Сергей Рахманин: У нас нет выбора – мы обречены на победу. Эта война о нашем существовании

Сергій Рахманін – один із наймудріших парламентарів цього скликання. 

Останніми роками він активно працює в комітеті ВРУ з питань національної безпеки, оборони та розвідки. 

"Українська правда" записала це інтерв’ю за декілька годин після зустрічі президента країни-окупанта Володимира Путіна із самопроголошеним президентом Білорусі Олександром Лукашенком.

Розмова записувалася через відеозв’язок. 

У інтерв’ю УП Рахманін розповів про потенційну участь у війні Білорусі на боці Росії, про неминучість нашої перемоги, розкритикував переляк Заходу щодо Путіна та пояснив, як може закінчитися війна.

"Не хотілося б, щоб колекція відеозаписів російських полонених поповнилася новим траншем з білоруськими"

– Відбулася зустріч Лукашенка і Путіна. Хочеться почути ваше трактування – що це було?

– Я побіжно дивився інформацію про цю зустріч. Але зараз зрозуміло, для чого вона була. 

Ми бачили повідомлення Державної прикордонної служби про обстріл білоруського села. Це вже є і в аналітичних розвідках експертів, це випливає з численних перехоплень, що Росія відправляє частину своїх підрозділів через Білорусь на відновлення боєздатності через втрати, через низький морально-психологічний стан. 

Відповідно, їм бракує людських ресурсів на території України для виконання тих завдань, які вони собі ставлять. Є два варіанти. 

Перший – це використовувати російські ресурси. Але це потребує певного часу, це прихована мобілізація, це пошук контрактників, це чергові строковики, які створюють чергові проблеми. Більш того, це російські громадяни – як не приховує Росія кількість своїх жертв, зрозуміло, що воно потихеньку вилізає. 

Тому набагато простіше косити кропиву чужим статевим органом, вибачте за грубість. І тому зрозуміло, що на роль гарматного м’яса білоруські збройні сили для Путіна підходять набагато більше, ніж власні збройні сили – попри те, що, нагадаю, чисельність російської армії – близько мільйона. 

Але зрозуміло, що білоруси не дуже прагнуть цього.  Лукашенко так само, хоча він хорохорився перед війною, що він разом з Росією. 

Маю надію, що все-таки білоруси схаменуться. Не хотілося б, щоб колекція відеозаписів російських полонених поповнилася новим траншем з білоруськими військовополоненими. 

– Чи правильно розумію, що Лукашенко робить все для того, щоб уникнути участі у війні?

– Він у складній ситуації. З одного боку, йому цього не хочеться з мільйона причин, які немає сенсу перераховувати, вони є очевидними. 

А з іншого боку, відмовити він не може.. Зразу зауважу, що білоруські збройні сили це не аби щось. Якщо я не помиляюся, у них там чисельність близько 45 тисяч, з яких боєздатними, за оцінками експертів, більш-менш є третя частина. 

І третя частина це не тільки ударна компонента, це і певні тилові служби. Тому, умовно кажучи, десь тисяч на 15-20, якщо їх дуже напряжуть, вони можуть використати. Перш за все – це повітряно-десантні сили. Їх там більш-менш вишколюють, фактично інструктують росіяни.

З огляду на те, що ми вже трохи втомилися війною, а це свіжий резерв, то це може створити певні проблеми. Але маю тверду надію, що не дуже великі. Тому що білоруси немотивовані. 

Росіяни не дуже розуміють, що вони тут роблять. Я не дуже вірю в їхні каяття, оці всі завчені фрази. Вони просто борються за своє життя. Я можу помилятися, можливо, я не дуже тонкий психолог, особливого каяття в їхніх словах я не помітив.

До речі, те, як вони себе поводять, це зайве підтвердження, що ми точно не один народ, не братський народ. Це для тих, хто має якусь бодай краплину, якусь дрібку сумнівів з цього приводу. 

Я сам, нагадаю, наполовину росіянин, у мене батько росіянин з Кавказу. Але щось з цим народом точно не так. 

