Завтра была война. История "Украины" от первого лица
Мене звати "Україна". Рік народження – 1964-й. Місто народження – Чернігів.
Я піаніно. Під кришкою на чавунній рамі, пофарбованій під бронзу, можна побачити мій особистий номер – 135414.
Звісно, прикро для артистичної натури усвідомлювати, що твій номер 135414-й. Так, я не маю клавіш зі слонової кістки та ебенового дерева. Мене створили не для музеїв, концертних залів і вщерть заповнених стадіонів.
Я – 350-кілограмова робоча конячка для будинків культури, сільських клубів, музичних шкіл і хрущовок.
"У 1964 році нове піаніно сходило з конвеєра кожні 10,5 хвилин", – радісно звітувало керівництво Чернігівської фабрики музичних інструментів про успіхи в "піанізації" країни.
Пересічні громадяни дбайливо витирали з мене пил і накривали серветками. Я було вікном в інший світ, який відрізнявся від світу буденності. Іноді просто частиною інтер’єру, іноді полицею для кришталевих попільничок і порцелянових слоників. Іноді – інструментом тортур для дітей, яких батьки щодня катували фортепіанними етюдами Черні та "Полонезом" Огінського.
У мене було прізвисько "труна на коліщатках". Діти розповідали одне одному жахалку про те, як одного разу з чорного-пречорного піаніно виліз скелет і зажадав крові дівчинки, яка грала на ньому. Скелет з’являвся щодня. Тоді тато дівчинки взяв сокиру і порубав піаніно на дрова.
Чути таке було образливо – всі знають, що скелети вистрибують із шаф, а не з піаніно.
У 2000 році Чернігівська фабрика стала банкрутом, встигнувши випустити понад 750 тисяч моїх тезок. Ми діставалися у спадок, нас продавали, купували та перепродавали. Ми розладнувались. Нас налагоджували.
Ми поступилися місцем компактним синтезаторам, і в мене були всі шанси закінчити дні на міському звалищі просто неба або перетворитися на дрова десь у неопалюваному гаражі.
Швидше за все, так і сталося б. Якщо ти піаніно, народжене на конвеєрі, складно починати нове життя майже в 50 років. Але на початку зими 2013 року все пішло шкереберть.
Тоді в моєму житті з’явився Маркіян Мацех, а згодом й інші піаністи Майдану.
Концерт на Лютеранській
Найскладніше в спілкуванні з Маркіяном Мацехом у месенджерах – не наплутати з часовими поясами.
Якщо Майдан був про європейський вибір, відкриті кордони й цінності глобального світу, найкращого представника цього світу годі й шукати.
Львів’янин майже три роки живе в Нью-Йорку, його роботодавець – відомий відеохостинг Vimeo, а нинішня посада – Director of Product.
Маркіяну 30 років, він на два місяці старший за незалежну Україну. З-поміж яскравих спогадів дитинства – карбованці, які міняли на гривні.
– У мами були тонни цих карбованців, і вона їх міняла на один папірчик. Для мене п’ятирічного це виглядало так: було багато грошей, стало мало.
Наступна верства пам’яті – Помаранчева революція. Його батько тоді довго був у Києві, а одні з перших слів молодшого брата, які збереглися на відео: "Ющенко, так!"
Читайте також: Imagine people, або Як народжуються символи
У Маркіянового дідуся вдома було старе піаніно – чи то австрійське, чи то польське. Перше, що хлопець навчився грати в 13 років – пісня "Sunburn" гурту Muse. Лише після цього були "Турецький марш" Моцарта, "Полонез" Огінського, вальси Шопена.
У 16 років він мав вирішити, що робити далі.
– Мені подобалося займатися музикою, але я розумів, що треба на щось жити. Тому кар’єру програміста я обрав досить прагматично – програмістам платили, а музикантам не дуже.
Але долі заманулося зробити Маркіяна відомим на весь світ саме завдяки музиці.
Маркіян Мацех розповідає про те, як піаніно "Україна" допомогло йому не з’їхати з глузду і стало одним із символів Революції гідності.
– Коли після побиття студентів ми їхали зі Львова поїздом на Майдан, було страшно, що зараз нас усіх завернуть. А потім у Києві ми йшли пішки від вокзалу і на перехресті біля червоного корпусу університету Шевченка побачили натовп. Люди спускалися на Хрещатик – піднесені, всі на одній хвилі. Це було величезне полегшення і відчуття ейфорії: тоді ми зрозуміли, що з нами неможливо нічого зробити.
Протестувати важко, нудно і холодно. Ти просто довго стоїш на морозі – і нічого не відбувається. Я стояв на Майдані й відчував, що протести нічого не дають. Тоді я почав шукати піаніно. Для мене воно було способом не з’їхати з глузду. Я не знав, як воно допоможе тим, хто на Майдані. Просто робив, що міг.
