"Они будут бояться в туалет сходить". Почему русский оккупант зря пошел войной на Украину. Репортаж о сельской самообороне
Этот текст был закончен в среду вечером. За несколько часов до того, как лживый "братский народ" рано утром 24.02.2022 начал бомбить мирные украинские города.
Это обстоятельство добавляет актуальности и символичности репортажу из Черкасской области.
Мы хотели показать как местные охотники, пенсионеры и ветераны АТО еще несколько лет назад организовали ГО "Территориальная оборона Степанковской ОТГ". Они готовы давать отпор оккупанту даже с охотничьими ружьями.
Когда мы готовили этот материал, была надежда, что русские "борцы с фашизмом" не переступят последнюю черту, откуда назад уже не возвращаются. Но теперь за этой "красной линией" им придется встретиться с настоящим презрением и яростью украинцев.
26 февраля, когда украинская армия уже третий день дает отпор врагу, мы позвонили одному из героев этого материала.
Его голос был бодр: "Работаем. В тероборону идет много людей. Охраняем объекты в Черкасском районе, выстраиваем блокпосты. Успокаиваем людей. Ловим ДРГ".
Чужой
В Степанковской ОТГ в двадцати километрах от Черкасс чужак не пройдет незамеченным.
У сельского клуба в Хацках 53-летний атошник Сергей Пойченко садит в свою разбитую "пятерочку" двух репортеров УП.
– Я її ніколи не запираю, – улыбается он, пытаясь спешно прибрать в салоне. – Ну кому вона потрібна?
Всьо, по коням!
Четвертый в машине – Саныч, 61-летний Александр Канивец, бывший боец "Айдара". Как и Сергей, несколько лет назад он пошел добровольцем на Донбасс.
Авто направляется в штаб сельской теробороны, расположенный в Степанках, в небольшом здании, где заканчивают ремонт.
О том, что следом, за рулем подозрительной черной "Хонды", едет третий наш журналист, Пойченко, как оказалось, не знает. Уворачиваясь от ухабов, десантник из 79-й бригады идет на хитрость: включает левый поворот, но продолжает мчать вперед.
– Сєрьога подумав, що то сєпар за нами, – смеется Саныч. – "Муху" (гранотомет РПГ-18 – УП) хотів дістати і шмальнути.
– Не нужно, це – наш, – успокаивает репортер УП.
– Бл*ха! – восклицает Сергей Пойченко. – А я думаю, що ж це за п*сюн газірований увязався за мною?! Номера чужі, це авто ніколи у нас тут не зустрічав.
Я йому спєцом викинув лівий та сам пішов прямо. Бачу – він все одно висить на хвості.
– Тренируетесь следы заметать?
– Так, трохи готуємось (ко вторжению РФ – УП), – отвечает водитель. – Скажи вашому хлопцю, що ми проти нього нічого не маємо. Вибачте! Надо ж було прєдупредить.
"Жигуль", на котором Пойченко минуту назад уходил от слежки условного противника, повидал многое.
– Він був у іншого бойця, в Дебальцево, – рассказывает Сергей. – Ось я його чисто символічно викупив. Коли дізнався, що продає, сказав: "Нє-нє, в чужі руки віддавати нєльзя. Тільки в атовські!".
У цієї машини велика бойова історія: і на криші вона побувала, і дирочки в ній були. Я в ній увірений, як в БТР.
Счастье с одним пистолетом
Как начинаются войны, Сергей Пойченко узнал еще в 1988 году. Он служил в советских воздушно-десантных войсках в Кировабаде, сегодняшнем азербайджанском городе Гяндж.
– Я бачив, як зароджувався Карабах. Нас ще на разгони (участников столкновений – УП) виводили. Замість дубинок кабєля рубали, – говорит он.
Сын Сергея, срочник внутренних войск МВД Украины, был в Донецке, когда в 2014-м туда пришла "русская весна". Он попал в плен к боевикам одним из первых, но смог вернуться по обмену на свободную украинскую землю.
– Коли всіх цих хлопчиків-срочників звільняли, їм сєпари в військових білєтах поставили: "Уволен в запас ДНР". Уявляєте? Їх потім ще в СБУ качали, це зрозуміло.
Я не міг не піти на фронт. Син в полоні, а батько що? Накиватиме п’ятами по тилах? – объясняет ветеран.
По возвращению из Донбасса в родное село просто сидеть перед телевизором Пойченко не стал. Вместе с земляками начал собирать отряд теробороны.
– Багато хто з атовців на дно упав, розбився об стакан, – вспоминает десантник. – Хтось десь вирвався, хтось у гроші подався. Це – таке… А ми тут останемся, коли все загуде та всіх в армію заберуть.
После того, как президент Зеленский подписал закон про национальное сопротивление, степанковские партизаны стали подчиняться командиру террбатальона Черкасского района.
– Ми на декілька років випередили державу, – рассказывает пенсионер Александр Канивец. – Зареєстрували організацію "Тероборона Степанківської ОТГ".
