Тоннель под границей. Как "внебрачный сын Андруховича" стал "Вакарчуком от сучукрлит"

Ми любимо узагальнювати і спрощувати все, про що мало знаємо. 

"За Ужоцьким перевалом всі їдять бограч з баношем". "Усі закарпатці – контрабандисти". "Ужгород – місто сакур".

Сім років тому до цього набору тегів і низки стереотипів про Закарпаття додався ще один: "молодий письменник Андрій Любка – гордість Закарпаття". Цей тег з’явився після того, як Любка випустив роман "Карбід".

Іронічне прізвисько "Вакарчук від літератури", яким нагородили Любку чи то шанувальники, чи то навпаки злостивці, і сьогодні свідчить про його популярність.

На локальному рівні особистість Андрія Любки загалом набуває символічного значення. Незабаром на коробках торта "Ужгород", цієї "солодкої візитівці Закарпаття", з'явиться цитата письменника з його підписом.

Мистецтво слова має бути прикладним. Пиши так, щоб тебе захотіли процитувати на торті. Пиши і скорочуй. 

Але якщо контроль письменника над героями і сюжетами своїх книг є абсолютним, то журналіст працює з реальністю, яка складається не з тортів, а з травм і кордонів.

Саме про ці два поняття ми й говоримо з Андрієм Любкою.

А ще про те, що іноді "кордон" і "травма" – це одне й те саме.

Хата з краю, або рубікони, які ми обираємо

"Тільки там, де нас нема, там тече жива вода" – співав колись Святослав Вакарчук.

На кордоні з ЄС завжди виникає відчуття прелюдії, обіцянки чогось гарного. Ось зараз перетнеш лінію і все одразу стане інакшим. 

Але ця ілюзія лише для туристів. Зовсім інші відчуття у тих, хто постійно живе на прикордонні. На мові психологів "прикордонний стан" означає травму. На мові геополітиків – також. Особливо коли кордони, що проходять поблизу твого будинку, за останні сто років раз по раз маркувалися різними державними гербами.

Бородатому, немов хіпстер, жарту про "діда, який, не виїжджаючи зі свого села, встиг пожити в кількох країнах", тут усміхаються лише туристи з Києва.

"Справжній" закарпатець різдвяні колядки у родинному колі співає українською, угорською, словацькою та румунською мовами. Плинна ідентичність – це травма чи перевага?

"Ми стали всього незграбними пазлами в пошуках власної шизофренії" – писав Любка у ті роки, коли екзальтований жіночий електорат обирав його "найзавиднішим женихом Закарпаття". 

Для більшості туристів Закарпаття – це хвіртка у великий світ "закордоння". Але велике, як відомо, бачиться на відстані. Про які відстані можна казати, якщо вулиця Собранецька в Ужгороді, на якій я п'ю кенійську арабіку, починається у центрі міста біля будівлі колишнього угорського жупанату, а закінчується заставою словацьких прикордонників?

На відстані звідси можна роздивлятись лише Київ. Знаходитися у географічному центрі Європи і при цьому відчувати себе десь на краю Ойкумени – це й справді травматичний досвід.

Але будь-який прикордонний стан, як у географічному сенсі, так і у психологічному, можна конвертувати. У першому випадку це означає стати контрабандистом. У другому – письменником.

Андрій Любка обрав другий шлях. У його романах контрабандисти прокопують тунель під кордоном. А чоловік, травмований смертю дружини, яку безкарно збив на пішохідному переході п’яний суддя, розробляє план помсти.

У його перекладах інших авторів на українську читач занурюються у трагічні події, що відбувалися з бачванськими руснаками, які у 18 сторіччі переселилися з Закарпаття у Воєводину на півночі Сербії. Або у життєвий шлях німця з родини тутешніх переселенців до Хорватії, який потрапляє на фронт під час Другої Світової. 

Травми і кордони, кордони і травми.