Чи то була якась газета, чи в інтернеті оголошення "продаю піаніно" – не пам’ятаю. З першого разу власники інструмента мені відмовили, коли дізналися, що я хочу встановити піаніно на Майдані. Сказали, що воно швидко зламається на морозі. А з другої спроби продали. Я заплатив, здається, 800 гривень і повіз це фортепіано до друзів-митців, які його розмалювали в синьо-жовтий колір.
Ми фарбували й думали: "Що ми робимо взагалі? Чи це має якийсь сенс?" І саме в той момент на "Українській правді" з’явилась новина, здається, про те, що Янукович домовився з Путіним про участь у Митному союзі в обмін на кредит і дешевий газ. І ми подумали: "Блін, навіщо це все? Навіщо ми розмальовуємо фортепіано, коли країну здають Росії".
Коли сьогодні я не впевнений в тому, що роблю, згадую той момент. У потоці подій важко усвідомити масштаб того, що ти робиш, і побачити світло в кінці тунелю.
7 грудня 2013-го ми везли фортепіано на Лютеранську і проговорювали з вантажниками, як усе зробити швидко: під’їхати до шеренги беркутівців, винести піаніно. Я думав, що нас усіх негайно покладуть на землю. Було страшно.
Але ніхто з них не встиг зорієнтуватися. Вони стояли, дивилися й не розуміли, що відбувається. А люди одразу оточили фортепіано, почали грати на ньому і співати.
Якщо подивитися на фото, на піаніно зверху ліворуч є якась газета. Це ми уткнули, щоб звук був трохи гучнішим. Ми не могли відкрити кришку повністю, бо сніг падав – і тоді б на струни потрапляло.
Коли ми з автором фото Андрієм Меаковським виклали його у соцмережі, за пару хвилин уже були тисячі поширень.
Шон Леннон, син одного з моїх кумирів, запостив фото 18 грудня і написав, що я виконував пісню "Imagine" гурту The Beatles. Коли я це побачив, у мене руки заніміли. Мені було незручно, що не додумався зіграти саме "Imagine".
Пам’ятаю, до мене хтось підійшов і сказав: "Ти розумієш, що це буде в шкільних підручниках історії?" Я аж зніяковів: усе, моя місія в житті виконана, можна вмирати, я ніколи не зроблю нічого більш значущого.
Як колишній програміст, можу описати код Майдану. В коді все починається з архітектури й алгоритму. Архітектура – це основні елементи, з яких усе складається. А алгоритм – це логіка, за якою все працює.
З архітектури – у нас були барикади, які мали функцію тримати територію. Була функція вартових, які охороняли барикади. Була функція забезпечення їжею. Велика сутність архітектури коду Майдану – де жити людям, де спати. Потім транспорт – ті, хто довозив людей на Майдан. Була функція координації усіх з усіма. Функція розважальна: люди, які намагалися робити перебування на Майдані менш нудним. Функція комунікативна – між собою, з зовнішнім світом і з владою. Це базові сутності, з яких складався Майдан.
А алгоритми – як ці сутності між собою працюють. Кухня готує їжу, постачає її вартовим і тим, хто доїжджає. Люди, які займаються поселенням, координуються з тими, хто під’їжджає. Виникає купа органічних зв’язків – і все працює як одна система.
Єдине, що неможливо описати через код, – це атмосфера. Коли велика група людей у великій дупі, і всі намагаються разом зробити, що можуть, аби це змінити. Вони у відчаї, але кожен пробує щось своє і допомагає іншим. І від того на твоїх очах вибудовуються якісь магічні зв’язки та події, які згодом змінять усе.
Історію Революції гідності можна розповісти мовою музики. Період Майдану з чаєм і пледами до побиття студентів – це момент піднесення. Це Дев’ята симфонія Бетховена – "Ода до радості". Побиття студентів – це може бути "Реквієм" Моцарта. Потім був довгий період "Болеро" Равеля. Як заїжджена платівка, нічого не відбувається, ти просто стоїш, мелодія йде по колу. З середини січня, коли почалися бойові дії, це дуже інтенсивна напружена музика. Лютий Бах або, можливо, Рахманінов. А в кінці кривава розв’язка, пісня, від якої у мене досі мурашки по шкірі, – "Плине кача".
Після 7 грудня я повертався до фортепіано протягом кількох тижнів, деколи грав на ньому. Знаю, що це піаніно подорожувало: з Лютеранської його перемістили на Хрещатик. Чув, що його вщент розтрощили під час сутичок. Інша версія – воно потрапило до музею Революції гідності. Я не мав нагоди перевірити, чи в музеї саме це фортепіано, чи якесь інше. Бо їх на Майдані декілька було.
