"А если прилетит? То не повезло". Как выглядит война на столичном ипподроме
24-го лютого війна прийшла не лише в українські міста, на теплі кухні та занедбані роками підвали.
Вона просочилася і в Миколаївський зоопарк, який через скруту просить українців купувати квитки на заочні візити. І в притулок "Сіріус" на Київщині, який опинився в блокаді окупантів. І ще в один зоопарк на Київщині – "12 місяців", який просив про "зелений коридор".
І в харківський Фельдман-екопарк, де росіяни розстріляли 2 волонтерів, які прийшли нагодувати тварин.
Війна просочилася до слонів, собак і ручних альпак – особливо небезпечних "військових об'єктів".
12-го березня черга дійшла до столичного іподрому, де живе 320 коней. Іподром звернувся до своїх Фейсбук-підписників зі словами: "Деякі власники кинули своїх коней – небайдужі українці, допоможіть нам грошима чи кормами".
І небайдужі українці, як це завжди стається в критичних ситуаціях, допомогли. На їжу тваринам швидко зібрали близько 200 тисяч гривень. Але чи буде де надалі їжу купити – невідомо.
– Хоча зараз найкритичніша ситуація з тирсою – її ні в кого нема, – пояснює УП стан справ заступниця директора Київського іподрому Ольга Бондар. – Багато коней стоять на голій підлозі або на дуже брудній тирсі. Це шкідливо для їхніх копит.
Що буде з покинутими тваринами? Чи відчувають вони війну? І чи готовий Київський іподром прийняти допомогу з російського Саратова? Про це – у репортажі "Української правди".
***
У такі місця, як іподром, війна приходить із запитанням: "Як зберегти коней?".
У мирний час сіно та корм для тварин підвозили поступово й залишали на складах. Техніка безпеки забороняла зберігати їх у стайнях, адже у разі пожежі, чи (що нині актуальніше) артобстрілу, займання відбудеться за лічені хвилини.
Але вимоги воєнного часу вносять свої зміни. Їжу фізично треба кудись складати.
– Оце все, що ви бачите, – показує Ольга Бондар на тюки сіна біля кожного боксу, – було завезено з початку війни. Так у кожній стайні й на кожному складі.
Працівники іподрому щодня двома машинами їздять у всі можливі точки продажу їжі в Київській області. Бо, по-перше, невідомо, скільки ще триватиме війна та які напрямки будуть безпечними; по-друге, частину коней відтепер має утримувати сам іподром, а не їхні власники.
– Бо люди просто втратили роботу, – пояснює Ольга.
Принцип роботи столичного іподрому, який за своєю суттю є державним підприємством, такий: іподром здає коневласникам в оренду бокси та опікується їхніми кіньми. Фактично, просто доглядає за чужими тваринами.
Місячне утримання обходиться коневласнику приблизно в 6 тисяч гривень: 3 тисячі – на приміщення та догляд і 3 тисячі – на їжу. Це трохи менше третини середньої зарплати по Києву або вартість оренди однокімнатної квартири у віддаленому районі.
Щонайменше 30 коней з 320 уже перейшли під повну опіку іподрому – 20 від коневласників і 10 від кінного заводу на Полтавщині, який з початком вторгнення просто перестав виходити на зв'язок.
Серед нових жителів іподрому вже є евакуйовані з Ірпеня, Бучі, Гостомеля та Броварів. Бо кулі не облітають нікого.
***
– Це Екстрім-віз, – знайомить нас Ольга зі спокійним рудим конем, що періодично підсуває свій мокрий ніс до решітки. – Французький жеребець, з рисистих порід. У мирний час усі дівчата-аматори – його! Бо він великий, лінивий і любить ласку.
Він стоїть у стайні для рисаків – коней, яких зазвичай запрягають у бігові качалки. У мирний час типовий день рисаків складається з трьох прийомів їжі, чистки та тренувань по 40-50 хвилин на доріжці.
Нині ж вибір занять їхніх невеликий – стояти в боксі та гуляти в леваді. Жодних тренувань наразі немає. Порції їжі, відповідно, зменшені.
– А це – Громобій, він уже на пенсії, йому 13 років, – представляє нам Ольга ще одного коня. – З ним ми виграли все, що можна в Україні – це називається тричі вінчаний.
Громобій так само спрямовує свої копита й ніс до виходу з боксу, щойно його відчиняють, але безуспішно – жодних тренувань.
Єдиними шумостворювачами під час нашого візиту в стайню рисаків є хіба ми самі – коні стоять надтихо. Не тупають, не іржуть і навіть сіно пережовують майже беззвучно.
Хоча війну вони відчувають, розповідає Ольга. Під час повітряної тривоги стоять спокійно, а як чують стрільбу, вибухи, то носяться по клітці. Більше за коней їх бояться тільки місцеві собаки – вони забиваються в кутки, душові і сидять там з піджатими хвостами.
Чим ближче звук, тим їм страшніше, як і людям. Єдина відмінність – у них немає підвалів і метро.
