Между похоронами, бомбами и свадьбами. Как выживает город-герой Ахтырка

До російського вторгнення 48-тисячна Охтирка була типовим зеленим містом на Сумщині. Усе, що можна було про неї почути за межами області – що там в Охтирському районі видобувають нафту. 

Втім, з 24-го лютого назва міста не сходить із заголовків великих ЗМІ – і, на жаль, ці заголовки є дуже болючими. 

Обстріл військової частини, де загинули щонайменше 70 бійців, три вакуумні бомби, знищення ТЕЦ, обстріл ракетами та авіацією, бомбардування та страшенні руйнування.

Стерті з лиця землі вулиці та спалені заживо люди.

Охтирка прийняла на себе величезний удар російської армії та дивом, точніше титанічними зусиллями українських захисників, вистояла. Окупанти не взяли місто й не пройшли крізь нього далі. Але бомбардування тривають.

"33-ій день я не знаю відповіді на запитання своєї дитини: "Па, а за що вони нас убивають?", – каже в одному з останніх відеозвернень до містян голова Охтирки Павло Кузьменко.

Відколи почалася війна, він не лише мер міста за 30 кілометрів від Росії, а й лікар з 20-річним стажем. На другий день наступу Кузьменко пішов оперувати перших поранених "Градами", двох з яких він знав особисто.

Як і ледь не кожну людину, яка приходить у місті на похорони. А вони відбуваються щоденно. 

Можливо, саме трагічність ситуації дозволяє Кузьменку в розмові з "Українською правдою" бути прямим і навіть критичним. 

Він розповідає про проблеми з розподілом гуманітарної допомоги, хаос, який виникає через надвисоку активність волонтерів, і претензії від місцевого бізнесу, який вже чекає на компенсацію збитків.

Мер дуже вірить у перемогу і чекає на можливість відбудувати своє місто. Місто-герой Охтирку.

Нижче – пряма мова Кузьменка.

Я 20 років "платив" своїм виборцям

Охтирка – це маленьке затишне місто на березі Ворскли, зі спокійними заможними людьми. 

Колись ми були нафтовою столицею, містом нафтовиків – у нас в районі є багато свердловин. І до сьогодні, до війни, у нас добувалась і нафта, і газ у великій кількості. 

Сам я живу тут з 2000-го року, приїхав, як закінчив медичний університет у Харкові. 

У 2020-му виграв вибори з бюджетом у 50 тисяч гривень. Бо я, як кажу, "платив" своїм виборцям усі ці 20 років – я 20 років вночі працював хірургом, а вдень ортопедом-травматологом.

Коли мені казали, що в невеликих містечках Сумської області вибори вигравали з бюджетом від 2 до 10 мільйонів, то я просто дивувався: а як ви, люди добрі, хочете їх відробляти? Красти?

У мене в лікарні було півтори ставки, це 8-10 тисяч. Тож, думав, на зарплату міського голови в 24 тисячі я якось проживу. Але потім лікарям докинули грошей і деякі, зокрема сімейні, почали отримувати значно більше, ніж міський голова.

На другий день я вирішив піти в лікарню

Війна прийшла в Охтирку 24-го числа, від нас до границі – трохи більше 30-ти кілометрів. Пішло все – танки, "Гради".

Спочатку, між 12-ою і 14-ою годинами зайшла техніка, почалися перші бої на вході в місто. Вони ж то були впевнені, що пройдуть! Йшли на парад через нашу Україну, на гусеницях, на броні. А ми їх тут розбили повністю, вщент! 

Я не буду говорити, хто саме їх зупинив – військові, правоохоронці чи тероборона. Але в нас усе було, і ми до всього були готові.

25-го лютого почались "Гради"… Під обстрілами загинуло дуже, дуже багато мирних мешканців, діти… Загинула 7-річна дівчинка. Багато людей було поранено.

26-го лютого на нас вперше в країні скинули вакуумну бомбу. Усього їх було три. Знов багато людей померли, деякі згоріли живцем – від них нічого не залишилося, навіть кістки погоріли. 

У вакуумної бомби ж специфічна дія. Коли вона вибухає, скло з вікон вилітає не всередину в будівлю, а назовні. Тому в нас усе місто у склі. Дуже багато понищеної інфраструктури. 

Потім кожного дня все ставало гірше і гірше. 

День на 7-8-ий розбомбили ТЕЦ. Це був наш найчорніший день, у місті зупинилося все тепло.

8-го березня розбомбили центр міста, міську раду.

На другий день війни я вирішив піти в лікарню. Насправді, будучи міським головою, я і так там працював у лікарні – робив усі складні операції. Це було у вихідні або після роботи – офіційно мені ж не можна суміщати, та й часу не було.

Але коли на другий день у місто прилетіли "Гради", і було багато поранених, я пішов допомагати.

