"Директором бани тогда был Гройсман". Как мы обнуляли проблемы в общественной бане
Що таке громадські лазні? Навіщо люди ходять митися за гроші, якщо вдома мають душові й ванни? Як розвивалася громадська банна культура великих міст?
"Українська правда" пішла в баню. Щоб згадати, що шайки – це не лише групи людей, що чинять розбій, а ще й тазики для миття. А слово "забанити" викликає асоціації не лише з соцмережами.
***
Голий чоловік зимового сніжного дня забіг в міську лазню. Щось пробелькотів касирці й пронісся до роздягальні. Касирка тільки рота відкрила: ба, який народ пішов, вже голі в баню приходять – готовенькі.
А насправді було так: напарившись, чоловік вирішив охолодитися снігом. Виліз через вікно на засніжений карниз, але не втримавсь і зі снігом з'їхав у двір. Довелося йому повертатися голому до лазні через головний вхід – повз спантеличену касирку.
Цю історію, яка стала корпоративною легендою, мені розповідав директор Солом'янського банно-оздоровчого комбінату – так звалися ці київські лазні.
Зараз цього комбінату не існує. Як немає у столиці інших великих громадських лазень зі старої епохи – Троїцьких, Деміївських, Спаських, Дмитриєвських, Московських, лазень Міхельсона, вони ж Караваєвські, Центральних, вони ж Торгові і вони ж Купецькі – біля Майдану. Наразі важко визначити, котра з бань-старожилів і коли саме пішла в історію останньою. Але це точно сталося у минулому десятилітті. Пішли в історію, не дуже гучно попрощавшись
Щоправда, в Києві почалося відновлення громадських лазень. У 2005 році з'явилися Іванівські бані, у 2014 – Куренівські, минулого року Дарницькі. Усі вони сучасні.
Мабуть, тут варто нагадати, що таке громадські лазні. Це коли ти купуєш квиток і паришся хоч цілий день в загальній залі – з відкриття до закриття без обмежень часу.
Отже, шукаємо стару працюючу громадську лазню. Таку, щоб з великим банним залом, тазиками, парильнями на 20-30 людей водночас, чаєм, пивом, воблою і банщиком у білому халаті, який знає по імені кожного завсідника і кожному вміє догодити.
Але спочатку трохи історії і матчастини.
Лазня, банк, суд
Банній культурі майже стільки ж віку, як і самій цивілізації. Ми знаємо про римські лазні-терми, турецькі лазні хамам, фінські сауни, японські сенто…
Натомість, маємо свою банну культуру, яка також уходить корінням у віки. Навіть у першому українському літературному творі – "Енеїді" Котляревського – читаємо: "Та й сам Еней, сподар, і паню // Підмовив паритися в баню..."
У Києві ХІХ столітті з винайденням парових насосів, появою водопроводів і каналізації з'явилася можливість будувати потужні бані не лише на Подолі біля Дніпра, але й у віддалених від річки районах. З появою заводів і робітничих слобідок з бараками поставала потреба у банних комплексах з великою пропускною спроможністю.
Громадські лазні мали різні за сервісом і ціною зали й кабінети. При них відкривалися цирульні, масажні. В моду увійшло захоплення дизайном: лазні оздоблювалися під античну епоху, у стилі ампір тощо. Чим більше розкоші – тим крутіше.
Цікава історія Корсаківської лазні в Харкові, збудованої близько ста років тому. У ній був єдиний на все місто критий басейн. І хоча він початково не планувався як спортивний об'єкт, по факту ним таки став – у ньому тренувалися пловці, стрибуни у воду й ватерполісти.
Після Другої світової війни це був одним з шести критих теплих басейнів в СРСР. Зараз Корсаківську лазню перетворено на центр дозвілля "Колізей". І… вона також оформлена під старовину.
У 1950-ті в комунальні лазні ходили цілими робочими колективами. Ходили сім'ями. Ходили з віниками, а то навіть і з власними тазиками для індивідуального миття – шайками. Хоча ними і комплектувалися лазні для безкоштовного користування клієнтами, шайок не вистачало, і доводилося чекати у черзі, поки звільняться. Тож зі своїм тазиком було надійніше.
