Учительница, однажды решившая переписать математику. История Ольги Гись из Львова

Уже чотири роки Ольга Гісь працює в незвичайному місці і робить, у принципі, доволі незвичайну роботу – вона вчить дітей думати. 

Пані Ольга – академічна директорка приватної львівської школи Вільних і небайдужих. 

Понад 20 років тому, після успішного захисту кандидатської дисертації, вона проміняла роботу в Академії наук на позицію вчительки логіки в початковій комунальній школі Львова "Джерельце".

Викладати логіку треба було без програми – точніше, за власнонаписаною за літо, без підручників і будь-якого викладацького досвіду.

Але з великим бажанням і любов’ю до дітей. Останніх, як пригадує Ольга Гісь, вона понад усе хоче навчити думати – генерувати ідеї, не боятись помилятись, приймати виклики і не здаватись.

Нині таких дітей у неї 400 – це кількість учнів у Школі вільних і небайдужих. Троє з них – її онуки. 

У кожного з них у школі є своя шафа, як в американських фільмах, уроки театру, дизайну, мислення і дебатів. Останні впровадили для того, щоб діти не росли з однобоким поглядом на світ, пояснює пані Ольга – як це часто притаманно українцям. Дебати для 5 класу хочуть перевести на англійську.

А ще в цій школі є урок щастя, який проводять психологи і психотерапевти. Улюблений і обов’язковий для всіх класів.

– Ми вчимо дітей радіти тому, що вони мають. Розуміти свої емоції, дружити, вирішувати конфлікти, – пояснює, як можна навчити щастю, пані Ольга.

У коридорах її школи немає білих, пустих, як у більшості комунальних шкіл і лікарень, стін. Вони завішані принципами школи – серед яких наполегливість, доброта, креативність, – фігурами науковців у повен зріст і картами. 

– Тут діти Росію поцарапали, пописали, – з легкою зніяковілістю в голосі каже пані Ольга, стоячи на першому поверсі школи.  

У школі є своя форма та своя валюта. Останньої є навіть дві – внутрішньокласна та загальношкільна. Так діти вчаться конвертувати різні валюти, ходити в "шкільний банк", отримувати чек і отоварювати його на щорічнічній шкільній ярмарці.

Якщо ж говорити про реальні гроші, то навчання в Школі вільних і небайдужих цьогоріч коштує 92 тисячі гривень. Заклад належить львівському Холдингу емоцій "!FEST".

На шляху до посади директорки школи Ольга Гісь вступила на омріяну в юності психологію, випустила кілька нестандартних книжок, найвідоміша серед яких "Планета міркувань" для 1-4 класів і здобула стипендію Фулбрайта на навчання в Америці. 

Її першим наказом на посаді був указ про найменування двох сірих шкільних шиншил Вільним і Небайдужою. Разом з маленькою черепахою, що в нашій присутності активно повзає по підлозі, вони живуть в учительській. 

Історія Ольги Гісь та її особливої школи не лише про дітей і математику. Вона й про те (а може навіть більше про те), що іноді в житті треба йти за відчуттями. Кидати престижну роботу і починати з нуля, коли тобі 34 роки.

Щоб врешті відчути себе на тому самому – своєму місці.

Далі пряма мова пані Ольги.

Ольга Гісь є активною читачкою Клубу УП, який "Українська правда" запустила в червні 2020 року. Саме тому ми вирішили розповісти її історію. 

А вже поговоривши з пані Олею, вирішили, що її історія зовсім не про любов і відданість УП. Вона значно ширша. 

Дякуємо всім членам Клубу УП, які допомагають нам створювати прекрасні тексти та відкривати нових героїв. 

Роздвоєне дитинство

Я народилась у Казахстані, куди батьків направили піднімати цілину/ Тоді був Хрущов, 1958 рік. Там були настільки жахливі умови, що лід ставав з води в коридорі, дуже холодно… я постійно хворіла. Тато пішов працювати інженером, а мама – у школу.

Школа була для так званих "трудновоспитуемых" дітей, там були німці, чеченці – мікс різних людей. Мама, у неї дід німець був, звикла до порядку, організації, дисципліни, плану – а тут такий безлад. Їй було важко, хоч усі й казали, що в неї талант Макаренка.