Білоруси немотивовані, білоруси служити не хочуть, воювати тим більше не хочуть. Я не думаю, що вони готові помирати в українській землі, незрозуміло за що. 

Якщо росіяни хоча б намагалися продемонструвати якусь там підтримку "ДНР"-"ЛНР", то білорусам цей "ДНР"-"ЛНР", даруйте на слові, десь далеко. 

"Путін погрожує ядерною кнопкою. Вибачте, а якщо він зараз винесе Чорнобиль в повітря, це не буде ядерна війна?"

– Україна бореться до кінця. Наші люди готові буквально руками ловити ракети. І як я розумію, Путін не може просто так здатися, тому що це буде чітким сигналом для його оточення, що він слабкий. Що в такій ситуації нам залишається робити?

– Ситуація достатньо складна. Насправді відповіді на це питання не знає ніхто, сценаріїв дуже багато, але розв’язок не так багато насправді. 

Зрозуміло, що росіянам відступати нема куди. Визнати свою поразку вони не можуть. І, з огляду на абсолютну відірваність Путіна від реалій життя, у мене абсолютне глибоке переконання, що він остаточно втратив зв'язок з реальністю. 

Він буде в цю шалену грубу війни кидати стільки людей, скільки потрібно. Їх будуть спалювати, він буде кидати нові. Це з одного боку. 

З іншого боку, і нам немає куди відступати, тому що для нас ця війна, дозволю собі прокоментувати Івана Яковича Франка: "Се остання війна, се до бою чоловіцтво зі звірством стає". 

Для нас це про життя, про існування наше. І тому у нас немає вибору. У нас є такий лише вибір: або зникнути, або перемогти. 

Оскільки про зникнення, я думаю, не думає жодна людина в нашій країні, я думаю, ми приречені на перемогу. 

Питання лише в ціні і в часі. А тепер далі. 

При всій нашій стійкості, при всьому нашому неймовірному героїзмі Збройних сил, при всій відданості, яку демонструє український народ, яким я не втомлююся пишатися, зрозуміло, що ресурс, попри те, що ми велика країна, обмежений. 

Тому перемога наша все одно можлива лише за зовнішньої допомоги. 

– Якою, на вашу думку, має бути ця допомога?

– Зовнішня допомога не має обмежуватися лише глибоким занепокоєнням, рішучою підтримкою, поглибленням співпраці та іншими ласощами, які мають дуже мало спільного з реаліями життя. 

Так, нам постачають озброєння. Але, на превеликий жаль, при всій повазі до "Джавелінів" або "Стінгерів", ними не виграють війну. 

Ми просимо винищувачі, а нам кажуть: "ні, це не дуже доцільно, от ми вам ПЗРК будемо давати". Той, хто не ледачий, може зайти в Google і подивитися, на які відстані б’є ПЗРК, і з якої висоти часто-густо бомблять наші міста. Їх неможливо збити ПЗРК. 

Нам потрібна винищувальна авіація, нам потрібні засоби радіоелектронної боротьби, нам потрібні елементи протиповітряної оборони. 

І, зрозуміло, що нам потрібна більш рішуча підтримка з боку Заходу. Оця декларація про наміри коли-небудь побачити нас членами дружньої європейської сім’ї – це не підтримка. Це ознака слабкості. 

Захід неповороткий, він конформістський, він жив в теплій ванні всі ці роки. І, власне, Путіна як хижака вигодували вони, а не ми. 

Вони його вигодували хижаком абсолютно безкарно. Він, як маленька дитина, все для себе відкривав межі дозволеного. 

Він кілька разів пробував, і нічого за це не отримував. За великим рахунком, це не є таємницею, що, запроваджуючи санкції, західні компанії самі допомагали йому ці санкції обходити. 

А те, що відбувається з українським народом, як Збройні сили валять ворога,  воно потроху змінює ситуацію на Заході.

І тому кожен день нашого спротиву збільшує шанси на те, що там нарешті зрозуміють, що насправді відбувається. Що там нарешті зрозуміють, що ми тут, без зайвого пафосу, знаходимося на передовій.