Отрок у всесвіті

– Зараз модно розповідати про персональні психологічні травми, – каже Андрій Любка, коли ми вмощуємось біля комина з кавою та слив’янкою в корчмі під Замковою горою.

Найбільше на мене вплинула відсутність в моєму житті батька. Тепер я розумію, що мені дуже хотілось бути гіпер-маскулінним, тобто виконувати подвійну функцію – за себе і за неіснуючого батька.

У нього міцне рукостискання і обличчя з тих, про які кажуть "жінкам подобається". Його часто називають улюбленцем українських хіпстерів, але сам він анітрохи не схожий на "лісоруба з барбершопа". Для цього образу в його посмішці забагато самоіронії.

Його мати, родом з Виноградова, вчилась у Ризі в медичному інституті. Планувала народжувати сина вдома, але він з’явився на світ передчасно, на сьомому місяці. Тому на Закарпаття Андрій потрапив вже після народження.

– У нас немає родичів у Ризі, немає латвійського коріння. Мій батько, якого я не бачив, був родом із Черкаської області. Тобто, я стовідсотковий українець, який випадково народився у Ризі. Хоча дехто й досі намагається побачити в мені "прибалта".

В дитинстві добрі мешканці Виноградова не давали йому забути про відсутність батька. Тоді це була справжнісінька травма. Травма від неможливості усвідомити свою чоловічу наступність, подібна до того, як корінний закарпатець інколи не здатен чітко визначити свою наступність ідентифікаційну – так-так, колядки на чотирьох мовах.

– Я ніколи не ходив до психотерапевта, але й сам бачу, що відсутність батька – це те, що я тягну за собою все життя.

Нещодавно читав книжку Артема Чеха про 1990-ті, і мені було фізично боляче. Я добре пам’ятаю, яка бідність була у часи мого дитинства, як важко було виростати без рольових моделей для наслідування. Дорослі з їхньою безпомічністю викликали огиду. Емоційно це страшний стан.

Але з іншого боку навіть таке дитинство мало свій чар.

– Так, я у дитинстві якщо бачив дерево, то одразу залізав на нього, – сміється Андрій. – Якщо бачив дівчину, то знав, що в неї треба кинути вишню, бо на її сукні буде пляма. Ми були справжньою вуличною шпаною.

Хуліганство – побічний ефект самотності. Так сьогодні кажуть дитячі психологи. Але іноді самотність змушує задаватися питаннями, які за інших обставин просто б не виникли.

– Я ходив ловити рибу на річку Тиса, по якій проходить кордон України з Угорщиною. Який ти не можеш перейти, бо там інша держава, інша мова, інші люди.

Але коли ти дивишся на той берег, де НАТО, Євросоюз, міфологічний Захід, то бачиш, що візуально нічого взагалі не змінюється. Та сама галька, ті самі дерева, та сама риба. І ти розумієш, що кордону у фізичному сенсі не існує – він умовно пролягає десь по центру течії річки.

Сім’я Андрія жила досить бідно і нікуди не виїжджала, навіть за межі району. Він був змушений постійно існувати лише у маленькому світі прикордонного Виноградова. 

– Нічого навколо не відбувалось. Фільмів я дивився мало – у нашому містечку навіть відеокасети важко було роздобути. Книжки виявилися моїм єдиним шансом втекти кудись від буденності.

Особливо я любив книжки, читаючи які міг асоціювати себе з головним героєм. Тобто, це я подорожую Патагонією з дітьми капітана Гранта. Це я, тореадор з Васюківки, копаю метро під свинарником. Так я змалку прокачав цей м’яз вигадування сюжетів. Тому звертання до письменництва стало для мене природнім. Хоча я був впевнений, що стану військовим.

Золотий хлопчик сучукрліту

Андрій впевнений, що саме відсутністю батька було продиктовано його рішення піти вчитися у військовий ліцей. Йому здавалося, що справжній чоловік має бути виключно професійним вояком.

У 14 років він вступив до Мукачівського військового ліцею. Такий собі малолітній генерал піщаних кар’єрів. Або наш вітчизняний Голден Колфілд, тільки з замашками закарпатської шпани.

