От апатии к Майдану. Возможны ли протесты против Зеленского
"Зараз з ким не говориш, всі бояться якихось протестів. В основному кажуть про "тарифний майдан" на осінь. Ви не чули?", – запитує в розмові з УП один із державних топ-посадовців чинної влади, коли заходить мова про осінній політичний сезон.
"Чули, але хіба це реально?"
"На Банковій про це серйозно думають", – каже чиновник, чию тезу журналістам УП і справді не раз доводилось чути впродовж цього літа.
Тема осінніх протестів/майданів/перевиборів – була традиційною для "старого" українського політикуму, коли перед початком осені і бюджетного процесу слід було збадьорити учасників "великої гри".
Як видно, не чужою вона стала і для "нових облич".
"Українська правда" вирішила поспілкуватись із соціологами та проаналізувати останні дослідження, аби з’ясувати, чи є передумови для можливих соціальних потрясінь та чи слід готуватись до наступного Майдану.
Передумови Майдану
Мітингові вибухи попри свою візуальну раптовість ніколи не стаються одномоментно. Якщо простежити природу революцій чи великих протестних рухів останніх десятиліть, то у більшості випадків вихід великих мас на вулиці є уже завершальним етапом глибинних суспільних конфліктів, які визрівали та разгорались місяці й місяці до того.
Умовно кажучи, щоб отримати революцію завтра, треба почати її позавчора.
Крім того, кожен умовний Майдан можна розкласти на дві взаємопов’язані площини: ідеологічну та організаційну. Люди мають за щось боротись, а протест має бути кимось організований і структурований. Народний гнів і мрії про зміни не матимуть шансів, якщо хтось не подбає про будівництво барикад, їхній захист та підвезення шин і бутербродів.
Яскравий доказ цього – протести у Білорусі, де відмова від створення інфраструктури перманентного протесту ("У нас тут не Майдан") призвели до трагічного фіналу для тисяч його учасників та і країни загалом.
"Будь-який Майдан можливий, тільки якщо збігаються шість факторів: лідер, ідеологія, структура, гроші, час і міжнародна підтримка", – каже в розмові з УП Вадим Денисенко, очільник Інституту майбутнього, який єдиний наразі системно публікує дослідження протестних настроїв в Україні.
Якщо погодитись з цією тезою, то швидкі українські протести проти Зеленського виглядають не надто реальними: яскраво вираженого єдиного лідера опозиції, який може акумулювати умовні 25% електоральної ваги, наразі немає. Як і політичної теми, здатної викликати у широких мас почуття гострої і великої несправедливості.
Як колись пояснював в розмові з УП головний стратег президентів Ющенка та Порошенка Ігор Гринів, в Україні неможливий Майдан просто за гроші.
"Можна зібрати бабусь під Нацбанк на три години покричати за 100 гривень, але Майдан так не збереш. Українці виходять, тільки коли зачіпають їхнє сокровенне: гордість, свободу. Це щось ірраціональне, що стосується основи життя", – переконував Гринів, який брав найактивнішу участь в обох українських Майданах.
Ні тема тарифів, ні тема бідності самі по собі не є причиною для протестів. І тим паче – підставою для нового Майдану. Варто згадати, наприклад, спроби партії "Батьківщина" та її лідерки провести масові тарифні протести в останні роки президентства Порошенка. Спроби абсолютно провальні з точки зору організаторів.
Власне, відсутність перших двох пунктів роблять непотрібними побудову структури протесту, "закачування" грошей в його організацію та пошук часу і ресурсів на розкачку. Принаймні, поки з’являться теми, однаково болючі для більшості українців. Але чи є такі?
Точки протестного росту
Частково передбачити протестні настрої, як переконують соціологи, можна шляхом накладання двох критеріїв. Перший – показник "правильності напрямку руху" країни, другий – перелік головних проблем.
Перший показник для Володимира Зеленського ще не так давно був предметом окремої гордості.
Традиційно для української реальності відсоток тих, хто вважає, що країна рухається в неправильному напрямку, є більшим.
Лише в період виборів і одразу після них показники "в правильному" і "в неправильному" ледь відчутно зближуються, люди вірять, що нова влада принесе зміни, але потім ситуація знову стабілізується на негативних показниках.
Єдиним винятком із цієї традиції, коли домінувати почав відсоток тих, хто вважав, що країна почала рухатись у правильному напрямку, став період одразу після обрання Володимира Зеленського.
З червня по жовтень 2019 року баланс за цим показником вперше за багато років прорвався у плюс. А у вересні взагалі нечувані 54% опитаних групою "Рейтинг" заявили, що справикраїни йдуть у правильному напрямку, проти 24% скептиків.
Однак на початку 2021 року президент Зеленський переживав уже зовсім інший пік. У січні-лютому цього року символічні 73% українців вважали, що країна повернула "не туди".
Це рекордне падіння збіглося з таким же стрімким падінням рівня підтримки самого Зеленського в ті місяці. На щастя для президента, на порятунок йому прийшла РНБО.
"Якщо брати ситуацію з тим, чи правильно рухається країна, то загалом Зеленському вдалося за останні три-чотири місяці стабілізувати цей показник на рівні 60 з копійками відсотків (після росту до 73% показник людей, які вважають, що Україна рухається в неправильному напрямку дещо опустився і стабілізувався на рівні 60% – УП). Після санкцій РНБО", – розповідає Денисенко.