Тому вона просила: "Олю, будь-ким будь, тільки не вчителем". Але я зразу вчителем і не була, я ж в Академії наук працювала… 

Через два роки після приїзду батьки повернулися в Івано-Франківськ – не змогли допрацювати в Казахстані, було дуже важко. Мені десь рочок був, це 1960. 

З того часу я пам’ятаю домашню бібліотеку і мамині відрядження. Вона весь час по них їздила і залишала мене в Арсеничів, Арсенич (Петро Арсенич – УП) був такий у дисидентській групі Мороза. У них бібліотека була ще більша, ніж у нас.

Від мене тоді багато ховали, видно, боялись, знаєте? Бо ж у школі одне накачували – що в Америці люди один одному вовк і голодують, а в нас так добре. І в якийсь момент я прийшла зі школи і кажу: "Мамо, а якщо закордоном так експлуатують людей, а в нас така свобода, то чого вони революцію не зроблять, як у нас? Щоб теж був соціалізм". 

І тут моя мама не витримала, вона, пам’ятаю, смажила яєчню, а потім її трясь, перекидає і каже: "Та засралися з тим соціалізмом". Тоді почалась перша світоглядна криза, де та правда… Уже потім, як я стала старша, то слухали "Радіо Свобода", тут те сказали, а там те.

Ми, безумовно, росли роздвоєними: одне слухаєш, друге маєш право говорити, третє думаєш. Мама, до речі, дуже войовничий характер мала: її батько був дяком, у церкві співав, а мати – дочкою священника, дуже начитаною.

І якось моя мама побилася з хлопчиком і кричала до нього: "Ти кагебіста!". Тоді її з бабусею викликали в школу – як ви виховуєте дитину, що вона таке кричить? А бабуся була дуже кмітлива, каже: "Я виховую? У мене семеро дітей, я думаю, як їх прогодувати. На виховання я їх у школу віддала – як ви мені її виховали?".

Точка неповернення в 34 роки

В університеті я вчилася на математиці, вигравала різні олімпіади, але мріяла бути психологом. Втім батько тоді казав: "Що таке при соціалізмі психолог? Будеш заяви на звільнення на заводі приймати".

А от програмісти, за його словами, були поважними людьми. "Вони в білих халатах ходять, щось роблять, ніхто того не розуміє, але авторитет шалений. Може, йди в програмісти?", – казав він. А тоді ще не інтернету, нічого.

Так я і пішла на прикладну математику, інститут закінчила з відзнакою. Вчитись було легко, але захоплення, горіння програмуванням не було. 

Потім – Академія наук, захист дисертації й така собі криза… Я думала, а кому потрібна ця робота, ці антени, ці статті, які десь на полицях лежать? Найімовірніше, я на війну працювала, а мене, з моїм пацифізмом, це так коробило!  

Мій шеф, покійний Миколай Войтович, який скрізь демократію розводив, після захисту дисертації каже: "Ну, що, Олю, які плани?". А я: "Миколо Миколайовичу, мені наукова робота дуже подобається, але техніка – якось вона мене не гріє. Хотілось би щось ближче до людини".

А він перейшов на російську і пожартував: "Ну где я вам в 2 часа ночи мужчину возьму?". І тоді я пішла в школу, в академії якраз не платили – 90-ті були, – а в школах ще платили, у мене двоє дітей на руках було.

Потрапила в "Джерельце" (комунальна початкова школа у Львові – УП), де якраз хотіли логіку. Якось заходжу, там вчителька стоїть, така, сповнена власної гідності, а одна мама її питає: "А як там моя Наталочка?" і дивиться на неї, мало як не на богиню.

Вчителька починає розказувати, як Наталочка з дітками, як вчиться, де її плюси, а де їй складно і т.д. А я на те дивлюсь і думаю: "Боже, а в мене ж такого ніхто не запитає! Бо те, що я роблю, нікому не потрібно". 

І це була така сильна криза… Я зрозуміла, це мені вже 34 роки – і не можна робити те, що реально нікому не потрібно, треба бути корисною. Ми тут усі для того, щоб нашою працею бути корисними для інших.

У мене тоді товаришка була – дуже відомий педіатр, в Америці зараз живе, – вона скаржилась на малу зарплату, на те, що свої ліки та уколи носить, щоб людина на її чергуванні не померла.  

