Дорога з південного передмістя Києва в центр і сьогодні займає біля години. Але якщо раніше ви витрачали цей час на корки, то зараз – на черги на блокпостах, і огляд втрат, які понесло місто.
Цей репортаж народився абсолютно випадково. За кілька днів до поїздки я познайомився в місцевій теробороні з фотографом "НВ" Наталією Кравчук. Їй було важливо побачити Київ, де вона не була майже тиждень з моменту початку війни. Мені – завезти нині дефіцитний вантаж одному зі столичних бізнесменів, завдяки якому у хлопців з моєї тероборони з’явилось п’ять бронежилетів і гроші на якісне обладнання блокпостів.
Перше, з чим ви зіштовхнетесь на шляху з околиці в центр – новий маршрут в районі аеропорту "Жуляни". Він пов'язаний з укріпленням цього об’єкту, тому аби не спрощувати життя ворогу, тут обійдемось без фотографій.
фото Наталії Кравчук
Зі знімками підбитого будинку на проспекті Лобановського все навпаки. Його просто необхідно фотографувати для наповнення фактажем майбутнього процесу в Гаазі. Тут поміж битої цегли, бетону і арматури – книжки, дитячі малюнки, фотографії. На одній з них зі зворотної сторони підпис "Киев. 1989 год". Чомусь здається, що автор цього рядка, якщо ще живий, найближчим часом не готовий як раніше користуватись російською мовою. Сьогодні вона викликає відразу.
фото: Дмитро Рясний
фото: Наталії Кравчук
фото Наталії Кравчук
фото: Наталії Кравчук
фото: Наталії Кравчук
фото: Наталії Кравчук
Поряд з розбитим будинком – черга в Новус. Містяни тримаються в ній як графиня, що програла свій капітал в карти – пригнічені, але ввічливі і з прямою спиною.
фото: Наталії Кравчук
Наступна "пам’ятка" на вашому шляху – згорілий автомобіль поліції неподалік Південного залізничного вокзалу. Він був знищений від уламків ракети, яка була нещодавно збита в цьому районі. Встигаємо зробити буквально пару фото, і майже одразу отримуємо емоційну рекомендацію від місцевих силовиків "видалити фото і їхати далі".
фото дмитра Рясного
На Львів наразі люди згодні їхати звичайними приміськими електричками. У лаунж-залі очікувань, куди в ці дні неможливо попасти навіть за гроші, теж знижені вимоги до життя: жінки в шубах самостійно наливають собі воду з п’ятилітрових банок води в пластикові стакани
фото: Наталії Кравчук
На самому вокзалі людей відносно небагато. Але це хибне сприйняття. Буквально за день до цього тут було не проштовхнутись. Тобто, майже усі, хто хотів, виїхали? Ні. Просто з цього тижня столичний вокзал де-факто змінив юрисдикцію державного підпорядкування – інакше впоратись з потоком людей, які місцями, на жаль, вже почали втрачати обличчя, було неможливо.
фото: Наталії Кравчук
фото: Наталії Кравчук
фото: Наталії Кравчук
фото: Наталії Кравчук
З вокзалу ми їдемо в центр міста до вищезгаданого бізнесмена. Віддаємо обіцяне. Але це точно той випадок, коли він зробив для нас (нашої тероборони) значно більше, ніж ми для нього.
фото: Наталії Кравчук
фото Дмитра Рясного
фото: Наталії Кравчук
Звідси ми маємо повертатись назад – до південної околиці. Так і робимо, з невеликим "крюком" - заїжджаємо на телевишку, яка нещодавно зазнала удару. Місцевий представник розповідає, що по ній було нанесено одразу чотири удари. Один з них попав в саму станцію: чорний слід - це саме від нього.
Три інших розбили супутню інфраструктуру. Разом з окулярами одного з місцевих співробітників, і серцями його рідних. Він загинув.
фото: Наталії Кравчук
фото Дмитра Рясного
фото: Наталії Кравчук
Незадовго до нас на території телевишки були іноземні журналісти. Один з них закляк над калюжею крові. Склалось враження, що це не через страх, а через розуміння безглуздості цієї і тисяч інших людських трагедій в цій війні.
фото: Наталії Кравчук
Впевнений, що так думає кожен в цивілізованому європейському світі. Україна є його частиною навіть в стані війни – повертаючись до околиці міста через проспект Перемоги, ми зустріли розбите відділення "Нової пошти", з полиць якої за тиждень війни не вкрали посилки.