***
7 грудня на Лютеранській мене спіткали мої 15 хвилин слави. Найупізнаванішим символом Майдану у світі стала не бруківка і навіть не охоплені вогнем шини, а синьо-жовта "Україна" на тлі шеренги беркутівців.
А вже за кілька тижнів можна було створити фортепіанну сотню. У мене з’явилися десятки двійників, розфарбованих у кольори національного прапора. Вуличні інструменти свободи встановили в Ужгороді, Львові, Луцьку, Запоріжжі, Донецьку, Житомирі, Одесі, Харкові, Луганську.
Скільки було вуличних піаніно в центрі Києва на "території гідності", сьогодні достеменно не скаже ніхто. Приміром, директор Музею Революції гідності Ігор Пошивайло запевняє, що не менш трьох. Ще один інструмент згодом міг бути вивезений до США і зараз перебуває у приватній колекції десь у Техасі. Але це з розряду легенд – напасти на слід цього піаніно не вдалося.
Читайте також: Символи Майдану
Піаніно запам’ятовує руки тих, хто грає на ньому. Я пам’ятаю руки Ігоря Михайлишина з Івано-Франківщини. Ми познайомилися на Хрещатику біля будівлі КМДА. Змерзлими пальцями він грав "Токката і фуга ре мінор" Баха. Того дня він уперше подолав страх перед виступами на публіці.
Під час революції він грав на вулицях, в Українському домі, у Жовтневому палаці. Згодом гратиме на фронті, куди піде добровольцем, і в полоні, де проведе 119 днів після Іловайська. Його позивним у батальйоні "Донбас" стане "Піаніст".
Пам’ятаю руки киянки Антуанетти Міщенко, тодішньої студентки Національної музичної академії. Вона грала просто неба Шопена, Чайковського, Шуберта, Скрябіна. Вона врятувала мене, коли гарячі революційні голови хотіли зміцнити мною одну з барикад.
Пам’ятаю руки Богдана – людини в комбінезоні та балаклаві. Свого обличчя він не показував навіть мені. У ніч на 25 січня 2014-го, повернувшись із барикад на Грушевського, він зіграв п’єсу італійського композитора-мінімаліста Людовіко Ейнауді.
Зняте на мобільний і викладене на YouTube відео із заголовком "Екстреміст дорвався до піаніно" швидко набрало пів мільйона переглядів.
Богдан був учасником Антимайдану в Маріїнському парку, отримував свої 200 гривень на добу. Одного разу вирушив на розвідку до будівлі Київської міськадміністрації, захопленої майданівцями, – там були смачні бутерброди та чай з лимоном. Залишився ночувати на Майдані та до "своїх" більше не повернувся.
У ці місяці жартували, що "екстремісти" захоплюють адміністративні будівлі для того, щоб пограти там на роялях.
У ці місяці я належало всім і не належало нікому.
А потім… Потім на Майдан прийшла інша музика. "Плине кача"…
Коли в серпні 2014-го розчищали Майдан, музейники приїхали до КМДА забрати мене. Але майданівці відмовилися – сказали, що до музею мені ще зарано.
А потім я зникло.
"Почали дізнаватися, хто забрав інструмент. Нам відповіли, що приїхав хтось із Музею майдану. У нас з-під носа, користуючись нашою ж назвою, хтось по суті його викрав", – згадує Ігор Пошивайло.
Після цього мене шукали три роки. Знайшли в приватній колекції, в якихось гаражах. Кілька разів музейники приходили до власників колекції. І зрештою ті таки погодилися віддати мене.
Так я потрапило до Національного реставраційного центру, де почалося моє третє життя.
Я і зараз тут – в одній кімнаті з кріслом XVII століття з музею Ханенків, шафою кінця XVI століття з музею Шевченка, піаніно композитора Леонтовича і ще одним музичним інструментом Майдану – червоно-чорним піаніно Правого сектора.
Це піаніно, наче фенікс: на твоїх очах відроджується з попелу
Якби треба було знайти останню аналогову людину на Землі, художник-реставратор Олександр Закусило був би серед головних претендентів.
Звісно, за потреби він користується електронною поштою і смартфоном. Але прохання переслати до будь-якого з месенджерів знімки піаніно Майдану до реставрації викликають у нього легку паніку.
Олександр із тих рідкісних людей, які спілкуються і з сучасністю, і з історією мовою тактильності. Під його руками кілька років тому ожив унікальний музичний вертеп кінця XIX століття, який постраждав під час пожежі у музеї в Чаплинці.
Перші пів години розмови він сипле термінами, від яких хочеться збожеволіти. Струна на вірбельбанку. Пушель на демпферах. Штех резонує в задню стінку.
Зрештою добирається до піаніно Майдану, яке потрапило до нього два роки тому в жахливому стані – "все в кульочку".
