Байка про байк, или Как украинцы на электромотоцикле "Днепр" установили рекорд скорости в американском Бонневилле
Приблизно 32 000 років тому на північному заході штату Юта в США утворилося озеро, відоме сьогодні як Бонневілль.
Приблизно 16 800 років тому озеро висохло. Від початку 20 століття, коли тут пройшли перші заїзди, соляна рівнина площею 260 км² перетворилася на місце, де встановлюють швидкісні авто- і моторекорди планети.
12 серпня 2021 року на фестивалі Bonneville Speed Week українець Сергій Малик досяг рекорду в класі "A-Omega". На мотоциклі Delfast Dnepr Electric, зробленому в Києві, він розігнався до 172 км/год, присвятивши результат тридцятиріччю незалежності України.
Малик, засновник і президент Київського міського автомотоклубу (КМАМК), багаторазовий світовий і національний рекордсмен в автоспорті, повітроплаванні – гонщик нестандартний. Його зріст – метр і дев'яносто п'ять сантиметрів. Його мрія – виграти ралі "Дакар" з повністю українським екіпажем на техніці українського виробництва.
"Мене багато хто не любить, – зізнається Сергій. – Говорять: "От Малик, сука, знов понтів нагнав! Дурницями займається". Але якщо б все було так просто, рекорд в Бонневіллі міг би зробити кожен дурень. Будь ласка, велкам, їдьте та піднімайте український прапор!".
З Сергієм Маликом та деякими ентузіастами-технарями, без яких не було б рекордів у США, УП зустрілася на початку жовтня. Після того, як мотоцикл Delfast Dnepr Electric повернувся з Нью-Йорка в Бориспіль.
Хто і як розробляє електробайки в Україні? На яку максимальну швидкість вони здатні? І до чого тут літаки "Антонова"? Про все це – в репортажі УП.
Handle with care
– Наша трагедія в тому, що за короткий період часу з України поїхало десять мільйонів більш-менш нормальних людей. Залишилися подаючі надії, такі підстаркуваті, як ми. Ще молодьож і такі до*бо*оби, як цей.
Таким іронічно-гнівним спічем про долю батьківщини Сергій Малик вибухає, коли на джипі "Тойота" намагається виїхати з заправки в районі Совських ставків у Києві. Шлях гонщику перегороджує легкове авто – його водій зупинився біля заправної колонки так, що іншим на трасу не вибратися, поки той не наповнить бак.
На території АТП, розташованого неподалік, на Малика та ще кількох непублічних людей чекає червоний фургон. З нього чоловіки акуратно витягують невеликий контейнер з електробайком.
"Fragile, handle with care (крихкий, не розбийте – УП). Thank you. Battery powered vehicle" – написано на різних частинах посилки, яка прилетіла з Нью-Йорка до Борисполя.
– Історичний момент, – посміхається Малик, починаючи розпаковувати ящик. – Як я його у Штатах після рекорду поклав, так він сюди і приїхав. У ньому одних тільки акумуляторів 60 кілограм.
Байк, який розігнався по соляному дну мертвого озера в Штатах до рекордних в своєму класі 172 км/год – результат двох центробіжних сил.
Одна з них – приватний бізнес, який намагається створити виробництво електромотоциклів під відомим брендом "Дніпро".
Друга – Сергій Малик зі своїм автомотоклубом КМАМК і десятки ентузіастів з різних майстерень, цехів і лабораторій. Слідів держави в цьому русі не виявлено.
– Банда в зборі, – знайомить Сергій зі своїми товаришами. – Ось Євген Миколайович Ковальчук – приклався до багатьох рекордів (в Україні та на Bonneville Speed Week – УП). Ось Петро стоїть, інтелігент хрєнов. А то його подельнічєк. З Донецька.
Від легендарного "Дніпра" в його електроверсії залишився оригінальний бак – як муляж і данина минулому. Плюс деякі конструктивні елементи – рама та переднє колесо.
– Це олдскул, без обтікачів і такого іншого, – каже Малик про зовнішній вигляд рекордсмена. – На ньому ми встановили три рекорди: один світовий і два національних.
Всього над проєктом працювало до п'ятидесяти людей.