– Я дуже хотів втекти з дому. Єдиний спосіб кудись втекти, не маючи нічого за душею – військове училище. Тобі дають форму, тебе годують, ти маєш де спати.

Але згодом, коли Андрій вже поступав до львівського військового інституту, з’ясувалося, що через передчасне народження він має вроджений порок серця. Тобто, продовжити військову кар’єру він вже не міг.

Це стало трагедією. Він був розгублений і не знав, що далі робити з своїм життям.

Філологія – найкращий притулок для розгублених в цьому світі. Андрій Любка йде вчитися на філологію в Ужгородський університет. 

– Коли ти кілька років живеш в казармі і раптом починаєш вчитись на філфаку, де вас троє пацанів і 97 дівчат, швидко розумієш, що життя може бути іншим. І що тобі насправді дуже пощастило, що ти не став військовим. 

Досить скоро рольовою моделлю для Андрія Любки стане чоловік, чий силует виникне посеред екзистенційного туману.

– Одного разу, прогулюючи пари, я сидів у бібліотеці, гортав журнали і випадково у часописі "Сучасність" натрапив на "Рекреації" Андруховича. Мій світ перевернувся! Я побачив, що українською мовою можна писати дуже сучасні і модні речі. Я побачив, що наша літературна мова може бути живою, що можна вживати сленг або матюки, і це не перетворює літературний твір на незграбну брутальність.

Це настільки вразило Андрія, що він вкрав примірник журналу, щоб завжди мати "Рекреації" під рукою. Роман Андруховича надихав. 

– Що мені найбільше подобалося в Андруховичі – він був успішною людиною і крутим чуваком, на якого оглядаються жінки. Думка якого важлива і гучна. Який добре заробляє, який відомий на Заході. Він не нив про моральний занепад. А для молодих людей важливо мати ось такі рольові моделі успіху. Ти читав Андруховича не тому, що ти патріот і мусиш читати щось україномовне, а тому що це було справді стильно.

Андрія Любку довго називали позашлюбним сином Андруховича. Його це не ображало, скоріш, навпаки. Але, звісно, з часом набридло – прийшла пора бути собою. Тепер він конкурує з "батьком" за премію "Золотий хрін", якою критики нагороджують письменників за найгірший опис сексу в українській літературі. Андрухович програє – цю премію отримав роман Любки "МУР". 

Те саме прізвисько "Вакарчук від літератури" робить акцент на тому, що головна аудиторія Любки, як і фронтмена "Океану Ельзи", складається з жінок. Андрія таке порівняння також зовсім не засмучує – "було б набагато гірше, якщо б мене називали "Михайлом Поплавським від літератури".

А ось з ким Андрія Любку справді плутали і плутають, то це з письменником Любком Дерешем – спрацьовує фонетична схожість імен-прізвищ. 

– Одного разу я навіть потрапив у дурну ситуацію за кордоном. Я виступав на поетичному вечорі, на який прийшли місцеві українці.

Вони запросили мене на обід, я погодився. І коли прийшов, звернув увагу на те, що у своїх промовах вони хвалять мої романи. А в мене на той час ще не було жодної прозової книжки, лише вірші.

І я зрозумів, що вони думають, нібито за їхнім столом сидить Любко Дереш. Було дуже незручно. І коли вони почали мене питати, як "такий зовсім молодий чоловік зумів зазирнути так глибоко у людську психологію", я, щоб їх не розчаровувати, став Любком Дерешем і почав відповідати від його імені. Навіть почав розказувати про "свій новий роман, над яким зараз працюю".

Андрій зрозумів, що бути поетом добре, але прозаїком ліпше, тому що в тебе більше читачів. І відомих прозаїків значно щедріше приймають. І побачивши "як люди живуть", він взявся за прозу. Так з’явився роман "Карбід". 