А наша теоретична поразка, я її відкидаю навіть в думках, означає, що вони будуть наступними. Вони мають це зрозуміти. 

Кажуть, що історія не повторюється, вона якось видозмінюється, будь-яке історичне порівняння кульгає, але це чистий 1938 рік. 

Що було далі, всі пам’ятають. Зараз фактично та сама ситуація. Умиротворення Путіна, як умиротворення Гітлера, яке почалося бозна коли, ще з грузинської війни, воно так і триває. 

Тому, вони мають взятися за голову і долучаться. 

Рецептур дуже багато і універсальної пігулки, яка б поклала край цій війні, не існує, але над формулами треба працювати. У них є для цього можливість. 

Аналітичні центри, мізки, досвід, розвідки, потужності економічні і військові – вони мають самі зрозуміти, яким чином, якою формулою долучитися до того, щоб зробити нашу перемогу не просто неминучою, а, по можливості, швидкою. 

Наша економіка руйнується щодня, і при всій повазі до героїзму наших людей, це дуже важке випробування. Тому кожен день нашого опору, кожен день, підкреслюю, це не перебільшення, збільшує наші шанси на те, що Захід, світ втрутиться, і разом ми зламаємо їм хребта. В тому, що це відбудеться, в мене сумніву нема. Ще раз кажу, це питання часу і ціни. 

– Нещодавно керівники НАТО якось надто щиро заявили, що, що їм важливо, аби війна не вилізла за межі України. Це загравання з Путіним з їхнього боку? Вони нам надсилають сигнал, що "ми не при справах"?

– В умовах війни вважається, що будь-яка зайва інформація може створювати певні проблеми. І міністр оборони Олексій Резніков неодноразово просив дуже стримано коментувати будь-які історії про постачання можливої чи наявної зброї, але я все одно не можу втриматися, просто дуже показова історія з "МІГами".

Оце пояснення, я не пам’ятаю, Пентагону чи Держдепу: "Ні, вам не потрібні "МІГи", вам потрібні "Стінгери" і "Джавеліни". 

Це прекрасно, але я думаю, що ми краще знаємо, що нам потрібно з огляду на нашу ситуацію. І ми просили саме авіацію. Не тільки "МІГи", але і Су-25. 

Тому що "МІГи" дозволяють відганяти ворожі бомбардувальники, які знищують наші міста, а штурмовики Су мають працювати по колонах. Тобто ми маємо мати і такий, і такий варіант. Це по-перше. 

По-друге, ми несемо теж втрати. Ви ж розумієте, що це війна з втратами з обох боків. Ми не знаємо точних цифр, але зрозуміло, що ми втратили не один і не два літаки. 

Але в нас все ще залишаються пілоти. Вони блискуче працюють. І ми вимагаємо літаки. При чому літаків зрозумілих – радянських, на яких не треба перевчати пілотів, не треба витрачати на це час. А нам кажуть, що ні. Чому кажуть, що ні? Тому що ніхто не хоче бути крайнім. 

Польща – я зараз не критикую поляків, а просто пояснюю та констатую факт. Вони, наскільки я розумію, готові були нам дати це все, але не хочуть бути крайніми. Для них було принципово важливо, щоб це зробило НАТО як інституція, як система колективної безпеки в Європі і взагалі в Трансатлантиці. 

У свою чергу НАТО не хоче вмикатися. Те, що відбувається зараз, насправді називається переляк. Небажання втручатися у війну в Україні – це переляк. І при чому, як на мене, переляк трохи перебільшений. 

Поясню чому. Ну от почнеться Третя світова війна, Путін погрожує ядерною кнопкою. Вибачте, а якщо він зараз винесе Чорнобиль в повітря, це не буде ядерна війна? У нього вже ядерна кнопка у чеченців на території України. 

Це що менший ризик, ніж теоретично можливий обстріл якоїсь там території з тактичної ядерної зброї? 

Війна уже йде, не треба її чекати. "Давайте не дражнити Путіна, бо він нападе". Путін уже напав. Він не на Україну напав, він на Європу напав. 