При лазнях працювали буфети. Міцний алкоголь в них не продавали, але пиво було постійним пунктом меню. Розповідають про нібито розповсюджений банний плакат у буфеті: "Помився – зачекай дружину за пивом". Він жартівливий, але й має рацію: жінки зазвичай милися довше чоловіків, бо мали довге волосся. І води через це у жіночих відділеннях витрачалося більше.
Іноді лазні не мали окремих чоловічих і жіночих відділень, і тоді призначалися жіночі й чоловічі дні.
Натомість, золотий вік громадських лазень виявився не безкінечним. Перший удар по них завдали "хрущівки", які мали ванно-душові кімнати з гарячою водою. Брежнєвські дев'ятиповерхівки продовжили відтягувати клієнтів.
Наприкінці 1980-х миття тіла як таке відійшло на другорядь. Лазні були затребувані більше як храми пару й віника.
У 1990-ті в моду увійшли сауни. Зазвичай вони невеликі – "камерні". Їх бронюють заздалегідь на певні дні, оплата погодинна. Вони відрізняються від громадських лазень – як таксі від тролейбуса. Перевага очевидна, але й недоліки також.
Головний з них – ціна. В громадську баню квиток колись коштував 15-20 копійок – ціна буханки хліба. Це було по кишені будь-кому. Сьогодні у новостворених громадських банях Києва – Куренівських, Дарницьких – базова ціна квитка 600 грн, зі знижками можна попаритися за 300.
У чому відмінність між "сухим паром" сауни і "мокрим паром" традиційної лазні? Сухий пар – це метафора, насправді його не існує.
В сауні мінімальна вологість і висока температура, правильно заходити до неї з сухим тілом і чекати, поки спотієш. Потіючи, тіло очищується. У парильні навпаки – висока вологість і не надто велика температура. Тіло прогріває гарячий пар.
Чим гарні великі громадські бані? Там потужні пічки – на власній дачі таку не спорудиш. Тож і не матимеш "професійного" пару, який відрізняється від "дачного" – як кінотеатр від телевізора. У тих же нових Куренівських банях піч важить 32 тони, з яких сім тон – вага чавунних "камінів".
Коли банщик хоче справити враження на тих, хто в темі, він не каже, приміром, "у нас парильня вміщує стільки-то людей", він каже, "у нас піч важить 30 тон".
В наш час приміщення старих великих бань у центральних кварталах міст виявлялися надто привабливими активами, аби їх залишати любителям бань.
Друге життя будівель, де колись знаходилися лазні, – окремий сюжет у жанрі "навмисне не вигадаєш".
Так у будівлі колишньої лазні №5 навпроти Пушкінського парку в Києві за часів Януковича розмістився Брокбізнесбанк "младоолігарха" Курченка. В цій фінансовій установі ідею відмивання від бруду сприйняли своєрідно – відмивали гроші через фіктивні фірми. А після ліквідації банку в 2019 році будинок на проспекті Перемоги, 41 перейшов до Вищого антикорупційного суду – установи, якій теж не чужа ідея чистоти.
Отже, оскільки старої великої лазні у Києві не лишилося, доводиться шукати її "на стороні".
Обнулити проблеми
Пошук врешті-решт привів до Бердичева, де збереглася й працює лазня 1930-х років.
Старожили кажуть, її будували ще німецькі колоністи, а піч споруджував спеціально запрошений чеській інженер. Пар класний і дотепер, на нього спеціально приїздять банні гурмани з сусідніх райцентрів – Козятина, Любара, а також із Житомира. Чому б мені не бути першим, хто приїде на бердичівський пар з Києва?
Але – не судилося доскочити до того пару без зупинок. Довелося спершу провести генеральну репетицію в Житомирі.
Приятель і колега Юрко – шанувальник банного культу затягнув мене спершу в житомирську лазню – також громадську. Сказав, що забезпечить таким чином "ширшу базу емоцій".
За лазнею у Житомирі ще з радянських часів закріпилася назва "баня прокурорська", себто елітна.