Сиджу я в темниці, дивлюся з-за грат

Якщо звернутися до Вікіпедії, то про Андрія Любку можна прочитати, що "золотий хлопчик сучукрліту" у студентські роки був "спостерігачем на виборах 2006 року у Білорусі… брав участь у акціях протесту, просидів 15 діб у білоруській в'язниці та був висланий з країни".

– Я поїхав до Мінська як людина, яка має досвід студентських протестів в Ужгороді під час Помаранчевої революції.

А насправді це був просто пошук пригод на свою дупу. Мені було 18 років, і для мене було вкрай важливим показати всім, наскільки я важний пацан, – сміється Андрій.

"Досвід Помаранчевої революції" не дуже допоміг йому в Мінську.

– Я побачив, як може насправді працювати каральний апарат.

Тоді я носив довге волосся, сережку, а білоруські беркутівці, які нас брали, були злими. І я пам’ятаю як один з їхніх спецпризначенців заради "ха-ха" палив мені волосся запальничкою і обіцяв вирвати сережку з м’ясом. Тоді я зрозумів різницю між Україною і Білоруссю.

Я сидів у міжнародній камері, там були журналісти. Фредерік Лавуа з Квебеку, Гогі Лагідзе з Грузії, якийсь чувак з Південної Кореї.

Андрій передав в українське посольство, що йому нудно і холодно – надворі був мінус. І консул приніс йому тільняшку і подарункове видання прози Шевченка.

Натомість канадський консул приносив різні штуки, в тому числі навіть передав горілку в пачці з-під фруктового соку, викачавши попередньо шприцом сік і заклеївши дірочку цінником. 

– Уяви, ти живеш у провінційному місті, світу не бачив, мало що розумієш, і раптом така крута пригода!

Я не казав мамі, що їду до Білорусі, вона дізналися про усе це лише коли почула у випуску ТСН, що я сиджу у тюрмі в Мінську. Але коли я повернувся, всі на мене дивилися іншими очима – людина сиділа у в’язниці! Я навіть інколи включав у гуртожитку пісні Михайла Круга, як справжній бувший ув’язнений, і ще десь два-три роки потому де треба і не треба у розмовах вставляв – "от коли я сидів, то…". Зараз, звісно, це все виглядає дуже ідіотично, – сміється Андрій. 

Як тобі це, Вольтер?

Найуспішніший роман Андрія Любки – "Карбід". На сьогодні його перекладено п’ятьма мовами. Він продається найкраще з усіх його книжок, в Україні вже сьоме видання виходить. Також Андрій отримує роялті з вистави по цьому роману, яку поставив "Дикий театр", і від запису для аудіо-книги.

Герої, поети, месії – всі спускалися до підземного царства з різних причин. Орфей за коханою, Еней за батьком, Гільгамеш за другом, Одіссей за пророкуванням, Ісус – за душами. А герой "Карбіда" йде під землю, щоб "об’єднати нарешті багатостраждальну Україну з матір’ю Європою". 

– Для роману "Карбід" ти збирав інформацію про контрабанду на Закарпатті два роки. Що означало "збирати інформацію" в цьому випадку? Ти зустрічався з прототипами, вивчав їх методи, долучався до транспортування цигарок через кордон?

– Насправді, матеріал для "Карбіду" я збирав все життя. Тому що контрабандисти є у кожній закарпатській родині, та й Виноградів – містечко контрабандистів.

Я виріс в цьому світі. Мій шкільний вчитель був контрабандистом – після уроків він на старому мерсі перевозив соляру в Угорщину, що не завадило йому після помаранчевої революції стати головою райдержадміністрації.

Треба розуміти, що на Закарпатті є два різновиди контрабанди. Та, якою займається місцева влада. І та, якою займається населення, щоб вижити. Перший різновид контрабанди нецікавий з точки зору художньої літератури.

– Заїжджає на митницю тупо 10 фур с технікою або одягом і проїжджає наш кордон як порожні – що тут цікавого для письменника? Так, корупція, але це тема для журналістських розслідувань.