– Були певні технічні проблеми, але ми їх побороли, – оглядає розпакований мотоцикл Сергій Малик. – Цінність цього байка в тому, що вся електронна частина зроблена в Києві. І вона досить успішна.
– Всі розказують про французів, про британців, але їх підтримує держава, – продовжує Малик. – Ми тут нафіг нікому не потрібні, але робили, робимо і будемо робити (нову техніку та рекорди – УП). Нас вже знають та чекають у Бонневіллі.
"Верховина", "Ява" та "чайнафон"
Киянин Сергій Малик полюбив колеса з малих років. З навчальним матеріалом йому пощастило.
– Батько у мене був анестезіологом, мама – економістом, а дід – танкістом.
Моє дитинство пройшло поруч з дідовим "Опель Олімпія", трофейним. Перший раз на ньому за кермом я проїхався в лісі під Києвом, коли мені було п'ять, – згадує гонщик.
Подорослішавши, Малик сів за кермо мопеда "Верховина-6", а пізніше – культового в СРСР мотоцикла "Ява 350".
– У ті роки "Ява" була як "Феррарі" зараз. Якщо у тебе є "Ява", всі баби – твої. А потім дитинство закінчилося, і з'явився "Харлєй", – розповідає Сергій.
Сьогодні, радіє Малик, нестачі в хорошій техніці немає. На вулицях Києва представлений майже весь світовий автопром. Коли у Сергія питають, який байк або авто краще купити, він радить покладатися на власний темперамент і смак.
– У кожного бренду є свої плюси та мінуси. Це як сексом займатися, як вибирати сексуального партнера. Кожному своє, – пояснює він.
Сам Малик, схоже, кайфує найбільше від того, що вдалося зібрати з колегами своїми силами. Навіть про технічну й естетичну недосконалість такого транспорту гонщик говорить з любов'ю та іронією.
– А де у вас тут спідометр? – цікавиться журналіст УП, розглядаючи електричний "Дніпро".
– У мене замість нього ось тут стояв мій "чайнафон", – дістає він смартфон з кишені. – Я його тут ставив та вмикав GPS.
Коли робили цей байк, однією із задач було, щоб він залишився схожим на "Дніпро".
Я щиро вдячний всім, хто працював над цим проєктом.
– Просто купити байк та поїхати по солі в Бонневіллі не вийде, – продовжує він. – Хто нас чує, навіть не намагайтесь. Там специфічні, важкі (природні, психологічні – УП) умови. Там люди з певним досвідом.
Гонки – це небезпечно. В людині 60% води. Ми – як торба з гівном. Хлюпнувся – і все!
Бензиновий транспорт або електро? На це актуальне для 21 століття питання, рекордсмен відповідає:
"Мені бензинові мотоцикли більше подобаються, тому що у нас ще немає розвиненої системи зарядок. Звичайно, настане такий момент, коли бензинових авто та байків точно не буде. Нафта – обмежений ресурс на планеті. Але ми до того моменту, коли його не буде, не доживемо".
Лабораторiя
У невеликій приватній лабораторії на вулиці Довженка замість піддослідних кроликів – електродвигуни від "Тесли", "Ніссан" і "Шевролє". Інтерес у працюючих тут фахівців – життєвий, науковий та бізнесовий.
Петро Даниляк, технічний директор компанії, яка зробила всю електроніку для "Дніпра", рекордсмена Бонневіллю, пояснює:
"У нас тут кілька двигунів, тягових електросистем, які ми вивчаємо. Треба переймати досвід і робити краще. "Тесла"? Класно зроблено. Електронна частина дуже схожа на те, що ми зробили самі. Коли відкрили, побачили плати драйверів, контролера, то були приємно здивовані: в принципі, елементна база та ж сама".
Даниляк, який закінчив КПІ, разом з невеликим колективом у десяток людей розробляє силову електроніку, перетворювачі напруги для потужного промислового обладнання.
Кілька років тому, коли стало остаточно зрозуміло, що майбутнє за електротранспортом, в лабораторії стали виробляти для нього власні інвертори.
– Це одна з наших розробок, – показує Петро просту на вигляд коробку, намагаючись дохідливо пояснити її призначення. – Точно такий інвертор є на "Дніпрі".
Зараз в електротранспорті використовують двигуни змінного струму. А акумуляторні батареї – це постійний струм. Тому потрібен тяговий інвертор, щоб перетворювати постійний струм на змінний.