Путін ніколи не приховував, що він не з нами воює. Він воює з НАТО на території України – він це сам казав. І буде іти далі. Я не знаю, чи є взагалі притомна людина з клепкою в голові, яка має сумнів щодо цього?

Я не знаю, як далі буде, але, як на мене, те, що відбувається зараз, це вирок НАТО як системі колективної безпеки. Вона не існує. 

І те, що поляки не готові були напряму передавати нам "МІГи", хоча вони справді мали щирий і дружний намір це зробити, це якраз свідоцтво того, що система колективної безпеки не працює. 

Знаєте, чому? Тому що вони думали, що віддавши "МІГи", вони частково залишать своє повітря незахищеним. Наголошую – частково. І що якщо буде завдано удару у відповідь, а Путін на це натякав, НАТО, всупереч 5 статті, не факт, що їх захистить. Розумієте? 

Я не знаю, що буде, але мені здається, що насправді, те, що відбувається зараз – це поштовх до зміни кровообігу політичної системи світу. 

Після Другої світової війни стало зрозуміло, що Ліга націй не працює,вона створилася після Першої світової і не змогла зупинити Другу світову. 

Після Другої світової з’явилася ООН. Так от Третя світова, яка зараз почалася, не набула ще масштабів всесвітніх, але це питання тільки часу, якщо Путіна не зупинити. 

Є абсолютно очевидним, що ООН не працює в нинішньому варіанті. Все. 

Треба змінювати. Умовно, 100 країн мають вийти з ООН і створити нову ООН. Немає іншого варіанту. Це перше. 

І друге – те саме має відбутися з НАТО. Починаючи з 91-го року, НАТО фактично деградувала як система колективної безпеки. Вона перетворилася на великий бюрократичний інструмент, дуже неповороткий. Фактично, це така альтернатива ЄС, тільки з певним ухилом на військову справу. 

Я думаю, коли це все закінчиться перемогою України, це надасть поштовх величезним змінам у світі. 

– Володимир Зеленський регулярно наголошує, що хоче зустрітися з Путіним. Президент країни-окупанта цю історію ігнорує. Ви вірите в появу якогось документу, типу "Мінськ-3"? Це взагалі реальна історія про переговори з Путіним, чи Зеленський сам себе вводить в оману?

– Питання дуже справедливе, але відповідь на нього надати дуже важко. Поясню чому. 

Війна, крім усього іншого, це обмежений доступ до реальної інформації. В принципі, це правильно.

Ти оперуєш дещо абстрактною картинкою світу, тобі важко уявити ризик загрози, нюанси, обставини. Тому моя відповідь буде дуже теоретичною. 

Зеленський, маю надію, має доступ до всієї цілісної картинки про стан російських збройних сил, про стан українських збройних сил, про реальний перебіг подій, про реальні втрати з того і з нашого боку, про кількість знищених об’єктів інфраструктури, про ресурси і резерви, які у нас є, про можливість отримання допомоги в певні терміни. 

Відповідно до цього, він має діяти відповідно. 

Ми живемо в стані великої війни, і в моєму розумінні, я б дуже хотів помилятися, найстрашніші бої в нас ще попереду. 

Тому він мусить мати якісь варіанти для того, щоб спробувати зменшити втрати і знизити загрози. І тому прагнення Зеленського знайти паралельний дипломатичний трек – я зараз сприймаю як необхідність.

Я його відверто критикував за пошук таких спроб домовитися з Путіним в переддень війни. Чому? 

Я був впевнений, що війна почнеться в лютому, чесно скажу. Але був переконаний, що вона почнеться на теренах Донецької і Луганської областей. Я не думав, що Путін настільки з’їхав з глузду.

Але зараз треба використовувати будь-яку можливість, шукати якісь альтернативи, які дозволяли хоча б забезпечити гуманітарні коридори. 

Межа компромісів – це питання дуже складне. Гнучкість, чутливість теж питання складне. Я не знаю цілісної картинки, у мене немає доступу до цієї інформації, а фантазувати у такий складний час я не хочу. 

