Убийство на углу Водопроводной и Яблонской. Резня в Буче
Вам 69. Більшу частину життя ви облаштовуєте свій будинок у найкращому для вас місці на Землі – на розі вулиць Водопровідної та Яблунської в Бучі.
Ви бачите, як росте блакитна ялина, посаджена вами 15 років тому.
На початку лютого 2022-го ви нарешті закінчили ремонт у будинку своєї мрії.
Після 24-го лютого ви відмовилися залишати його, сподіваючись захистити від мародерів.
А ще за кілька днів до вас на подвір'я вломиться росіянин.
Підніме автомат і без попередження вистрілить вам у голову.
…Протягом усього березня Буча існувала в умовах терору. Тіла вбитих росіянами бучанців обабіч доріг – картина, яка закарбувалася у нашій пам'яті назавжди.
Ще більше містян було вбито окупантами у їхніх власних домівках, і це було свідоме знищення людей.
Правоохоронці виявили понад 900 тіл мирних мешканців у населених пунктах Київщини, що були звільнені від російських окупантів. Більшість з них – з вогнепальними пораненнями.
Все, що ми можемо сьогодні зробити для них, – за жахливою статистикою не загубити долі кожного.
Трагедія торкнулася і наших колег – Євгена і Світлани Кізілових, бучанців у кількох поколіннях. У Бучі загинув батько Євгена.
Далі – розповідь Світлани.
Будинок на Яблунській
Найстрашніші події в Бучі відбувалися на вулиці Яблунській. Саме цю вулицю побачили мільйони людей на перших шпальтах газет у всьому світі після деокупації міста.
Яблунська – одна з найдовших вулиць, що проходить крізь усю Бучу. За радянських часів вулиця носила ім'я Кірова, одного з організаторів масових репресій у СРСР. Потім її декомунізували й дали назву на честь села Яблунька, що існувало на березі річки Бучанки щонайменше з 1600-х років.
Я виросла на Яблунській. Тут розташований будинок моєї бабусі, де я в дитинстві проводила всі канікули й вихідні. Ми з сестрами та друзями гуляли навколишніми полями, що пізніше були забудовані та перетворилися на житлові квартали для нових містян.
Сім'я чоловіка – також із корінних бучанців. До війни їхній будинок стояв на розі Водопровідної та Яблунської. Будувати його почала ще прабабуся. Коли свекруха зі свекром побралися у 1970-х роках, вони перебралися до цього будинка.
Валерій Петрович і Людмила Сергіївна все життя облаштовували свій дім, лише нещодавно поміняли дах, оновили двір та фасад. За два тижні до війни завершили ремонт всередині. Саме тоді вони нарешті отримали будинок своєї мрії.
Біля будинку – ділянка землі, на якій з весни до осені квітли нарциси, тюльпани, чорнобривці та жоржини. Там були й фруктові дерева, посаджені ще прабабусею та бабусею чоловіка. Серед них – дуже стара шовковиця, на якій буквально виросло кілька поколінь дітей.
15 років тому свекор посадив блакитну ялинку, поряд з якою облаштували місце для відпочинку в колі друзів і родини – там проходили пікніки, дні народження з шашликами.
У Валерія Петровича день народження влітку. Торік відсвяткувати не вдалося – він і Людмила Сергіївна важко перенесли коронавірус.
Сподівалися цього літа відсвяткувати 70-річчя свекра, але цього вже не буде.
Війна
Після початку повномасштабної війни 24-го лютого ми вмовляли свекруху зі свекром евакуюватися з Бучі, бо нам вдалося виїхати. Ми намагалися зробити так, щоб батьки теж були у безпеці.
Вони не захотіли. Валерій Петрович планував захистити свій будинок від мародерства, бо дуже цінував все, що здобув за своє життя… Вони не могли змиритися з думкою, що мають просто так поїхати й подарувати свою землю та свій дім окупанту.
До останніх чисел лютого, коли в Бучі ще була електрика, не було пошкоджено вишку з передавачами й поки не зник сигнал, ми розмовляли з батьками телефоном, просили вибиратися звідти.
"Це наш будинок і наша земля, ми повинні охороняти те, що належить нам", – відповіли вони.
Потім близько п'яти днів із ними не було зв'язку.
4-го березня зателефонувала сестра чоловіка. Їй вдалося зарядити телефон від автомобільного акумулятора. Вона знайшла місце, де був сигнал. Зі сльозами, з криком сказала, що тата вбили. І зв'язок обірвався.
Так у березні 2022-го року в мого сина відібрали дідуся і вщент розбили серце його бабусі. Коли ми дізналися про те, що сталося, не було сил плакати, син мене обійняв, спитав: "Чому?".
А потім ми довго сиділи в повній тиші, слухаючи дихання одне одного. Слів тоді жодних не знаходилося, того дня я йому так і не відповіла.
Подробиці вбивства ми дізналися лише тоді, коли Людмила Сергіївна з дочкою та її родиною змогли вирватись із Бучі.
Вбивство
Це була перша хвиля росіян, яка увійшла в Бучу. З розмов та зовнішності було зрозуміло, що це не буряти, не кадировці. Вони заходили у двори, виламували двері будинків і розстрілювали чоловіків, які потрапляли їм на очі.