І я їй кажу: "Роксолано, це милість. Я тебе прошу – зупинися і подумай, наскільки ти важлива, наскільки твоя робота потрібна. Не звертай уваги на те, що ти мало заробляєш. Те, що ти робиш, і є цінністю. Ти її може і не відчуваєш, але я відчуваю – бо в мене цього немає". 

Вона мені постійно ці слова згадує. Це теж переломне.

[UPCLUB]

Улюблений предмет у вчительки без педагогічного досвіду

У "Джерельці" я почала робити логіку з нуля – ні підручників, нічого. Мені дали перший-четвертий клас по 36 дітей, два уроки в тиждень і це без будь-якого досвіду викладацької роботи. 

Усе літо я підбирала задачки – набрала на один місяць роботи, і то не знала, це на другий чи на четвертий клас, розумієте? Був повний експеримент. 

Але це навчило мене тому, що не треба боятись іти навіть тоді, коли ти не повністю готовий – бо є твоя воля і небеса. І коли я почала викладати… логіка стало улюбленим уроком для дітей. Я заходжу в клас, а вони скандують: "Ураа!", директорка прибігає: "Що за крик?", я кажу: "Усе добре, у нас логіка".

Я дуже соромилася того, що в мене немає педагогічних навичок – я не знала, як управляти 36 дітьми. Я їм роздаю задачки, а вони збуджуються, у них лобна кора ще не розвинена контролювати емоції: "Пані Олю, я, я, я!". Одночасно 5-10 рук…  

Тоді я придумала їх садити в команди по 4-5 і  ввела правило – якщо хтось зриває задачу, то команда отримує попередження. І це почало працювати.

Окрім задачок, я їм розповідала ще багато розвиваючого. Наприклад: бджола має п’ять очей – два великих ока і три, трикутником, маленьких. Вчені знають, для чого два великих, а що роблять ці три маленьких – ні.

Моя думка була така: показати дітям фронт робіт, але реакція маленьких дітей зовсім інакша… Вони з таким розчаруванням: "Пані Олю, і ви не знаєте?".

Я не знала, чи роблю правильно, думала – може то батьки скажуть, що я дарма витрачаю урок логіки. Але якось ті ж батьки на випускному, які накривали на стіл, питають мене: "А ви хто?", я опускаю очі й кажу: "Предмет мислення, пані Оля". 

А в голові: напевно, вони думають, що я непрофесійний вчитель, бо в мене немає такого порядку на уроках, як в інших класах. Але тут раптом: "Боже, пані Олю, то для дітей улюблений урок!". І раптом такі овації!

Тоді батьки почали мені зарубіжні підручники приносити, я врешті-решт поступила на ту платну психологію – так матеріал (для викладання логіки – УП) почав притягуватись. А спочатку то мала ж реально на одну чверть.

А вже пізніше мені з видавництва "Світ" нашого університету (Львівського національного університету імені Франка – УП) запропонували видати методичку з моїми завданнями, задачками, бо вже пішов слух по Львову, що щось таке цікаве робиться. 

Я почала збирати матеріал, його було все більше і більше. Вийшла товстезна книжка!

Мій шеф, науковий керівник, уже не казав, що я мушу антени робити, бо підручники в Академії наук теж "зараховувались". З ними я вперше відчула, що таке творча робота. 

Пам’ятаю, як йшла тоді пізно з роботи, а всередині "включився" оркестр, заграла пісня "Я шагаю с работы устало, я люблю тебя жизнь, я хочу, чтобы лучше ты стала". І вона не зупинялась. 

Це такий феномен, коли ти щось створюєш і перебуваєш у тому потоці… 

Тоді в мене почалась хвиля підйому, бо я почала нащупувати свою дорогу. З дитинства в мене було відчуття, ніби моє життя – несправжнє, а справжнє – десь отам. Річка шумить, а я – десь дуже далеко. Потім я ніби ближче до неї, але ще не в ній. А потім я зайшла в цю річку. 

Тепер я знаю, що маю виконувати свою місію, і я вже не така залежна від оцінок інших. 

Українці Vs математика

Мені завжди було боляче від того, що математика була для всіх ніби як найгіршим предметом у школі. Я ж її дуже любила – університетську не так, а от шкільну дуже. Якщо мені дати на вечір задачку-головоломку, то я не засну, поки її не розв’яжу – це, до речі, ознака математика. 

