичний процес в Україні пережив раптове заціпеніння.
Партійні межі стерлися. У політиків, як і у звичайних людей, було всього два сценарії: допомогти країні або якось із неї виїхати. І кожен обирав особисто, взагалі ігноруючи те, чи "слуга народу" він, чи "регіонал".
Але вслід за російськими військами з київських лісів поступово пішло й заціпеніння.
Війна набула конкретних матеріальних рис, життя почало якось окреслюватись у нових умовах і, що очевидно, глибинні інтереси почали змушувати українських політиків якось себе проявляти.
Уже перші спроби знайти себе в новій реальності виявились дуже травматичними для багатьох "лідерів думок", "нових облич" і давніх "політичних лідерів".
Після кількох тижнів війни політики розділились на два табори під умовними назвами "Зеленський" і "не-Зеленський". Новий пік підтримки чинного президента і його вибухова популярність у світі поставили під загрозу кар'єру не одного політика в Україні. В них просто зникла потреба.
На Банковій це чудово розуміють. Як і те, що за кожним піком йде неминучий спад, тому для політичного виживання слід закріпитись на нинішній панівній висоті та знищити політичних супротивників ще на підступах.
І, попри війну та втому, невидима операція із зачистки політичного середовища поступово переходить в активну фазу.
Хто з потенційних противників Зеленського уже потрапив під прес Банкової, кому варто серйозно до нього готуватися та чи можлива поява нових конкурентів президента, розбиралась "Українська правда".
Зміни на східному та західному фронтах
До 24-го лютого для партії "Слуга народу" намічалися достатньо серйозні електоральні проблеми на сході і півдні країни.
Люди, які голосували за партію Зеленського, потрохи розпорошувалися між "молодими" політсилами типу Євгена Мураєва чи іспанського блогера Анатолія Шарія. Однак найбільший актив у цій частині країни утримувала "Опозиційна платформа – За життя".
Після повномасштабного наступу Росії всі ці партії наочно довели свою безпорадність, аби не казати шкідливість. Вони не можуть захистити ні виборців, ні себе.
Зрештою, РНБО своїм рішенням призупинила діяльність усіх проросійських партій в Україні. Фракція ОПЗЖ у парламенті розпущена.
За даними УП, найближчим часом у Раді вони створять нове депутатське об'єднання, але уже без кума Путіна.
Після такого про жоден ребрендинг ОПЗЖ йтися не може. Щоб продовжити конкурувати із Зеленським, такому об'єднанню доведеться створювати абсолютно нову партію з публічним лідером Юрієм Бойком.
Це останній більш-менш рейтинговий суб'єкт проросійського крила української політики.
Але після активізації російської агресії розмір цієї електоральної парасольки зменшився настільки, що її навряд чи вистачить, щоб прикрити хоча б найважливіших бенефіціарів партії. Мрії про реальну конкуренцію за владу і гегемонію можна забути на довгі роки, якщо не назавжди.
Іншим місцем концентрації потенційних загроз для Зеленського був умовний проєвропейський фланг.
Різні партійно, але об'єднані участю у Майданах різних років, політики цього табору після російського вторгнення в ідейному плані нічого не втратили.
Навпаки, лідери революцій типу Арсенія Яценюка чи Володимира Гройсмана, Юлії Тимошенко чи Петра Порошенка отримали підтвердження правдивості своїх багаторічних наративів про "Путін нападе".
Але це єдина сатисфакція, якої вдалося досягнути. Вони мали слушність, але виявились абсолютно непотрібними.
"Знаєте, Гройсман поїхав у Вінницю. І там організував всю область, штаб, крутиться. Ми його питаємо: "Чого ти не тут, не в столиці?" А він каже: "А кому я там потрібен? Толку сидіти в Києві, якщо моєї допомоги ніхто там не потребує?". І це правда, на Банковій нічого не змінилось: все тримається на своїх", – розповідає УП один із "колишніх" топ-посадовців, чиєю допомогою Банкова так само знехтувала.
Після початку активної фази війни багато в чому ефемерна влада, яку у 2019-му році вдалося отримати Зеленському і його команді, стала єдино реальною у країні.
Немає більше нікого, хто б ухвалював рішення у державі, окрім "лицарів круглого столу", яких Зеленський скликає на наради у свій бункер.