"Але ця стабілізація – це критична позначка. Якщо її не зменшувати, то вірогідність росту протестних настроїв буде тільки наростати", – додає він.
Відповідний тренд можна простежити у більшості соціологічних опитувань, які проводились різними українськими компаніями.
Другою площиною, яка може спровокувати соціальну напругу, є ключові проблеми, які озвучують самі українці.
Впродовж останнього часу у більшості опитувань українських соціологічних центрів, будь то КМІС, чи УІМ, викристалізувався пул із чотирьох критично важливих проблем, які турбують населення.
Їхня послідовність може змінюватись, залежно від місяця чи соціологічної фірми, але сам перелік топ-4 фактично незмінний:
- війна на Донбасі;
- низькі доходи, безробіття;
- високі тарифи;
- корупція.
Якщо не вирішувати ці проблеми, рівень соціальної напруги буде лише рости. Однак поки що якихось глобальних зрушень у жодній зі сфер не спостерігається.
Навпаки, Мінський процес по суті стоїть на паузі, комунальні тарифи неминуче доведеться переглядати через ріст цін на газ та електроенергію, а субсидійна політика уже дає збої, хоч опалювальний сезон ще нескоро.
Про антикорупційні успіхи влади можна поговорити, наприклад, із заступником голови Офісу президента Олегом Татаровим, якому працювати не заважає навіть те, що НАБУ оголосило йому підозру.
Всі ці питання потенційно майданочутливі, однак для справжнього вибуху потрібна серйозна причина. Умовно кажучи, поки депутатів не почнуть звільняти від сплати комуналки, а їхніх дітей показово "відмазувати" від мобілізації, масових протестів очікувати не варто.
Принаймні, нинішні заміри серйозних протестних настроїв не показують.
Хто готовий до протестів
Зовні ситуація з готовністю виходити на вуличні акції видається доволі спокійною. Але за останні роки вона пережила непомітну внутрішню трансформацію, яка може змінити саму суть українських протестів і назавжди змінити уявлення про них як про мирні акції.
"Треба чітко розуміти, що якихось серйозних "вуличних настроїв" в суспільстві зараз не існує. Взагалі.
Є орієнтовно 27-28% людей, які заявляють, що вони готові підписувати петиції, чи 16-17%, які готові для досягнення якихось своїх цілей до перекриття вулиць. Тобто от найбільш протестна частина максимум на що готова – перекриття вулиць", – розповідає Вадим Денисенко.
Антон Грушицький, який є заступником керівника Київського міжнародного інституту соціології, погодився надати УП неопубліковані дані досліджень, за якими можна окреслити соціальний портрет людей, готових долучитись до протестів проти чинної влади.
Одним із найбільш неочікуваних показників виявились партійні симпатії потенційних протестувальників.
Серед тих, хто дав ствердну відповідь на запитання, чи готові вони долучитись до акцій протесту, найбільше виявилось прихильників проросійської ОПЗЖ – 22%.
Ще 16% – виборці "Євросолідарності", 11% – "Батьківщини", 6% – "Сили і честі" Ігоря Смешка, 5% "радикальних" прихильників Ляшка, по 4% виборців партій Гройсмана і Шарія.
Серед готових до протестів відчутно більше чоловіків ніж жінок (54% на 46%), молодь навпаки менш схильна до протесту ніж дорослі вікові групи 40-70 років. Немає якогось одного макрорегіону, де протестні настрої вищі ніж в інших регіонах, хіба лише на неокупованій частині Донбасу рівень невдоволення дещо вищий.
За цією зовнішньою розслабленістю суспільства криється прихована небезпека, здатна повністю змінити розстановку сил – у людей з’явилась готовність до збройних бунтів.
"У нас в країні викристалізувалась стабільна частка населення, готових до повстання з використанням зброї. Стабільно одна й та сама цифра біля 5% у нас в дослідженнях говорить, що вони готові до бунту зі зброєю. Тобто коли ми говоримо про можливі протестні настрої, то якраз на цю частину слід було б звертати найбільшу увагу", – розповідає Денисенко.
Згідно з їхніми дослідженнями, у цих 5% входять переважно чоловіки, 25-55 років, рівномірно розпорошені по всій країні.
* * *
Як видно з усього, якщо влада не утне якихось катастрофічних дурниць в особливо болючих для суспільства темах війни, бідності чи корупції, то ні тарифних, ніяких інших масових вуличних акцій можна не чекати.
Заслуга у цьому не стільки самої влади. Як переконують соціологи, багаторічна напруга і тривожна ситуація в країні призвели до того, що суспільство переживає чи не найглибшу з часів проголошення Незалежності колективну апатію. Саме вона, ймовірно, є головним запобіжником від справжніх, а не віртуальних протестів.
Однак владі не варто покладатись на цю обставину. Навпаки, апатичний стан суспільства може як уберігти політичну верхівку від соціальних вибухів, так і навпаки – стати великою небезпекою.
Адже з апатії є два виходи: перший – ще глибша апатія, другій – неконтрольована агресія. І краще б ні нинішній, ні будь-якій наступній владі не дізнаватись, як це виглядає в масштабах цілої країни.
Роман Романюк, УП