– Піаніно Майдану – цілий всесвіт. Для мене це пояснення взагалі всього, що відбувалося. І пояснення нашого життя як такого. В цьому житті є не лише біль чи відчай. Все одно настануть спокій, мир і радість. Людина так створена. Є період страждань, руйнації, а потім усе одно відновлення і знову життя.
Розповідає Олександр Закусило.
– Взимку 2014-го я бачив це піаніно на Грушевського – все засмальцьоване, в кіптяві. Мене вразило, що воно так високо стояло на барикаді. Як мурахи, люди затягнули його на барикаду посеред відчаю. Така велика гора, на цій горі сидить маленька людина і грає. А піаніно якимось дивом ще й стрій тримає.
Було відчуття згарища і фенікса, який на твоїх очах відроджується з попелу.
У ті дні на Майдані я підняв з землі радянський протигаз. Точніше те, що від нього залишилось. Згоріла гума і пластмаса, це була безформна маса з обідком і розбитими скельцями. Цієї миті я подумав, що ж таке людина. Вона ж така вразлива, її так легко знищити. Дуже легко зламати: один удар, вогонь, вода – і все, немає людини.
Вражало, як навіть у таких критичних ситуаціях людина чіпляється за життя, як за соломинку. За життя не лише як біологічне існування, а як акт творення. Комусь розбили обличчя – і вся ця кров була на снігу. І саме тут поруч хтось малює, хтось співає, хтось скульптуру різьбить. Таке наше суспільство. Все різнобарвне.
Остання локація цього піаніно під час Майдану – барикади на Грушевського. Потім активісти заховали його десь у приватному гаражі. Потім піаніно зберігалося на подвір’ї музею Гончара.
Вперше я обстежив його десь узимку 2019-го. Воно розсипалося на деталі. Клавіші були деформовані, їх повело, молотки закопчені. Потрібно було видалити всю цю кіптяву, закріпити лак, який відшаровувався. Закріпили кожну частинку, яка лишалася в повітрі.
Коли я з ним працював, було відчуття, що я йшов на зустріч до людини, яка багато для мене значить. І ти маєш гідно провести цю розмову.
У його характері немає примхливості, яка буває в інших інструментах. Коли ти все зробив як треба, а воно в якийсь момент чомусь не заграло. Це піаніно легко пішло на контакт. Воно невередливе.
Реставрували його протягом двох років. Це не просто відновлення матеріальної структури. Зберегти автентику, підклеїти – це не було проблемою для мене. Але в цьому піаніно відчувається неймовірна енергія. Десятки тисяч людей, трагічна історія країни, перемога, за яку довелося сплатити велику ціну.
Під час революції це піаніно було ще й дошкою оголошень. Бачите цю наліпку – "я проти Януковича". А хтось дописав "не" – "не я проти". Є наліпки політичних сил. Хтось, бачите, хотів зірвати листівку партії УДАР. Революція революцією, а політика політикою.
Це піаніно шкрябали, били, тягали. Я хочу, щоб воно більше ніколи не знало таких знущань. Мені хочеться, щоб цей інструмент жив довго, як людина, що прожила гідне життя і заслуговує на старість у славі.
Для мене синьо-жовте піаніно – аристократ, який достойно відслужив своє, в нього поношений сюртук, він подряпаний, але при цьому лишається аристократом до мозку кісток.
Найскладнішим для мене був завершальний момент роботи. Я до кінця не знав, чи оживе цей інструмент. Коли після реставрації піаніст уперше зіграв і сказав, що все гаразд, я відчув хвилю вдячності, яка йшла від цього піаніно.
Як майстер я виконав свою місію. Все, тепер усе добре.
***
Якщо чимось і можна налякати 58-річне бойове піаніно, то це його перетворенням на міф, за яким немає нічого, крім офіціозу до роковин, тріскучої порожнечі та мертвих фраз.
Я лише піаніно, і мало що знаю про Майдан, але він точно був не про порожні ритуали.
Для когось це трагедія втрати близьких людей.
Для когось – найбільш усвідомлений період життя.
Для когось – історія про справжність. Для когось – про втечу від радянського "душнилова". Або про ціну свободи.
Для когось він не закінчився досі. Ідея розв’язання будь-яких проблем за допомогою підпалених шин завжди буде привабливою.
Для мене це історія про молоду енергію країни, її вбудований камертон і здатність до самоналагодження.
Власне, про це казав Маркіян Мацех, який подарував мені на Лютеранській друге життя: "В Україні багато хаосу, жахливих речей, які не мають відбуватися, і так само багато відкриттів. На відміну від країн-брендів Україна сьогодні суцільна країна-стартап. Мінуси цього – ти перестресовуєш і вигораєш. Плюси – ніколи не нудно".
Найкраще, що можна зробити сьогодні, згадуючи Майдан, – перезібрати себе, позбутися кіптяви та іржі й попри все зазвучати.
Михайло Кригель, Дмитро Ларін (фото) – УП