– Це достатньо складна штука, – продовжує Даниляк. – Всередині процесор з програмним забезпеченням та силова частина. Треба розташувати все компактно.
Потужність може бути десятки, а то і сотні кіловат. Через інвертор проходить рідина: вода для охолодження або антифриз для того, щоб техніка могла працювати на морозі.
Розробки з лабораторії на Довженка, 3, успішно показали себе не тільки на електробайках, але і на "Славуті" з електродвигуном, на електричному катері, на безпілотній броньованій машині українського виробництва. І на тролейбусах, які випускають в Броварах.
Якщо говорити спрощено, за допомогою власних силових електросистем Петро Даниляк та його товариші роблять зв'язок між акумуляторами і двигуном більш надійним і гармонійним.
– На нашому електричному "Дніпрі" стоїть двигун Emrax 228, родом із Словенії, – демонструє Петро. – Потужність – 50 кіловат. Короткочасна – 100. Цей двигун – один з топових. З рідинним охолодженням. Вага – 12 кілограмів. Вартість – близько 3 000 євро.
Чи реально у великій Україні налагодити виробництво подібних двигунів, як в маленькій Словенії? На це питання Петро Даниляк відповідає ствердно. Умілі руки і тверезі уми в країні ще залишилися. Але для масового виробництва не вистачає багато чого – від зацікавленості держави до налагоджених ринків збуту та вмілого маркетингу.
Дух України
66-річний Євген Миколайович Ковальчук – один з тих невідомих конструкторів, хто здатний дивувати на Bonneville Speed Week. Його участь в п'яти українських рекордах, зафіксованих останніми роками на дні неживого американського озера, збільшила його самооцінку, але не сімейний бюджет.
– Чесно кажучи, участь в таких проєктах для мене збиткова, – посміхається він. – Скажімо так: я – людина старого гарту, не женуся за багатством. Мені вистачає на булку з маслом, і Канари не потрібні.
Мені цікаво робити те, що в Україні практично ніхто не робив. Я маю на увазі The Spirit of Ukraine, перш за все.
"Дух України", про який згадує Ковальчук – електромотоцикл українського виробництва, здатний теоретично розвинути швидкість до 500 км/год. Але щоб підтвердити його можливості, в Україні не знайшлося місця.
У проєкті The Spirit of Ukraine пенсіонер виступав в ролі майже головного інженера – працював над концепцією і механікою. У 2019 спроба встановити рекорд на цьому електробайку в Бонневіллі закінчилася падінням пілота Сергія Малика.
На спорудження мотоцикла в українців було мізерно мало часу – всього два місяці. Втрутилися й інші обставини: проблеми на американській митниці та дощ, який раптом пішов напередодні заїзду.
– Кажуть, там в Бонневіллі дощу не було декілька років, а тут пішов, – розповідає Ковальчук. – Мокра сіль, нікого не випускають. Три дня сидить (Сергій Малик – УП), чекає з моря погоди. Ніби як підсохнуло, поїхали. І він в перших рядах виїхав, герой дня.
Коротше, на якийсь кочці рука дьорнулася. Крутнув трохи більше ручку газу, вона його "відригнула", як це називають в мотоспорті. Почався расколбас – туди-сюди, туди-сюди. В результаті – падіння.
Слава богу, просто проїхав на п'ятій точці по мокрій солі, і щасливий полетів додому.
Після повернення з США The Spirit of Ukraine встановив національний рекорд. Восени 2020-го на злітно-посадковій смузі в Гостомелі Сергій Малик розігнав байк до 201 км/год. Але Євген Ковальчук впевнений, що це далеко не межа.
– Там смуга дуже нерівна для цих справ, – пояснює він. – А у мотоцикла потужність, на хвилинку, трохи менше, ніж у танка Т-34.
До земних рекордів Євген Миколайович прийшов завдяки любові до авіації. Він народився на Донбасі, в Єнакієвому. Там в будинку піонерів займався авіамоделюванням, брав участь в змаганнях.
Поїхав вступати до Київського інституту інженерів цивільної авіації, сьогоднішній НАУ. Не вийшло – провалив твір з російської літератури.
– У мене з дитинства була тяга до конструювання, а не до письменництва, – посміхається він.