Про колишню її елітність сьогодні свідчить хіба що непереборний запах пива з в'яленої рибою. Чай і мінералку продає адміністраторка, вона ж касирка. Кип’яток – з електрочайника на підвіконні.
Та все ж ходять сюди передовсім на пар.
Юрко з усіма вітається. Озброївшись віником, шапкою і "бойовими рукавицями", веде мене до парильні.
Ситуація одразу стає дурноватою: кілька чоловіків заходять-виходять з роздягальні, від когось здіймається пар, наче з кип'ячої каструлі, хтось п'є чай. І я голий з блокнотом і ручкою. Люди в костюмі Адама не вельми налаштовані давати інтерв'ю.
Нарешті "розбалакався" літній майстер з тролейбусного депо. Його головний інсайт: він ходить в баню, аби втомити себе.
– Щоб було відчуття, наче я вагон мішків розвантажив. Для цього контраст потрібен: з холодного в гаряче, з гарячого в холодне. І гарячий чайок посьорбати з термоса. Щоб було чим потіти. І так кілька разів. Тоді виходиш з бані – аж тіло дзвенить. Потім пройти два квартали до генделика і сто грам "накатить". Але, тільки сто – боже збав більше! Усі проблеми як рукою зніме. Легкість така – як наче заново народився. Я це називаю "обнулить проблеми", – філософічно додав тролейбусний майстер.
В парилці виникає ґрунтовне і неквапливе обговорення віників. Усі погоджуються, що недорогі базарні віники – 40 грн за штуку не витримують критики у порівнянні з тими, що "сам для себе різав".
Дізнаюся, що коли обмахуватися сухим віником – його на довше вистачить, бо ж розпарений віник швидше "лисіє". Але така економія сумнівна, бо сухий віник як слід не облягає тіло, та й не пахне "банним духом".
Віників краще мати два. Дубові віники потужні – ними добре пар наганяти. В березових – смóли й аромат. Ними "роблять гірчичники" – прикладають і натирають, де болить.
А ще добрий віник з кропиви, тільки її теж відпарити, щоб не попектися. А чай між заходами в парилку краще пити трав'яний з медом.
Так слово за словом підкидало мені банне товариство. На думку Юрія, ця категорія людей одна з найвідвертіших і щирих. Живуть за принципом: знаєш і вмієш – ділися і вчи!
Нарешті один із завсідників, який до того відмовчувався, не втримавсь:
– Дебільна якась розмова, – видав він нарешті. – Ну як можна розказати тобі про баню?! Це все одне що розповісти пляшку горілки – ковтни, і питань більше не буде. Так і з лазнею: лягай під віника, я тебе пропарю так, що все зрозумієш сам. Лягай, кажу!
Уникнути екзекуції не вдалося, під дружній сміх присутніх наді мною зімкнулися два дубові віники.
Я вижив. Адекватність вдалося повернути шляхом тривалого самовідмочування у холодному басейні. Тіло дійсно дзвеніло після бані. Чи то дзвеніли віники у мене у вухах?
З першим паром
До Бердичева я потрапив вже з неабиякою базою пізнань у банній справі.
Міська лазня в Бердичеві – саме той посланець з минулої епохи. Вісім десятиліть вона гріє містян.
Натомість 2015 року її таки закрили через збитковість. Ціни на квитки не покривали собівартості. Але місцевий підприємець Олександр Глухенький узяв лазню в оренду, і з 2017-го вона знову запрацювала.
– Я сам у цю лазню ходив з 1965 року – ще хлопчиком батько мене брав. Шкода було її – ще ж історія Бердичева. Декілька разів просив її в оренду у міської влади. Нарешті дали, – згадує Олександр.
Звісно, почав з ремонту і реконструкції. Замінив труби, відновив піч, перевівши її з дорогого газу на дрова. Ціна відвідування лазні – 80 грн з людини на день, без обмеження часу перебування.
Для підвищеного задоволення і максимального розуміння банної культури по-бердичівськи Олександр запропонував мені прийти "на перший пар" – о 8.30, коли відкривається лазня і зберуться завсідники з банним стажем 30-50-60 років. Вони пам'ятають, вони розкажуть.