Нам повезло з головою, Ігорем Миколайовичем Чекаленко, він проукраїнський, пішов на зустріч. Ми зараз в будинку, де буде пункт дільничного та наш штаб.
В организации уже два десятка человек. Пенсионного возраста, не призывные, инвалиды-атошники. Немало охотников, кто-то служил в советском армии, поэтому, как говорит Саныч, "каждий знає, з якого боку до автомата підійти та як стрілять".
– Ми готові оказати збройний супротив агресору, – уверяет он. – Якщо не зможемо зупинити, будемо вести партизанську війну на території нашого ОТГ. У нас тут ліса, болота. Стежки, які ми всі знаємо.
Канивец и Пойченко показывают на большие листы цветных карт. В случае полномасштабной войны, поясняют они, рассчитывать на гаджеты, электричество и мобильную связь наивно.
– Карти не секретні, – улыбается Александр Канивец. – Це наш район. Степанки, Хацьки, Сміла, Черкаси… Осьо до Чигирина ідуть ліси болота. А це – мліївські ліси. В них може бути партизанський рух. Далі чужі райони, ми туди не підем.
– Майже все самі робимо, карти рожаємо, – добавляет Сергей Пойченко. – Ми вже заказали луччішеньки карти нашої місцевості. Вчора на сесії нам вже виділили гроші на рації, які працюють в радіусі до 16 кілометрів.
– Я був у нашого комбата в районі, зброї навіть ще їм не видали, але обіцяють, – говорит Саныч. – Думаю, наші американські та британські друзі озброять партизанське двіженіє. Але я не бєспокоюсь про це. У нас є своя, мислівська.
Знаєте, коли ми Щастя брали (город в Луганской области – УП), у нас на декілька чоловік був один пістолет. І нічого – впоралися.
"Будем стрелять"
То, что можно спутать с парком в центре села Хацки, – на самом деле остатки старого кладбища. Напротив дома 70-летнего Николая Ключки на улице Героев Украины, бывшей Ленина, сохранилось несколько крестов.
– Ключка – майже як Кличко, – иронизирует хозяин по поводу своей фамилии и приглашает в батьховскую хату, построенную в 1958-м. – У нас тут на кладовищі останні поховання були десь 1948-го року. Ми робили перепоховання чотирнадццяти бійців (времен Второй Мировой – УП).
Николай – один из двадцати двух депутатов Степанковской ОТГ и активный член самообороны, у которого есть чем встретить врага: двумя охотничьими ружьями.
Этот арсенал у россиян наверняка вызовет насмешки. Но решимость бывалого охотника жать на курок не вызывает сомнений.
– Ось одна 16 калібр, друга – 12, – расчехляет он ствол и собирает оружие умелыми движениями. – Одна з них 1957 року народження. Якщо ціль на відстані десь 30-40 метрів, кучно стріляють.
Вони готові до употрєблєнія, тільки патрони заряджай. Метрів з 50-60 попаду. Я стріляв десь з 70 метрів по кабанові.
– Кабан та людина, хоч і окупант, – трохи різні речі, – замечает репортер УП.
– Рука в мене не дрогне, – уверяет Ключка. – Представте собі: йде мій внук Богдасик, а на ньго той з автоматом. Не дрогне рука! Я захищаю дітей, внуків, а він йде загарбати.
Якщо вони підуть, ми дивиться не будемо, розумієте? Будемо стріляти. А це – жертви, жертви. Ех…
Близость областного центра и объекты, которые есть на территории Степанковской ОТГ, требуют от местной самообороны бдительности.
– Наприклад, наша ГНС, газонаповнююча станція, – предупреждает он. – Треба посилювати її оборону. Якщо її хтось замінує і вона рване, то села не буде,.
Ми і на фронт готові піти, якщо там потрібна буде допомога. Україну ми захистимо, ворогу не отдамо. Тут родились наші батьки, ми. Діти наші, внуки. Як ми можемо комусь віддати нашу батьківщину? Не віддамо!
– Я б їм (русским оккупантам – УП) сказав: "Хлопці, ви приймали присягу, щоб захищати свою країну, а не наступати. Ех… Без жертв війни не буває. Будуть жертви з обох боків. Покладіть автомати, йдіть по своїм сім’ям, батькам. І живить мирно-дружно", – смотрит охотник в камеру на прощание.
Воздух свободы
– Хто пройшов війну, той в Бога вірить, – говорит пенсионер Александр Канивец.
В 2014 году он, доброволец "Айдара", прощался с женой по телефону под Луганским аэропортом.
– Нас відрізали від основних сил, нас десятеро осталось. Сказали стоять на смерть, підкріплення не буде. В руках одна граната, для себе – всьо!
Я уже готовився до смерті. просив дружину помолитись за мене, за хлопців. Вона заплакала. Потім розповідала, що пішла заказала якусь молитву, що зберігає. Впала на коліна. Ото так і вийшло, що спрацювало, – вспоминает он.