Ми прооперували трьох людей. У двох чоловіків були мінно-вибухові поранення гомілки та стегна – їх обох я знав, у жінки був перелом стегна – її я не знав.

Один з чоловіків помер на другий чи третій день після операції, він мав політравму – пошкоджені нирка, живіт, плюс перелом гомілки.

Щодо жінки, я впевнений, що вона була російською наводчицею, яка випадково попала під російські "Гради". Просто не думала, що вони накриють. У перший день я чомусь думав, що вона військова чи дружина військового. А на другий день зрозумів, що це військова, але не наша.

Після операції її евакуювали на Полтаву – я доповів, куди треба, в органи. Далі це їхня відповідальність. Кожен повинен займатися своїм.

Власне, тому я сьогодні вже й не оперую, бо моя основна задача – це все ж життєзабезпечення міста. Але продовжую консультувати. Кожного дня ходжу в лікарню. Лікарі поки справляються самі, завідувач відділення – мій учень. 

[UPCLUB]

Хлопці, що вам треба? – Ворог! Ми хочемо більше його накришити!

Охтирка повністю знищена ворогом, але, попри це, у нас залишаються жителі – десь 20 з 48 тисяч (інші виїхали – УП), та військові. Удень місто живе.

Над нами постійно літають їхні БПЛА, "Орлани", а потім вони нас обстрілюють. 

Зараз вони підводять нас до того, щоб на наступний рік у нас був голод, гуманітарна, екологічна катастрофи. Вони знищують інфраструктуру по всіх напрямках: зерносклади, техніку по селах, ангари. Це ж все, щоб не було посівної!

А за рік вони скажуть: а ми тут ні до чого, ми воювали тільки з військовими; а те, що вони вмруть без їжі – не наша проблема. 

Вони були впевнені, що все буде за тиждень-два, а вже четвертий тиждень іде, і ми перемагаємо й знищуємо їх на всіх фронтах. Охтирка – це Україна, була, є і буде. 

Чому росіянам не вдалось її взяти? На те є багато причин.

Їхня найбільша надія була на перших три дні. А коли ми за той час не зламались, то вони почали боятися Охтирку, як чорт ладану. 

Ми вистояли і почали потихеньку робити оборонні лінії. 

Були такі моменти, коли ми питали військових на передовій: "Що вам потрібно, хлопці? Їжа, телефони, спальники?" А вони: "Нам потрібен ворог! Ми хочемо його більше накришити!" Тобто вони сміються, що їм треба тільки москаля, знищити його за те, що він прийшов на нашу територію. 

А той москаль почав нас обходити "окольными путями". Ми його стримали, біля Харкова його стримали, і він пішов через Суми, через Тростянець. 

Через Суми пройшло декілька тисяч військової техніки, вони там на БТР їздили – не розумію, чого говорять, що Суми не пропустили ворога.

Якби ми їх пропустили, то, думаю, що війна б закінчилась капітуляцією країни. 

Завдяки Охтирці вони не пройшли на Полтаву, завдяки Охтирці й Харкову – не пройшли на Дніпро.

Але, пройшовши через Суми, Тростянець, Лебедин, вони просто загубились у полях. Там вони не знали – куди, що і як, і їх там потихеньку почали палити.

Сволочность наших людей як була, так і залишилась

Як зараз виглядає мій день?

Щодня я встаю о 5-ій ранку, а о 7-ій вже біля міськради пишу звернення до містян – розповідаю коротенько те, що можна розповідати. Далі проводжу зі своїми замами нараду на вулиці – міська рада в нас же розбита. Усі мої зами і частина депутатів на роботі. 

Щоб усі розуміли – 5 депутатів з ОПЗЖ зі мною кожного дня, з першої хвилини вони допомагають боротися з ворогом по всіх напрямках. У мене секретар з ОПЗЖ, усі думали, що вона зрадить, з короваями тут буде… А вона лютою ненавистю ненавидить цих москалів. Люди і партія – різні речі, як це показало. 

Також зі мною є депутати з партії "Сила людей" і "Сила і честь", я сам з неї, моя дружина теж.

Кожен депутат працює за своїм напрямом. Один, наприклад, зараз очолює комунальне підприємство "Благоустрій" – це вивіз скла й таке інше. 

Ми, на відміну від інших, не прив'язуємо мародерів до дерева. Я їм сказав: або я вас прив'яжу, і вас люди заб'ють, або я вас харчую, одягаю, а ви мені гребете місто, відпрацьовуєте.

І от вони зранку до ночі гребуть, місто на сьогодні вже не завалене горами скла та цегли. Нічого, десь потім скло вставимо, десь нові будинки побудуємо.

Моя дружина зараз займається гуманітарною допомогою. Вона в нас зараз проходить через комп'ютер, бо це ресурс, хто б що не говорив, обмежений.