Коли вломилися росіяни, Валерій Петрович був у своєму дворі. У домашньому одязі, літня людина, без зброї. Він мав проблеми з серцем, після коронавірусу ходив повільно.
Його вбили автоматною чергою. Без попередження. На очах свекрухи просто підняли автомат і вистрілили в голову.
Після цього росіяни вдерлися до будинку, вчинили погром та обшук. Шукали "докази" того, що Валерій Петрович був пов'язаний із українськими військовими чи з ТрО. Але ж він був пенсіонером і точно не військовим. Весь його зв'язок зі Збройними силами обірвався багато десятиліть тому після строкової служби у радянській армії.
Десь у шафі вони знайшли його стару мисливську рушницю – востаннє з неї стріляли років 20 тому. Росіяни стали розмахувати нею перед обличчям свекрухи та кричати, що її чоловік нібито був військовим.
Людмила Сергіївна попросила дозволити поховати вбитого чоловіка, на що отримала відповідь: "Нехай лежить!".
Тіло так і залишилося на бруківці, якою Валерій Петрович колись викладав доріжку, а його кров'ю окропило квітники, що роками облаштовувала дружина, вкладаючи в них всю душу…
Жінку вбитого росіяни заштовхали й зачинили у льосі, де вона безперервно сиділа. Вона сама точно не знає, скільки просиділа замкненою там – можливо, три доби. У приміщенні з земляною підлогою, без електрики, при температурі 0 градусів.
В будинку свекрів росіяни влаштували собі штаб. Це була для них зручна точка, будинок розташований на височині, з нього добре проглядається Ірпінь і міст між Бучею та Ірпенем.
Потім прийшла наступна хвиля росіян, за словами Людмили Сергіївни, вже не таких озвірілих. Вона попросила їхнього дозволу забрати тіло чоловіка з доріжки біля будинку.
Ті сказали: "Покажіть де, ми його прикопаємо". Вона показала їм місце в палісаднику з квітами, і солдати неглибоко закопали його за хатою.
Їй дозволили вийти зі свого льоху та піти до сусіда через дорогу. Там був обладнаний підвал і не такі нелюдські умови. Декілька днів вона прожила з сусідами у цьому підвалі.
Весь цей час ніхто з нас не знав, що з мамою.
Одного дня Оля, дочка Людмили Сергіївни та Валерія Петровича, обмотала себе білим рушником, вийшла зі своєї квартири в багатоповерхівці та пішла у бік будинку батьків. Її кілька разів зупиняли росіяни. Дорога, яка зазвичай забирає максимум 10 хвилин, зайняла годину.
Вона прийшла до будинку на Яблунській, там були росіяни.
"Що?" – запитали вони. Вона відповіла, що шукає маму.
Солдати сказали, що мама у підвалі навпроти, але йти туди заборонили, наказали чекати тут. Двоє солдатів пішли до сусідів і привели Людмилу Сергіївну. Коли росіяни спустилися в льох і назвали її ім'я, вона подумала, що прийшли її вбивати. Але вони сказали: "Виходьте, за вами прийшла донька".
Донька обмотала її білим рушником і забрала до себе в квартиру. Їм вдалося вирватися з окупованої Бучі одним із останніх гуманітарних коридорів.
Поховати Валерія Петровича нашій сім'ї поки не вдалося. Після того, як з Бучі пішла друга хвиля росіян, прийшла третя. Вони викопали тіло в палісаднику. Ми не знаємо, де тато зараз – чи в одній із братських могил, чи деінде. Поки що намагаємося шукати.
Руїна
Мій сусід повернувся до Бучі після деокупації, і я попросила його зняти відео. Подвір'я, гараж. У гаражі, як і раніше, стоїть автівка свекра. Від будинку нічого не залишилося окрім купи цегли.
Коли росіяни відступали, вони знищили будинок, підірвавши його. Тепер там, де наша сім'я святкувала дні народження – руїна. А в землі біля колись красивого будинку – цибулини тюльпанів й нарцисів, які от-от зацвітуть, бо квітень.
Ми з Бучею росли разом. Коли я була маленька, це було майже село. Воно змінювалося разом зі мною та на моїх очах. Це частина мене. Сьогодні ця частина мене майже померла, але я все ще сподіваюся на диво.
Кілька тижнів після вбивства Валерія Петровича я панічно шукала спосіб вивезти сина за кордон, бо було дуже страшно. За нього. І за себе також, бо боялася, що в мене не вийде.
Страх за своїх дітей – це несамовите, дуже страшне почуття. Тепер я теж знаю, як воно – тікати й рятувати сина, не озираючись. У той час, як душить безсилля, але треба вистояти, бо вибору вже немає.
Дивом мені дали контакти волонтерки Лілії Лузан, яка через благодійну організацію Candle of Grace з останніх сил рятує українських дітей від війни. Кілька матерів з дітьми, серед них і я з сином, потрапили у передостанню групу, яку фундація вивезла до Ірландії. Саме перед тим, як у благодійників тимчасово вичерпалися гроші.
Зараз я прокидаюся під співи птахів, знаючи, що мій син поруч і в безпеці. Тут немає повітряних тривог і нагадувань про війну. Але майже щоночі мені сниться вулиця Яблунська.
Така, якою вона була колись. А не та, якою її побачили мільйони людей на перших шпальтах газет одразу після звільнення Бучі від окупантів.
Світлана Кізілова, УП