Так і було. І знову навколо закружляв рій банних спогадів, оцінок, порівнянь.
– Я на цих лежаках уже 72-й рік, – каже Валентин Васильович, який все життя пропрацював шкільним учителем фізкультури. – У 1950 році пішов у перший клас і записався на секцію гімнастики. І десь за тиждень тренер всю нашу малечу повів до парильні. Ось до цієї. Я тоді вперше відчув, щось таке любов з першого погляду. Це і мій другий дім, і храм, і академія.
Для більшого кайфу й профілактики болячок, камені в печі час від часу поливали ароматними настоянками. Найпростіший спосіб – додавати у воду краплі ароматичних масел з аптеки – хвойні, лимонне, м'ятне, евкаліптове тощо. Але, якщо таких нема, згодиться старий дідівський підручний спосіб – кидати на розпечені камені воду, у якій вимочували дубового віника.
Найбільший наплив у бердичівську баню, звісно, припадав на вихідні. По четвергах приходили спортсмени. По середах – учителі. А по понеділках милися євреї.
– Коли я вперше у понеділок прийшов, дивлюся – а вони в парильню мило беруть, і миляться під паром. Очі від того пару аж виїдає. Кажу: що це таке?! Вони сміються: "ти, Валя, не розумієш – нам нравится". До речі, директором бані тоді був Гройсман, – пригадує Валентин Васильович.
Від моїх питань парильня поступово перетворилася на клуб спогадів з ухилом у здоровий спосіб життя, що не дивно. І тут хтось, наче у піку, згадав про інше:
– Батько казав мамі: як хочеш гроші плануй, а банний рубль мені до суботи щоб був. Ціни тоді були – соромно згадати: баня – 15 копійок, кружка пива – 24 копійки. На рубль, як той казав, ти п'яний, ситий, чистий і ніс у табаку. Ой, про що мова – пиріжок з м'ясом був 4 копійки.
Моя банна одіссея добігала кінця.
Окремо й довго можна сміятися з того, як я намагався робити фотознімки в лазні. Схоже, мені це дозволили виключно із цікавості: що ж на тих знімках побачиш, якщо пар такий, що сокиру можна повісить?
Але я їх таки додам до цього нарису – вони чесні.
***
Я залишав банний Бердичів з його визначними спорудами. Ліворуч поодаль монастир босих кармелітів 17 століття, що ледь-ледь не став руїною за СРСР. Праворуч поодаль – костел Св. Варвари, де вінчався Бальзак, а за СРСР була спортивна школа. Позаду – лазня часів раннього сталінізму, яка сьогодні набуває нового життя. Усім цим об'єктам повернуто право працювати за призначенням.
Ми живемо в час, коли звичні речі змінюють своє призначення по кілька разів за життя одного покоління. Телефон був дротяний, потім став мобільним, перетворився на фотокамеру з функцією "зателефонувати". А тепер він є кишеньковим комп'ютером з безліччю функцій, дві з яких – "зателефонувати" й "сфотографувати".
З банями – щось подібне. Колись це було лише про гігієну, потім про здоров'я і про "відтягнутися з друзями".
Бані не зникнуть. Але сучасне урбанізоване середовище залишить їх стільки, на скільки стане попиту. Попит різний: хтось згадуватиме про лазню виключно перед Новим роком, хтось – щотижня.
Це місце "хлопчачників" або "дівочників", корпоративних розваг і здорового способу життя – ЗСЖ. Банка пива завжди ділитиме стіл у передбаннику з термосом чаю. А дубовий віник конкуруватиме зі СПА-процедурами "на мінералах" Мертвого моря.
Зараз в лазнях ще достатньо дорослих людей, які дивують молодь чотирьохкопійчаними балачками про пиріжки. Але невдовзі прийдешні ветерани дивуватимуть історіями про 8-мегабайтну оперативну пам'ять на комп’ютері, яку вони ще застали.
Або згадками про "колись попаритися можна було усього за 300 грн". І чутимуть у відповідь: "та ви шо, дядьку!.."
Історія повторюватиметься у нових історіях.
Вадим Петрасюк, для УП