Натомість я описую тих закарпатців, що живуть під кордоном у містечках або селах. Вони є такими собі "дон-кіхотами" або "ніколами-теслами", тому що вони мрійники і винахідники. Вони конструюють саморобні літальні апарати, вони взимку перепливають під кригою річку з аквалангами, вони перебудовують свої автомобілі таким чином, що там з’являються порожнини для перевозки цигарок або горілки. Вони заробляють самі на себе і на свою сім’ю, не більше. Це дуже маленький бізнес. А мені цікаво писати саме про маленьких людей.

Для контрабанди, як і для сексу, потрібні дві сторони. На тому боці кордону хтось обов’язково купить ці цигарки і також заробить для себе гроші. Тобто це завжди пошук партнерів.

Таке співробітництво як засіб транскордонної політики часто переростає у дружбу. І у деякому сенсі це скріплює зв’язки між народами міцніше ніж політичні рішення, прийняті у столицях.

– Контрабанда існує скрізь, де є кордони. Коли я поїхав у США зі своїм "Карбідом", то у Нью-Йорку прийшло на зустріч багато тамтешніх українців.

А потім в мене була презентація роману в Лос-Анджелесі. І я подумав – кому я там буду розказувати про закарпатську діру, каліфорнійцям? Але виявилося що саме у Лос-Анджелесі в мене був найкращий прийом. для тамтешніх людей тема контрабанди дуже близька, тому що поблизу проходить кордон з Мексикою.

Те ж саме на Балканах – багато хто з чорногорців, коли Сербія була під санкціями, жив з того, що нелегально завозив сусіду все – від макаронів і пального до сигарет.

Тобто, доки існують кордони, контрабанда не зникне. 

Повна назва роману Андрія Любки – "Карбід. Або песимізм". Це алюзія на роман Вольтера "Кандід".

– Саме Вольтер і просвітники з їх культом знань створили феномен Східної Європи. Вони мали на щось показувати, щоб казати – ми кращі, ніж ті. Ми цивілізовані і розумні, а вони дикі брудні варвари.

До того схід Європи був світом магії, а після Просвітництва став вважатись відсталою і небезпечною територією. І, відповідно, саме вольтерівський Кандід збудував ту стіну, яка відокремлює нас від ЄС. Тому мій Карбід має прокопати тунель під цією стіною і обманути Кандіда.

 

Тонкий лід плинної ідентичності

У Варшавському університеті Андрій отримав ступінь магістра з балканських студій. Це трохи дивно для закарпатця, тому що зазвичай вихідці з цього регіону спеціалізуються на угорській, словацькій або румунських мовах.

– Мені здається, що я балканець, і що Закарпаття – це Балкани. Тиса починається на Закарпатті і впадає в Дунай у Сербії. І найдавніша українська діаспора бачванських руснаків, що живуть у колишній Югославії, прийшла звідси, з Закарпаття. Що логічно – вони просто спустилися вниз по річці. 

Коли Андрій почав займатися балканськими мовами, виявилося, що третину слів він і так знає, тому що вони притаманні закарпатському діалекту. Якщо "шухляда" у Закарпатті – це "фійовка", то так само і в Сербії. "Пасуля" в Белграді, "пасуля" в Ужгороді.

Через те, що колись вся ця територія не була розділена кордонами і існувала як одне ціле, то навіть деякі слова, які ми вважаємо гуцульськими або лемківськими, насправді албанські. Навіть слова "ватра" та "кичера" албанського походження.

– У своєї ментальності закарпатці дуже близькі до балканців – особливо у бажанні все робити напоказ. Мати хату на 5 см вище ніж у сусіда – це святе як для закарпатців, так і для балканців.

– Після того, як у твоєму перекладі з сербської вийшла книга Миколи Шанти "Паннонське чудовисько" про русинську діаспору в Хорватії, багато хто з тутешніх підкарпатських русинів обурився, що ти правдивих руснаків називаєш українцями, адже вони вважають, що це окремий етнос.