От мені було боляче, що формат подачі математики був скучним. Тому ми у своїх підручних намагались усе робити в ігровій, доступній для дітей формі, щоб їм було легше. Бо закордонні підручники – значно цікавіші, вони адаптовані під дитячу психіку, краще намальовані.

Там скрізь практичність – платні дороги, готель зі сніданком чи без сніданку, 15-хвилинне паркування коштує стільки-то, а за годину скільки маєш заплатити? Математика ж всюди, розумієте? Її просто треба вклинити в нашу програму… 

Так у мене і виникла ідея переписати математику! 

Але я не методист, тому покликала в співатори Ірину (Філяк – УП), і вийшов такий добрий тандем. Бо науковці пишуть складною, відірваною мовою, а вчителю іноді бракує глобальності бачення. Ми 7 років у тому проекті, писали ці підручники з власної ініціативи, бо відчували, що це треба зробити.

Чи знають українці математику? 

Знають, наші трієчники в американських школах стають відмінниками – там реально легше. Але українці знають математику теоретично. А от "Піза" (міжнародне дослідження якості освіти, проведене у 2018 – УП) перевіряє практично, тобто де це застосувати. І ось застосування – наше слабке місце.

Пам’ятаю міжнародні конференції в Академії наук: як слухаєш вчених з інших країн, наприклад про комплексні числа, то там щось таке простеньке, ніби за 11 клас – але в них усе доведено. Наприклад, як хвилі мобільних телефонів рухають між будинків – у них усе візуалізовано, як ця хвиля відбивається. 

Це принципова різниця – її видно і в науці, і в школах. Питання: чи потрібно так складно, коли ти не можеш це реально застосувати? Нащо запам’ятовувати правило, якщо ти не можеш його використати? Яка різниця, як ти його формулюєш?

Проблеми і завдання української школи  

В українській школі є страх помилки, катастрофічний страх помилки. Мій чоловік викладав по всьому світу, він каже, що чим більше на Схід, тим більше люди бояться помилитися. 

Американці можуть щось таке дурне вліпити і не переживати, що вони десь не так виглядають. Ну розібрав, не зміг скласти – але ж розібрав! Вони не комплексують з того. А от в Китаї страх щось неправильно сказати або бути неправим ледь не паралізує людей.

Ніби якщо ти помиляєшся, то ти якийсь гірший… є страх бути осміяним. 

Тому ми кажемо дітям: "О, яка цікава ідея, але давайте подумаємо ще". Тобто треба похвалити. Якщо вчитель сказав – неправильно, а клас засміявся, то ясно, що дитина зажметься. Якщо ж дитина не зажимається, то в неї починається генерація ідей. Ми постійно говоримо про це вчителям.

Чи змінюються з часом діти?

Коли я вчилась на психології, нам показували динаміку за тестом Кеттела – він перевіряє невротичність, інтелект, відповідальність. І там були заміри: з 2001, коли я вчилась, і 20 років до цього – вони показали, що інтелект росте, але падає увага і зростає невротичність.

Увага справді дуже падає. Викладачі з фізматліцею, які працюють по 50 років, казали мені так: якщо раніше 2-3 дітей не тримали увагу в класі, то зараз 2-3 – тримають. Навіть олімпіадники, які в будь-який університет двері лівою ногою відкривають, збиваються на технічності. А це увага.

Я читала, що китайці виробляють терпіння… А ще десь, у британській статті – що українці не вважають терпіння доброчесністю. Точніше не так: "Українці завжди запізнюються". Для американців 5 хвилин запізнення – це знак великої неповаги, а для українців це нормально… 

Чому сьогодні повинна навчити школа?

По-перше, думати. Знання дуже швидко застарівають, усі мови програмування, які я вчила в університеті, давно вже не використовуються. 5 років і все – воно не потрібне. 

Плюс – усього в голову дитині все одно не запхаєш. Буде море матеріалу, який треба вивчити самостійно. Якщо дитина зможе думати та аналізувати, то вона навчиться сама з цим матеріалом працювати. Така навичка точно повинна бути.

По-друге, не боятись експериментувати. По-третє – соціальні навички, зокрема вміння працювати в команді. 