Всі інші політики начисто втратили можливість приймати рішення, реалізовувати чи й навіть уповноважено їх коментувати. А отже, втратили саму основу, яка й робить політичного лідера політичним лідером.
Останнім звичним способом легітимації залишалось телебачення і доступ до різного штибу ефірів.
Саме це створювало ілюзію залученості умовних Тимошенко чи Ляшка, чи того ж Разумкова до реального політичного процесу.
Однак після того, як загальнонаціональні канали загнали в рамки "єдиного ефіру", багато хто з колись провідних політиків майданівського табору стали на межу свого політичного виживання.
До речі, сам проєкт "єдиного ефіру" зазнав фіаско: мало того, що, навіть за опитуваннями на замовлення ОПУ, йому довіряє менше 5% глядачів, то ще й вся тележурналістика в країні перетворилася на невисокої проби контрпропаганду. Єдиний профіт від єдиного каналу має влада, адже реально отримує можливість контролювати левову частку ефіру.
Так, в умовах війни це може бути зрозумілим. Але варто не забути про важливі минулі надбання демократичної країни після війни.
Останнім реальним гравцем в цьому таборі, який намагається боротися за свою суб'єктність, залишається Петро Порошенко. Лідер "Європейської солідарності" за рахунок власних обширних фінансів та наявності телеканалів на початку війни утримував власний порядок денний і зумів не розгубити прихильників.
Часом навіть так звані "ЛОМи" з орбіти Порошенка дозволяють собі провадити невеликі інформаційні "спецоперації" проти різного роду спікерів ОПУ, то звинувачуючи їх в дискредитації Генштабу, то в капітуляції, то у "здачі України на переговорах".
На тлі майже тотального схвалення дій влади і Зеленського, це уже не абищо.
Однак Банкова досить швидко оговталась. Коли війна відкотилась від столиці, Офіс почав обережну кампанію зі встановлення контролю над пропорошенківським сегментом політики й медіа.
Першими жертвами цього дріб'язкового наступу стали люди типу Борислава Берези, проти яких спробували використати загальну мобілізацію як привід для дискредитації.
Не даремно відео, де Березі принесли повістку в армію, першими з'явились і активно просувались саме у контрольованому Банковою сегменті українських соцмереж.
Як і відео з "нападом добровольця" на самого Порошенка на вулиці Києва в облозі.
Про те, що повістка "знайшла" Березу невипадково, можна судити з того, що після нього такий же номер на Закарпатті провели і з іншим критиком влади, ексгенпрокурором Русланом Рябошапкою.
Пізніше Офіс здійснив приховану атаку ще й на основні медійні резерви Порошенка. 4-го квітня телеканали "Прямий" та "П'ятий" заявили, що Концерн радіомовлення, радіозв'язку та телебачення без попередження відключив їх від цифрового мовлення.
Робота на "цифру", яка в мультиплексах Т2 присутня без перебільшення по всій країні, була основою охоплення для обох каналів. І таке волюнтаристське відключення – дуже болючий удар по медійній спроможності Порошенка та його команди.
Останнім штрихом на карті оточення Банковою конкурента Порошенка має стати чергове затримання Віктора Медведчука. Він проходить із Петром Олексійовичем по одній "вугільній" справі в ДБР, і після реального арешту та життя в ізоляторі може стати більш схильним до співпраці зі слідством. За даними джерел УП у правоохоронних органах, кум Путіна вже дає свідчення на п'ятого президента.
Особливо, якщо врахувати, що його кум і колишній покровитель Путін просто ігнорує прохання Медведчука про допомогу та обмін.
Арешту чи якихось обмежень поки що Петру Порошенку вдається уникнути.
Він досі може закуповувати обладнання для військових, вручати його на блокпостах і з останніх сил триматися за образ "захисника держави". От тільки сама держава усе менше потребує такого захисту.
Удар з флангу: Залужний
Після публікації рейтингів підтримки діяльності Володимира Зеленського під час війни деякі представники Офісу президента та члени монобільшості почали мрійливо будувати політичні плани для своїх онуків. Цифри були феноменальними.
