Любовь не спасет мир. Но точно его обогатит – антрополог Сергей Клемин
Я підходжу до чоловіка і дивлюсь на нього очима врубелівської Мадонни з Кирилівської церкви. У моїх очах вся печаль світу.
− Страждаєш? − каже він.
Я лише зітхаю і знизую плечима. Ідея зробити інтерв’ю про любов напередодні дня закоханих більше не здається мені хорошою. Взагалі. Навпаки після кількох днів підготовки до розмови вона видаєтьсяі аж надто амбіційною. Чи то я заблукала в трьох соснах, чи то цей ліс набагато більший, ніж я здатна осягнути. Любов-біль.
Тим часом, стрічка Facebook, ніби насміхається, підсовуючи:
"Жителька Рівного попросила суд не карати чоловіка, який її пограбував, бо вони закохалися і почали разом жити".
Можна було б цим почати і на тому ж завершити текст про кохання, думаю я. Принаймні він був би коротким. Печалі в моїх очах більшає.
Мене кидає від "всі все знають про любов" до "та що я взагалі про неї знаю". Дослідники турботливо підкладають хмизу у вогонь: "криза любові в постмодерному суспільстві", "емоційний капіталізм", "стосунки замість любові".
Розгублена і з валізою цих питань іду на зустріч з Сергієм Клеміним, який досліджував тему любові впродовж десяти років спочатку як філолог, потім філософ, і зрештою як антрополог. Цього року у видавництві "Віхола" має вийти його книга під робочою назвою "Homo eroticus". Тож йому випало відповідати.
Сергій Клемін розповів "Українській правді" про те, чому любов, ніби фантом, як у світі зі свободою вибору стосунки стали крихкими, а справжня прихильність лякає, і чи справді сучасне суспільство шукає новий міф про романтичну любов.
− Коли я готувалась до інтерв’ю, мені спадало на думку, що ідея поговорити про любов занадто смілива. Коли ви писали дисертацію на тему любові, вас не мучили подібні думки?
− Може й так... на початку (сміється).
− І з чого все почалося?
− Якось відкрив словникову статтю на тему любові. Я люблю словники, люблю вивчати слова та їхні значення. За першою освітою я філолог. І на початку це була така філологічна цікавість.
Потім підключилась філософія і мене буквально з ніг збило шквалом літератури. Там я побачив переважно ідеалістичний погляд на любов, як на тяжіння. Або силу, що штовхає до єдності, цілісності. При цьому, звісно, не всі філософи, але багато хто ігнорував фізіологічний аспект.
Тому я звернувся до еволюційної антропології і нейрофізіології, які показали інший вимір. Але ж коли ми говоримо про любов, то маємо на увазі щось більше, ніж просто фізіологію.
− Усі ми знаємо, що таке любов, поки справа не дійде до...
− Практики? (сміється).
− І це теж, але я про інше. Поки не йдеться до того, щоб дати їй визначення.
− Тим паче таке визначення, яке б влаштувало всіх − соціологів, нейробіологів, генетиків, філософів, культурологів, антропологів. Наприклад, одна моя подруга каже, що любов − це коли ви хочете вбити один одного менше десяти разів на рік.
Любов надто велика і, мабуть, тому, ніби вислизає. Якщо починаємо зводити її тільки до доброти, поваги, турботи, відповідальності, емпатії, то розуміємо, що це наче і не любов. З іншого боку, якщо прибрати це все, то від любові нічого не залишиться.
Любов − концепт, який вміщує в собі велетенський соціокультурний пласт, але ґрунтується на фізіологічній емоційній прихильності, яка строго кажучи не є любов’ю, але без якої любов існувати не може.
Читайте також: Щастя є. Його навіть можна побачити на МРТ – патофізіолог Віктор Досенко
− В одному з досліджень прочитала, що найпопулярніший міф романтичного кохання, який культивують ромкоми, це пошук спорідненої душі. Чи змінилося щось з часів Платона, який розповів міф про розділених на половинки людей, що прагнуть знову з’єднатися?