***
Сама Ольга Бондар прийшла в кінний спорт ще дитиною – у 12 років. Починала з верхових коней у спортивній секції, а в дорослому віці, уже на іподромі, перейшла на рисаків. Правда, між цими життєвими періодами минуло чимало часу.
У підлітковому віці Олині батьки поставили її перед вибором – математична школа чи коні. З акцентом на перший варіант, бо "нащо це робити, якщо ти все одно не будеш олімпійською чемпіонкою?".
Після математичної школи був університет, заміжжя і дитина.
– А коли сину було три роки, мені почали маритися коні, – пригадує жінка. – Я прийшла на іподром просто покататися верхи. Потім дізналася, що можна ще їхати в качалці – і мені так сподобалось!
Так Ольга залишилась на іподромі рядовою працівницею і "доросла" до заступниці директора. Коні перестали бути маренням і стали рутиною. Тепер вона знає майже всіх тутешніх тварин та їхніх власників. Останні телефонують кожні 10-15 хвилин.
Під час чергової вібрації телефона Ольга перекидається кількома словами з людиною по той бік слухавки, а потім трохи розгубленим голосом каже: "Це був саратовський іподром".
– Хочуть допомогти, – продовжує вона обережно, остерігаючись чи то власного голосу, чи то нашої реакції. – Це перший дзвінок з російської території, до цього дзвонили з усього світу.
Ольга не знає, як реагувати на цю пропозицію, та і сумнівається в її надійності.
Закриваючи тему з Росією, зізнається, що більше ніколи не зможе спілкуватися зі своїми російськими друзями, точніше, з тими, хто колись цими друзями були.
– Я вважаю, що кожен з них винен у тому, що відбувається. Своїм багаторічним мовчанням, пасивністю. Цього пробачити не можна, – впевненіше промовляє вона.
***
Навпроти стайні рисаків стоять верхові коні, на яких тренуються спортсмени та їхні діти. Усе приміщення утримує відомий ветеринар Анатолій Левицький – він платить оренду, шукає тваринам їжу та навіть тренує дітей.
На сайті Всеукраїнської федерації кінного спорту можна знайти новини про успіхи спортсменів і коней, які представляють його стайню.
Загалом на іподромі є три групи верхових коней: спортивні, хобі-класу і прокатні. Останні, розповідає Ольга, постраждали від війни найбільше, адже їхні власники повністю втратили роботу.
– Зазвичай верхові коні працювали не зранку, як рисаки, а після обіду, – пояснює вона різницю між режимами двох стаєнь. – У них немає чіткого графіку, кожен спортсмен приходить у свій час. Це десь з 11-ої ранку і до вечора, влітку аж до 22-ої години.
З одним з верхових коней, Кейптауном, ми знайомимось у кінці стайні. До нього якраз уперше за тиждень прийшов власник – Олег.
– Він дуже зрадів, бо думав, що його покинули, – ділиться чоловік.
На Кейптауні він їздить уже 2 роки. Розповідає, що спершу вони нібито швидко знайшли спільну мову, а потім кінь показав свій характер: "Він – дуже, дуже вредний!".
Як і всі тварини навколо, кінь Олега нині перечікує війну – стоїть у стайні, жує сіно, моркву, яблука та виходить на прогулянки. Жодних стрибків у нього наразі немає. Єдине, що його вирізняє, те, що його власник не поїхав з Києва.
– Усі мої родичі виїхали, а я, якщо і поїду, то з ним. Для цього треба наймати фуру, а це складно, дорого, тому я поки що буду тут, – пояснює свій вибір Олег.
На весь Київський іподром залишилось лише 20 коневласників і працівників з приблизно 120 у довоєнні часи. Серед них, окрім Олега, є ще й Іванна, яка ходить сюди з трьох років.
У день нашого візиту, у коридорі між стайнями вона тренує бурого коня на ім'я Подарок. Працює з ним на корді, спеціальному довгому повідку, чистить, вигулює і годує.
– Його власниця через війну поїхала за кордон, але ж його шкода, за ним має хтось дивитися, – пояснює Іванна, погладжуючи коня. – Бачте, він он кусається трохи!
Сама Іванна не їде з Києва саме через коней – має на іподромі двох своїх, Чуткого і Баларана. Щоб їх вивезти, треба транспорт або місце в чужій вантажівці – поки що їх знайти не вдалось.
– А без них я їхати не готова. Як же я їх покину? – наостанок каже дівчина.
***
Плану евакуації в іподрому немає, точніше усіх коней вивезти неможливо.
На запитання, що ж буде в разі прильоту бомби або снаряду, Ольга Бондар спокійно відповідає: "Значить, не повезло".
Усе, що можуть зробити працівники у випадку обстрілу, це відчинити стайні. І тоді – виживуть найсильніші.
Ольга Кириленко, УП
УП 100. Поза межами можливого
"Украинская правда" представит свой второй в истории рейтинг лидеров - сотню украинцев, которые делают наибольший вклад в независимость и будущее Украины.