– Люди прикордоння завжди мали плинну ідентичність. Багато з них взагалі не можуть до кінця визначити хто вони такі. Але я впевнений, що так зване "русинське питання" на Закарпатті – це суто політичні маніпуляції.

Безумовно, я – русин. Такий самий русин, як ті русини, що мешкають на Закарпатті, і такий самий русин, яким був Іван Франко чи Степан Бандера. Тобто, русин – це етнонім.

Але я вважаю, що якщо ти хочеш бути саме русином, то це твоє право, це не становить якоїсь проблеми чи небезпеки. Коли у Канаді я зустрівся з професором Полом Робертом Магочі, що вважається лідером світового русинського руху, то, хоча ми і не зійшлися у багатьох "русинських питаннях", це не завадило нам приємно провести час за бесідою.

Андрія досить часто звинувачують у непатріотизмі. Завжди обурені "прості закарпатці" та "справжні патріоти" нарікають, що тутешніх людей він виписав як ледачих, байдужих та з постійним смородом часника з рота. Обурює патріотів і матюклива лексика, і описи сексу, і "фекальна тематика, яку Любка позичає у російського письменника-копрофіла Володимира Сорокіна".

– Мене це не турбує. Я б навіть хотів, щоб мене ще більше критикували з обох боків, щоб праві вважали мене зрадником України, космополітом і адептом "гейропи", а ліві звинувачували у фашизмі і націоналізмі.

І Любку критикують зо всіх боків. Хоча вся ця критика випадає в осад, коли бачиш, як на поетичних вечорах дівчата скандують вслід за Андрієм його рядки "Ця суча українська поезія, ця й*бана силаботоніка".

У минулому році в одній країні, сусідній з Закарпаттям, хотіли видати роман Любки "Карбід". І видавництво цієї країни спитало українське посольство, чи може воно фінансово підтримати роботу над перекладом. Посольство відмовило, мотивуючи тим, що у "Карбіді" Україна має не дуже привабливий вигляд.

Хоча після того, як міністр культури та інформаційної політики України з залізобетонною серйозністю обрушився на Netflix через "карикатурне та образливе зображення українки в американському серіалі "Емілі в Парижі", тут особливо й коментувати нічого. Хіба задатися питанням, чому, коли в американському серіалі "Банші" українців показали жорстокими мафіозі, ніхто не жалівся? Тобто, українець може виглядати небезпечним і злим, але тільки не дурнуватим, бо це коле око.

Виглядати, а не бути. Можливо, і сам Андрій Любка лише виглядає "гордістю Закарпаття", успішним, працелюбним, злегка бунтівним красенем, що вміло лавірує між кордонами і травмами. Можливо, що справжнього Любку треба шукати у його текстах, які завжди залишаються за межами інтерв’ю. Або у його сприйнятті власної смерті.

– Як би ти, наприклад, хотів померти? Смертю героя, стоячи біля стіни перед загоном інтервентів, які мають тебе розстріляти, або тихо, непомітно, але бажано у Венеції?

– Ні, я у Венеції померти точно не хотів би. Хоча я піддався цьому кітчу і пропозицію своїй дружині зробив саме там. Я хотів би, щоб мій прах розвіяли над Ужем, тому що він впадає у Тису, а Тиса впадає в Дунай, який тече скрізь всі Балкани. Так я зможу бути присутнім у всьому цьому регіоні, який дуже люблю.

Раніше Андрій Любка вважав, що поет має померти молодим від алкоголізму і бажано ще від венеричної хвороби. Потім ці ілюзії трансформувались у те, як добре бути героєм, що віддав життя за свій народ.

– Тепер я думаю, що найбільшим подвигом є не померти за свою країну, а жити заради неї. Тому що всі ці романтичні уявлення про винятковість – дуже шкідливі.

Ми повинні зрозуміти, що жертовність не є нормальною. Прийшов час отримувати задоволення від того, що в нас є держава, що нам тут класно, а не плекати свої травми, зазираючи за кордон.

Андрій Тараненко, для УП