− Змінилось лише те, що про любов ми говоримо більше і частіше. Те, що раніше змушувало ніяковіти, тепер не під забороною. Сьогодні ми краще розуміємо біологічне підґрунтя любові. У цьому сенсі вона вже не є для нас такою суцільною загадкою.
До речі, американська антропологиня Гелен Фішер, стверджує, що людям більш притаманна циклічна або ж серіальна моногамія. Це такий тип стосунків, який передбачає тяжіння до одного партнера протягом певного періоду. Потім пара розриває стосунки, щоб знайти нових партнерів.
Ми маємо соціальну і культурну свободу і демократизацію форм, яких набирає любов, якщо говорити про західне суспільство. Людина може жити в традиційному шлюбі, може йти шляхом полігінії, вільних стосунків або моносім'ї. А ще є поліаморія та її різновиди. Все більше простору для вибору, і кожен його робить на власний розсуд. У цьому питанні суспільна думка стає гнучкішою. І чим більше вибору, тим більше свободи.
Але ми так само продовжуємо шукати "свою" людину. Міф про унікальність і незамінність партнера все ще живий. І коли ми закохуємось, то ідеалізуємо людину, бачимо в ній неповторну особистість, і це нас притягує.
− Коли дослідники говорять про романтичне кохання, то саме цю ідеалізацію партнера, віру в його незамінність і мають на увазі?
− Так. Але закоханість − це ще і сексуалізоване почуття.
− Наскільки я розумію, довгий час серед соціологів і антропологів панувала думка, що романтичне кохання − продукт суто західної культури.
− Є така думка. Але з іншого боку, крос-культурні антропологічні дослідження все ж довели: те, що ми розуміємо під романтичним коханням, можна спостерігати в різних культурах. Це певна природна людська універсалія. Хоча вона і ритуали навколо неї в різних суспільствах проявляються по-різному.
− Приміром, романтичний поцілунок, той, що губи в губи.
− Тут цікава історія. Антропологічні дослідження показали, що він не є універсальним для різних культур, і не такий поширений, як здається на перший погляд.
− Антрополог Вільям Джанковіак пише, що романтичне кохання − це стара історія. Нове, точніше відносно нове, в ній те, що романтичне кохання проникло в шлюб.
− Є любов, а є шлюб. Десь до XX століття так і було. Любов і шлюб вважалися фактично антагоністами.
Шлюб − це спосіб виживання, економічний союз, який виконував прагматичні функції. Питання любові і поруч не стояло. Її варто тримати подалі. Бо ж кохання − хаос, а хаос несе загрозу соціальній структурі суспільства, традиційним зв’язкам. Тому романтична любов була чимось напівпідпільним, андеграундом.
Якщо пригадати давньогрецького Ероса, то спочатку його уособлювало зовсім не пухкеньке янголятко, яке викликає лиш позитивні почуття. Навпаки, його зображали швидше схожим на раннього Гермеса. Брудним, неохайним, збитошним. Ерос − той, хто лякає людей і богів, бо призводить до безладдя. Кохання несе власний порядок, мішає карти і змушує перебудовувати життя.
Але поступово любов і шлюб починають сходитися в одному горизонті. І, звісно, не останню роль в цьому зіграла промислова революція, індустріалізація, яка з часом покращила економічне становище в суспільстві. З’явилося більше свободи, зокрема, можливостей для жінок. Люди змогли дозволити собі вільний вибір шлюбного партнера.
− Жартують, що саме любов і зруйнувала шлюб.
− У суспільстві, де вибір, визначений традиціями, звичаями або чимось ще, людині не треба вигадувати якийсь свій сенс життя, треба прийняти традицію як даність.
Ми жили в суспільстві, яке давало ці умовні милиці, але в той же час вказувало, куди йти, і все було очевидно як сокира. Потім ці милиці ми відкинули. На нас звалилась свобода, та не всі розуміють, що з нею робити. Тож тепер намагаємось вхопитися хоча б за якусь тростину.