До российской оккупации Канивец не был военным человеком. Отслужил, как и многие, в советской армии и верил в дружбу народов.
– Коли Росія напала, це була несподіванка, – признается член сельской самообороны. – Я все ж таки 60 року народження, воспитувався при комуністах. Росія завжди була товарищем.
Хоча вже тоді були предпоосилки – "старший брат", все це. Якось їздив туда, були моменти. Тільки чули українську мову, не дуже нас любили, називали "бандерівцями".
Путь Александра Канивца на Донбасс из мирной жизни, в которой он был частным предпринимателем и разрабатывал водные скважины, лежал через Майдан.
– Коли в листопаді 2013 року побили студентів, в мене все перевернулося, – рассказывает пенсионер. – Я представив, що побили моїх дітей нізашо. Тільки за те, що вони сказали: "Вітя, ти погано зробив".
Я пішов на Майдан, коли ще не було сотень. А потім був у другій сотні. Тоді, як то кажуть, я ковтнув воздуха свободи. То словами не передати. Людина, яка почувствовала запах свободи, цього ніколи не забуде. Це – на все життя.
Повидавший многое на фронте Канивец вражеских танков не боится. Говорит, готов их жечь. Было бы чем.
– Я в Прибалтиці служив в ракетних військах. Завалить можу ворожий самольот з "Ігли" (переносной зенитно-ракетный комплекс – УП). Руки та мозг все пам'ятають. А якщо буде "Стінгер", так це ще проще, – смеется он.
Обращение к русским оккупантам, которое журналисты УП просят сделать пенсионера на камеру, дается ему нелегко. Мужчина делает паузы, несколько раз вздыхает.
– Хлопці, сидіть вдома. Живіть! У вас своєї землі вистачає. Не йдіть сюди! Ми кістьми ляжемо, але свого не віддамо. Ми за своє будемо воювати, за своїх дітей, внуків. Тепер ми знаємо, як можна вбивати ворога.
А Путіну можу сказать тільке одно – шоб він, скотина, здох скоріше! Скільки він горя вже зробив у світі.
Холодный Яр
С тех пор, как мужики Степанковской ОТГ несколько лет назад начали создавать партизанский отряд, людей, которые за их спиной крутили пальцем у виска, почти не осталось.
Россия окончательно сорвала все свои маски. Всё, наконец, встало на свои места.
– В каждом посьолкє є свої собаки, але ми їх знаємо в ліцо, – рассказывает об общем настроении Сергей Пойченко. – В цілому у нас тут такі люди – фу-у-ух! У 2014 піднялися. Стільки тут було волонтерів. Таке двіженіє!
– О-о-о, козацький дух тут – да! – смех Сергея не предвещает ничего хорошего для оккупанта. – Холодний Яр! Як ви думаєте, який тут дух?! Саме главне, щоб ворог понміав – вони тут не пєчєньє будуть перебирать. Прийдеться і загинуть.
Вони кажуть: "Братья". Наші діди, може, і були браття. Але якщо б вони повставали з могил, то полягали обратно від цього позору.
Холодный Яр – эти два слова в советское время пытались стереть из памяти. Но теперь кровь предков бурлит в местных жителях по полной.
Когда Сергей Пойченко говорит о Путине, о русских войсках на украинской земле, его глаза наливаются яростью, от которой, кажется, мужчине самому неловко. Но ему, как и всем украинцам, не оставили выбора.
Во взгляде Пойченко и решимость гайдамаков, которые восстали тут в 18 веке. И повстанцев Холодноярской Республики, которые бились с большевиками в веке 20-м.
– Як би не було, але скільки ж горя воно, п*дло (Путин и армия РФ – УП), зробить! – стискивает зубы десантник. – Воно понімає, що якщо прийде до нас, то буде мертву воду пить, прокляту людьми?! Чи не понімає?
Як він буде ходить по тій землі, яка у нього під ногами горить? Він буде бояться в туалет сходить, пиріжок з’їсти. У нас тут такі козаки є! Куди ти лізеш воопщє? Ти цілим Союзом не міг бандерівців з лісів вибити!
Оставь мене в покоє! Я не хочу жити, як ти. Я хочу жити, як нормальні люди. Ти хочеш мене обратно загнать? Я не хочу бути скотом!
Не хотел им быть и 27-летний Дмитрий Темный, младший сержант Вооруженных сил Украины. Он погиб ночью 7 декабря 2019 года года возле Хутора Вольный в Луганской области под обстрелом автоматического гранатомета.
Его могилу с большим флагом на местном кладбище невозможно не заметить.
До смерти Темного в Степанковской ОТГ гордились тем, что среди шести десятков земляков, прошедших Донбасс или все еще воюющих там, не было ни одного погибшего.
Теперь вопрос в том, станет Дмитрий Темный "крайним" или все же "последним".
Евгений Руденко, Назарий Мазылюк – УП