Колись успіх міряли, пророкували за IQ, а потім побачили, що не працює – часто відмінники неуспішні, а трієчники чудово себе влаштовують. Був такий жарт: давай списувати трієчнику, щоб він тебе потім взяв на роботу. Бо в того трішєчника соціальні навички кращі, розумієте?

Тоді почали міряти емоційний інтелект – він більше показує. Тому ці соціальні навички й треба розвивати. Ось цих трьох пунктів помітно бракує.

Дві політичні "включки", УП і українці в очах іноземців

Я завжди була дуже аполітична. Мені не подобався соціалізм, не хотіла нічого про нього слухати. Першим переломним моментом було голосування за незалежність – я тоді включилась, навіть якусь пляшку з Карпат, вино, колегам принесла. А мені всі: "О, аполітична Оля і так тішиться". 

Друга "включка" була, коли прийшов Ющенко – я тоді, пам’ятаю, навіть листа у підтримку йому написала. Після Майдану 2004-го з’явилась надія, що щось можна змінити… Бо до цього мене дуже гнітила та атмосфера, у якій за мене все вирішили. 

От як в Академії наук: зараз я прийшла інженером на 115 гривень, через п’ять років мені дадуть 125 гривень, і я буду старший інженер. Потім ще старший і матиму 135 гривень, а потім я піду на пенсію. 

І від того, що я нічого не можу змінити, що моя дорога вже прорахована, мені було так тоскно.

А коли почались ці переворити, нестабільність, відчуття того, що від тебе щось залежить – Боже, мені було так добре! Хоч усі й скаржилися, що сосиски чи ковбаса за 2 гривні пропали.

Так після Ющенка я почала слідкувати за подіями, читати газети і "Українську правду".

Зараз, особливо після Америки, мене дуже цікавить міжнародна політика – що у світі робиться, де які впливи. Я встаю і читаю "Українську правду", а потім читаю її ще ввечері, коли лягаю – щоб нічого не пропустити. 

Я вже рік у Клубі УП, оформила річну підписку. 

Якщо вас, на відміну від Ольги Гісь, ще немає у Клубі УП, то долучитись до нього можна тут: Клуб УП. 

І коли в житті стається щось, чому треба надати розголосу, то в мене часто виникає така думка: це треба мені в "Українську правду" написати! 

З останнього: я написала, що якийсь жах з тим, що в голові людей на тему вакцинації – і кожен день після того одна або дві статті про це виходить. І всі з фактами, то в того коментар беруть, то в того. 

Мені дуже подобається ідея питати в читачів теми для матеріалів. Бо коли ти весь час у своєму середовищі, то не відчуваєш, що там відбувається на периферіях. 

Мій чоловік, я вам скажу, він американець, читає американську пресу, то новини пізніше за мене отримує. Він як мені щось каже, то я це півдня вже як знаю! Це він, до речі, привчив мене до міжнародної політики. 

Знаєте, з віком починаєш цікавитись більш стратегічними, системними речами, а не дрібними. Я от почала читати статті про українців, почала на нас збоку дивитись – думаю, ну так воно справді і є!

Я довго не могла зрозуміти такого: "Українці думають, що від вітру можна простудитись". А потім до мене дійшло, що ми боїмось протягів! І це просто шокує просто всіх іноземців.

Американці за 5 хвилин до виходу миють голову, купаються і сідають у розкриту  машину. У нас би то уже – на протяг, мокрий! Я сама так реагую: о Боже, менінгіт! А потім виявляється, що ця хвороба інфекційна, а не від вітру. 

Дочка, коли приїхала в Америку, почала собі повторювати: від вітру не простужуються. Мій чоловік якось у маршрутці хотів відчинити вікно, була страшна спека, а всі бабусі закричали: "Закрий!". Він не міг зрозуміти, що відбувається.

Я навіть таку книжечку хотіла видати – про ці відмінності. Бо воно ж мені все, на прикладі мого чоловіка, кидається в очі. 

Американці, наприклад, дуже голосно говорять, але в школах у них навпаки дуже тихесенько – вони ходять ледь не навшпиньках. А, пам’ятаю, ми з групою американців їхали в Кореї, був швидкісний потяг, до нас зайшла кореянка. Вона вклонилася і попросила тихо говорити – бо в Кореї не прийнято кричати, вони всі дуже стишені.