− Тому дослідники і говорять про певну кризу любові? Чи не втрачає вона цінність в світі фейків?
− Любов не втрачає цінності. З іншого боку, перед нею більше не вклоняються, як перед світилом, що об’єднує двох людей і змушує їх йти разом до кінця. Згадайте "Божественну комедію". Любов Данте до Беатріче була подібна до релігії.
Змінюється суспільство, змінюється його мова любові.
Англійський соціолог Ентоні Ґіденс, приміром, запропонував поняття пластичного кохання. Сьогодні людина потребує більш гнучких стосунків. Ми більше не хочемо страждань і надривів по Достоєвському. Ми хочемо, щоб з партнером було легко і комфортно.
Любовні стосунки набули унікальної пластичності, і одночасно стали крихкими, як ніколи. Адже партнер не є незамінною фігурою. І шлюб нам не може нічого гарантувати. Ми разом, поки нам добре разом. Пластичні стосунки гнучкіші, але й недовговічніші. У цьому зворотний бік медалі.
В індивідуалізованому суспільстві людина прагне до більшої свободи і перебуває в пошуках нових емоцій. Та потреба у справжній прихильності нікуди не зникла і ми неминуче переживаємо внутрішній конфлікт. Про цей парадокс говорив польський філософ і соціолог Зигмунт Бауман, який назвав новий вид стосунків рідким коханням − liquid love.
− Він писав, що у суспільстві споживання любов теж стає продуктом.
− Є бажання запхати почуття в певний шаблон, запустити їх в конвеєрне виробництво. Це можна зрозуміти. Людина прагне максимально убезпечити себе від ризиків, болю і страждань, отримати тільки пряники.
Приміром, уже сформувалась ціла індустрія, що обслуговує розставання. Купуєш break up box або встановлюєш собі спеціальний додаток, який дає інструкції, як пройти крізь розрив, і рухаєшся далі. Випив таблетку і ти закоханий або навпаки випив іншу — і розлюбив.
Але позбавляючи любов романтичного ореолу, переводячи її мову в мову певних алгоритмів, ми і перетворюємо її на готовий до споживання продукт. Питання в тому, як довго нам захочеться його споживати.
Читайте також: Вся людська історія – це історія страху і його подолання – еволюційний біолог Ігор Дзеверін
− Яка роль соціальних мереж у цьому процесі?
− Вони багато що змінюють в нашому інтимному житті. Здіймають величезну комунікативну хвилю. З одного боку, це ще один інструмент встановлення зв’язків з іншою людиною. З іншого боку, цей інструмент може створювати ілюзію нескінченності вибору.
Насправді зміни в культурі, технологіях відбуваються зараз дуже інтенсивно і ми почасти не встигаємо перебудуватися. Хтось живе у шлюбі, який, як і колись, виконує суто економічну функцію. Хтось працює над стосунками, як над проєктом. Хтось прагне пережити палке кохання, а хтось знайти любов на все життя.
Одні пари легко розбігаються за першої проблеми, хтось намагається врятувати стосунки за будь-яку ціну і жертвує собою. Сьогодні маємо неабиякий мікс. І в цьому сенсі ми живемо в різних суспільствах і в різних епохах одночасно.
Ми читаємо відносно багато книг, живемо тривалішим і насиченішим життям, відвідали більше міст, пережили більше задоволень. У нас надмір інформації. При цьому суспільство атомізується, ми препаруємо емоції, переживання, сімейні почуття.
Це, звісно, впливає на характер любові і на наше сприйняття її. Не змінюється лиш те, що ми все одно відчуваємо потребу в іншій людині, бо в нас це закладено. Ми – гіперсоціальні тварини, самотність – не наш шлях. Вона для нас руйнівна.
І, можливо, треба прийняти, що любов — завжди ризик. Якщо не пощастило, то ти можеш отримати болісний досвід. Але якщо пощастило, будеш винагороджений сповна. У любові, звісно, не варто бачити панацею від усіх бід. Вона не врятує світ. Але точно його збагатить.
Олена Струк, для УП