Від кількох членів команди президента УП доводилося чути їхні роздуми про потребу швидких дострокових виборів до парламенту, місцевих органів влади та президента після закінчення війни.
"Всі програми 2019-го року втратили свій сенс. Нам треба нові програми й нові обіцянки. І їх може виконати лише одна людина – Володимир Зеленський", – по суті, намалював передвиборчу рамку один з представників найближчого оточення президента в розмові з УП.
Впевненості словам нашого співрозмовника додавала інформація про підтримку українцями дій Зеленського на рівні приблизно 93%, а 95% вірять у перемогу над Росією.
Але є й інші, не менш цікаві, дані соцдосліджень.
Наприклад, що близько 98% українців підтримують Збройні сили. Це зрозуміло, бо ніколи досі армія України не вела такої великої, важкої і успішної боротьби з агресором. Тож логічно, що рейтинг довіри до ЗСУ б'є історичні рекорди.
Але декого на Банковій це починає хвилювати. Не сама успішність ЗСУ чи їхня підтримка, а те, що українці персоналізують героїчний опір своєї армії в особі головнокомандувача генерала Валерія Залужного.
Він, до речі, нещодавно створив благодійний фонд. За даними УП, в керівництві Офісу президента це одразу сприйняли як потенційну загрозу. Частина найближчого оточення Зеленського боїться, що фонд Залужного може перерости у політичний проєкт.
За даними УП, одним із тих, хто уважно стежить за потенціалом головнокомандувача ЗСУ, є Андрій Єрмак.
Не прямо, але голова ОПУ сам підсвітив конфлікт, коли опублікував спільну фотографію із Залужним з підписом "Зрадофіли, шо ви там?".
Уважні читачі одразу згадали аналогічне фото Єрмака зі своїм першим заступником Сергієм Трофімовим влітку 2020-го року. Буквально за якісь пару місяців після того голова ОПУ попросив Трофімова на вихід із Банкової.
Треба віддати належне, що заступниця міністра оборони Ганна Маляр у своєму Facebook підіграла голові ОПУ, написавши, що "влада єдина як ніколи" і "дехто намагається вбити клин між людьми, від яких зараз залежить хід історії нашої держави", натякаючи на людей Петра Порошенка.
Схожої версії дотримується і Володимир Зеленський.
"Усередині, між нами, повне порозуміння. На початку війни, в перший день, я максимально з усіма зустрівся (політиками з різних таборів – УП). Сказав: якщо з вас ніхто не буде бігти, якщо скажете своїм офісам і людям, які вас підтримують, ми змінимо відносини між нами, забудемо все, що в нас було, всі непорозуміння.
І всім я запропонував: поки я президент, запропоную всім місце в одній об'єднаній команді. Всі це сприйняли позитивно. І перші два тижні, поки ми билися, я від нікого від них не чув ні слова, де вони всі були. А потім почались "конфлікт Залужного-Єрмака", "конфлікт Зеленського із кимось". Тобто вони повернулись до своєї зброї, довоєнної зброї", – говорив Зеленський на зустрічі з онлайн-медіа.
Як би там не було, але Залужний із соцмереж і публічної площини зник майже повністю, хоч у перші дні його заяви і відео роботи "Байрактарів" ставали реально вірусними.
Можливо, причиною цього були результати закритого соцдослідження для Банкової, де, за даними УП, вперше заміряли політичний рейтинг Залужного.
Результати, які дуже здивували, якщо не злякали замовників. Залужний виявився не просто конкурентом Зеленського. За словами двох джерел, які раніше були кістяком команди Зеленського, станом на зараз головнокомандувач ЗСУ став би беззастережним лідером перегонів.
Настільки, що другого туру президентських виборів могли б і не проводити, все вирішилося б в одному.
Джерела УП в найближчому оточенні Зеленського переконують, що президент попри все не вірить у конкуренцію зі своїм головнокомандувачем – тому що вважає, що Залужний зараз справді перебуває на своєму місці.
Власне, готовність Залужного зникнути з медійного поля може говорити, що і він не збирається грати в політичні ігри.
Можливо, це і є його вклад у те, щоб влада справді була "єдиною як ніколи".
Принаймні, поки що. Хоча б – до перемоги у війні.
Роман Романюк, Роман Кравець, УП