А ще в них гарний смак! Я так любувалась, що в дівчаток і кульчики, і босоніжки, і сумочка – усе в одному стилі! Думаю, скільки ж то в них тих сумочок має бути, щоб до кожного платтячка підібрати.  

Українці ж кричать страшно! Як до нас іноземці приходять, то я дуже комплексую, стишую всю школу – бо я розумію, наскільки їх це може шокувати. Вони ж змалечку привчають дітей зовсім до іншого.

Я якось спостерігала в їхньому садочку: трирічні діти, один хлопчик лізе, рветься, штовхає когось – вчителька бере його за руку, відводить у кінець і каже: "You hurt the people feeling". Тобто ти поранив почуття інших. 

Їх цьому змалечку вчать.

Історія з Америки 

Як я бачу Україну? Я бачу, що нині всі процеси каталізуються, я відчуваю якусь велику внутрішню силу України, дух свободи. Скільки б її не товкли, не принижували, люди це не готові терпіти – вони за неї готові кров пролити, відстояти її. 

Пам’ятаю, як в одному інтерв’ю під час Революції Гідності сказали: "Якщо знайдеться кілька десятків людей, які готові пролити за Україну кров, то вона виграє". Так і сталось – та сотня. Може, то був момент сакральної жертви?

Зараз у нас такий момент… Ніби у суспільстві щось булькає, і з цього народжується дещо нове. Зокрема ці волонтерські рухи, вони просто чудові! Не знаю, чи їх достатньо, але ж 5-10% таких людей має бути – щоб скаталізувати інші процеси, цінності, ставлення.

Мусить же хтось ці процеси почати… Зараз нам дають шанс.

Якою я хочу бачити Україну?

Хочу, щоб вона струсила з себе уламки радянського тоталітаризму і стала країною, де живе дух свободи і вібрація творчості. Але ця свобода не має переходити в анархію, люди мають дотримуватись правил, які вони ж створили.

Треба, щоб правила були мудрі, і щоб їх дотримувалися. Це теж велика різниця між нами та Америкою – американці дуже законослухняні. Як сказано, що пиво не можна до 18 років, то йому за два дні до дня народження його не продадуть.

У нас би батько що сказав? Та йди, скажеш, що тобі 18.  

Я весь час дивувалася, ну як Європа, Євросоюз на 20 з чимось країн, постійно один з одним сваряться – а Америка, де 50 штатів, практично всі незалежні й такі об’єднані. Вони настільки патріотичні, дружні. Я думала, і як їм це вдається?

Тоді мій чоловік пояснив мені: справа в тому, що отих загальних правил дуже мало. Спільна тільки федеральна поліція, армія, міжнародна політика, торгівля. Решта – кожен штат собі вільний. А в Європі Брюссель за всіх вирішує, якого розміру мають бути огірки. 

Розкажу про один випадок, який мене вразив в Америці – він про ставлення до людини.  Я після цього зрозуміла, чому її так сильно люблять, гордяться нею і чому всі, хто приїжджають, швидко починають відчувати себе американцями.

Ми їхали з Каліфорнії, здається, у Неваду, через міст над прірвою. І раптом я бачу гелікоптер стоїть, такий круглий, як бабка – не довгастий, як військовий, а кругленький і прозорий. Виявляється, хтось хоче зіскочити з мосту над тою прірвою. 

І, прикиньте, американці пригнали гелікоптер! Це, як мінімум, 30 тисяч доларів за виклик. Швидка, група психологів, які його вмовляють. Заради одного життя – стільки людей підняли на ноги! Я не могла повірити, що це можливо. 

Я кажу: "А потім йому чек прийде на 5 тисяч доларів за те, що він усіх підняв?". Мені відповідають: "Ні, це ж життя, він, напевно, хворий". 

Я три дні не могла прийти до тями, поки зрозуміла цю принципову різницю між нашими країнами – цінність людини, людського життя там просто культивується. А в нас, як в Союзі – ти гвинтик, "раньше думай о родине, потом о себе".  

Я б хотіла, щоб в нас до людей теж так ставились, щоб людина стала цінною. Бог дарував нам це життя не просто так, ми тут маємо щось зробити. Кожен цінний.

Ольга Кириленко, УП

Фото – Ірина Середа