Я зараз не можу і не буду виступати Зеленському захисником, суддею чи адвокатом. Але мені здається, що він достатньо стійко тримається. Він неодноразово заявляв, що на жодні поступки, які можна було б навіть теоретично вважати зазіханням на нашу територіальну цілісність, він іти не готовий. 

Але можливо шукати якісь варіанти, які б дозволили хоча б призупинити активну фазу дій, щоб перевести подих.

"Буде або перемога, або перемир’я. Заморозити війну неможливо"

– В інтерв’ю УП голова ОПУ Андрій Єрмак говорив про пошук нової системи безпеки. Я так розумію, що розглядається варіант Австрії, коли ми зберігаємо нейтралітет, але існують дуже жорсткі зобов’язання від партнерів.

Ви вірите в те, що в нас з’явиться якась нова система безпеки? Це реальний зараз варіант, чи все одно нам доведеться чекати кінця війни?

– Чесно, не вірю. Поясню чому. 

Вперше з посиланням на якесь британське видання з’явилася така теза, потім деякі наші політики підхопили словосполучення: "заморожений конфлікт".

Я дещо знаю про військову справу, про безпеку і про історію війн, я не претендую на статус величезного стратега, експерта або військового історика, але в мене є певний багаж знань, який дозволяє мені стверджувати, що війни не заморожуються. 

Заморозити чи консервувати конфлікт – це різні речі. Такий приклад, як Карабах, такий, як, наприклад, Осетинський, такий як Кіпр. 

А заморозити війну неможливо. Єдиним умовним варіантом замороження війни була війна в Кореї. Але це було не замороження, це було перемир’я. 

З війни є два виходи. Війна або завершується перемогою однією зі сторін, відповідно, поразкою іншої. Або вона припиняється на якийсь час за допомогою перемир’я.

І от щодо перемир’я справді можуть існувати певні гаранти і певні умови. Корейська історія це якраз про це. Вони досі знаходяться в стані війни, якщо хтось забув про це. Це перемир’я. І гарантами цього перемир’я була ціла низка країн. І це перемир’я триває. 

Є механізми виконання цього перемир’я: збройні сили різних країн, буферна зона, військовий контроль над повітряним простором і кордонами, який надають західні партнери в Південній Кореї тощо. 

Те, що говорили про Австрію і Фінляндію, нагадаю, це були дещо подібні, але не тотожні історії про нейтральний статус. Там різна історія, різні чинники, різні обставини, але вони дещо схожі.

Але, нагадаю, що це відбулося після завершення війни і, до речі, не одразу. 

Після закінчення війни можна встановити якусь систему безпеки, гарантій безпеки щодо тої чи іншої країни. Але варіант заморозки не працює.

– З огляду на весь багаж ваших знань та інформацію, якою ви володієте, і якою з вами діляться, скільки ще триватиме війна?

– Ви знаєте, жоден мольфар вам цього не скаже. 

Я би сказав так: для нас критично важливо протриматися ці два найближчі тижні. І дуже важливо загалом не втратити ініціативу протягом місяця. 

Якщо протягом місяця не станеться нічого надзвичайного, не буде якогось переламу, то у нас є дуже великі шанси вийти з цієї війни переможцями. 

Як, яким чином, як саме буде оформлена перемога – я не знаю. На жаль, я не думаю, що ми завершимо цю війну на Красній площі. Але в нас шанс виграти перемогу збільшиться, якщо ми встоїмо місяць. 

Знаєте, я теж тішуся нашими локальними перемогами, мене теж тішить те, що в тактичному і навіть в оперативному плані ми можемо десь програвати, але в стратегічному протягом останніх днів не відбувається нічого надзвичайного. 

Але треба, щоб ми не легковажили. Щоб успіхи не приспали нашу пильність. 

Ситуація, зрозуміло, не катастрофічна, але дуже важка, і важкою залишається. Кожен день війни висмоктує з української економіки величезні ресурси. 

І поки що та фінансова допомога, яку нам надають, неадекватна тим втратам, які ми щодня несемо. На жаль, це правда.

Роман Кравець, УП