У сімнадцять років Ковальчука взяли токарем на столичний авіаційний завод. Він працював у цеху №23, де робили гідравліку для АН-24, АН-26 і для більш пізніх моделей.
– Спочатку я був станочником, потім став наладчиком верстатів по п'ятому розряду, – розповідає він. – У 1978 році пішов на півставки в дитячу технічну станцію при заводі, так і залишився тут. Тепер це називається підлітковий спортивно-технічний клуб "Святошин".
У ньому Євген Ковальчук опинився після того, як випадково потрапив на гонки "Формули" на "Чайці" під Києвом.
– Мені сподобався гоночний автомобіль, – каже конструктор. – Я подумав: "Йолки-палки, я теж таке можу зробити!". Прийшов на дитячу техстанцію, і заявив, що "Формулу" хочу конструювати.
Там був дідусь Мазуркевич, досвідчений інженер, він сміявся: "Ми картингом займаємося. Будеш карт-баггі будувати? Те саме, що і "Формула", тільки будеш їздити по бездоріжжю ". І я відповів: "Підходить!".
Дакар
– Хлопці, ми в таких умовах все робимо…, – чи то жаліється, чи то хвалиться Сергій Малик, розповідаючи про будні українських любителів швидкості та винахідників.
– Справжні фанати?! – чи то питає, чи то стверджує журналіст УП.
– Не фанати, а *бан*ки, – включає самоіронію Сергій, який зазвичай за міцним словом в кишеню не лізе.
В українському автомотоспорті, де все в більшій мірі залежить від одинаків та ентузіастів, гумор – один з головних двигунів прогресу. Ті, хто займається конструюванням, жартують так само багато, як і проводять часу в своїх непримітних майстернях.
– Знаєте, як я давав напуття Малику? – ділиться Євген Миколайович Ковальчук. – Виходиш, значить, на старт. Викручуєш ручку газу, закривши очі, і через десять секунд відкриваєш. Якщо ангели не літають, значить є рекорд. Якщо ні – значить щось пішло не так.
Переходячи від обговорення приватних перемог і досягнень до роздумів над загальним занепадом, Євген Ковальчук стає серйозним.
– Моє тверде переконання – у нас в країні чомусь йде боротьба з професіоналами, – дивується він. – Причому на всіх рівнях: на медичному, на ментовському, на педагогічному, на технічному. Скрізь професіоналів витісняють. Кому-то це, напевно, вигідно.
Пам’ятаєте? "Если звезды зажигают, значит это кому-нибудь нужно" (слова з вірша Маяковського – УП). Тепер як виходить? "Якщо зірки потухають, значить це комусь вигідно"?
Цьому новому правилу Євген Миколайович продовжує чинити опір в майстерні клубу "Святошин", де він працює над двигунами і механізмами більше сорока років.
Чинить опір буденності й гонщик Сергій Малик, про якого ті, хто його знають, кажуть: "Авантюризма два метри з кепкою". Через декілька місяців він планує взяти участь у ралі "Дакар".
– Я їду, їду! – рішуче заявляє він. – Їду я, і ще один ідіот. Команда буде складатись з українців.
На "Дакарі" Малик не був з 2007-го. Кожен рік хотів потрапити, але бракувало грошей. Тепер, каже, з’явився партнер. Сергій вже закупив зі штурманом екіпіровки на сім тисяч доларів: шоломи, рукавички, переговорки, комбінезони, черевики.
– Ще вирішуємо, на чому поїдемо – на вантажівці або на баггі, – ділиться гонщик наостанок. – Бренд не назву, не хочу їх рекламувати. Але я б хотів, щоб ми у майбутньому брали участь у "Дакарі" на техніці українського виробництва.
У нас є люди, які роблять справжні речі. Скоро у нас з’явиться свій, український електродвигун, достатньо інноваційний. Зараз на "Дніпрі" двигун словенський, вони над ним десять років працювали. А наш ще крутіше буде.
У нас зібралася унікальна команда: програмістів, інженерів, технарів. Люди гуртуються за формальними ознаками: рибалки до рибалок, алкоголіки до алкоголіків. А такі придурки, як ми, теж знайшли один одного. І ми показуємо, що можемо досягати результатів.
Євген Руденко, Ельдар Сарахман – УП