За день ми видаємо до 20 тонн гуманітарної допомоги. По машинах це дуже багато – розгрузити, загрузити, поскладати. Але якщо на 20 тисяч людей, то це по кілограму. 

Але що хочу сказати – сволочность наших людей як була, так і залишилася, війна на них взагалі ніяким чином не вплинула. У нас є люди, які покидали своїх рідних, а потім з-за кордону нам дзвонили і казали: у нас там бабуся в квартирі лежить 5 днів… 

Ще іноді ворогами для місцевої влади стають самі волонтери. Бо вони вважають, що повинні роздати все, що отримали. Ніякого контролю, ніякої звітності… 

Так у нас пропало багато бронежилетів, тепловізори, наркотики (йдеться про ліки – УП). Фірми, з якими ми з перших днів працювали і які надсилали нам допомогу, перехоплювалися волонтерами. Це все розгружалося і роздавалося.

А потім були ситуації, коли люди казали: у нас у холодильнику лежить 100 коробок інсуліну, з харчами передали. Ми його забирали і віддавали в лікарню. Були моменти, коли знаходили броніки.

Коли ми вже все систематизували, то були десятки випадків, як людина дзвонила на один номер – їй привозили допомогу, через годину вона дзвонила на інший – і знов просила допомогу. Відкриваємо комп'ютер – то вам уже привезли! "А, я думала, що буде ще".

Або починають перебирати: "Чого нам не італійські макарони?!" Це найбільше відбиває бажання допомагати. 

Повертаючись до свого графіку – протягом дня в мене наради в лікарні, наради на базах гуманітарної допомоги – у нас їх кілька, щоб у разі бомбардування не було знищено все. 

Потім зустріч гуманітарних грузів, їхнє розвантаження, зустріч з мешканцями, емоції, зустріч з військовими. І так з ранку до вечора. Робота, робота, робота. Плюс 2-3 сотні дзвінків, похорони, було декілька весіль. Всяке було. 

Вартість кожної зруйнованої будівлі в центрі – 60-100 мільйонів

Усі збитки можна підрахувати і все можна відбудувати.

На ТЕЦ за сьогоднішнім курсом долара нам треба буде десь 100 мільйонів гривень. 

На відбудову зруйнованих будівель – 2-3 мільярди. У нас їх дуже багато. Є вулиці, яких просто немає, вони розбомблені. Є густонаселений житловий квартал без вікон, дверей, який повністю зруйнований через холод.

Це я ще не рахую міську раду, бо вона мене зараз взагалі не цікавить. Я можу сидіти в будь-якому приміщенні, де є інтернет і де можна щось робити. 

Вартість кожної зруйнованої будівлі в центрі міста – 60-100 мільйонів, це якщо за старими технологіями. За новими – 200 мільйонів. 

Що мені допомагає триматися? Я – лікар.

Ми трішки по-іншому думаємо, трішки по-іншому дивимося на речі. Можливо, більш практично, життєво.

От я сьогодні з однією людиною говорив, вона каже: "У нас тут ущерб, у нас пропало, вы за это будете отвечать". А мені смішно. Просто смішно. 

У перші два тижні всі потікали по норах, далеких-далеких, ні про що не дбали. Думали, все – країна пропала. 

А на кінець третього тижня, днів 5 останніх, багаті фірми, у яких керівники отримують по півмільйона в місяць, почали вимагати в міської ради бумаги. Що ми в них брали те чи інше. Так само лісгоспи і деякі підприємці. 

Тобто вони вже не сумніваються, що Україна переможе. Вони вже хочуть не просто відшкодувати збитки, а щоб ми їм усі кошти (які в них брали – УП) повернули. 

Вони не думають, що в нас дуже багато людей уже нема в живих. Вони сидять на заході України або взагалі за кордоном, і вже починають керувати… 

Я ненавиджу цих людей всім, що в мене є всередині. 

Я не можу бути, як Кім

Я щодня ходжу на похорони, на всі похорони. 

Мене часто питають, чому я такий сумний, не посміхаюся, як Кім. Не можна ходити на похорони і через півгодини бути веселим.

Я ж 20 років лікував цих людей, я допоміг майже кожній родини в місті. Дітям, дорослим, бабусям, дідусям. Я їх усіх знаю. 

Я знаю майже кожну людину, яка плаче над домовиною. Я не можу бути, як Кім.

Зараз ми намагаємося хоронити не по одному, а по десять чоловік. На похоронах у нас багато військових і дуже мало цивільних. 

Сьогодні я був у селі, куди звозять хлопців, які десь під Харковом загинули, то там на поховання приходить по півтори тисячі людей. Для них смерть – це ще неприйнятно. Якщо біда прийшла в сім'ю, значить, вона прийшла в селище.

А в нас у місті вже люди "згоріли". Розумієте?

*** 

Що перше я зроблю після перемоги? 

Мабуть, я зроблю собі вихідний.

Ольга Кириленко, УП